Постанова Львівський апеляційний суд № 450/2369/22

Справа № 450/2369/22 Головуючий у 1 інстанції: Мусієвський В.Є. Провадження № 22-ц/811/1449/23 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Копняк С.М., суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В., секретар судового засідання Марко О.Р., з участю - представника відповідача - адвоката Сендеги Т.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року (повний текст рішення складено 02 травня 2023 року), у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики укладеним та стягнення коштів, В С Т А Н О В И В: у серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся в суд із вказаним позовом, в якому просив: - визнати укладеними договір безпроцентної позики від 26 березня 2019 року, підписаний ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та додаткову угоду № 1 від 26 березня 2020 року до вказаного договору; - стягнути з ОСОБА_2 на його користь 648 000, 00 грн штрафних санкцій. Позов мотивовано тим, що 26 березня 2019 року між сторонами укладено вказаний вище договір, відповідно до якого ОСОБА_1 передав відповідача у позику грошові кошти в розмірі 3 240 000,00 грн, що станом на момент підписання договору було еквівалентно 120 000 доларів США за курсом НБ України, а відповідач зобов`язалася повернути вказані грошові кошти у строк, встановлений договором. На виконання вказаного договору між сторонами 26 березня 2019 року підписано договір іпотеки. 26 березня 2020 року між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до вищезгаданого договору безпроцентної позики, відповідно до якої 30 серпня 2019 року позичальником отримано всю суму позики готівкою, у зв`язку з чим строк дії основного договору продовжено до 31 серпня 2020 року. 02 квітня 2020 року сторонами підписано договір № 1 про внесення змін до договору іпотеки, згідно якого відповідач взяла на себе зобов`язання повернути позику в розмірі 3 240 000,00 грн до 31 серпня 2020 року. В подальшому, підписанням договору № 2 сторони погодили, що позика буде повернута до 01 березня 2021 року. Після закінчення строку повернення позики на адресу відповідача надіслано вимогу від 16 березня 2021 року про усунення порушень умов договору та вимогу від 28 вересня 2021 року в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку». Пунктом 4.3 договору визначено, що в разі неповернення позичальником суми позики у встановлений договором строк, він має сплатити на користь позикодавця штраф у розмірі 20 % від суми позики, що становить 648 000,00 грн. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 01 серпня 2022 року. Рішення суду мотивоване тим, що обставини, якими позивач обґрунтовував свої позовні вимоги, не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду, а тому у задоволенні таких слід відмовити. В травні 2023 року ОСОБА_1 оскаржив рішення суду першої інстанції, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував положень статті 1047 ЦК України та умов укладених між сторонами договору позики та договору іпотеки, а також додаткових угод до цих договорів, і фактичних обставин справи, встановлених судовими рішеннями у справі № 461/6248/21, внаслідок чого дійшов невірного висновку про те, що як договір позики, так і додаткова угода № 1 до цього договору не можуть бути визнані укладеними, у зв`язку із визнанням їх недійсними. Позивачем надано докази належного виконання умов договору позики, у той час як відповідачем даний факт не спростовано, доказів безгрошовості договору позики не надано. Відповідачем не заперечується факт отримання вимоги позивача про повернення коштів за договором позики, після закінчення строку його дії. Відзив на апеляційну скаргу не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції. 26 липня 2023 року через систему «Електронний суд» до суду апеляційної інстанції надійшло клопотання ОСОБА_1 , яке підписане представником ОСОБА_3 , подане в порядку статті 364 ЦПК України, зміст якого свідчить, що таке за своєю суттю є зміною апеляційної скарги. Відповідно до частини першої статті 364 ЦПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження. Згідно з частиною першою статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст оскаржуваного рішення суду першої інстанції складено 02 травня 2023 року, а зміни до апеляційної скарги подано до суду апеляційної інстанції 26 липня 2023 року, тобто з пропуском строку, установленого законом. Відповідно до статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України). Оскільки зміни до апеляційної скарги подані до суду апеляційної інстанції поза межами строку на апеляційне оскарження, а заяву про поновлення цього процесуального строку не подано, їх слід залишити без розгляду. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що 26 березня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір безпроцентної позики. Згідно із пунктом 1.1 договору позикодавець передає у власність позичальника грошові кошти у розмірі 3 240 000,00 грн, що станом на дату підписання договору еквівалентно 120 000,00 дол. США за курсом Національного банку України, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів у строк та на умовах, визначених договором. Відповідно до пункту 2.1 договору позика надається в безготівковому порядку шляхом перерахування позикодавцем грошових коштів на поточний рахунок позичальника. Пунктом 2.2 договору передбачено, що позика надається позичальнику на строк, який обчислюється з дня отримання грошових коштів позичальником, згідно з пунктом 2.1 договору і до 26 березня 2020 року. У пункті 4.3. договору сторони передбачили, що у випадку неповернення позичальником позики у встановлений договором термін, позичальник зобов`язаний сплатити на користь позикодавця 20 % штрафу від суми позики. У пункті 6.1 договору зазначено, що умови договору мають однакову зобов`язальну силу для сторін і можуть бути змінені тільки з їх взаємної згоди з обов`язковим складанням письмового документа. У день укладення договору позики, 26 березня 2019 року, з метою забезпечення виконання умов договору позики, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО Василюком В.М. та зареєстрований у реєстрі за №

510. За цим договором в іпотеку передана квартира АДРЕСА_1 , яка належить на праві приватної власності іпотекодавцю ОСОБА_2 . У пункті 7.1 договору іпотеки визначено, що договір може бути змінений або доповнений за взаємною згодою сторін. Зміни та доповнення до цього договору викладаються в письмовій формі та набувають чинності за умови їх підписання сторонами з моменту їх нотаріального посвідчення (а. с. 14). Відповідно до додаткової угоди № 1 до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року, укладеної між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 26 березня 2020 року, сторони погодили викласти пункт 2.2 договору позики у новій редакції та визначити строк повернення грошових коштів до 31 серпня 2020 року. У вказаній додатковій угоді зазначено, що 31 серпня 2019 року позичальником отримано всю суму позики готівкою. 02 квітня 2020 року сторони уклали договір № 1 про внесення змін до договору іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО Василюком В.М. та зареєстрований у реєстрі за №

705. Зі змісту цього договору вбачається, що пункт 1.2.1.1 договору іпотеки сторони домовилися викласти в наступній редакції: «Повернути позику в розмірі 3 240 000,00 грн у строк до 31 серпня 2020 року». 08 жовтня 2020 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 уклали договір № 2 про внесення змін до договору іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО Василюком В.М. та зареєстрований у реєстрі за № 2086, відповідно до якого сторони погодили викласти пункт 1.2.1.1 договору іпотеки у наступній редакції: «Повернути позику в розмірі 3 240 000,00 грн у строк до 01 березня 2021 року» У матеріалах справи наявні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 від 16 березня 2021 року та 28 вересня 2021 року про усунення порушень умов договору від 26 березня 2019 року щодо виконання зобов`язань за договором позики та в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку». Щодо позовних вимог про визнання правочинів укладеними. Загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18). Тлумачення статті 20 ЦК України, з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим. Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (абзац 1 частини другої статті 207 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Саме такий висновок щодо застосування цієї норми викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17. Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Частинами першою та третьою статті 653 ЦК України визначено, що у разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Відповідно до положень статті 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України). Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України). Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зроблено висновки про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Верховний Суд у постановах від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц, від 18 травня 2020 року у справі № 177/1659/17, від 03 червня 2020 року у справі № 461/9270/18-ц виснував, що у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на важливості дотримання принципу процесуальної економії (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19; пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження № 12-204гс19), відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим. У справі, що переглядається, з метою ефективного захисту порушених прав позивача, які випливають, на думку останнього, з неналежного виконання відповідачем умов договору позики, пред`явлення окремих позовних вимог про визнання укладеним договору позики та додаткової угоди до нього є передчасним, зайвим та неефективним, адже дійсність (укладеність) умов цих правочинів має бути перевірена судом під час розгляду спору щодо стягнення заборгованості за договором позики (у справі, що переглядається такий спір відсутній), у разі заперечення такого факту позичальником або під час розгляду справи про визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 26 березня 2020 року до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року (справа № 461/4997/23). За таких обставин позивач не довів наявності окремого спору, а отже, і наявності свого правомірного інтересу в правовій визначеності, зокрема у питанні укладеності підписаних ним з відповідачем правочинів. Тому в задоволенні цих позовних вимог слід відмовити саме з цих підстав. Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про обрання позивачем неефективного способу захисту щодо позовних вимог про визнання правочинів укладеними, що є самостійною підставою для відмови в позові, тому немає потреби оцінювати інші доводи апеляційної скарги по суті вирішення цих вимог. Щодо стягнення штрафу. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України). Частиною першою статті 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди. Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. За допомогою неустойки (штрафу, пені) допускається забезпечувати виконання значної кількості зобов`язань. Зокрема, неустойка може забезпечувати виконання: договірних зобов`язань, що традиційно для цивільного обороту, оскільки в більшості випадків саме в договорі його сторони встановлюють неустойку (штраф або пеню). Причому це може відбуватися як під час укладення договору для забезпечення виконання зобов`язання, так і після, але до виконання тих зобов`язань, які виникли на його підставі. Не виключається забезпечення зобов`язань, які виникли на підставі організаційного договору (зокрема, попереднього); недоговірних зобов`язань, що не характерно, проте положеннями статті 549 ЦК не виключається; позитивних та негативних зобов`язань. Як правило, неустойка встановлюється для забезпечення позитивних зобов`язань, які передбачають вчинення певних дій (передача речі, сплата грошовитих коштів та ін.). Сутність негативних зобов`язань полягає в тому, що предметом виконання є утримання від дій, і зобов`язання виконується протягом усього часу його існування. Негативні зобов`язання можуть бути забезпечені тільки за допомогою штрафу, адже після порушення такого зобов`язання необхідність стимулювати його виконання шляхом нарахування пені, як це може мати місце при позитивних зобов`язаннях, не призведе до очікуваного результату, тобто його виконання (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року в справі № 172/1159/20 (провадження № 61-14612св21). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання виконання (частина друга статті 549 ЦК України). Особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України). Критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов`язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц (провадження № 61-4393сво18). У разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення (пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України). У постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі №756/7895/21 (провадження № 61-5419св22) вказано, що: «із позовом у цій справі ОСОБА_1 звернувся 18 травня 2021 року (а. с. 68-69 т. 1). Тобто належним періодом нарахування пені є період з 18 травня 2020 року до 13 травня 2021 року. У свою чергу апеляційний суд, застосувавши норму частини третьої статті 551 ЦК України, самостійно зменшив розмір неустойки, який значно перевищує розмір збитків, до 1618,00 євро. Водночас пунктом 1 статті 1 Закону України від 16 червня 2020 року №691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19», який набрав чинності 04 липня 2020 року та яким внесено зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України та доповнено пунктом 15 такого змісту: «У разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення». На необхідність застосування пункту 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України до спірних правовідносин відповідач звертав увагу як у відзиві на позов ОСОБА_1 , так і у відзиві на апеляційну скаргу позивача на рішення суду першої інстанції, що суд апеляційної інстанції також пропустив. Верховний Суд зазначає, що Законом України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» скасовано цивільну відповідальність (щодо сплати неустойки, штрафу, пені) за прострочення грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем) на період дії карантину або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину, тобто передбачено правило зворотної дії в часі положень цього Закону до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, щодо ненарахування штрафних санкцій під час дії карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, із 22 травня 2020 року до 31 липня 2020 року на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя із урахуванням епідемічної ситуації в регіоні карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 01 серпня 2020 року до 31 грудня 2020 року на території України карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 19 грудня 2020 року до 01 жовтня 2021 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». З огляду на приписи пункту 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, наведені постанови Кабінету Міністрів України, якими з 12 березня 2020 року установлено на всій території України карантин, що діяв протягом всього періоду, за який нараховується пеня, Верховний Суд вказує, що суд апеляційної інстанції помилково не застосував вказані норми права та дійшов необґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 суми пені в розмірі 1 618,00 євро, що є безпідставним та таким, що суперечить нормам матеріального права. Зазначене відповідає висновкам Верховного Суду у постановах від 16 грудня 2021 року у справі № 922/4076/20 та 25 жовтня 2022 року у справі № 916/183/22. Наведене свідчить про необхідність відмови у задоволенні вимоги позивача про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язань за договором позики». У постанові Верховного Суду від 14 серпня 2023 року в справі № 709/1320/21 (провадження № 61-7203св22) вказано, таке: «Тлумачення пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що законодавець передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов`язань. Така особливість проявляється: - в періоді існування особливих правових наслідків. Таким є період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину - в договорах, на які поширюються специфічні правові наслідки. Такими є договір позики, кредитний договір, і в тому числі договір про споживчий кредит; - у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання). Такі наслідки полягають в тому, що позичальник звільняється від обов`язку сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку (штраф, пеню) за таке прострочення. Законодавець на рівні акту цивільного законодавстві (пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України) передбачив спеціальний випадок звільнення від обов`язку позичальника сплатити неустойку (штраф, пеню). Такий обов`язок припиняється без його виконання. У справі, що переглядається позивач (позикодавець) просив стягнути з позичальника штраф за неповернення позики у встановлений договором термін, який закінчився під час карантину встановленого Постановою Кабінетом Міністрів України на всій України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби СОVID-19. Відтак, апеляційний суд, враховуючи, що законодавець на рівні акту цивільного законодавстві (пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України) передбачив спеціальний випадок звільнення від обов`язку позичальника сплатити неустойку (штраф, пеню), прийшов до висновку, що такий обов`язок припиняється без його виконання. За таких обставин, суд першої інстанції вірно відмовив в задоволенні позовної вимоги про стягнення штрафу, однак помилився щодо мотивів такої відмови. Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України). Оскільки доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково; оскаржуване рішення змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови; в решті рішення суду залишити без змін. Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме те, що оскаржуване рішення змінено лише в мотивувальній частині, підстави для здійснення розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи судами двох інстанцій, відсутні. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 16 жовтня 2023 року. Головуючий С.М. Копняк Судді: С.М. Бойко А.В. Ніткевич