Постанова КАС ВС № 640/22930/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 квітня 2023 року м. Київ справа № 640/22930/19 адміністративне провадження № К/990/34567/22 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Єресько Л.О., суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М., розглянувши у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін у касаційній інстанції адміністративну справу № 640/22930/19 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії щодо поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 лютого 2021 року, ухвалене суддею Скочок Т.О. та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2022 року, ухвалену колегією у складі головуючого судді Беспалова О.О., суддів: Парінова А. Б., Ключковича В. Ю., УСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У листопаді 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач), де просив: 1.1. визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 22.10.2019 № 1177ц; 1.2. поновити ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді заступника начальника другого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України або рівнозначній посаді в органах прокуратури України; 1.3. стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу до моменту фактичного поновлення на посаді.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач указує, що зміст оскаржуваного наказу не дозволяє встановити дійсні підстави звільнення, оскільки при звільненні роботодавець мав конкретизувати підставу (вказати одну з трьох, зазначених у пункті 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру»), що не відповідає принципу правової визначеності. 2.1. Позивачем наголошено на тому, що Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ (далі - Закон № 113-ІХ), положення якого застосовано до ОСОБА_1 , містить положення про заміну назви Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора, що згідно з вимогами чинного законодавства не може розцінюватись як припинення юридичної особи. 2.2. Також зауважено, що на виконання вимог вказаного Закону № 113-ІХ ОСОБА_1 11.10.2019 за допомогою засобів поштового зв`язку подав заяву, якою засвідчив відсутність заперечень щодо переведення в Офіс Генерального прокурора, незважаючи на що, відповідачем прийнято оскаржуваний наказ про звільнення ОСОБА_1 із займаної ним посади. 2.3. Наголошено, що граничним строком подачі заяви про переведення було 15.10.2019. Натомість, умова обов`язкової відповідності заяви, встановленій у Додатку № 2 до Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора України від 03.10.2019 № 221 (далі - Порядок № 221) формі, встановлена наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 № 233 «Про затвердження Порядку роботи кадрових комісій» (далі - Порядок № 233), який оприлюднено 18.10.2019, тобто після спливу граничного строку подання таких заяв (15.10.2019). Установлені судами фактичні обставини справи

3. Позивач з 2007 року працював в органах прокуратури, а з 11.07.2018 на посаді заступника начальника другого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

4. У зв`язку з набранням 25.09.2019 чинності Законом № 113-ІХ, яким запроваджено реформу прокуратури, обов`язковою умовою якої є атестація, успішне проходження усіх етапів якої є підставою для переведення до Офісу Генерального прокурора, позивач 11.10.2019 надіслав Генеральному прокурору заяву про переведення на рівнозначну посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, що підтверджується накладною Укрпошти № 0100173725811 та фіскальним чеком від 11.10.2019.

5. При цьому, уважаючи форму заяви, яка розміщена у Додатку 2 до Порядку № 221, такою, що порушувала його права, позивач згоди на проведення такої атестації у цій заяві не надавав.

6. Вказану заяву отримано Генеральною прокуратурою України 15.10.2019 о 09 год 54 хв, що підтверджується роздруківкою відстеження поштового відправлення за трек номером 0100173725811 із сайту Укрпошти.

7. Наказом Генерального прокурора України від 22.10.2019 із посиланням на статтю 9, пункт 2 частини 2 статті 41 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII), підпункт 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX позивача звільнено з посади заступника начальника другого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону 1697-VII, з 23.10.2019.

8. Уважаючи рішення про звільнення незаконним, позивач звернувся до суду з цим позовом. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

9. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.02.2021 у задоволенні позовних вимог відмовлено. 9.1. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що спеціальним Законом № 113-ІХ визначено чітку процедуру та умови звільнення і переведення прокурорів до Офісу Генерального прокурора у зв`язку з реформуванням органів прокуратури. Вказана процедура передбачає необхідність подання прокурором відповідної заяви за формою, затвердженою вищевказаними правовими нормами, про намір пройти атестацію у зв`язку з реформуванням органів прокуратури. Разом з тим, наведеними законодавчими положеннями передбачено, що неподання такої заяви є підставою для звільнення прокурора, незалежно від його перебування на лікарняному через тимчасову непрацездатність, у відпустці чи у відрядженні. 9.2. При цьому, зі змісту пункту 10 «Прикінцевих і перехідних положень» Закону № 113-ІХ та пункту 9 Порядку №221 слідує, що заява про переведення має містити у собі такі відомості: про переведення на посаду прокурора в обласну прокуратуру; про намір пройти атестацію; про надання згоди на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. 9.3. Водночас позивачем не було подано заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора за формою, визначеною чинним законодавством, в якій би було зазначено про намір пройти атестацію у зв`язку з реформуванням органів прокуратури. Як наслідок, законодавчо мотивовані підстави для проведення атестування позивача та для переведення його до Офісу Генерального прокурора були відсутні. 9.4. Судом зазначено, що наявна у матеріалах справи копія заяви ОСОБА_1 від 11.10.2019 не містить його наміру пройти атестацію у зв`язку з реформуванням органів прокуратури, як того вимагають положення Закону № 113-IX, а фактично містить його незгоду з відповідними законодавчими нормами і намір бути переведеним до Офісу Генерального прокурора без проведення нової атестації, а отже, вказана заява позивача не відповідає затвердженій формі. 9.5. Окрім того, суд указав, що форма заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора визначена Додатком 2 до Порядку № 221, який затверджено наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221, а не наказом Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року № 233 «Про затвердження Порядку роботи кадрових комісій», як про те зазначав позивач, тобто у межах граничного строку подання таких заяв (15 жовтня 2019 року). 9.6. Суд відхилив, як необґрунтовані, твердження позивача про те, що на момент прийняття оскаржуваного наказу про звільнення ОСОБА_1 фактичної реалізації процедури ліквідації, реорганізації Генеральної прокуратури чи скорочення штату ще не відбулося, оскільки саме здійснення відповідного реформування законодавцем визначено як підставу для запровадження вищевказаних атестаційних процедур з переведення працівників та, взагалі, вирішення питання щодо можливості подальшого проходження ними служби. 9.7. Судом зауважено, що на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин та вирішення справи судом відповідні норми спеціального законодавства щодо процедури та умов звільнення і переведення прокурорів до Офісу Генерального прокурора у зв`язку з реформуванням органів прокуратури неконституційними не визнавалися.

10. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26.07.2021 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково: 10.1. рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.02.2021 скасоване та ухвалене нове судове рішення, яким позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора № 1177ц від 22.10.2019 про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади та органів прокуратури, та поновлено ОСОБА_1 на цій посаді та органах прокуратури. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2019 по 26.07.2021 в розмірі 922 068 грн 84 коп. В іншій частині позову відмовлено. 10.2. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги в означеній частині суд апеляційної інстанції виходив із того, що з дня набрання чинності Законом № 113-IX попередженими про можливе майбутнє звільнення з посади вважаються лише прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур. Так само, і норми вказаного Закону № 113-IX щодо обов`язковості проходження атестації та звільнення з посади у разі неподання заяви про намір пройти атестацію поширюються виключно на прокурорів. Водночас, слідчі органів прокуратури мають право пройти атестацію лише у разі, якщо виявили бажання бути переведеними на посаду прокурора. 10.3. Судом цієї інстанції зазначено, що з 27.11.2018 у зв`язку із початком діяльності Державного бюро розслідувань Закон № 1697-VII не поширюється на слідчих органів прокуратури, що у будь-якому разі виключає можливість звільнення позивача на підставі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону. 10.4. За висновком суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, тому дійшовши помилкового висновку про те, що звільнення позивача відбулося на законних підставах. З огляду на викладене наказ про звільнення ОСОБА_1 є протиправним та підлягає скасуванню. 10.5. Щодо позовних вимог про поновлення позивача на рівнозначній посаді в органах прокуратури суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність поновлення позивача на посаді, з якої його було звільнено - заступника начальника другого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

11. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.08.2022 касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено частково: 11.1. постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26.07.2021 у справі № 640/22930/19 скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду.

12. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд суд касаційної інстанції виходив із того, що суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення без дослідження ключового питання, яке постає у ході судового розгляду цієї справи, а саме, яку посаду займав позивач прокурора чи слідчого. Так, судом апеляційної інстанції при вирішенні спірних правовідносин не було досліджено зміни до штатного розпису Генеральної прокуратури, які були чинними на час звільнення позивача і не встановлено чи функціонували слідчі підрозділи у Генеральній прокуратурі та чи міг позивач займати в них посаду слідчого. Разом з тим матеріали справи не містили доказів того, що позивач на час його звільнення був слідчим. 12.1. А тому, на думку суду касаційної інстанції, висновки із яких виходив суд апеляційної інстанції скасовуючи оскаржуваний позивачем наказ про звільнення, з тих підстав, що з 27.11.2018 у зв`язку із початком діяльності Державного бюро розслідувань положення Закону № 1697-VII не поширюються на слідчих органів прокуратури, що у будь-якому разі виключає можливість звільнення позивача на підставі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону, були передчасними. 12.2. Верховний Суд акцентував увагу на тому, що Закон № 1697-VII розмежовує поняття посад слідчого та прокурора, а тому у цій справі дослідженню підлягає саме питання, які функціональні обов`язки виконував позивач обіймаючи посаду заступника начальника другого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, тобто прокурора (адміністративні повноваження) чи слідчого.

13. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.11.2022 рішення суду першої інстанції залишено без змін. 13.1. За результатом нового розгляду справи суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач на посаді заступника начальника другого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України перебував у статусі прокурора і був наділений повноваженнями прокурора, що вказує на законність його звільнення з посади оскаржуваним наказом. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

14. Від ОСОБА_1 до Верховного Суду 07.12.2022 надійшла касаційна скарга, у якій скаржник просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 лютого 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2022 року та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

15. Ця касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 2 частини четвертої статті 328 КАС України. 15.1. В обґрунтування підстав касаційної скарги за пунктом 1 четвертої статті 328 КАС України скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII та підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ у подібних правовідносинах, викладеного у постановах від 19.05.2022 у справі № 640/22164/19, від 21.07.2022 у справі № 640/22657/19, від 23.09.2022 у справі № 640/22934/19, від 22.09.2022 у справі № 640/23456/19, від 31.08.2022 у справі № 640/25387/19, від 30.08.2022 у справі № 640/1514/20, від 18.08.2022 у справі № 640/22930/19, від 11.08.2022 у справі № 640/25355/19, від 12.07.2022 у справі № 640/21824/19, від 18.05.2022 у справі № 640/22969/19, від 28.04.2022 у справі № 640/23494/19. 15.2. Зокрема, скаржник указує, що у вищенаведених постановах Верховним Судом сформовано правову позицію щодо відсутності у Законі № 113-ІХ підстав для звільнення слідчих органів прокуратури; щодо права слідчих прокуратури здійснювати досудове розслідування кримінальних проваджень до його закінчення після початку роботи Державного бюро розслідувань. 15.3. Касатор також зазначає, що у вказаних постанова Верховним Судом сформовано правову позицію і щодо неможливості ототожнення поняття слідчого; помилковості ототожнення із посадою прокурора посади заступника начальника управління у складі Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України; відсутність у особи, яка займала посаду слідчого, зобов`язання проходити процедури, обов`язкові для посади прокурора; непоширення на слідчих органів прокуратури положень Закону № 1697-VII після початку роботи Державного бюро розслідувань. 15.4. На переконання позивача, у цій справі, ураховуючи, що Закон № 1697-VII розмежовує поняття посад слідчого та прокурора, дослідженню підлягає саме питання, які функціональні обов`язки він виконував, обіймаючи посаду, тобто прокурора чи слідчого (адміністративні повноваження). 15.5. Так, ОСОБА_1 стверджує, що як заступник начальника другого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, в розумінні пункту 8 частини першої статті 3 КПК України, виконував обов`язки керівника органу досудового розслідування, службове становище і процесуальний статус якого, з огляду на приписи статей 36 і 39 КПК України, статей 22-26 Закону № 1697-VII, є відмінними від правового статусу прокурора. 15.6. Скаржник в обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається також на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає про необхідність відступити від висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 24.09.2021 у справі №140/3790/19, від 29.09.2021 у справі № 640/24727/19, від 07.10.2021 у справі № 640/23232/19, від 13.10.2021 у справі № 560/4176/19 та застосованих судом апеляційної інстанції. 15.7. Свою позицію касатор обґрунтовує наявністю сформованих Верховним Судом висновків, зокрема, у постанові від 19.05.2022 у справі № 640/22164/19, де зазначено, що Законом №113-1Х не передбачено підстав, за яких може бути звільнено слідчих органів прокуратури, адже вимоги щодо проходження атестації стосувалися виключно прокурорів, що виключає можливість застосування до слідчих положень Закону № 1697-VII в частині звільнення з посади, в тому числі на підставі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону, щодо звільнення прокурора з підстави ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

16. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.12.2022 відкрите касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. 16.1. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13.02.2023 повторно витребувано справу з Київського окружного адміністративного суду, яка надійшла на виконання цієї ухвали до суду касаційної інстанції 01.03.2023.

17. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 30.03.2023 закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Позиція інших учасників справи

18. Від Офісу Генерального прокурора 24.01.2023 надійшов відзив на касаційну скаргу, де відповідач просить відмовити у її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити в силі. 18.1. У цьому відзиві відповідач зазначає, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 15 Закону № 1697-VII, що діяв до набрання чинності Законом № 113-IX, чітко встановлено, що прокурором органу прокуратури є заступник керівника підрозділу Генеральної прокуратури України. 18.2. Ураховуючи, що на день набрання чинності Законом № 113-IX позивач обіймав посаду заступника начальника другого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, тому за твердженнями Офісу Генерального прокурора, він був наділений повноваженнями прокурора. Тобто, в розумінні пункту 6 частини першої статті 15 Закону № 1697-VII, ОСОБА_1 обіймав посаду прокурора Генеральної прокуратури України до якого застосовувалися вимоги Закону 113-ІХ щодо проходження атестації. Позиція Верховного Суду Джерела права, оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

19. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

20. Спірним питанням у цій справі є (не)правомірність звільнення позивача з посади та зі служби в органах прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII і підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ, дія яких, як уважає позивач, поширюється виключно на прокурорів та не поширюється на нього, як керівника органу досудового розслідування.

21. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги за пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України в частині обґрунтування наявності підстав для відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 24.09.2021 у справі №140/3790/19, від 29.09.2021 у справі № 640/24727/19, від 07.10.2021 у справі № 640/23232/19, від 13.10.2021 у справі № 560/4176/19, колегія суддів виходить із такого.

22. Верховний Суд звертає увагу на те, що Конституцією України (статті 8, 129 та 147) гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому, загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.

23. Єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики (пункт 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

24. Слід зазначити, що єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в адміністративному судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.

25. За змістом частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

26. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

27. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

28. Так, відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, провадження № 11-377апп18).

29. Своєю чергою доводів щодо неясності чи неузгодженості судової практики у вирішенні відповідних правовідносин, неефективності чи очевидної застарілості внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання касаційна скарга ОСОБА_1 не містить.

30. Окрім того, оцінку питанню щодо (не)правомірності звільнення прокурора з посади та зі служби в органах прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у зв`язку з поданням заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора, яка за своїм змістом та формою не відповідає Додатку 2 до Порядку № 221 та вимогам пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ у межах спірних правовідносин вже було надано Верховним Судом у постанові від 18.08.2022 за наслідками перегляду постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 26.07.2021 у справі № 640/22930/19.

31. Так, у цій справі у постанові від 18.08.2022 Верховний Суд зазначив, що аналіз положень абзацу першого пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-IX дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію; і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.

32. Верховний Суд констатував, що підставою, що зумовлює звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII є неподання заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора із зазначенням про намір пройти атестацію, що жодним чином не пов`язано із ліквідацією, реорганізацією чи скороченням чисельності прокурорів органу прокуратури.

33. Таким чином доводи скаржника про помилковість підходу Верховного Суду у вищевказаних постановах суду касаційної інстанції, від висновків у якій просить відступити, не знайшли свого підтвердження в ході касаційного провадження.

34. У аспекті доводів касаційної скарги необхідно також зазначити, що у наведених скаржником постановах Верховний Суд сформував правові висновки саме щодо підстав звільнення у певний період прокурорів, а саме у зв`язку із настанням однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-IX.

35. При цьому, у постановах від 24.09.2021 у справі № 140/3790/19, від 29.09.2021 у справі № 640/24727/19, від 07.10.2021 у справі № 640/23232/19, від 13.10.2021 у справі № 560/4176/19 у яких Верховний Суд сформував позицію щодо застосування пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-IX у взаємозв`язку із пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII питання щодо статусу позивачів на час звільнення із займаної посади (як прокурора чи слідчого), на відміну від цієї справи, не поставало.

36. За наведених обставин Верховний Суд не бачить підстав для відступу від означеної вище позиції Верховного Суду, яка є сталою та послідовною, а тому відсутні підстави для скасування оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій з підстав, визначених пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України.

37. Водночас при попередньому направленні цієї справи на новий судовий розгляд Верховний Суд звертав увагу щодо необхідності встановлення які саме функціональні обов`язки виконував позивач обіймаючи посаду заступника начальника другого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, тобто прокурора (адміністративні повноваження) чи слідчого.

38. Так, у постановах від 22.09.2022 у справі № 640/23456/19, від 31.08.2022 у справі № 640/25387/19, від 30.08.2022 у справі № 640/1514/20, від 11.08.2022 у справі № 640/25355/19 Верховний Суд висловив позицію, що позивачі, перебуваючи на посадах старшого слідчого/слідчого, а не прокурора Генеральної прокуратури України, не могли бути звільнені на підставі пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-IX, позаяк редакція цієї норми, чинна станом на дату винесення оспорюваних у наведених справах наказів про звільнення позивачів, яка регулювала звільнення із посади у випадку, зокрема, неподання заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора і намір пройти атестацію, стосувалася виключно прокурорів.

39. Позивач стверджує, що він перебував на посаді заступника начальника другого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, а тому вимоги Закону №113-ІХ щодо проходження атестації до нього не повинні застосовуватися, а також у Генерального прокурора були відсутні підстави для звільнення позивача на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

40. У цій справі судом апеляційної інстанції, зокрема на підставі дослідженого Положення про Головне слідче управління Генеральної прокуратури України, установлено, що функції структурного підрозділу, заступником керівника якого був позивач, не свідчать про те, що він обіймав посаду слідчого.

41. Варто зауважити, що матеріали справи також не містять доказів того, що ОСОБА_1 на час його звільнення був слідчим чи, займаючи адміністративну посаду в органі прокуратури та відповідно до посадових обов`язків безпосередньо здійснював досудове розслідування. Не надано таких доказів позивачем і під час нового судового розгляду справи судом апеляційної інстанції.

42. Поряд із цим, судами попередніх інстанцій також установлено, що у наказі Генерального прокурора від 22.10.2019 №1177ц однією із підстав звільнення позивача зазначено, пункт 2 частини другої статті 41 Закону №1697-VII, відповідно до якого повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.

43. Таким чином, ОСОБА_1 звільнено із адміністративної посади у зв`язку із звільненням з посади прокурора, а тому колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що за встановлених обставин цієї справи вимоги пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ (в редакції чинній на час звільнення позивача) підлягають застосуванню до позивача.

44. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги в частині обґрунтування підстав за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII та підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ у подібних правовідносинах, викладеного у постановах від 19.05.2022 у справі № 640/22164/19, від 21.07.2022 у справі № 640/22657/19, від 23.09.2022 у справі № 640/22934/19, від 22.09.2022 у справі № 640/23456/19, від 31.08.2022 у справі № 640/25387/19, від 30.08.2022 у справі № 640/1514/20, від 18.08.2022 у справі № 640/22930/19, від 11.08.2022 у справі № 640/25355/19, від 12.07.2022 у справі № 640/21824/19, від 18.05.2022 у справі № 640/22969/19, від 28.04.2022 у справі № 640/23494/19, колегія суддів виходить із такого.

45. Умовою для перегляду судом касаційної інстанції судових рішень в адміністративних справах з указаної підстави є їхня невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

46. Невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду (висловленому за наслідками розгляду (іншої) справи у касаційному порядку) матиме місце тоді, коли суд (суди) попередніх інстанцій, розглядаючи справу за схожих предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права по-іншому, аніж це роз`яснив суд касаційної інстанції (в іншій подібній справі).

47. Водночас для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизувала: - висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу правовідносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32), від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38), від 11.04.2018 у справі № 910/12294/16 (пункт 16), від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40), у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15, від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16, від 13.09.2017 у справі № 923/682/16 тощо); - висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 373/1281/16-ц, від 16.05.2018 у справі № 760/21151/15-ц, від 29.05.2018 у справах № 305/1180/15-ц і № 369/238/15-ц (реєстровий номер 74842779), від 06.06.2018 у справах № 308/6914/16-ц, № 569/1651/16-ц та № 372/1387/13-ц, від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц, від 31.10.2018 у справі № 648/2419/13-ц, від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11, від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц тощо).

48. Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункти 38-39 постанови від 12.10.2021).

49. Також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що з метою оцінювання правовідносин на предмет подібності суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії.

50. З-поміж цих критеріїв змістовний (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

51. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин (пункти 96-98 постанови від 12.10.2021).

52. Обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин.

53. Проаналізувавши правові позиції Верховного Суду щодо застосування норм права у контексті характеру і юридичної природи правовідносин, з яких виникли спори у перелічених скаржником справах, у зіставленні з предметом спору, підставами і змістом позовних вимог та регулюванням правовідносин у цій справі, на предмет їх подібності, а відтак застосовності як підстави для касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень по суті, колегія суддів зазначає таке.

54. Так, у справі № 640/22657/19 Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позивач, обіймаючи посаду заступника начальника управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, не виконував повноваження прокурора, передбачені КПК України і Законом № 1697-VII, а отже, не мав статусу прокурора, що виключало можливість застосування до нього станом на день звільнення (23.10.2019) положень Закону № 1697-VII, в тому числі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону щодо звільнення прокурора з посади з підстави ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

55. Верховний Суд також зазначив, що з дослідженої судами попередніх інстанцій трудової книжки позивача слідує, що останній протягом усієї служби в органах прокуратури жодного дня не був прокурором, обіймаючи посаду слідчого прокуратури.

56. У справі № 640/22164/19 позивач, на відміну від розглядуваного випадку, був звільнений із посади заступника начальника управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України. Надаючи оцінку правомірності застосування положень пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII та пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ до обставин означеної справи Верховний Суд зазначив, що досліджені судом апеляційної інстанції організаційно-розпорядчі документи безпосередньо вказували на виконання позивачем на посаді заступника начальника управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України повноважень керівника органу досудового розслідування, передбачених КПК України. А тому за висновком суду касаційної інстанції за своїм правовим статусом і процесуальними повноваженнями позивач не виконував повноваження прокурора, передбачені КПК України і Законом №1697-VII, а, отже, не був прокурором, що виключало можливість застосування до нього станом на день звільнення (18.10.2019) положень Закону №1697-VII, в тому числі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону.

57. У справах № 640/23456/19, № 640/25387/19, № 640/1514/20, № 640/25355/19 судами попередніх інстанцій було установлено, що позивачі були звільнені саме з посади слідчого Головного слідчого управління Генеральної прокуратури на підставі чого Верховний Суд дійшов висновку, що позивачі не мали статусу прокурора, що виключало можливість застосування до них станом на день звільнення положень Закону № 1697-VII, в тому числі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону.

58. Таким чином обставини цієї справи (№ 640/22930/19) не є подібними із обставинами справ № 640/22657/19, № 640/22164/19, № 640/23456/19, № 640/25387/19, № 640/1514/20, № 640/25355/19.

59. Стосовно посилання скаржника на постанови Верховного Суду у справі № 640/22934/19, від 12.07.2022 у справі № 640/21824/19, від 18.05.2022 у справі № 640/22969/19 та від 28.04.2022 у справі № 640/23494/19, колегія суддів зауважує, що у цих постановах Верховний Суд не формував висновку щодо застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

60. Вказаними постановами Верховний Суд, аналогічно як і у цій справі, направив вказані справи на новий розгляд до судів попередніх інстанцій для встановлення обставин, що мають істотне значення для вирішення спору по суті для цілей застосування означеної норми матеріального права.

61. Узагальнюючи викладене, колегія суддів констатує, що у справі, яка переглядається, та у наведених скаржником справах (№ 640/22164/19, № 640/22657/19, № 640/22934/19, № 640/23456/19, № 640/25387/19, № 640/1514/20, № 640/25355/19, № 640/21824/19, № 640/22969/19, № 640/23494/19) відмінними є предмет позову і зміст позовних вимог, фактичні обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права.

62. Колегія суддів зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом встановлених обставин у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.

63. Тож, дослідивши зміст правовідносин з метою з`ясування їхньої подібності з урахуванням обставин кожної зазначеної справи, колегія суддів дійшла висновку про помилковість доводів касаційної скарги в частині посилань на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду у вищевказаних справах, оскільки вони не можуть слугувати прикладом (не)правильного застосування норм матеріального права через неподібність правовідносин.

64. З урахуванням наведеного Суд дійшов висновку про необґрунтованість доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, у вищевказаній частині.

65. Підсумовуючи наведене, Верховний Суд констатує, що суди попередніх інстанцій, установивши, що вимоги пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ (в редакції чинній на час звільнення позивача) підлягають застосуванню до позивача дійшли правильних висновків про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.

66. Доводи та аргументи позивача не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і свідчать про незгоду скаржника із правовою оцінкою судів обставин справи, встановлених у процесі її розгляду. Однак, до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

67. При цьому, висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вже сформованій Верховним Судом за подібних правовідносин правовій позиції щодо застосування вказаних норм матеріального права.

68. Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень.

69. Суд зауважує, що в контексті обставин цієї справи та підстав касаційного провадження, ним надано відповідь на всі доводи касаційної скарги, які можуть вплинути на правильне вирішення справи.

70. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

71. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

72. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

73. З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються. Керуючись статтями 262, 341, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 лютого 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. СуддіЛ.О. Єресько А.Г. Загороднюк В.М. Соколов