Постанова 4824 № 759/10832/20

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 березня 2023 року м. Київ Справа № 759/10832/20 Провадження: № 22-ц/824/2878/2023 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Нежури В. А., Соколової В. В., секретар Івасенко І. А. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Масленнікової Тетяни Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Горбенко Н. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновал Зулейха Фаатівна, про визнання договору дарування недійсним, у с т а н о в и в: У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що у листопаді 2019 року вона звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання у зв`язку з невиконанням відповідачкою своїх зобов`язань щодо її, ОСОБА_1 , утримання та догляду. Однак, під час розгляду судом вказаної справи №752/23800/19 їй, позивачці, стало відомо про те, що між нею та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, а не договір довічного утримання. Оскільки примірника оспорюваного договору у неї не було, вона, ОСОБА_1 , звернулася до Київського державного нотаріального архіву з проханням надати копію договору. В подальшому з`ясувалось, що між сторонами був укладений саме договір дарування квартири. Отже, відповідачка скориставшись безпорадним станом, ввела її в оману та змусила підписати договір, який не відповідав її волі. Зазначила, що має вади слуху з народження і не може самостійно спілкуватись без перекладача та має посвідчення інваліда. Окрім того, вона закінчила 4 класи школи, тому не мала змоги самостійно пояснити свої бажання та наміри, прочитати текст документа. У момент підписання договору їй не були чітко роз`яснені та повідомлені її права, після вчинення такого правочину вона була переконана, що на час укладення договору залишається повноправним власником квартири, а відповідачка буде матеріально їй допомагати, брати участь в оплаті комунальних послуг, утриманні квартири в належному стані. За викладених обставин, просила суд визнати недійсним договір дарування квартири, укладений 05.03.1999 року, посвідчений державним нотаріусом вісімнадцятої КДНК Коновал З. Ф. та зареєстрований в реєстрі за № 2-917; скасувати державну реєстрацію права власності та поновити державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_1 ; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Масленнікова Т. М. в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що під час розгляду справи в суді першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 має вади слуху з народження, вона не може самостійно спілкуватися без перекладача, на що нотаріус не звернула увагу, чим порушила права позивача, надавши на підпис документи без забезпечення її перекладачем, який зміг би їй пояснити зміст документа та підтвердити його роз`яснення своїм підписом на договорі, як цього вимагає Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Також судом не було взято до уваги, що ОСОБА_1 продовжує проживати в квартирі, яка була предметом дарування, та сплачує платежі за комунальні послуги. Зазначила, що спірна квартира є єдиним житлом позивача. Посилалась на роз`яснення, викладені в пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до яких правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Також вказала, що договір дарування, який оспорюється позивачем, був укладений з порушенням чинного законодавства та її прав, без дійсного волевиявлення на це ОСОБА_1 , у зв`язку з чим повинен бути визнаний недійсним. Ухвалами Київського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року та 13 січня 2023 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Стащук В. А. в інтересах ОСОБА_2 заперечував проти апеляційної скарги та зазначив, що, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції правильно вказав в оскаржуваному рішенні, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження неправильного сприйняття нею фактичних обставин при укладенні договору дарування, що вплинуло на її волевиявлення. Окрім того, відмітив, що обставини, щодо яких помилилась сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Зазначив, що на момент укладання договору дарування між позивачем та відповідачем були тривалі дружні та родинні стосунки. Позивач мала боргові зобов`язання перед фінансовими установами, які відповідач погасила власними коштами. Між сторонами була домовленість про дарування квартири як знак подяки за матеріальну та моральну підтримку в складний період життя позивача. Подальше проживання позивача в подарованій квартирі без договору оренди за умови сплати комунальних послуг теж було обумовлено сторонами. При підготовці до укладення договору дарування позивач особисто отримала довідку про місце проживання та склад сім`ї, надала нотаріусу правовстановлюючі документи та технічний паспорт. На момент укладання договору позивачу було 53 роки, вона була дієздатною, мала досвід приватизації квартири, укладання інших договорів, зокрема, договорів кредиту, та була обізнана з умовами та наслідками правочину, що нею укладається. В судовому засіданні ОСОБА_1 (за участі перекладача Гури З. І.) та її адвокат Масленнікова Т. М. підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити. ОСОБА_2 , приватний нотаріус Коновал З. Ф. в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Приватний нотаріус Коновал З. Ф. у клопотанні від 14 лютого 2023 року та адвокат Стащук В. А. в інтересах ОСОБА_2 у клопотанні від 21 лютого 2023 року просили здійснювати апеляційний перегляд справи за їх відсутності. За таких підстав, колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за відсутності відповідачки та третьої особи. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Вислухавши думку скаржника та її адвоката, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково. У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Ленінградською районною держаною адміністрацією м. Києва 28.04.1998 року, належала квартира АДРЕСА_1 . 01.03.1999 року ОСОБА_1 позичила у ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 5230 грн. для погашення боргу в АКБ «Інтеграл-банк». 05.03.1999 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коновал З. Ф. (а.с.5). Згідно висновку експертів за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи № 15229/15231/21-32 від 18.02.2022 року, підпис від імені ОСОБА_1 у розписці від 01.03.1999 року виконаний ОСОБА_1 . Рукописні записи, що починаються зі слів « Расписка дана мною…» та закінчується цифрами і словами «…1.03.1999 г.» (ОСОБА_1) у розписці від 01.03.1999 року, ймовірно виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка, укладаючи спірний договір, не могла не розуміти, що йдеться саме про договір дарування. Доводи про те, що вона мала намір укласти договір довічного утримання не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, оскільки жодних доказів на підтвердження цих обставин позивачем не надано. Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів ураховує наступне. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Сам по собі факт прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору не може бути підставою для відмови в задоволенні позову про визнання цього договору недійсним. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування тощо. Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише у разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203, 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України 03 лютого 2016 року у справі № 6-1364цс15, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, а також у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справах № 465/826/13-ц та № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19, від 06 липня 2022 року у справі № 715/1081/20. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними (стаття 77 ЦПК), допустимими (стаття 78 ЦПК), достовірними (стаття 79 ЦПК), а у своїй сукупності - достатніми (стаття 80 ЦПК ). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Судом установлено, що ОСОБА_2 є племінницею ОСОБА_3 ОСОБА_3 є інвалідом 3 групи по слуху з дитинства. ОСОБА_3 у 1962 році закінчила початкову школу та отримала лише початкову освіту. У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання. Ухвалою Святошинського районного суду від 07 вересня 2020 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. Вказані обставини при вирішенні спору залишились поза увагою суду першої інстанції. Також, матеріалами справи підтверджується, що спірна квартира є єдиним житлом позивачки, іншого житла остання не має. З моменту укладення оспорюваного правочину (1999 рік) ОСОБА_1 залишилась зареєстрованою та проживає у спірній квартирі до теперішнього часу. Ураховуючи встановлені у справі обставини, наявні у матеріалах справи та досліджені судом апеляційної інстанції письмові доказів в контексті вищенаведених норм матеріального та процесуального права, колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 , будучи неосвіченою, маючи вади слуху з дитинства та, потребуючи послуг перекладача, помилялась щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть між нею і відповідачкою після укладення спірного договору. ОСОБА_1 , підписуючи оспорюваний правочин, не мала наміру позбавити себе права власності на єдине житло, а погоджувалась на передачу квартири у власність племінниці лише за умови піклування про неї та забезпечення її матеріальною допомогою, якої вона потребувала. Як зазначено вище, з часу укладення оспорюваного договору ОСОБА_1 мешкає в спірній квартирі до теперішнього часу, сплачує комунальні послуги та утримує нерухоме майно. Отже, будь-яких дій на виконання умов договору щодо звільнення нерухомого майна сторонами не здійснювалося, тобто, після укладення договору дарування спірне житло не вибуло із фактичного володіння та користування позивачки, що притаманно для реалізації умов договору довічного утримання (статті 744, 750 ЦК України). Посилання представника відповідачки на те, що ОСОБА_1 залишилась проживати в спірній квартирі за домовленістю з ОСОБА_2 не підтверджені жодними доказами та категорично заперечуються самою позивачкою. Наведені обставини, які у розумінні процесуального закону відповідачкою не спростовані, свідчать про те, що ОСОБА_1 на момент укладення оспорюваного договору обґрунтовано вважала, що укладає договір довічного утримання, а не договір дарування квартири. Вказане додатково підтверджує і послідовність вчинених позивачкою дій відносно спірної квартири, зокрема, отримання у племінниці позики, укладення оспорюваного договору, відсутність у неї примірника вказаного договору, звернення до суду з позовом про розірвання договору довічного утримання, який, на її думку був укладений між нею та відповідачкою. З огляду на вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що під час укладення оспорюваного договору волевиявлення позивача не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, що, у свою чергу, є підставою для визнання договору дарування від 05 березня 1999 року недійсним. Щодо позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно та колегія суддів відмічає, що згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Отже, у розумінні положень наведеної норми, у чинній редакції на час ухвалення судом апеляційної інстанції рішення у справі, способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Зазначена правова позиція знайшла своє відображення у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 07 квітня 2021 року у справі № 640/12313/19-ц, від 07 квітня 2021 року у справі № 465/7960/18-ц. Згідно ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до наданих суду повноважень при вирішенні питання щодо визнання недійсними документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію, суд вправі визнати певне речове право лише у разі пред`явлення таких позовних вимог, однак, позивачкою в межах даного позову таких вимог не заявлено. Надаючи оцінку доводами відповідачки щодо пропуску позивачкою строку позовної давності на звернення до суду із вказаним позовом, колегія суддів виходить з наступного. Так, за правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Виходячи із встановлених у справі обставин, позовна давність у даному випадку має відраховуватись з часу, коли позивачка дізналась про порушення своїх прав, зокрема, у листопаді 2019 року, звернувшись до суду із позовом про розірвання договору довічного утримання та отримання копії договору дарування у квітні 2020 року (т. 1 а.с. 4). З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що позовну давність позивачка не пропустила, а тому відхиляє доводи відповідачки щодо відмови у позові у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення у відповідності з вимогами ч.1 ст.376 ЦПК України є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції невірно встановлені фактичні обставини у справі, висновки суду не відповідають наданим сторонами доказам, судом неправильно застосовано норми матеріального права, а тому рішення суду першої інстанції у відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про часткове задоволення позову. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Масленнікової Тетяни Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову. Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 05.03.1999 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та посвідчений державним нотаріусом Вісімнадцятої Київської нотаріальної контори Коновал З. Ф. за реєстровим номером 2-917. Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ) 14 228,90 (чотирнадцять тисяч двісті двадцять вісім) грн 90 коп витрат по сплаті судового збору. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 06 квітня 2023 року. Головуючий Т. О. Невідома Судді В. А. Нежура В. В. Соколова