Ухвала КЦС ВС № 638/5315/20

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 квітня 2023 року м. Київ справа № 638/5315/20 провадження № 61-3846ск23 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач- ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Східне міжрегіональне Управління міністерства юстиції м. Харків, розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Прядко Олександр Олександрович, на ухвалу Дзержинського районного суду міста Харкова від 18 листопада 2022 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 лютого 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Східне міжрегіональне Управління міністерства юстиції м. Харків, про розірвання договору довічного утримання (догляду), ВСТАНОВИВ: У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Східне міжрегіональне Управління міністерства юстиції м. Харків, про розірвання договору довічного утримання (догляду). У листопаді 2021 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності. Ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 18 листопада 2022 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності повернено особі, яка її подала. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_2 звернувся до суду з апеляційною скаргою. Постановою Харківського апеляційного суду від 21 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, ухвалу Дзержинського районного суду міста Харкова від 18 листопада 2022 року - без змін. Не погоджуючись з ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 18 листопада 2022 року та постановою Харківського апеляційного суду від 21 лютого 2023 року, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Прядко О. О., 18 березня 2023 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення і передати справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та надано заявнику п`ять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення зазначених у ній недоліків. На підтвердження повноважень адвоката Прядка О. О. підписувати касаційну скаргу, яка подана 18 березня 2023 року, та представляти у Верховному Суді інтереси ОСОБА_2 до суду касаційної інстанції необхідно було надати оформлений належним чином відповідний документ. Роз`яснено, що після підтвердження повноважень адвоката Прядка О. О. представляти у Верховному Суді інтереси ОСОБА_2 , касаційним судом перевірятиметься відповідність касаційної скарги вимогам законодавства в іншій частині. Вказані в ухвалі недоліки у встановлений судом строк усунено. Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8). Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у пунктах 2 і 3 частини першої статті 389 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень). Підставою касаційного оскарження ухвали Дзержинського районного суду міста Харкова від 18 листопада 2022 року та постанови Харківського апеляційного суду від 21 лютого 2023 року заявник визначає порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зазначаючи, що в ухвалі суду першої інстанції про відкриття провадження у справі строк для подання зустрічної позовної заяви не встановлено. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник також вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 522/9011/19 (провадження № 61-6642св21) та в ухвалі Верховного Суду від 19 вересня 2022 року у справі № 638/5314/20 (провадження № 61-8985ск22). Згідно із положеннями частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення. Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень. Постановляючи ухвалу, Дзержинський районний суд міста Харкова виходив з того, що ОСОБА_2 пропущено строк на подання зустрічної позовної заяви. З висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для повернення зустрічного позову суд апеляційної інстанції погодився з огляду на те, що судом першої інстанції не порушено норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції вказав, що ОСОБА_2 подав зустрічну позовну заяву з порушенням строку, встановленого частиною першою статті 193 ЦПК України, проте це не позбавляє заявника подати позов у загальному порядку. Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи встановлено, що у квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Східне міжрегіональне Управління міністерства юстиції м. Харків, про розірвання договору довічного утримання (догляду). Ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 13 травня 2020 року позов прийнято до розгляду та відкрито загальне позовне провадження; призначено підготовче судове засідання на 19 червня 2020 року; встановлено відповідачу п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву. Також в ухвалі роз`яснено, що відповідно до частини першої статті 193 ЦПК України у строк для подання відзиву відповідач має право пред`явити зустрічний позов. Копії вказаної ухвали, позовної заяви та доданих до неї матеріалів, надіслано учасникам справи. Рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення разом з копією ухвали від 13 травня 2020 року повернено до суду першої інстанції без вручення ОСОБА_2 з незалежних від суду причин у зв`язку із «закінченням терміну зберігання». 19 червня 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 ознайомився з матеріалами справи. 24 липня 2020 року ОСОБА_3 , який діяв в інтересах ОСОБА_2 , звернувся до суду першої інстанції із заявою про відкладення розгляду справи і зазначив, що 19 червня 2020 року ним отримано копії ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви з додатками. Також представник просив визнати поважними причини пропуску строку на подання відзиву на позовну заяву і продовжити процесуальний строк для подачі відзиву. Також судами попередніх інстанцій встановлено, що 29 березня 2021 року представником ОСОБА_2 - ОСОБА_4 отримано копію ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі від 13 травня 2020 року. 13 квітня 2021 року ОСОБА_4 отримав позов ОСОБА_1 з додатками та ознайомився з матеріалами цивільної справи. 9 вересня 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 звернувся до суду із заявою про вступ представника та ознайомлення з матеріалами справи. 15 вересня 2021 року ОСОБА_5 ознайомився зі справою. 8 листопада 2021 року ОСОБА_2 подав до суду заяву про продовження строку на подання відзиву та зустрічного позову. 17 листопада 2021 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв ОСОБА_5 , звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності. Згідно зі змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Вказаним вимогам закону оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 49 ЦПК України крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу, відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом. Частиною першою статті 193 ЦПК України встановлено, що відповідач має право пред`явити зустрічний позов у строк для подання відзиву. Строк для подання відзиву встановлюється в ухвалі про відкриття провадження у справі (частина перша статті 191 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 194 ЦПК України зустрічна позовна заява, подана з порушенням вимог частин першої та другої статті 193 цього Кодексу, ухвалою суду повертається заявнику. Встановивши, що ОСОБА_3 , який діяв в інтересах ОСОБА_2 , 19 червня 2020 року отримано копію ухвали про відкриття провадження у справі та копію позовної заяви, строк для подання відзиву і відповідно пред`явлення зустрічного позову сплив 6 липня 2020 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про наявність правових підстав для повернення зустрічної позовної заяви особі, яка її подала. Згідно з частиною першою статті статтею 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Відповідно до частин першої та другої статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасниками справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнена. Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, від 21 жовтня 2010 року). Судами встановлено, що ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв ОСОБА_5 , як на підставу для поновлення строку на подання зустрічного позову посилався на введення його в оману представниками ОСОБА_3 та ОСОБА_4 щодо вчинення ними процесуальних дій у даній справі, проте вказані причини пропуску строку судом першої інстанції визнано неповажними. Крім того, касаційний суд враховує, що повернення зустрічного позову не позбавляє заявника права пред`явити позов у загальному порядку, тому повернення зустрічної позовної заяви не є обмеженням доступу до правосуддя. Доводи заявника про те, що в ухвалі суду першої інстанції від 13 травня 2020 року, якою відкрито провадження у справі, строк для подання зустрічної позовної заяви не встановлено, спростовуються змістом вказаної ухвали, а також зводяться до неправильного тлумачення заявником норм права. Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 522/9011/19 (провадження № 61-6642св21), відхиляються касаційним судом з огляду на наступне. У постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 522/9011/19 (провадження № 61-6642св21) вказано, що прийняття зустрічного позову можливе за дотримання умов, передбачених частиною другою статті 193 ЦПК України, і залежить від того, наскільки суд вважає за доцільне розглядати цей позов у одному провадженні з первісним. При цьому зазначеною нормою процесуального закону визначено дві альтернативні ознаки зустрічного позову: - або взаємопов`язаність первісного та зустрічного позовів, що зумовлює їх спільний розгляд, зокрема, коли обидва позови виникають з одних правовідносин; - або їх взаємовиключність, коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Касаційний суд зауважив, що зустрічний позов, який прийнятий судом для спільного провадження з первісним позовом, повинен знайти вирішення у виді загального рішення, яке має містити відповідь на обидві заявлені вимоги (як позивача, так і відповідача). Задоволення зустрічного позову спричиняє відмову в задоволенні первісного позову, однак не виключає можливості як задоволення обох вимог, так і однієї повністю, а іншої частково. За таких обставин питання щодо дотримання строків на подання зустрічної позовної заяви касаційним судом у справі № 522/9011/19 не вирішувалося. Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин». З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи. Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати вказаний правовий висновок, про що вказала у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20). Конкретизація правового висновку полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. У випадку визначення підставою касаційного оскарження судових рішень пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, касаційна скарга має містити посилання на постанови саме Верховного Суду, в яких зроблено висновок щодо застосування норми права, із зазначенням, у чому саме полягає невідповідність оскаржених судових рішень сформованій практиці у подібних правовідносинах. Тому посилання заявника на незастосування судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях ухвали Верховного Суду від 19 вересня 2022 року у справі № 638/5314/20 (провадження № 61-8985ск22) (провадження № 61-14291ск20) касаційним судом не приймаються. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Прядко О. О., на ухвалу Дзержинського районного суду міста Харкова від 18 листопада 2022 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 лютого 2023 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення. Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року). Оскільки оскаржувана ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, постановленими з додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Прядко О. О., на ухвалу Дзержинського районного суду міста Харкова від 18 листопада 2022 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 лютого 2023 року суд відмовляє. Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Прядко Олександр Олександрович, на ухвалу Дзержинського районного суду міста Харкова від 18 листопада 2022 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 лютого 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Східне міжрегіональне Управління міністерства юстиції м. Харків, про розірвання договору довічного утримання (догляду). Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук