Окрема думка Велика Палата ВС № 990/171/22

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Власова Ю. Л., Григор?євої І. В., Пількова К. М. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2023 року в адміністративній справі № 990/171/22 (провадження № 11-71заі23) за позовомОСОБА_1 до Верховної Ради України (далі - ВРУ), третя особа - Національний банк України (далі - НБУ), про визнання протиправною та скасування постанови ВРУ в частині Короткий виклад історії справи У грудні 2022 року ОСОБА_1 звертався до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати пункт 2 Постанови ВРУ від 1 грудня 2022 року № 2794-ІХ (далі - оскаржувана Постанова, Постанова ВРУ № 2794-ІХ відповідно) в такій редакції: «Взяти до відома, що ОСОБА_1 звільнено з посади члена Ради Національного банку України з 7 липня 2021 року відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 листопада 2019 року № 270-ІХ». Вимоги мотивував недотриманням відповідачем установленого законом порядку звільнення члена Ради НБУ, відповідно до якого мають бути застосовані фактичні і юридичні підстави для звільнення. Доводив, що ВРУ не звільнила ОСОБА_1 із посади члена Ради НБУ, а оголосила його звільненим із цієї посади і використала для цього підстави про припинення виконання ним функцій члена Ради НБУ. Вважає, що посилання на частину дванадцяту статті 10 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі - Закон № 679-XIV) не може фігурувати в оскаржуваній Постанові як правова підстава для звільнення позивача з посади члена Ради НБУ, оскільки ця норма, яка набрала чинності 10 листопада 2021 року, не має зворотної дії в часі та не може застосовуватися до відносин, що виникли 7 липня 2021 року. Ця норма не містить та не містила правил про порядок звільнення з посади члена Ради НБУ, а регулювала лише порядок припинення повноважень, що не означає автоматичного звільнення, а є лише підставою для винесення рішення ВРУ про звільнення. Виокремив, що оскаржувана Постанова, попри наче наявне у ній формулювання про звільнення позивача з посади члена Ради НБУ, не відповідає вимогам статті 10 Закону № 679-XIV, статті 210 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (далі - Регламент ВРУ), бо за звільнення позивача ВРУ жодного разу не голосувала та не приймала відповідної постанови, а профільний комітет ВРУ будь-коли не вносив подання про звільнення позивача. Оскаржувана Постанова є актом індивідуальної дії, який стосувався позивача та лише визначав строк його повноважень, вичерпав свою дію в момент закінчення строку призначення позивача, тому станом на момент ухвалення він (акт) не містив чинних приписів та приписів про звільнення позивача з посади члена Ради НБУ. Постанова ВРУ від 12 листопада 2019 року № 270-ІХ (про призначення ОСОБА_1 на посаду члена Ради НБУ) не могла бути ні фактичною, ні правовою підставою для прийняття оскаржуваної Постанови. З погляду позивача, оскаржувана Постанова порушує його охоронювані права, бо вона є тим єдиним документом, який фактично заперечує статус позивача як члена Ради НБУ, який припинив свої повноваження, але не був звільнений із цієї посади, тому що звільнення з посади члена Ради НБУ згідно із законом ніколи не було. По суті після 7 липня 2021 року він продовжував виконувати повноваження члена Ради НБУ і такого статусу не втрачав. Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції 7 липня 2016 року ВРУ прийняла Постанову № 1440 «Про призначення членів Ради Національного банку України», відповідно до якої були призначені члени Ради НБУ: 1) ОСОБА_2 - строком на 7 років; 2) ОСОБА_3 - строком на 6 років; 3) ОСОБА_4 - строком на 5 років; 4) ОСОБА_5 - строком на 4 роки. 3 вересня 2019 року ВРУ прийняла Постанову № 30-IX «Про звільнення з посади члена Ради Національного банку України ОСОБА_4 ». 16 вересня 2020 року ВРУ прийняла Постанову № 897-IX «Про зміни у складі Ради Національного банку України», відповідно до пункту 1 якої ОСОБА_5 звільнено з посади члена Ради НБУ у зв`язку із закінченням строку її повноважень, а пунктом 2 членом Ради НБУ призначено ОСОБА_6 12 листопада 2019 року ВРУ прийняла Постанову № 270-IX «Про зміну у складі Ради Національного банку України», пунктом 1 якої ОСОБА_1 призначено членом Ради НБУ строком до 7 липня 2021 року, пунктом 2 виключено підпункт 3 пункту 1 у Постанові ВРУ від 7 липня 2016 року № 1440-VIII «Про призначення членів Ради Національного банку України». 2 квітня 2021 року Комітет ВРУ з питань фінансів, податкової та митної політики оголосив конкурс на зайняття вакантної посади члена Ради НБУ, позаяк 7 липня 2021 року закінчувався термін, на який був призначений членом Ради НБУ ОСОБА_1 . Цей же Комітет ВРУ на своєму засіданні 30 листопада 2021 року ухвалив рішення скасувати попередній конкурсний відбір на вакантну посаду члена Ради НБУ та оголосити новий з граничним терміном прийому документів від кандидатів до 16 грудня 2021 року. Підставою для скасування стали законодавчі зміни щодо вимог та обмежень стосовно осіб, які можуть бути членами Ради НБУ. 1 грудня 2022 року ВРУ прийняла оскаржувану Постанову, якою постановила: «1. Призначити членом Ради Національного банку України ОСОБА_7 .

2. Взяти до відома, що ОСОБА_1 звільнено з посади члена Ради Національного банку України з 7 липня 2021 року відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 листопада 2019 року № 270-ІХ». Позивач не погодився із цією Постановою в частині пункту 2 та звернувся до суду з позовом про її скасування в цій частині. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 27 березня 2023 року відмовив у задоволенні позову. З посиланням на аналіз норм чинного законодавства суд визнав, що, незважаючи на факт існування підстави для звільнення члена Ради НБУ, яким, зокрема, був факт закінчення повноважень члена Ради НБУ, ВРУ за чинним законодавством зобов`язана була ухвалити рішення про звільнення з посади члена Ради НБУ. Тобто відповідач мав дотриматися процедури шляхом прийняття постанови про звільнення позивача з посади члена Ради НБУ. Для цього профільний комітет ВРУ зобов`язаний був підготувати подання та проєкт постанови про звільнення ОСОБА_1 з посади члена Ради НБУ, а далі ВРУ шляхом відкритого голосування більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ на підставі поданих профільним комітетом ВРУ документів мала прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади члена Ради НБУ, яке оформити відповідною постановою. На необхідність дотримання такого порядку не впливає внесення змін до статті 10 Закону № 679-XIV протягом періоду із 7 липня 2021 року по 1 грудня 2022 року. З покликанням на аналіз рішень ВРУ з кадрових питань суд зауважив, що фраза «взяти до відома, що…», яка використовується в оскаржуваному пункті Постанови, не характерна для рішень ВРУ з кадрових питань та не застосовувалася раніше в постановах ВРУ про призначення / звільнення осіб. Поряд із цим суд у контексті спірних правовідносин уяснив, що саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинне породжувати правових наслідків для його правомірності, крім випадків, прямо передбачених законом. Виходячи з міркувань розумності та доцільності деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти як вимоги не до самого акта, а до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на його прийняття. Дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, зумовлюють настання дефектних наслідків. Проте не кожен дефект акта робить його неправомірним. Фундаментальне порушення - це порушення суб`єктом владних повноважень норм права, допущення суттєвої, істотної помилки при прийнятті певного рішення, яке мало наслідком прийняття незаконного рішення. Процедурні порушення залежно від характеру можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його правомірність. Порушення такої процедури може бути підставою до скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за тієї умови, що воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення. Суд першої інстанції виснував, що аналіз доказів справи не дає підстав вважати, що після 7 липня 2021 року позивач продовжував виконувати функції члена Ради НБУ, адже ОСОБА_1 фактично припинив трудові правовідносини з НБУ як член Ради НБУ з 8 липня 2021 року. Це своєю чергою спростовує доводи позивача про зміну під впливом дії оскаржуваної Постанови його статусу, який виник 7 липня 2021 року. Суд першої інстанції узагальнив, що зміст пункту 2 оскаржуваної Постанови не створює / встановлює для позивача будь-яких прав чи обов`язків та, відповідно, не порушує його прав, свобод чи інтересів, що є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову. Позивач не примирився з рішенням суду першої інстанції та через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати його та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Прохання мотивував тим, що висновки рішення суду не відповідають обставинам справи. Вважає неприйнятним позицію суду про допустимість процесуальних порушень зі звільнення позивача, про ступінь характеру процедурного порушення та про виправданість порушення процедури, оскільки було проігноровано, що процедура звільнення позивача навіть не розпочиналася, що не можна оцінювати поведінку будь-кого як правомірну або протиправну, визначити ступінь характеру процедурного порушення, властивості наслідків від негативної дії порушення процедури, якщо не було події процедури звільнення, тобто того алгоритму дій відповідача, з огляду на які можна дати характеристику та правову оцінку таким діям як правомірним чи протиправним. З погляду скаржника, нездійснення позивачем функцій члена Ради НБУ у зв`язку із закінченням строку перебування на цій посаді [із 7 липня 2021 року] не свідчить про припинення трудових відносин, бо припинення повноважень є умовою для звільнення особи, яка є посадовою особою за статтею 10 Закону № 679-XIV, тобто припинення повноважень передує звільненню, у зв`язку із чим поняття «припинення повноважень» не є тотожним поняттю «звільнення». НБУ визнавав позивача членом Ради НБУ навіть після 7 липня 2021 року, Національне агентство з питань запобігання корупції також вказувало на те, що позивач залишається членом Ради НБУ, НБУ надсилав фінансову та аудиторську звітність, на підставі якої позивач здійснював відповідні доповіді та пропозиції, НБУ допускав його до засідань з обмеженим доступом, на підставі чого знову ж таки позивач вносив відповідні пропозиції та робив доповіді як член Ради НБУ. Норма статті 10 Закону № 679-XIV (у редакції, чинній станом на 7 липня 2021 року) визначала, що самостійним юридичним фактом є закінчення строку повноважень члена Ради НБУ, настання цього юридичного факту є підставою для звільнення члена Ради НБУ. Порядок звільнення, який є самостійним та обов`язковим етапом припинення відносин із членом Ради НБУ, чітко визначений у законі та здійснюється винятково у формі прийняття відповідної постанови за поданням профільного комітету ВРУ, в якій мають бути зазначені підстави для звільнення. Далі автор зазначає, що норми закону, які регулюють припинення повноважень та звільнення члена Ради НБУ, є досить чіткими та розмежовують такі два самостійні поняття, як закінчення строку призначення та звільнення з посади. Саме наявність цих двох самостійних категорій мав би перевірити та встановити суд, але цього не зробив, натомість виніс рішення на припущеннях, що нездійснення функцій може свідчити про припинення трудових відносин. На думку апелянта, хибними є висновки суду про те, що оскаржуване рішення не змінило статусу позивача як звільненого члена Ради НБУ. Навпаки, оскаржувана постанова призвела до невизначеності правового статусу позивача як звільненого без постанови ВРУ про звільнення, за якого позивач продовжує перебувати під обмеженнями, які передбачені частиною четвертою статті 10 Закону № 679-XIV для членів Ради НБУ, та не може реалізувати своє право на працю. Оскаржувана Постанова втручається в права та справедливі очікування позивача на те, що він набуде статусу звільненого члена Ради НБУ виключно в порядку, встановленому законом. Вкотре зазначав, що пункт 2 спірної Постанови повертає позивача у стан правової невизначеності стосовно періоду з 8 липня 2021 року не тільки до 1 грудня 2022 року, а й на майбутнє, оскільки й надалі відсутній розпорядчий акт ВРУ у вигляді мотивованої постанови про його звільнення з посади члена Ради НБУ. Така правова невизначеність насамперед полягає в застосуванні до позивача обмежень, які передбачені частиною четвертою статті 10 Закону № 679-XIV для членів Ради НБУ. Ця правова невизначеність перешкоджає позивачу в реалізації його права на трудову діяльність, а відсутність належного акта про звільнення, замість якого було прийнято оскаржувану Постанову, фактично призводить до позбавлення позивача права на захист від такого незаконного звільнення та оскарження результатів такого «звільнення», тобто позивач абсолютно позбавлений можливості на захист від протиправної поведінки, що була допущено по відношенню до нього. Велика Палата Верховного Суду постановою від 13 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2023 року залишила без змін. Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки суду першої інстанції про те, що ВРУ була зобов`язана ухвалити рішення про звільнення з посади члена Ради НБУ ( ОСОБА_1 ) у відповідності з визначеною законом процедурою (профільний комітет ВРУ готує подання та проєкт постанови про звільнення члена Ради НБУ, а ВРУ шляхом відкритого голосування більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ на підставі поданих профільним комітетом ВРУ документів приймає рішення про звільнення з посади члена Ради НБУ, яке оформлюється відповідною постановою). Теж є правильним висновок суду першої інстанції, що в певних випадках, коли йдеться про процедурні порушення суто формальні (подібні до тих, які є в межах цієї справи), то вони взагалі не впливають на правомірність рішення. Порушення такої процедури може бути підставою для скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за тієї умови, якщо воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення. Доводи апеляційної скарги про те, що нездійснення позивачем функцій члена Ради НБУ у зв`язку із закінченням строку перебування на цій посаді [із 7 липня 2021 року] не свідчать про припинення трудових відносин, спростовуються встановленими обставинами у справі та поясненнями позивача та представників НБУ. Так, після 7 липня 2021 року позивач хоч і мав доступ до будівлі НБУ, був присутнім на засіданнях Ради НБУ, але це не підтверджує факту здійснення ним діяльності як членом Ради НБУ. Велика Палата Верховного Суду підтвердила правильність висновків суду першої інстанції про те, що пункт 2 оскаржуваної Постанови не створює / не встановлює для позивача жодних прав чи обов`язків та, відповідно, не порушує його прав, свобод чи інтересів, що є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Відповідно до пункту 19 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень ВРУ належить призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради НБУ. Розділом II Закону № 679-XIV (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної постанови) визначено порядок формування та повноважень Ради НБУ. Статтею 8 указаного Закону визначено завдання Ради НБУ, а статтею 9 - її повноваження. Склад та формування Ради НБУ визначено статтею 10 Закону № 679-XIV, відповідно до частин першої та другої якої до складу Ради НБУ входять члени Ради НБУ, призначені ВРУ та Президентом України. ВРУ призначає чотирьох членів Ради НБУ шляхом прийняття відповідної постанови. Президент України призначає чотирьох членів Ради НБУ шляхом видання відповідного указу. Голова НБУ, який призначається на посаду ВРУ за поданням Президента України, входить до складу Ради НБУ за посадою. Кандидатури осіб для призначення ВРУ членами Ради НБУ проходять обговорення на спеціальному відкритому засіданні профільного комітету ВРУ, який вносить свої рекомендації ВРУ. Відповідно до частини десятої статті 10 Закону № 679-XIV строк повноважень членів Ради НБУ - сім років, крім Голови НБУ, який входить до складу Ради НБУ на строк здійснення ним повноважень за посадою. Одна й та сама особа не може бути призначена членом Ради НБУ більше ніж на два строки поспіль. Призначення на посади та звільнення з посад членів Ради НБУ здійснюється таким чином, щоб було забезпечено можливість проведення засідання Ради НБУ відповідно до вимог частини четвертої статті 11 цього Закону. Згідно із частиною одинадцятою статті 10 Закону № 679-XIV член Ради НБУ звільняється з посади у разі: 1) подання письмової заяви про припинення повноважень за власним бажанням із зазначенням аргументів такого рішення; 3) припинення громадянства України, встановлення факту наявності громадянства (підданства) іноземної держави чи набуття громадянства (підданства) іноземної держави, виїзду за межі України на постійне місце проживання; 4) відсутності без поважних причин на двох засіданнях Ради НБУ поспіль; 5) невиконання обов`язків члена Ради НБУ (в тому числі за станом здоров`я) більше чотирьох місяців поспіль; 6) встановлення факту надання недостовірної інформації для призначення на посаду члена Ради НБУ; 7) виникнення обставин, що призвели до невідповідності особи будь-якій вимозі чи забороні, встановленій частиною четвертою або п`ятою цієї статті. Частина дванадцята статті 10 Закону № 679-XIV визначає, що у разі закінчення строку повноважень члена Ради НБУ його повноваження припиняються в останній день строку, на який його було призначено. Згідно із частиною тринадцятою статті 10 Закону № 679-XIV ВРУ звільняє призначених нею членів Ради НБУ шляхом прийняття відповідної постанови за поданням профільного комітету ВРУ, в якій мають бути зазначені підстави для звільнення. За частиною другою статті 84, статтею 91 Конституції України рішення ВРУ приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування; ВРУ приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією. Враховуючи викладене, не можемо погодитися з висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке. Предметом цього спору є Постанова ВРУ № 2794-IX, а саме її пункт 2, яким було встановлено взяти до відома, що ОСОБА_1 звільнено з посади члена Ради НБУ з 7 липня 2021 року відповідно до Постанови ВРУ від 12 листопада 2019 року № 270-IX. Зі змісту цієї постанови можна дійти висновку, що парламент, виконуючи одну із конституційних функцій щодо призначення та звільнення членів Ради НБУ, розглянув рекомендацію Комітету ВРУ з питань фінансів, податкової та митної політики (далі - Комітет) про зміни у складі Ради НБУ щодо призначення членом Ради НБУ ОСОБА_7 . У вказаній рекомендації Комітет зазначив, що відповідно до частини дванадцятої статті 10 Закону № 679-XIV у разі закінчення строку повноважень члена Ради НБУ його повноваження припиняються в останній день строку, на який його було призначено. Тобто повноваження ОСОБА_1 припинені 7 липня 2021 року. З огляду на зазначене Комітет вирішив: 1) внести до ВРУ проєкт Постанови ВРУ про зміни у складі Ради НБУ, запропонувавши призначити членом Ради НБУ ОСОБА_7 ; 2) рекомендувати прийняти проєкт Постанови ВРУ про зміни у складі Ради НБУ за основу та в цілому. Окрім того, що ВРУ розглянула рекомендацію Комітету та прийняла проєкт Постанови за основу та в цілому (призначила ОСОБА_7 новим членом Ради НБУ), також було взято до відома, що ОСОБА_1 звільнено з посади члена Ради НБУ з 7 липня 2021 року відповідно до Постанови ВРУ від 12 листопада 2019 року № 270-IX. Проте Постанова ВРУ 12 листопада 2019 року № 270-IX не містить вказівку щодо звільнення позивача з посади члена Ради НБУ, також відсутні відомості про те, що ВРУ приймала постанову про звільнення ОСОБА_1 з посади члена Ради НБУ. Нормативно-правове регулювання порядку звільнення члена Ради НБУ (яке наведене вище) вказує на те, що для звільнення члена Ради НБУ не достатньо настання певної дати (термін, на який призначено члена Ради НБУ) або певної події (подання письмової заяви про припинення повноважень за власним бажанням із зазначенням аргументів такого рішення, припинення громадянства України тощо), необхідно, щоб профільний Комітет ВРУ подав подання, а ВРУ прийняла відповідну постанову, в якій мають бути зазначені підстави для звільнення. ВРУ дотримувалася вказаного порядку, зокрема, у Постанові ВРУ від 16 вересня 2020 року № 897-IX «Про зміни у складі Ради Національного банку України», якою ОСОБА_5 звільнено з посади члена Ради НБУ у зв`язку із закінченням строку її повноважень та Постанові ВРУ від 3 вересня 2019 року № 30-IX «Про звільнення з посади члена Ради НБУ ОСОБА_4 », якою звільнено ОСОБА_4 на підставі частини четвертої та пункту 7 частини восьмої статті 10 Закону № 679-XIV. З огляду на наведене вважаємо, що у разі закінчення строку, на який був призначений член Ради НБУ, у ВРУ виникає обов`язок розглянути подання профільного Комітету та прийняти відповідну постанову про звільнення члена Ради НБУ з посади шляхом відкритого голосування більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу парламенту, і в цій постанові мають бути зазначені підстави для звільнення. Також зі змісту оскаржуваного пункту Постанови ВРУ вбачається, що відповідач намагається вказати про звільнення позивача і що таке звільнення відбулося ще 7 липня 2021 року (граничний строк, на який був призначений ОСОБА_1 ). У контексті спірних правовідносин погоджуємося із висновком в тій частині, що, приймаючи пункт 2 спірної Постанови, відповідач порушив чітко визначений у законодавстві порядок звільнення члена Ради НБУ, який є самостійним та обов`язковим етапом припинення відносин з членом Ради НБУ та реалізується шляхом прийняття відповідної постанови за поданням профільного комітету ВРУ, в якій мають бути зазначені підстави для звільнення. Також слід наголосити, що припинення повноважень члена Ради НБУ не означає автоматичного його звільнення, а є лише підставою для прийняття рішення ВРУ про звільнення, тобто припинення повноважень передує звільненню, у зв`язку із чим поняття «припинення повноважень» не є тотожним поняттю «звільнення». Визначення в законодавстві чіткого (ясного) строку повноважень члена Ради НБУ вказує на неможливість виконання членом Ради НБУ своїх функцій після припинення повноважень. У контексті спірних правовідносин слід зазначити, що повноваження позивача як члена Ради НБУ припинилися 7 липня 2021 року (строк, на який він був призначений членом Ради НБУ), а статус члена Ради НБУ втрачається після прийняття ВРУ, у порядку визначеному законом, відповідної постанови про звільнення з посади члена Ради НБУ. Не можна погодитися з висновком більшості суддів Великої Палати Верховного Суду про те, що саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його правомірності, крім випадків, прямо передбачених законом. Виходячи з міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на його прийняття. Дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків. Разом з тим не кожен дефект акта робить його неправомірним. Фундаментальне порушення - це порушення суб`єктом владних повноважень норм права, допущення суттєвої, істотної помилки при прийнятті певного рішення, яке мало наслідком прийняття незаконного рішення . Отже, порушення такої процедури може бути підставою до скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за тієї умови, якщо воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення. Як уже зазначалося, предметом спору цієї справи є пункт 2 Постанови ВРУ, яким взято до відома, що позивача звільнено з посади члена Ради НБУ із 7 липня 2021 року. Відповідно до статті 75 Основного Закону єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - ВРУ. Порядок роботи ВРУ встановлюється Конституцією України та Регламентом ВРУ (частина третя статті 83 Конституції України). Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються ВРУ шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів (частина п`ята статті 47 Регламенту ВРУ). Актами ВРУ є закони, постанови, резолюції, декларації, звернення, заяви (частина друга статті 46 Регламенту ВРУ). Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України ВРУ приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та цим Регламентом. Рішення ВРУ приймаються шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених цим Регламентом, коли проводиться таємне голосування шляхом подачі бюлетенів (частини перша, друга статті 47 Регламенту ). Як установлено у справі, за звільнення позивача ВРУ жодного разу не голосувала та не приймала відповідної постанови, а профільний комітет ВРУ жодного разу не вносив подання про звільнення позивача. ВРУ, приймаючи свої акти, не може оминати (пропускати) прямо встановлений Конституцією та законами України порядок звільнення члена Ради НБУ, а суд жодної юрисдикції не вправі своїм рішенням легітимізувати (виправляти помилки, огріхи) парламенту. Згідно зі статтею 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Виходячи з цього і відповідно до частини другої статті 19 Конституції України виправлення помилок (невиконання своїх функцій) є обов`язком виключно парламенту. Також не можемо погодитися із висновком про те, що зміст пункту 2 оскаржуваної Постанови не створює / встановлює для позивача будь-яких прав чи обов`язків та, відповідно, не порушує його права, свободи чи інтереси. Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що у зв`язку з прийняттям рішення чи вчиненням дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача. З огляду на викладене, вирішуючи спір, суд повинен був пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також установити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Отже, встановлення факту наявності порушення права, свободи чи інтересу особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковим під час судового розгляду. Таким чином, обов`язковою умовою для визнання протиправним рішення (дії, бездіяльності) суб`єкта владних повноважень є наявність факту порушення останнім прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів особи, яка звернулась за їх судовим захистом. Визначальним у вирішенні цього спору є встановлення обставин наявності порушених прав позивача. Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про те, що фактично ОСОБА_1 припинив трудові правовідносини з НБУ як член Ради НБУ з 8 липня 2021 року, а відтак немає підстав вважати, що у зв`язку з прийняттям оскаржуваного пункту постанови ВРУ у позивача змінився статус. Зміст пункту 2 оскаржуваної Постанови не створює / встановлює для позивача будь-яких прав чи обов`язків та, відповідно, не порушує його права, свободи чи інтереси. Не погоджуємось із цим висновком з огляду на таке. Беззаперечним є те, що кожна особа має право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України, проте, як зазначалося вище, судовому захисту підлягає порушене право і позивач має вказати, яке саме право було порушено, яким чином, якими діями (рішенням, бездіяльністю) відбулося втручання в його права, які обставини про це свідчать. У позовній заяві ОСОБА_1 висловлює незгоду з оскаржуваним пунктом Постанови ВРУ, яким визнано, що він є звільненим з посади члена Ради НБУ з 7 липня 2021 року. Вважає, що оскаржуваний пункт Постанови ВРУ порушує його права та інтереси, позаяк рішення про його звільнення ВРУ не приймала і він продовжує перебувати у статусі незвільненого члена Ради НБУ, у якого закінчилися повноваження 7 липня 2021 року та на якого, зокрема, продовжує поширюватися антикорупційне законодавство. Однак Велика Палата Верховного Суду наведеним обставинам не надала оцінки та помилково зробила висновок, що зміст пункту 2 оскаржуваної Постанови не створює / встановлює для позивача будь-яких прав чи обов`язків та, відповідно, не порушує його права, свободи чи інтереси. З огляду на наведене вважаємо, що, встановивши порушення, які були допущені відповідачем щодо процедури припинення повноважень ОСОБА_1 та/або звільнення з посади члена Ради НБУ, констатувавши втручання суб`єкта владних повноважень у права, свободи та охоронювані законом інтереси, Велика Палата Верховного Суду повинна була виснувати, що пункт 2 спірної Постанови ВРУ не відповідає критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС. Висновки З огляду на викладене вважаємо, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягала задоволенню, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2023 року - скасуванню з ухваленням нового рішення про визнання протиправним та скасування пункту 2 Постанови ВРУ яким вирішено «взяти до відома, що ОСОБА_1 звільнено з посади члена Ради Національного банку України з 7 липня 2021 року відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 листопада 2019 року № 270-ІХ». Судді: О. Б. Прокопенко О. М. Ситнік Ю. Л. Власов І. В. Григор?єва К. М. Пільков