Постанова Київський апеляційний суд № 754/8386/23

справа №754/8386/23 провадження № 22-ц/824/7318/2024 головуючий у суді І інстанції Грегуль О.В. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 11 червня 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Писаної Т.О. суддів - Приходька К.П., Журби С.О. за участю секретаря судового засідання - Савченко К.О. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року та додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 грудня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войтовський Валентин Сергійович, Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Делікатна Любов Миколаївна про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Київський державний нотаріальний архів про визнання недійсним договору дарування, В С Т А Н О В И В: У червні 2023 року ОСОБА_2 подано первісний позов до ОСОБА_1 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войтовський В.С., Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Делікатна Л.М. про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, у якому посилаючись на порушення свого права власності та закону при видачі спадкового документа позивач за первісним позовом просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 22 травня 2023 року зареєстроване в реєстрі за № 915 і видане приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським В.С. У вересні 2023 року ОСОБА_1 подано зустрічний позов до ОСОБА_2 , третя особа: Київський державний нотаріальний архів про визнання недійсним договору дарування, у якому посилаючись на порушення вимог закону при укладенні договору дарування квартири та укладення договору дарування квартири про людське око без наміру створити правові наслідки позивач за зустрічним позовом просив визнати недійсним договір дарування квартири від 28 листопада 2001 року зареєстрований в реєстрі за № 1-2473. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року задоволено первісний позов ОСОБА_2 . Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 22 травня 2023 року, зареєстроване в реєстрі за № 915 і видане приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським В.С. Відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 073,60 грн - судового збору та 556,80 грн - судового збору. Понесені позивачем за зустрічним позовом судові витрати покладено на позивача за зустрічним позовом. Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 грудня 2023 року задоволено частково заяву в порядку ст. 141 ЦПК України. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 64 800 грн - правничої допомоги. У задоволенні інших вимог заяви в порядку ст. 141 ЦПК України відмовлено. Не погоджуючись із указаними рішеннями представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний позов про визнання недійсним договору дарування квартири від 28 листопада 2001 року зареєстрованого в реєстрі за № 1-2473. В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на порушення судом першої інстанції норм процесуального і неправильне застосування норм матеріального права. Представник апелянта у апеляційній скарзі не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що свідоцтво про право на спадщину, яке оспорює інша сторона, видавалось не на підставі оригіналу правовстановлюючого документа, і що це є підставою для визнання його недійсним, оскільки Свідоцтво про право на спадщину видавалось на підставі зареєстрованого в реєстрі прав на нерухоме майно права власності на квартиру за ОСОБА_4 , як власником нерухомого майна за даними Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації та Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації", крім того, реєстрація права власності на квартиру за спадкодавцем відбулась в повній відповідності з приписами Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Зазначає також, що в первинному позові не було заявлено вимогу про визнання протиправною реєстраційної дії щодо реєстрації права власності на квартиру за померлим ОСОБА_4 , на підставі якої в подальшому було видано Свідоцтво про право па спадщину, а тому суд першої інстанції не міг оцінювати таку реєстрацію. Звертає увагу, що діюче на момент вчинення правочинів законодавство, передбачало, що для відчуження або придбання нерухомого майна орган опіки та піклування мав надати згоду на вчинення правочинів саме батькам, як законним опікунам ОСОБА_2 , однак фактично ж орган опіки і піклування, в порушення діючого законодавства, за наявності в позивача за первісним позовом живих, здорових, не позбавлених батьківських прав батьків, призначив для укладання і на час укладання правочинів стосовно нерухомого майна (щодо якого є права неповнолітнього) опікуном його бабусю і вона, в порушення приписів ст. 14.6 Кодексу про шлюб та сім`ю уклала договір дарування зі своїм чоловіком ОСОБА_4 . Вважає, що така угода, обмежує права саме батьків ОСОБА_5 , а це суперечить закону - "Угоди, спрямовані на обмеження правоздатності або дієздатності, недійсні" - ч. 2 ст. 12 ЦК УРСР, тобто, окрім іншого, договір дарування є недійсним в силу приписів ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР "Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону". Зазначає, що ані передачі квартири з метою остаточної реалізації наміру дарування, ані передачі квартири ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 з метою переходу права власності на квартиру до обдаровуваного не відбулося і не могло відбутися, адже в цьому не було потреби, основна мета підписання договору дарування була досягнута - підписання договору дарування дозволило відчужити квартиру по АДРЕСА_1 . Тому не погоджується із рішенням суд першої інстанції, який на переконання апелянта дійшов помилкового висновку про те, що квартира перебуває у володінні ОСОБА_2 у зв`язку з відсутністю доказів зворотного і при цьому зовсім не беручи до уваги докази, які були надані позивачем за зустрічним позовом. Вважає також, що у сторін договору дарування не було наміру на укладання саме договору дарування, підписання договору дарування було обов`язковою формальною передумовою для можливості продажу належної родині ОСОБА_2 квартири по АДРЕСА_1 , відповідно, оспорюваний договір є недійсним в силу ст. 58 ЦК УРСР, відповідно до якої недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Також вказує, що додаткове рішення було прийнято з грубим порушенням процесуального закону без інформування і виклику ані ОСОБА_1 , ані його адвоката, усунувши ОСОБА_1 права на захист і на справедливий суд. Також були наведені інші процесуальні порушення суду першої інстанції, а саме, залучення третіх осіб без зазначення, на чиєму боці їх залучено; стягнення двох сум судового збору; не витребування інформації від нотаріального архіву щодо підтвердження посвідчення договору дарування. 13 березня 2024 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_2 - адвоката Пасько С.А., в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Вказує, що у приватного нотаріуса Войтовського B.C. небуло оригіналу правоустановчого документа на квартиру, оскільки правоустановчим документом є договір дарування від 28 листопада 2001 pоку, який перебуває у ОСОБА_2 . Зазначає, що факт прийняття дарунку ОСОБА_2 підтверджується перебуванням у нього правоустановчого документу і ключів на квартиру, факт укладеності договору підтверджується його держреєстрацією (тобто нотаріальним посвідченням), а реєстрації права власності у яких-небудь державних реєстрах до 1 січня 2013 року ще навіть не існувало, що повністю спростовує аргументацію ОСОБА_1 з цього приводу. Звертає увагу, що оспорюваний договір дарування був укладений в інтересах тоді ще неповнолітнього ОСОБА_2 , з метою отримання ним у власність житла замість того, яке планувалося до продажу, тому жодних підстав для визнання його недійсним не вбачається. Вказує, що ОСОБА_1 подав зустрічний позов в інтересах померлого, хоча останній цього робити зовсім не збирався, не планував і порушень своїх прав не вбачав, але ж якби і вбачав - то в межах строку позовної давності мав звернутися до суду. ОСОБА_1 неможе успадкувати не лише чуже право на звернення до суду, а й чуже право та підстави для поновлення пропущеного строку позовної даності для цього. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Яцько Р.М. просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду та додаткове рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову про визнання недійсним договору дарування квартири від 28 листопада 2001 року. Третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войтовський В.С. також просив задовольнити апеляційну скаргу. Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, були належним чином повідомлені про розгляд справи шляхом розписки та судових повісток (а.с.81-87), клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності осіб, що не з`явились. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга на рішення суду задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом встановлено та вбачається із матеріалів справи, що згідно із свідоцтвом про право власності на квартиру від 21 серпня 1997 року за життя ОСОБА_4 був власником кв. АДРЕСА_2 . Згідно із розпорядженням Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 31 жовтня 2001 року № 185 надано згоду на посвідчення договору купівлі-продажу кв. АДРЕСА_3 , частина якої належить неповнолітньому ОСОБА_2 (позивач за первісним і відповідач за зустрічним позовами) при умові одночасного дарування на ім`я дитини кв. АДРЕСА_2 . Призначено ОСОБА_6 опікуном неповнолітнього на час укладення угод. Дозволено опікуну підписати від імені підопічного договори купівлі-продажу та дарування квартири. Відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування квартири від 28 листопада 2001 року ОСОБА_4 подарував ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) кв. АДРЕСА_2 . Підписантом даного договору від імені обдарованого ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) була ОСОБА_6 на підставі розпорядження Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 31 жовтня 2001 року №

185. Відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 28 листопада 2021 року ОСОБА_6 , діючи від імені ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), продала кв. АДРЕСА_3 . Згідно із свідоцтвом про смерть від ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Згідно із свідоцтвом про смерть від 30 жовтня 2021 року ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Приватним нотаріусом Войтовським В.С. (третя особа 1 за первісним позовом) видано свідоцтво про право на спадщину за законом від 22 травня 2023 року, яке зареєстроване в реєстрі за № 915 на кв. АДРЕСА_2 , після смерті ОСОБА_4 , як онуку померлого. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єктів, приватним нотаріусом Делікатною Л.М. (третя особа 2 за первісним позовом), як державним реєстратором, 10 травня 2023 року здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 на кв. АДРЕСА_2 , а 22 травня 2023 року приватним нотаріусом Делікатною Л.М. (третя особа 2 за первісним позовом), як державним реєстратором, здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 (відповідач за первісним і позивач за зустрічним позовами) на кв. АДРЕСА_2 . Відповідно до ч.ч.1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вирішуючи даний спір, задовольняючи первісний позов ОСОБА_2 , визнаючи недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 22 травня 2023 року та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування суд першої інстанції виходив із того, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 22 травня 2023 року було видано без дотримання законодавства про нотаріат і видане на майно, яке на час смерті спадкодавця і видачі цього свідоцтва не було спадковим. Такі висновки суду відповідають обставинам справи, вимогам закону та доводами апеляційної скарги не спростовані. В обгрунтування первісного позову ОСОБА_2 посилався на ту обставину, що приватним нотаріусом Войтовським В.С. було видане свідоцтво про право на спадщину за законом від 22 травня 2023 року на належне позивачеві за первісним позовом майно, яке не входило до спадкової маси після смерті спадкодавця ОСОБА_4 . У підтвердження свого позову подав договір дарування квартири, який посвідчений нотаріусом 28 листопада 2001 року, який був зареєстрований нотаріусом в реєстрі №1-2473. Колегія апеляційного суду не може визнати обґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що право власності згідно із інформаційної довідки КП КМР "КМ БТІ" від 11 листопада 2021 року КВ-2021 №47419 на спірну квартиру належало спадкодавцю ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності, виданого від 21 серпня 1997 року Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації, що було зареєстровано в Бюро 29 серпня 1997 року за реєстровим №706/30585. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, за відсутності державної реєстрації прав на нерухоме майно, які виникають на підставі нотаріально посвідченого договору дарування, обдаровувана особа набуває право власності на дарунок відповідно до частини першої статті 722 ЦК України та умов договору дарування, однак обмежена в праві розпорядження цим нерухомим майном до моменту реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 14 листопада у справі № 199/1790/16-ц (провадження № 61-9357св18), від 26 червня 2019 року у справі №258/1725/15-ц (провадження № 61-12581св18) та від 07 жовтня 2020 року у справі №712/1936/18 (провадження № 61-8372св19), від 20 вересня 2023 року у справі №591/6120/20 (провадження № 61-12650св22). Судом першої інстанції також правильно були застосовані норми ЦК УРСР, які діяли на час укладення договору дарування. За договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. (стаття 243 ЦК УРСР). Договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. Договір дарування громадянином майна державній, кооперативній або іншій громадській організації укладається в простій письмовій формі. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу (стаття 244 ЦК УРСР). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 755/612/16-ц (провадження № 61-19539св18) зазначено, що "за нормами статті 243 ЦК УРСР, який був чинний на момент укладення сторонами договору, право власності на майно переходило до обдарованого після укладення договору дарування, реєстрація права власності не була умовою переходу права власності, відповідно 06 жовтня 2003 року ОСОБА_5 стала власником указаної квартири". Судова практика у відповідному питанні є незмінна (див постанову Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі №591/6120/20 (провадження № 61-12650св22). Аналогічно у цій справі позивач за первісним позовом став власником спірної квартири після укладення договору дарування. Факт прийняття дарунку ОСОБА_2 підтверджується перебуванням у нього правоустановчого документу і ключів на квартиру, факт укладеності договору підтверджується його нотаріальним посвідченням та здійсненням нотаріусом реєстрації правочину. За таких обставин, не спростовані доводами апеляційної скарги є висновки суду першої інстанції про те, що спірна квартира АДРЕСА_2 не входила до спадщини, яка залишилась після смерті ОСОБА_4 , тому стосовно неї не могло бути вирішено питання, щодо переходу права на спірну квартиру до спадкоємців. Лише та обставина, що у первісному позові відсутня вимога про визнання протиправної реєстрації права власності на квартиру за померлим ОСОБА_4 , на підставі якої в подальшому було видано оспорюване в цій справі свідоцтво про право на спадщину, не може бути підставою для відмови у задоволенні первісного позову. Відповідно до абзаців 2 та 3 ч. 3 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень " у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. Таким чином, у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, власник не позбавлений права подати заяву щодо внесення правильних відомостей до державного реєстру. Судом першої інстанції також правильно було встановлено, що у приватного нотаріуса Войтовського B.C. не було оригіналу правоустановчого документа на квартиру, оскільки правоустановчим документом є договір дарування від 28 листопада 2001 pоку, який перебуває у ОСОБА_2 , що не спростовано ОСОБА_1 . Крім того, попереднім правоустановчим документом, яке посвідчувало право власності дарувальника, було свідоцтво про право власності від 21 серпня 1997 pоку, однак його оригінал залишився у справах Четвертої Київської державної нотаріальної контори внаслідок укладення договору дарування від 28 листопада 2001 pоку, як це було передбачено п. 21 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом МЮ України від 18 червня 1994 року № 18/5. Як слідує із матеріалів справи, приватний нотаріус Войтовський B.C., отримавши на запит ксерокопію свідоцтва про право власності від 21 серпня 1997 року в ГУ житлового забезпечення КМДА, видав оскаржуване свідоцтво про право на спадщину від 22 травня 2023 pоку на підставі ксерокопії свідоцтва про право власності. При цьому, згідно п/п 2 ст. 49 Закон України "Про нотаріат", нотаріусабо посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо не подано документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії. Відповідно до п/п 4.16, 4.19 п. 4 Глави 10 Розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22 лютого 2012 pоку, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, проводиться нотаріусом після подання правовстановлюючих документів щодо належності цього майна спадкодавцеві, а за відсутності у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва документів - нотаріус роз`яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку. Отже, нотаріусу обов`язково надається документ, відповідно до якого має бути зареєстровано право власності на конкретний об`єкт спадкування, а в разі його відсутності нотаріус надає відмовуі роз`яснює суб`єкту звернення право на вирішення питання в суді. В даному ж випадку вбачається, що наведені вимоги дотримані не були, що призвело до спірної ситуації, а тому є правильним і не спростованим висновок суду першої інстанції про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 травня 2023 року. Інші доводи апеляційної скарги в частині не витребування інформації від нотаріального архіву щодо підтвердження посвідчення договору дарування колегія апеляційного суду вважає безпідставними, оскільки відповідно до ч. 5, 7 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно із ч. 1 ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї. Відтак, доводи апеляційної скарги щодо обов`язку суду здобувати докази за власною ініціативою суперечать нормам процесуального законодавства. Колегія апеляційного суду не встановила також підстав для визнання обґрунтованими доводів апеляційної скарги щодо незаконності оскаржуваного судового рішення в частині вирішення вимог зустрічного позову. Так, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18). Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 28 березня 2019 року у справі № 495/5379/16-ц, правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 385/1598/18 наголошується, що правочин, вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло, а сам по собі факт відсутності обов`язкового дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. В даному ж випадку оспорюваний договір дарування, був укладений в інтересах тоді ще неповнолітнього ОСОБА_2 , з метою набуття ним у власність житла замість припинення його права власності відносно іншого майна. Відтак жодних підстав для визнання спірного договору дарування недійсним, передбачених положеннями ст. 48 ЦК УРСР, не встановлено, як правильно зазначив суд першої інстанції. Суд першої інстанції також правильно відхилив доводи зустрічного позову про те, що така угода обмежувала права батьків ОСОБА_2 , оскільки вони не оскаржували цю угоду із наведених підстав. Указані обставини не були визначені чинним на той час законодавством, які такі, що були самостійною підставою для визнання такої угоди нікчемною. Крім того, підставою для визнання правочину недійсним, окрім вимоги закону, є доведеність порушеного права позивача, а не інших осіб, які спору не ініціюють. Зокрема, ні батьки ОСОБА_2 , ні ОСОБА_4 , як безпосередньо сторона договору (дарувальник) не оспорювали договір дарування, будучи про нього обізнаним. Не доведеними є також доводи апеляційної скарги про те, що спірний договір дарування був недійсним у розумінні фабули ст. 58 ЦК УРСР, як такий, що укладений про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Так, саме на підставі розпорядження, виданого Деснянською районною державною адміністрацією м. Києва від 31 жовтня 2001 року №185 ОСОБА_6 підписала спірний договір від імені обдаровуваного. Відповідний договір був укладений з метою набуття неповнолітнім права власності на житло взамін припинення відповідного його права у іншому житлі. Встановлено, що обидва договори відбулися і досягли свого результату. Згідно усталеної практики Верховного Суду, якщо хоча б одна зі сторін оспорюваного правочину намагалася досягти правового результату, то такий договір не може вважатися фіктивним, як зазначалося у постанові від 3 вересня 2019 року у справі № 904/4567/18. Відтак, відповідні доводи апеляційної скарги ґрунтуються на помилковому тлумаченні стороною позивача за зустрічним позовом норм матеріального права. У доводах апеляційної скарги також наводиться перелік обставин, які, на переконання автора апеляційної скарги, свідчать про порушення прав спадкодавця ОСОБА_4 під час укладання договору дарування. При цьому стороною позивача за зустрічним позовом не доведено наявність у нього права чи обов`язку щодо захисту прав ОСОБА_4 стосовно оспорення договору дарування з наведених у зустрічному позові підстав з огляду на порушення прав ОСОБА_4 , який за життя договір дарування не оспорював. Так, матеріалами справи встановлено, що договір дарування, за яким ОСОБА_4 передав обдарованому ОСОБА_2 квартиру, було укладено 28 листопада 2001 року, а помер ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , і за життя, а це понад 20 років, ОСОБА_4 не оскаржував такий договір. Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18). Як слідує із матеріалів справи, та не спростовано доводами апеляційної скарги, не встановлено обставин, які свідчать про порушення прав позивача за зустрічним позовом саме в момент укладення оспорюваного договору. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 травня 2023 року, яке зареєстроване в реєстрі за № 915, оскільки наявність свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 травня 2023 року, на підставі якого здійснено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 , порушує право власності ОСОБА_2 набуте за нотаріально посвідченим договором дарування квартири від 28 листопада 2001 року та позбавляє права здійснити державну реєстрацію свого права власності. Колегія апеляційного суду також погоджується із висновком суду першої інстанції про недоведеність підстав для визнання договору дарування недійсним. Не можна також погодитись із доводами апеляційної скарги про те, що з ОСОБА_1 безпідставно було стягнуто дві суми судового збору за одну позовну вимогу, оскільки такі доводи не відповідають дійсності. Так, у мотивувальній частині оскаржуваного рішення роз`яснено, що розмір судового збору за первісним позовом визначається за подання позовної вимоги немайнового характеру та за подання і задоволення заяви про забезпечення позову. Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції, викладених у рішенні, не спростовують. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, і не може бути скасовано з підстав, викладених у апеляційній скарзі. В той же час,колегія суддів вбачає підстави для скасування додаткового рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 грудня 2023 року з урахуванням наступного. Судом установлено, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 19 грудня 2023 року у справі № 754/8386/23 первісний позов ОСОБА_2 задоволено, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. 21 грудня 2023 року представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Пасько С.А. подав до суду заяву про ухвалення у справі додаткового судового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі. Заява обґрунтована тим, що оскільки рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 19 грудня 2023 року було задоволено первісний позов, то позивач у відповідності до ч.8 ст. 141 ЦПК України має право ставити питання про розподіл судових витрат, а саме стягнути з відповідача на користь позивача 64 800 грн витрат на правову допомогу та 92 грн витрат на поштові відправлення документів. Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 грудня 2023 року задоволено частково заяву в порядку ст. 141 ЦПК України. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 64 800 грн - правничої допомоги. У задоволенні інших вимог заяви в порядку ст. 141 ЦПК України відмовлено. Стаття 270 ЦПК України передбачає, що суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3 частини першої). Відповідно до положень частини першої, пункту першого частини третьої статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Згідно із частиною восьмою статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Таким чином, обов`язковою умовою для вирішення питання про стягнення судових витрат має бути відповідна про це заява сторони, зроблена або подана до судових дебатів у справі. Згідно зі ст. 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. У ЦПК України закріплено вимогу для кожної із сторін процесу подавати до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які сторона понесла і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи (стаття 134 ЦПК України). Попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат є обов`язковою складовою першої заяви по суті спору (як позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг, так і відзиву), оскільки з огляду на статтю 134 ЦПК України попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат враховується судом під час вирішення питання про розподіл судових витрат, пов`язаних з розглядом справи. При цьому слід зауважити, що поданий стороною попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми таких витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Є усталеною судова практика Верховного Суду, який притримується позиції, що право на відмову у відшкодуванні витрат належить до дискреційних повноважень суду та вирішується ним у кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин справи. Так, у ряді постанов Верховного Суду у справах № 922/676/21 від 14 грудня 2021 року, №905/716/20 від 8 квітня 2021 року, № 916/2087/18 від 31 березня 2021 року, №922/3812/19 від 10 грудня 2020 року зазначається, що у разі неподання учасником справи попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Тобто сам по собі факт неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат разом з першою заявою по суті спору не є безумовною та абсолютною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат. Крім того, у справі № 922/676/21 окремо звертається увага, що подання попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат забезпечує можливість іншій стороні належним чином підготуватися до спростування витрат, які вона вважає необґрунтованими та доводити неспівмірність таких витрат, заявивши клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, відповідно, забезпечує дотримання принципу змагальності. Отже, подання попереднього розрахунку суми судових витрат на більш пізніх стадіях не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні таких витрат, проте залишається на розсуд суду, а відтак у сторони залишається і ризик не отримати відповідне відшкодування судових витрат. Матеріалами справи встановлено, що у першій заяві по суті спору, поданій у червні 2023 року, позивачем не зазначено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. Звертаючись до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення, позивач вказував, що ним під час подання до суду пояснень 19 грудня 2023 року було заявлено у відповідності до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, що докази витрат на правничу допомогу будуть подані не пізніше п`яти днів з дня ухвалення судового рішення. Таким чином, судом встановлено, що ОСОБА_2 не було зазначено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, а лише було заявлено 19 грудня 2023 року (безпосередньо під час ухвалення рішення судом першої інстанції та через пів року з часу подання позову) щодо подання доказів понесення витрат на правничу допомогу у відповідності до ч. 8 ст. 141 ЦПК України. В той же час, як вбачається із договору про надання правничої допомоги, укладеного між ОСОБА_2 і адвокатом Пасько С.А., він був укладений ще 15 червня 2023 року, тобто ще до подання позову. Отже, позивач був однозначно обізнаний про витрати на правову допомогу та мав усвідомлювати орієнтовний розмір таких витрат на правничу допомогу, однак такого не заявляв. Заява позивача про ухвалення додаткового рішення взагалі не містить доводів щодо поважності причин, за яких він не мав можливості заявити про орієнтовний розмір витрат на правничу допомогу та взагалі про наміри відшкодування витрат на правничу допомогу до ухвалення рішення. Так само, заява позивача про ухвалення додаткового рішення не містить і доводів щодо поважності причин, за яких він не мав можливості до судових дебатів надати докази у підтвердження розміру судових витрат, які підлягають відшкодуванню за рахунок іншої сторони спору. Обміркувавши викладене, з урахуванням принципу розумності, апеляційний суд зауважує, що: у випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі; у разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України). Якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України). У своїй заяві про ухвалення додаткового рішення представник позивача за первісним позовом слушно зазначає, що суд не зобов`язаний самостійно відшуковувати підстави для зменшення витрат на правничу допомогу. Аналогічно цьому, суд не зобов`язаний самостійно, без зазначення про це стороною у відповідній заяві про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування витрат на правничу допомогу, відшуковувати підстави для встановлення поважності причин, за яких сторона не указала про орієнтовний розмір витрат на правничу допомогу разом із першою заявою по суті спору та не подала докази витрат на правову допомогу до закінчення судових дебатів у справі. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення, а доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року залишити без змін. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 грудня 2023 року задовольнити. Додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 грудня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий Т.О. Писана Судді К.П. Приходько С.О. Журба