Постанова 4811 № 464/5382/21

Справа № 464/5382/21 Головуючий у 1 інстанції: Шашуріна Г.О. Провадження № 22-ц/811/2493/22 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2023 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П. секретаря: Цьони С.Ю. з участю: представника Львівської міської ради Наумець А.Г., представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львовіцивільну справу за апеляційною скаргою Львівської міської ради на рішення Сихівського районного суду м.Львова від 13 вересня 2022 року,- ВСТАНОВИВ: в липні 2021 року Львівська міська рада звернулась в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів. В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 21.11.2006 року та 13.03.2007 року між Львівською міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 було укладено договори оренди землі № С-607 терміном до 21.09.2016 року та № С-685 терміном до 02.11.2016 року, відповідно до умов яких ФОП ОСОБА_1 передавалися земельні ділянки площею 0,4588 га, кадастровий номер 4610136800:02:003:0023, та 0,2758 га, кадастровий номер 4610136800:02:003:0024, відповідно, для обслуговування виробничих споруд. Стверджує, що ухвалою Львівської міської ради № 1426 від 26.12.2016 року фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 продовжено термін оренди даних земельних ділянок для обслуговування виробничих споруд на 10 років. Крім цього, зазначеною ухвалою зобов`язано ФОП ОСОБА_1 у тримісячний термін укласти з Львівською міською радою договори оренди вищевказаних земельних ділянок, встановивши річну орендну плату за землю в розмірі 8 відсотків від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, та зареєструвати їх у встановленому порядку. Звертає увагу, що на час звернення з позовом до суду договори оренди земельних ділянок між сторонами не укладені, документи, які посвідчують право користування земельними ділянками у ОСОБА_1 відсутні. Зазначає, що відділом самоврядного контролю за використанням та охороною земель у м. Львові департаменту містобудування Львівської міської ради 21.08.2020 року проведено обстеження земельних ділянок по АДРЕСА_1 , яким встановлено, що ОСОБА_1 фактично використовує земельні ділянки площею 0,4588 га, кадастровий номер 4610136800:02:003:0023 та площею 0,2758 га, кадастровий номер 4610136800:02:003:0024 на АДРЕСА_1 для розміщення станції технічного обслуговування автомобілів, магазину запчастин, хостелу в приміщенні будинку та іншої комерційної діяльності за відсутності вчинених правочинів щодо таких земельних ділянок.Стверджує, що відповідно до розрахунків сум збитків, наданих управлінням земельних ресурсів департаменту містобудування Львівської міської ради, розмір збитків за період з 01.07.2018 року по 01.07.2021 року становить 2 013 132,88 грн. Вказує, що з 12.12.2013 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на нежитлові приміщення загальною площею 7223,3 кв.м. на підставі договору дарування нежитлових приміщень від 13.12.2004 року, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 та розташовані на земельних ділянках з кадастровими номерами 4610136800:02:003:0023 та 4610136800:02:003:0024. Вважає, що ОСОБА_1 , як фактичний користувач земельних ділянок, яка без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок, зберегла у себе кошти, що мала заплатити за користування ними, зобов`язана повернути ці кошти власнику земельних ділянок на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України, оскільки внаслідок неотримання коштів місцевим бюджетом за використання земельної ділянки в розмірі орендної плати порушуються інтереси територіальної громади м. Львова. З наведених підстав просить стягнути з ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради 2 013 132,88 грн. безпідставно збережених коштів за користування земельними ділянками. Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 13 вересня 2022 року у задоволенні позову Львівської міської ради відмовлено. Рішення суду оскаржила Львівська міська рада, в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи. Апелянт зазначає, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не було враховано останню позицію Верховного Судуу складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, викладену у постанові від 05.08.2022 року по справі №922/2060/20, де Верховний суд сформулював правовий висновок про те, що за загальним правилом, правом власності на земельну ділянку, розташовану в межах відповідного населеного пункту, орган місцевого самоврядування наділений в силу закону, зокрема, з уведенням 01.01.2002 у дію нового Земельного кодексу України. При цьому відсутність державної реєстрації речового права на земельну ділянку після 01.01.2013 року не впливає на наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку. Крім цього, нездійснення державної реєстрації речового права на сформовану земельну ділянку за органом місцевого самоврядування у відповідності до положень статті 79-1 Земельного кодексу України, не є підставою для звільнення набувача права власності на будівлю або споруду від обов`язку сплачувати за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності, на якій розташований такий об`єкт нерухомості. Звертає увагу на те, що у разі виникнення спору щодо приналежності земельної ділянки в межах населеного пункту до комунальної власності або відповідних доводів особи, яка заперечує це, судам слід виходити з того, що за умов правового регулювання статті 83 ЗК України право власності територіальної громади (комунальної власності) на земельні ділянки в межах населених пунктів є спростовуваною презумпцією. З наведених підстав апелянт вважає, що реєстрація права комунальної власності у Державному реєстрі речових прав на земельні ділянки, є лише підтвердженням раніше набутого права, а не фактом його виникнення. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Львівської міської ради - Наумець А. Г. на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 щодо задоволення апеляційної скарги перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України). З матеріалів справи вбачається, що ухвалою судді Сихівського районного суду м.Львова від 02.08.2021 року у відкритті провадження у цивільній справі за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів - відмовлено, роз`яснено право звернутись до господарського суду в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України. Постановою Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року апеляційну скаргу Львівської міської ради задоволено, ухвалу Сихівського районного суду м. Львова від 02 серпня 2021 року скасовано, направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. З врахуванням наведеного, розгляд даної справи здійснювався в порядку цивільного судочинства. Відмовляючи у задоволенні позову Львівської міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що Львівською міською радою не доведено, що земельні ділянки з кадастровими номерами 4610136800:02:003:0023 та 4610136800:02:003:0024 є об`єктом цивільних прав, оскільки земельні ділянки можуть бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту їх формування та державної реєстрації права, присвоєння земельній ділянці кадастрового номеру у цьому випадку є недостатнім. Судом першої інстанції встановлено, що 21.11.2006 року та 13.03.2007 року між Львівською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 було укладено два договори оренди землі № С-607 терміном до 21.09.2016 та № С-685 терміном до 02.11.2016 року, відповідно до умов яких ФОП ОСОБА_1 передавалися земельні ділянки площею 0,4588 га (кадастровий номер 4610136800:02:003:0023) та 0,2758 га (кадастровий номер 4610136800:02:003:0024) відповідно, для обслуговування виробничих споруд. Ухвалою Львівської міської ради № 1426 від 26.12.2016 року фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 продовжено на 10 років термін оренди даних земельних ділянок для обслуговування виробничих споруд за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Крім цього, зазначеною ухвалою зобов`язано фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 у тримісячний термін укласти з Львівською міською радою договори оренди вищевказаних земельних ділянок. Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 12.12.2013 зареєстровано право власності на нежитлові приміщення загальною площею 7223,3 кв.м. на підставі договору дарування нежитлових приміщень від 13.12.2004 року, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . На час розгляду справи в суді договори оренди земельних ділянок на підставі ухвали Львівської міської ради №1426 від 26.12.2-016 року між Львівською міською радою та ОСОБА_1 , не укладалася, пропозицій від сторін з приводу укладення договору оренди, не поступали. Обгрунтовуючи позовні вимоги, Львівська міська рада покликається на те, що після закінчення строку дії вищезгаданих договорів оренди, відповідач, не виконавши вимог ухвали Львівської міської ради про укладення договорів оренди, продовжує користуватися земельними ділянками без правовстановлюючих документів, що є підставою для стягнення з ОСОБА_1 безпідставно збережених коштів за період з 01.07.2018 року до 01.07.2021 року. Відомості про земельну ділянку мають міститися у двох реєстрах: у Державному земельному кадастрі, де фіксується формування земельної ділянки (визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру), та в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, до якого вносяться відомості щодо оформлення прав на земельні ділянки. Частина 1 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. Відповідно до п.1 ч.1. ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав відбувається шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно з ч. 3. ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу. В п. 1 ст. 123 Земельного кодексу України зазначено, що надання у користування земельної ділянки державної або комунальної власності без складення документації із землеустрою, можливе лише тоді коли земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр" та право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення. Відповідно до ч.1 ст. 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт «в» частини 1 статті 96 ЗК України). Згідно зі ст. 125 ЗК України право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права. Частиною 1 статті 79 ЗК України встановлено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. За змістом ч. 1, 3, 4, 9, 10 ст. 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав (в даному випадку це предмет договору оренди) виключно з моменту її формування та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Для вирішення спору щодо стягнення з власника об`єкта нерухомого майна, безпідставно збережених коштів орендної плати згідно із статтями 1212-1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав, земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об`єкт розташований необхідно, насамперед, з`ясувати: а) чи наявні правові підстави для використання земельної ділянки; б) яка площа земельної ділянки та чи є вона сформованою відповідно до вимог земельного законодавства; в) в якому розмірі підлягають відшкодуванню доходи пов`язані із безпідставним збереженням майна розраховані відповідно до вимог земельного законодавства, а саме на підставі нормативної грошової оцінки землі. Про необхідність застосування ч. 9 статті 79-1 ЗК України та положень Закону України «Про Державний земельний кадастр» при розгляді позову про стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді недоотриманої орендної плати неодноразово зазначалося Верховним Судом, зокрема у постановах від 29 січня 2019 року у справі № 922/536/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18, від 20.01.2021 р у справі № 646/4546/19, від 14.04.2021р. у № 645/1040/19, від 23 травня 2018 року у справі № 29/4628/16-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17, від 18 березня 2020 року у справі № 639/5391/19, від 29 січня 2020 року у справі 922/2811/18, від 24 вересня 2020 року у справі № 922/3616/19 у яких міститься правовий висновок про те, що для вирішення спору про стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді недоотриманої орендної плати, встановленню підлягають обставини, зокрема, чи є земельна ділянка, за фактичне користування якою позивач просить стягнути безпідставно збережені кошти, сформованим об`єктом цивільних прав протягом усього періоду, зазначеного у позові. У випадку відсутності сформованості спірної земельної ділянки, як об`єкту цивільних прав, вказане свідчить про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Відмовляючи у задоволенні позову Львівської міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що Львівською міською радою не доведено, що вищевказані земельні ділянки є об`єктом цивільних прав, оскільки відсутня державна реєстрація прав на вищевказані земельні ділянки у Державному земельному кадастрі, Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а присвоєння земельній ділянці кадастрового номера у цьому випадку є недостатнім та зазначив, що вказана обставина виключає можливість обчислювати розмір безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за землю, оскільки об`єктом оренди може бути тільки земельна ділянка, як сформований у встановленому законодавством порядку об`єкт цивільних прав. Суд першої інстанції зазначив, що Львівською міською радою не доведено державну реєстрацію прав на вищевказані земельні ділянки в порядку, передбаченому частинами 9, 10 ст. 79-1 Земельного кодексу України. Інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна, долучені Львівською міською радою, підтверджують відсутність відомостей про державну реєстрацію вищевказаних земельних ділянок в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Суб`єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо через органи місцевого самоврядування, однак, з врахуванням того, що предметом оренди є не земля комунальної власності, як абстрактна категорія, а конкретно сформована в порядку, визначеному ст. 79-1 Земельного кодексу України земельна ділянка, власник, в тому числі територіальна громада, в особі органу місцевого самоврядування, вправі розпоряджатись земельною ділянкою, в тому числі передавати її в оренду, лише після її формування та реєстрації в Державному земельному кадастрі, в порядку, передбаченому частинами 9, 10 ст. 79-1 Земельного кодексу України. Під час розгляду спору про стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати, положення ст. 79-1 Земельного кодексу України не можуть застосовуватись окремо, тільки в частині її формування із присвоєнням кадастрового номера, оскільки лише після державної реєстрації права власності, така земельна ділянка набуває статусу об`єкта, щодо якого можуть виникнути будь які цивільні права (аналогічну правову позицію викладено в постановах ВС у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.03.2020р. № 922/926/19, від 09.03.2021р. № 922/1453/20). Відмовляючи в позові, суд першої інстанції вказав на те, що доводи позивача засновані на вибірковому тлумаченні лише окремої норми щодо моменту формування ділянки як об`єкта цивільних прав у спірних відносинах, без урахування вимог закону про те, що державна реєстрація права власності на відповідну ділянку є обов`язковою умовою настання моменту, з якого така ділянка може бути об`єктом цивільних прав. Вищевказані земельні ділянки не сформовані згідно чинного законодавства України, тому відсутні будь які правові підстави як для передачі їх в оренду так і для стягнення безпідставно збережених коштів, так як дані земельні ділянки не є сформованими об`єктами цивільних прав. Верховний Суд у постанові від 05 серпня 2022 року у справі №922/2060/20 зазначив, що земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації у Державному земельному кадастрі. З матеріалів справи вбачається, що Львівська міська рада, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не долучила до матеріалів справи копії витягу із Державного земельного кадастру про земельні ділянки по АДРЕСА_1 , у якому мали б бути зазначені відомості про: кадастровий номер земельних ділянок; місце розташування (адміністративно-територіальна одиниця), цільове призначення; категорія земель; вид використання земельних ділянок; форма власності земельних ділянок; площа земельних ділянок; дата державної реєстрації земельних ділянок, дата внесення відомостей про земельні ділянки до Державного земельного кадастру. Окрім цього, відповідно до частини 1 ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки передбачає визначення її площі та меж, разом з тим позивач, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не долучив до матеріалів справи належних та допустимих доказів на підтвердження площі та меж земельних ділянок по АДРЕСА_1 . Наявні в матеріалах справи Витяги із технічної документації про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки не є тотожним витягу з Державного земельного кадастру про земельні ділянки, такі не містить всієї інформації, яка передбачена Державним земельним кадастром, і основне не містить інформації щодо дати державної реєстрації земельних ділянок, дати внесення відомостей про земельні ділянки до Державного земельного кадастру. Матеріали справи також не містять інформації про те, яким чином, в якому порядку здійснювалося формування земельних ділянок, порядок формування яких передбачено частиною 2 ст. 79-1 Земельного кодексу України. Через відсутність вищезазначеної інформації, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірні земельні ділянки не є сформованими, а відтак такі не є об`єктом цивільних прав.. Вважаючи оскаржуване рішення суду незаконним та необґрунтованим, апелянт покликається на те, що Львівська міська рада є власником земель на території міста Львова, в тому числі і земельних ділянок по АДРЕСА_1 . Вирішуючи даний спір та відмовляючи у задоволенні позову Львівської міської ради, суд першої інстанції свої висновки про відмову в позові в оскаржуваному рішенні, не обгрунтовував тим, що Львівська міська рада не є власником спірних земельних ділянок, а відтак доводи апелянта в цій частині не заслуговують на увагу. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23). Враховуючи положення ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відмову в її задоволенні. Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу Львівської міської ради залишити без задоволення. Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 13 вересня 2022 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 25.05.2023 року. Головуючий: Н.О. Шеремета Судді: О.М. Ванівський Р.П. Цяцяк