Постанова 4824 № 761/11822/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД єдиний унікальний номер справи: №761/11822/18 номер провадження №22-ц/824/10517/2023 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 03 жовтня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді - доповідача Білич І.М. суддів Березовенко Р.В., Слюсар Т.А. при секретарі Рагушіній І.В. за участю: представника позивача - адвоката Кривов`яз А.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 січня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Шевченківського районного суду міста Києва Мальцева Д.О., у цивільній справі №761/11822/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бойко Олег Володимирович, ОСОБА_1 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним та застосування наслідків недійсності правочину, в с т а н о в и л а: У березні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус КМНО Бойко О.В., ОСОБА_1 за результатами розгляду справи якої, просила визнати недійним договір купівлі-продажу квартири від 04 січня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Бойко О.В., із застосуванням наслідків недійсності правочину; скасувати рішення про державну реєстрацію права власності від 04 січня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 . В обґрунтування позовних вимог зазначаючи, що вона є власником вказаної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 02 жовтня 2010 року. У січні 2018 року вона отримала інформаційну довідку з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, де зазначалось, що приватним нотаріусом КМНО Бойко О.В., 04 січня 2018 року посвідчено договір купівлі-продажу належної їй квартири. Власником квартири зазначено ОСОБА_3 . Однак, жодного договору позивач не підписувала, при його складані присутня не була і нікого не уповноважувала на укладення такого договору від її імені, грошові кошти за договором не отримувала, тому волевиявлення продавця за договором не було вільним і не відповідало її внутрішній волі. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 30 січня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано, укладений 04 січня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_2 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко О.В. - недійсним. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено Вирішити питання розподілу судових витрат. Не погоджуючись з рішенням суду в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу за результатами розгляду якої, просив рішення суду у вказаній частині скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог, відмовити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначаючи, що відповідач ОСОБА_3 не являється власницею квартири АДРЕСА_2 , а відтак, вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та застосування наслідків недійсності правочину заявлені до відповідача, не є ефективним способом захисту. Вказуючи, що квартира була відчужена першим набувачем ОСОБА_3 на його користь, який на разі являється власником квартири, а відтак, належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є пред`явлення індикаційного позову до останнього набувача, з підстав, передбачених ст.ст. 387, 388 ЦК України. 19 березня 2023 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу з якого вбачається, що позивач не погоджується з доводами апеляційної скарги та просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін. Квартира АДРЕСА_2 вибула із її законного володіння поза її волею, на підставі договору купівлі продажу від 04 січня 2018 року, який вона не укладала, що є підставою для визнання його недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 . У судовому засіданні представник позивача заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін. Скаржник до суду апеляційної інстанції не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, шляхом направлення рекомендованим листом судової повістки-повідомлення на його поштову адресу, зазначену у апеляційній скарзі. ОСОБА_3 та приватний нотаріус КМНО Бойко О.В. до суду апеляційної інстанції не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, шляхом направлення рекомендованими листами судових повісток-повідомлень на їх поштові адреси. Однак, листи повернулися до суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України свідчить про вручення повістки у день проставлення у поштовому повідомленні такої відмітки (аналогічний висновок про належне повідомлення сторони по справі зазначеним чином викладено у постанові Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 638/20248/19). Крім того, ОСОБА_3 та приватний нотаріус КМНО Бойко О.В. повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади. Колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у відсутність нез`явившихся осіб в силу вимог ст. 372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира 04 січня 2018 року вибула із законного володіння позивача поза її волі на підставі недійсного договору купівлі - продажу, що нібито укладено між ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_3 із використанням підроблених документів, зокрема шляхом підроблення підпису позивача у зазначеному договорі купівлі - продажу. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині скасування рішення про державну реєстрацію права власності, суд першої інстанції виходив з того, що на даний час право власності зареєстровано вже за третьою особою по даній справі ОСОБА_1 . Проте погодитися з такими висновками суду не можна виходячи з наступного. Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Так, судом при розгляді справи встановлено, що 02 жовтня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 уклало договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 . 02 жовтня 2014 року право власності на зазначену картину зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі продажу № 3354 від 02 жовтня 2014 року. Згідно договору купівлі-продажу квартири від 04 січня 2018 року, ОСОБА_2 відчужила на користь ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 . 06 березня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 . Відповідно до висновку Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз Служби Безпеки України № 370/1 від 21 лютого 2022 року, підпис від імені ОСОБА_2 в графi «Продавець» у договорі купівлі - продажу від 04 січня 2018 року квартири АДРЕСА_2 , виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою, з ретельним наслідуванням («на око» або «з попереднім тренуванням») справжнього підпису ОСОБА_2 . Рукописний запис « ОСОБА_2 » в графі «Продавець» у договорі купівлі-продажу від 04 січня 2018 року квартири АДРЕСА_2 , виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою, з ретельним наслідуванням («на око» або «з попереднім тренуванням») справжнього почерку ОСОБА_2 . Частиною 1 ст. 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Частиною 2 ст.16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19). Частиною 1 ст. 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно зі ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому (ч. 1 ст. 656 ЦК України). Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ч. 1 ст. 205 ЦК України). Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або уповноваженими на те особами (ч. 2, 4 ст. 207 ЦК України). Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Наявність же сама по собі на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням. У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Так, звертаючись до суду з даним позовом, позивач просила визнати недійсним договір купівлі-продажу від 04 січня 2018 року укладений між нею та ОСОБА_3 та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру від 04 січня 2018 року, посилаючись на те, що підпис на спірному договорі проставлено не нею, а іншою особою. На підтвердження заявлених позовних вимог, позивачем долучено до матеріалів справи висновок Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз Служби Безпеки України № 370/1 від 21 лютого 2022 року, згідно якого, підпис від імені ОСОБА_2 в графi «Продавець» у договорі купівлі - продажу від 04 січня 2018 року квартири АДРЕСА_2 , виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою, з ретельним наслідуванням («на око» або «з попереднім тренуванням») справжнього підпису ОСОБА_2 . Рукописний запис « ОСОБА_2 » в графі «Продавець» у договорі купівлі-продажу від 04 січня 2018 року квартири АДРЕСА_2 , виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою, з ретельним наслідуванням («на око» або «з попереднім тренуванням») справжнього почерку ОСОБА_2 . З наведеного вбачається, що підпис в оспорюваному договорі виконано не позивачем, а іншою особою, а отже, цей договір є недійсним в силу закону через його нікчемність. З огляду на наведене, вимоги щодо визнання недійсним нікчемного правочину, не може бути способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Також позов не може містити вимогу, у якій йдеться про предмет спору, що відсутній (не існує); реституція ж як спосіб захисту, застосовується для повернення виконаного за правочином, а не в тому разі, коли жодного виконання не відбувалося. У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. Порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування письмового тексту правочину, волевиявлення позивача щодо якого не було, а вчинення конкретних дій, які порушують право позивача (наприклад, зайняття та використання іншою особою приміщення позивача за відсутності встановлених для цього правових підстав). Протилежне тлумачення означало б, що суд надає документу, підробку якого встановлено належним чином, статус дійсного, визнає настання відповідних правових наслідків за відсутності як волевиявлення, так і інших законних підстав для цього та покладає на особу нічим не обґрунтований обов`язок застосувати для уникнення настання правових наслідків за підробленим документом ті самі способи захисту, що й в умовах, коли правочин дійсно вчинено, а його правомірність презюмується. Зазначені правові висновки, узгоджуються з висновками викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц та від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц , а також, з висновками Верховного суду, викладеними у постановах від 18 січня 2023 року у справі № 753/15818/19, від 22 березня 2023 року у справі № 201/13098/16, від 23 листопада 2022 року у справі № 521/12361/16-ц. У даній справі, позивач заявила позовну вимогу про визнання договору недійсним з мотивів його неукладеності (непідписання договору), а отже, обрала неналежний спосіб захисту прав та інтересів, оскільки неможливо визнати неукладений правочин недійсним, що є підставою для відмови у задоволенні цієї позовної вимоги. При цьому, ч. 1 ст. 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 ЦК України). Статтею 387 ЦК України закріплено право власника майна на його витребування від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника є віндикацією, що є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст.388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Відповідно до ч.1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. Таким чином, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права. Власник із дотриманням вимог ст.ст. 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16. За загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, з якою позивач не перебуває у договірних відносинах, тоді правомірному та ефективному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не вимагається, оскільки не є ефективним способом захисту права власника. Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21), якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то ефективним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для відновлення його права. Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування рішення державного реєстратора, за обставин даної справи, не є ефективним способом захисту прав позивача, які вона вважає порушеними, оскільки не призведе до їх захисту. Згідно з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (провадження № 14-626цс18), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Крім того, в ході розгляду справи встановлено, що ОСОБА_2 04 жовтня 2019 року звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовною заявою до ОСОБА_1 про витребування квартири АДРЕСА_2 з чужого незаконного володіння в порядку положень ст.388 ЦК України. Справа перебуває на розгляді в межах провадження № 761/39601/19 в рамках якої проведено судово - почеркознавчу експертизу, за результатами якої складено висновок експертом Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз СБУ №370/1 від 21 лютого 2022 року, який також було долучено до матеріалів даної справи та який судом першої інстанції було покладено в основу оскаржуваного судового рішення. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи (ст.13 ЦПК України). Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Однак, суд першої інстанції на вищенаведені обставини належної уваги не звернув, у зв`язку з чим, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Частиною 1 ст. 376 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, висновки викладені у ньому, не відповідають обставинам справи, у зв`язку з чим, рішення суду підлягає скасуванню з постановленням нового, про відмову у задоволенні позову з зазначених вище підстав. Керуючись ст.ст. 368, 372, 374, 376, 381-384, 387 ЦПК України, колегія суддів,- п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 січня 2023 року скувати та постановити нове судове рішення, за яким: ОСОБА_2 відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено 03 листопада 2023 року. Суддя - доповідач: Судді: