Постанова Київський апеляційний суд № 757/15722/22-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 757/15722/22 Головуючий у І інстанції Вовк С.В. Провадження №22-ц/824/3395/2023 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О. ПОСТАНОВА Іменем України 03 квітня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Таргоній Д.О., суддів: Голуб С.А., Писаної Т.О., за участі секретаря Чепур Н.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - Шадріна Олександра Сергійовича на рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України та Прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, - УСТАНОВИВ: У червні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Державної казначейської служби України та Прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 454 596, 00 грн та моральної шкоди у розмірі 678 279, 42 грн. В обґрунтування позову зазначав, що під час здійснення досудового розслідування за ч. 1 ст. 111 КК України ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 29.04.2015 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 18.05.2015 року, ОСОБА_1 було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. На той час позивач був тяжко хворою людиною і переніс в Державному інституті кардіохірургії ім. Амосова дві надскладні операції на серці, в умовах СІЗО йому не надавалась відповідна медична допомога. Після зміни запобіжного заходу з тримання під вартою на домашній арешт позивач був неодноразовано госпіталізований до спеціалізованих медичних закладів, де йому декілька разів було проведено дефібриляцію серця, а в лютому та квітні 2016 р. і в серпні 2020 р. - було проведено ще три операції на серці. Проведення такого інтенсивного лікування та хірургічних операцій є дуже матеріально затратними, що привело до матеріальних витрат в розмірі біля 450 тисяч гривень та моральної шкоди у розмірі 550 тисяч гривень. 14.01.2016 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва запобіжний захід відносно ОСОБА_1 змінено з тримання під вартою на цілодобовий домашній арешт із застосуванням електронних засобів контролю. 25 червня 2019 року Конституційним Судом України визнано неконституційною частину 5 статті 176 Кримінального процесуального кодексу України, відповідно до якої неможливо було обрання запобіжного заходу підозрюваним та обвинуваченим у статті 111 КК України. Позивач зазначав, що з аналізу зазначених норм та рішення Конституційного Суду України від 25.06.2019 року можна стверджувати, що рішенням Конституційного Суду України встановлено факт неправомірності застосування до ОСОБА_1 виключного та безальтернативного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та подальше його продовження аж до 14.01.2016 року. Посилаючись на викладені обставини та положення статті 152 Конституції України, статей 1166, 1167, 1176 ЦК України, просив позов задовольнити. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 03 листопада 2022 року в задоволенні позову відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, з окремими апеляційними скаргами звернулись позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Шадрін О.С. Зокрема, представник позивача - адвокат Шадрін О.С. в доводах апеляційної скарги звертає увагу апеляційного суду на прийняття судом першої інстанції відзиву на позовну заяву, який поданий прокуратурою з порушенням 15-денного строку, встановленого судом. Вказує також на неправильне застосування судом першої інстанції закону. Апелянт не погоджується із висновком суду про необґрунтованість доводів позивача про те, що рішенням Конституційного Суду України встановлено факт неправомірності застосування до нього виключного та безальтернативного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та подальше його продовження, оскільки Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України, а не правомірність (правильність) їх застосування органами державної влади. Вказує, що одним з призначень рішень Конституційного Суду України є їх практичне застосування. Представник позивача вбачає прямий причинно-наслідковий зв`язок між застосуванням при обранні запобіжного заходу ОСОБА_1 частини 5 статті 176 КПК України, яка в подальшому визнана неконституційною, та негативними наслідками у вигляді порушення його прав, пов`язаних з ненаданням медичної допомоги, внаслідок чого позивач зазнав матеріальної та моральної шкоди. Вважає, що при розгляді справи суд першої інстанції не дав оцінки доказам, підтверджуючим протиправність дій прокуратури, зокрема щодо перешкоджання у наданні медичної допомоги, та не навів мотивів неврахування цих доказів у рішенні. Позивач ОСОБА_1 у поданій апеляційній скарзі посилається на неповноту встановлення судом обставин щодо порушень з боку органу досудового слідства, прокуратури його законного права на отримання медичної допомоги, як інваліду 2 групи, тяжкохворої людини, яка перенесла декілька надскладних операцій на серці. Суд не досліджував докази щодо навмисного невиконання прокуратурою судових ухвал про необхідність судово-медичної експертизи стану здоров`я позивача та надання йому медичної допомоги. Судом не досліджувався також факт порушення кримінального провадження №42015100100000012 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК України, яке було вчинене посадовою особою медичної частини Київського СІЗО щодо нього. Також звертає увагу на порушення відповідачем строку подання відзиву на позовну заяву. Вважає, що ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції не врахував, що норми Конституції України є правовими нормами прямої дії, які державні органи повинні застосовувати з урахуванням практики ЄСПЛ та міжнародного права. Судом не взято до уваги, що у рішенні КСУ від 09 грудня 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотню дію у часі законів та інших нормативно-правових документів), зазначено, що положення статті 58 Конституції України, коли пом`якшується відповідальність фізичної особи, мають зворотню дію в часі щодо законів чи інших нормативно-правових актів. У відзиві на апеляційну скаргу прокуратура Автономної Республіки Крим та міста Севастополя посилається на безпідставність доводів скарги, просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, як законне та обґрунтоване. Зазначають, що законність та обґрунтованість застосування до позивача такого запобіжного заходу, відповідно до вимог ч. 5 статті 176 КПК України, неодноразово перевірялася слідчими суддями в рамках кримінального провадження №42015000000000548, про що свідчать відповідні рішення судів. Звертає увагу на ту обставину, що рішення Конституційного Суду України від 25.09.2019 року №7-р/2019, на яке посилається ОСОБА_1 , та яким визнано неконституційність положення ч. 5 статті 176 КПК України, прийнято через 3 роки після зміни позивачу запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на цілодобовий домашній арешт. За загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Щодо доводів позивача про наявність підстав для відшкодування матеріальної та моральної шкоди, зазначає, що законною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди, згідно ст. ст. 1173, 1174, 1176 ЦК України, є факт вчинення незаконних дій цим органом чи його посадовою або службовою особою, що у даній справі позивачем не доведено. У судовому засіданні, яке відбувалось в режимі відеоконференції з приміщення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, позивач ОСОБА_1 підтримав апеляційні скарги, подані ним та його представником Шадріним О.С . Просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Представник позивача Шадрін О.С. також підтримав апеляційну скаргу, подану ним в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на викладені у ній доводи. Представник прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя Пономаренко А.Є. в судовому засіданні проти задоволення апеляційних скарг заперечував, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, як законне та обґрунтоване. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судових рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам процесуального закону відповідаю в повній мірі. Так, судом першої інстанції встановлено, що слідчим відділом прокуратури Автономної республіки Крим здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42015000000000548 від 02.04.2015 р. за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч .1 ст. 111 КК України. 29 квітня 2015 року слідчим суддею Печерського районного суду міста Києва Остапчук Т.В. винесено ухвалу у справі № 757/9624/15-к про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , якою було задоволено клопотання начальника слідчого відділу прокуратури Автономної Республіки Крим Жукова О.В., Ганиша В.В. було взято під варту в залі суду. 18 травня 2015 р. Апеляційним судом міста Києва у задоволенні апеляційної скарги захисника підозрюваного ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Остапчук Т.В. Печерського районного суду міста Києва від 29.04.2015 р. відмовлено, ухвала слідчого судді залишена без змін. ОСОБА_1 11.05.2015 р. направив клопотання начальнику слідчого відділу прокуратури АР Крим, прокурору АР Крим та Генеральному прокурору України щодо забезпечення його медичного огляду в спеціалізованому медичному закладі. 19.05.2015 р. прокурором відділу нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією прокуратури АР Крим Е.А.Старосельським винесено постанову про відмову в вищезазначеному клопотанні підозрюваного ОСОБА_1 . Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва Писанець В.А. від 09.06.2015 р. ОСОБА_1 відмовлено у відкритті провадження за скаргою на постанову прокурора Е.А. Старосельського від 19.05.2015 р. про відмову у задоволенні клопотання. 17.06.2015 р. ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва Тарасюк К.Е. відмовлено в клопотанні захисника ОСОБА_1 про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою підозрюваного ОСОБА_1 24.06.2015 р. слідчим суддею Печерського районного суду м. Києва Фаркош Ю. А. винесено ухвалу про задоволення клопотання слідчого прокуратури АР Крим Мамедова Е.С. про продовження тримання під вартою ОСОБА_1 08.07.2015 р. ухвалою Апеляційного суду міста Києва скарги підозрюваного ОСОБА_1 та його захисника залишено без задоволення, а ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 24.06.2015 р. без змін. При цьому, цією ж ухвалою прокурора було зобов`язано невідкладно провести судово-медичне обстеження ОСОБА_1 14.08.2015 р. ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва продовжено застосування запобіжного заходу відносно ОСОБА_1 у вигляді тримання під вартою в Київському СІЗО. 08.10.2015 р. ухвалою Дніпровського суду м. Києва задоволено клопотання прокурора Букрея В.С. про продовження строку тримання під вартою ОСОБА_1 03.12.2015. ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва продовжено застосування запобіжного заходу відносно ОСОБА_1 у вигляді тримання під вартою. 14 січня 2016 р. ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва запобіжний захід тримання під вартою ОСОБА_1 змінено на цілодобовий домашній арешт із застосуванням електронних засобів контролю. Рішенням Конституційного Суду України від 25 червня 2019 року № 7-р/2019 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини п`ятої статті 176 КПК України, яким передбачено, що запобіжні заходи у виді особистого зобов`язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 КК України. Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 просив відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану йому у зв`язку із застосуванням до нього виключного та безальтернативного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на підставі частини 5 статті 176 КПК України, положення якої Рішенням Конституційного Суду України від 25 червня 2019 року № 7-р/2019 визнано таким, що не відповідає Конституції України. Відмовляючи у задоволенні заявленого позову, суд першої інстанції виходив із того, що вказаним рішенням Конституційного Суду України не встановлено факт неправомірності застосування до позивача виключного та безальтернативного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та подальше його продовження, оскільки Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України (частина перша статті 147 Конституції України), а не правомірність (правильність) їх застосування органами державної влади. Крім того, позивачем не надано доказів протиправності дій Прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя під час здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42015000000000548 від 02.04.2015 р, які б спричинили позивачу майнову та моральну шкоду у визначеному ним розмірі, а також наявності причинного зв`язку між завданою шкодою і протиправними діяннями. Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками погоджується, оскільки вони відповідають встановленим по справі обставинам та ґрунтуються на вимогах чинного законодавства. Правовими підставами цього позову ОСОБА_1 визначив положення статті 152 Конституції України, і зокрема, її частину третю, а також статті 1166, 1167, 1176 ЦК України. Відповідно до частини другої статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції Українигарантується. Статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції Україниабо якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Відповідно до частини 3 статті 152 Конституції України, матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Водночас, з матеріалів справи вбачається, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою було обрано ОСОБА_1 29 квітня 2015 року, а 14 січня 2016 року такий запобіжний захід змінено на цілодобовий домашній арешт, тобто положення процесуального кримінального закону визнано неконституційними більш ніж як через три роки після вирішення питання про застосування до ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою і після зміни запобіжного заходу на домашній арешт. За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 09 грудня 1999 року №1-рп/99 зазначив, положення статті 58 Основного Закону України передбачають загальновизнані принципи дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, а саме: принцип їх безпосередньої дії, тобто поширення тільки на ті відносини, які виникли після набуття чинності законами чи іншими нормативно-правовими актами, та принцип зворотної дії в часі, якщо вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона пом`якшує або скасовує відповідальність особи. Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно-небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо. (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України(справа про зворотну дію кримінального закону в часі) від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000). Колегія суддів апеляційного суду вважає такими, що не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо застосування принципу зворотної дії в часі рішення Конституційного Суду України від 25 червня 2019 року № 7-р/2019, оскільки вказаним рішенням визнано неконституційними процесуальні положення щодо «безальтернативного запобіжного заходу», зафіксовані у частині п`ятій статті 176 КПК України: «Запобіжні заходи у вигляді особистого зобов`язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 Кримінального кодексу України». Неконституційність зазначених процесуальних норм не має відношення до пом`якшення чи скасування відповідальності особи. Щодо доводів позивача про наявність передбачених чч. 1, 2 статті 1176 ЦК України підстав для відшкодування матеріальної та моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне. Статтею 56 Конституції Україникожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець відокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Відповідно до частин першої, другої та сьомої статті 1176 ЦК Українишкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування такої шкоди визначається законом. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Згідно з пунктом 1 частини першої та частини другої статті 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду. Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, у тому числі, у випадках постановлення виправдувального вироку суду (пункт 1 частини другої статті 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду"). У наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), зокрема, моральна шкода (пункт 5 статті 3 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду"). Відповідно до частини першої статті 4 "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Отже, вказаний Закон пов`язує виникнення у конкретного реабілітованого громадянина права на відшкодування шкоди зі складним юридичним складом, яке включає в себе підстави виникнення шкоди, завданої незаконними діями, та умовами виникнення права на його відшкодування. При цьому право на таке відшкодування виникає лише в разі повної реабілітації особи, про що зазначається в пункті 3 Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41. Така судова практика є незмінною, про що зазначено в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 14-195цс21). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Реабілітуючі підстави, на відміну від нереабілітуючих, для застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду"пов`язані з констатацією факту того, що підозрюваний/ обвинувачений не вчинив злочину. До реабілітуючих належать лише три підстави: відсутність події кримінального правопорушення; відсутність у діянні складу кримінального правопорушення; не встановлено достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпано можливості їх отримати. У даній справі позивачем не було надано ні суду першої, ні апеляційної інстанції доказів на підтвердження обставин повної реабілітації позивача у кримінальному провадженні № 42015000000000548 від 02.04.2015 року за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч .1 ст. 111 КК України. Щодо доводів позивача про наявність передбачених положеннями статті 1166, 1167 ЦК України підстав для відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв`язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв`язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком. При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. Отже, позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу). У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зроблений висновок про те, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування. Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади матеріальної та моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею). Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, дійшов обґрунтованого висновку про те, що доказів визнання неправомірними дій або бездіяльності прокуратури АРК Крим та міста Севастополя, завдання матеріальної та моральної шкоди, обставин її завданняу цій справі позивач до суду не надав. Враховуючи вищевикладене, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційних скарг позивача та представника позивача, про те, що суд першої інстанції допустив у своєму рішенні невідповідність висновків обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційних скаргах, відсутні. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційних скаргах, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Інші доводи апеляційнихскарг не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до переоцінки доказів, яким було надано належної оцінки судом, і не спростовують висновків суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не підлягає скасуванню. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та представника ОСОБА_1 - Шадріна Олександра Сергійовича - залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 листопада 2022 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 10.04.2023 року. Суддя-доповідач Таргоній Д.О. Судді: Голуб С.А. Писана Т.О.