Постанова Дніпровський апеляційний суд № 203/3023/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/54/23 Справа № 203/3023/19 Головуючий у першій інстанції: Казак С. Ю. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2023 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого Красвітної Т.П., суддів: Свистунової О.В., Єлізаренко І.А., за участю секретаря Сахарова Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу по апеляційній скарзі Дніпровської міської ради на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2021 року по справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , правонаступником якого є територіальна громада м. Дніпро, в особі Дніпровської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко Валентина Володимирівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Павловська Ганна Олегівна, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання недійсними правочинів, скасуванні записів про державну реєстрацію права власності, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2019 року Дніпровська міська рада звернулась до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 04.12.2014 року у цивільній справі №175/4500/14-ц за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , третя особа Дніпропетровська міська рада, про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності, Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області було ухвалено заочне рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Зокрема, вказаним рішенням визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення та ухвали Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21.01.2015 року про виправлення описок, приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. 04.03.2016 року було зареєстровано право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_4 . На підставі договору купівлі-продажу від 07.04.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Павловською Г.О., та зареєстрованого в реєстрі за №220, власником нерухомого майна став ОСОБА_3 . На підстав договору іпотеки від 10.06.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Павловською Г.О. за реєстровим №368, право власності на нерухоме майно було зареєстровано за ОСОБА_2 . На підставі договору довічного утримання (догляду) від 21.12.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Лозенко В.В. за реєстровим №2898, власником нерухомого майна став ОСОБА_1 , якому майно належить в цілому на теперішній час. 11.06.2019 року постановою Дніпровського апеляційного суду рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04.12.2014 року у справі №175/4500/14-ц було скасовано та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовлено. Отже, правовстановчий документ, на підставі якого відповідачка ОСОБА_4 набула право власності на нерухоме майно, скасований. Оскільки рішення суду першої інстанції було скасовано, а право розпоряджатись майном є складовою частиною права власності, наступні відчуження майна на підставі правочинів є незаконними, а самі правочини недійсними. Тому позивач просив визнати недійсними договір купівлі-продажу від 07.04.2016 року №220, договір іпотеки від 10.06.2016 року №368, договір довічного утримання (догляду) від 21.12.2016 року №2898; скасувати записи про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на квартиру АДРЕСА_1 та підвал, загальною площею 196,6 кв.м., що розташований по АДРЕСА_2 : за ОСОБА_4 номер запису 13615121 від 04.03.2016; за ОСОБА_3 номер запису 14130478 від 07.04.2016; за ОСОБА_2 номер запису 15929386 від 11.08.2016; за ОСОБА_1 номер запису 18177189 від 21.12.2016. Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2021 року в задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі Дніпровська міська рада, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення про задоволення позовних вимог. Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог ст. 128-130 ЦПК України, що підтверджується матеріалами справи. До апеляційного суду надійшла заява ОСОБА_4 від 05.03.2023 року про неможливість прибути в судове засідання, у зв`язку з сімейними обставинами та поганим самопочуттям. Судовий захист повинен відповідати умовам процесуальної економії, враховуючи, що пунктами 10, 11 частини 2 статті 2 ЦПК України визначено, що одними із основних принципів цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом та неприпустимість зловживання процесуальними правами. З урахуванням викладеного вище, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності учасників процесу, які не з`явились. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення, виходячи з наступного. Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04.12.2014 року у цивільній справі №175/4500/14-ц частково задоволено позов ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , третя особа Дніпропетровська міська рада, про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності. Визнано дійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , укладений 16.01.2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , а також визнано за ОСОБА_4 право власності на зазначену вище квартиру та підвал (а.с. 14-15 т.1). Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21.01.2015 року №175/4500/14-ц виправлено опису в описовій та резолютивній частині заочного рішення від 04.12.2014 року, а саме: замість невірно зазначеної житлової площі квартири 42 кв.м, зазначено вважати правильною площу 37,9 кв.м; замість невірно вказаної площі підвалу 42,2 кв.м, вважати правильною площу 196,6 кв.м. (а.с. 25 т.1). 28.01.2015 року Департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області зареєстровано Декларацію про готовність до експлуатації квартири АДРЕСА_1 (а.с. 22 зворот - 24 т.1). 04.03.2016 року, на підставі заочного рішення суду від 04.12.2014 року та ухвали від 21.01.2015 року у справі №175/4500/14-ц, приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_4 (а.с. 11 т.1). 07.04.2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О. за реєстровим №220, відповідно до якого ОСОБА_3 було придбано спірну квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 26 т.1). 10.06.2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О., відповідно до якого в забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 10.06.2016 року спірне нерухоме майно було передано в іпотеку (а.с. 27-28 т.1). 11.08.2016 року на підставі договору іпотеки від 10.06.2016 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. право власності на спірне майно було зареєстровано за ОСОБА_2 (а.с. 46-47 т.1). На підставі договору довічного утримання (догляду), укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 від 21.12.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Лозенко В.В. за реєстровим №2898, право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_1 (а.с. 10-12 т.1). Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11.06.2019 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04.12.2014 року у справі №175/4500/14-ц скасовано та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовлено (а.с. 7-9 т.1). Судом апеляційної інстанції оглянуто в судовому засіданні цивільну справу №175/4500/14-ц; постанова Дніпровського апеляційного суду від 11.06.2019 року не оскаржувалась та набрала законної сили. Також встановлено, що згідно копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого Центральним відділом ДРАЦС у м. Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), співвідповідач у справі ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, про що складено актовий запис за №683 (а.с. 182 т.2). Відповідно до листа Шостої дніпровської державної нотаріальної контори від 08.05.2022 №1714/01-16, у вказаній нотаріальній конторі спадкова справа після ОСОБА_2 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , не заводилась (а.с. 24 т.3). За змістом листа Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 24.10.2022 №2/5-815, за адресою по АДРЕСА_5 станом на 23.10.2021 року по теперішній час зареєстровані: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (а.с. 12 т.3); докази перебування вказаних осіб у родинних стосунках з ОСОБА_2 суду не надані. Згідно ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). За змістом ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (частина 1 статті 1261 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина 1 статті 1270 України). Частиною першою статті 1277 ЦК України встановлено, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. У зв`язку зі смертю відповідача ОСОБА_2 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та враховуючи незаведення спадкової справи до майна останнього; враховуючи положення статті 1277 ЦК України, у якості його правонаступника до участі у справі залучено територіальну громаду м. Дніпро, в особі Дніпровської міської ради. Відповідно до статей 317, 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Однією з підстав для витребування майна від добросовісного набувача є вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасовано. У цьому випадку майно вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 26 листопада 2019 року у справі №202/436/17. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 роз`яснено, що власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. У даній справі встановлено, що судове рішення, на підставі якого було вперше зареєстроване право власності 04.03.2016 року за відповідачем ОСОБА_4 на спірну квартиру, скасоване. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; приймаючи до уваги, що заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04.12.2014 року №175/4500/14-ц про визнання права власності за ОСОБА_4 на спірну квартиру та підвал скасоване; враховуючи, що для витребування майна оспорювання наступних правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав власника, - колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 07.04.2016 року №220, іпотеки від 10.06.2016 року №368 та довічного утримання (догляду) від 21.12.2016 року №2898. Суд також зауважує, що Дніпровська міська рада не є стороною оспорюваних правочинів. В позовній заяві не наведено будь-яких обґрунтувань щодо порушення прав позивача внаслідок укладання цих правочинів. Частиною першою статті 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - Закон №1952-IV) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18 міститься правовий висновок про те, що після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права (пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі №915/127/18). Відповідно до статті 11 Закону №1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині другій статті 26 Закону №1952-IV в редакції, чинній до 16 січня 2020 року, унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Проте згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону №1952-IV викладено в новій редакції. Так, відповідно до абзаців 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону №1952-IV в редакції, чинній з 16 січня 2020 року до 26 липня 2022 року, відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Згідно з абзацом 3 частини третьої статті 26 Закону №1952-IV в редакції, чинній з 26 липня 2022 року, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. Отже, в розумінні положень наведеної норми в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення в цій справі, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону №1952-IV в попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Водночас у пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» встановлено, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом. За змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі №1952-IV. Враховуючи викладене, оскільки з 16 січня 2020 року матеріально-правове регулювання спірних реєстраційних відносин істотно змінилося, то наразі ефективним способом захисту порушених прав є саме вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно за іпотекодержателем. Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі №922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі №910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19-ц, від 20 квітня 2022 року у справі №454/148/20, від 21 квітня 2022 року у справі №380/715/19, від 06 липня 2022 року у справі №754/12170/16-ц, від 27 липня 2022 року у справі №447/2851/19. Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; приймаючи до уваги зміст позовних вимог, - колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині скасування записів про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на квартиру АДРЕСА_1 та підвал, загальною площею 196,6 кв.м., що розташований по АДРЕСА_2 : за ОСОБА_4 номер запису 13615121 від 04.03.2016; за ОСОБА_3 номер запису 14130478 від 07.04.2016; за ОСОБА_2 номер запису 15929386 від 11.08.2016; за ОСОБА_1 номер запису 18177189 від 21.12.2016. Посилання апелянта про належність способу захисту його прав шляхом визнання недійсними правочинів є необґрунтованими з наведених вище підстав. Колегія звертає увагу, що позивач, за наявності підстав, не позбавлений можливості, на захист своїх прав та законних інтересів, звернутись до суду з іншим позовом, за іншого обґрунтування. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Суд звертає увагу, що, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною четвертою статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення. Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий Т.П. Красвітна Судді І.А. Єлізаренко О.В. Свистунова