Постанова 4807 № 314/4732/19

Дата документу 21.03.2023 Справа № 314/4732/19 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 314/4732/19 Головуючий у 1 інстанції: Кіяшко В.О. Провадження № 22-ц/807/438/23 Суддя-доповідач: Дашковська А.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «21» березня 2023 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Дашковської А.В., суддів: Кримської О.М., Кочеткової І.В., секретар: Волчанова І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 09 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування автомобіля, ВСТАНОВИВ: В жовтні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування автомобіля. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що перебував в шлюбі з ОСОБА_1 з 14 червня 2008 року. У 2014 році подружжя за спільні кошти придбали автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , який зареєстрували на ім`я дружини ОСОБА_1 . Відповідно до договору купівлі-продажу транспортного засобу від 11 лютого 2016 pоку № 891/2342, посвідченого Територіальним сервісним центром № 2342 РСЦ МВС в Запорізькій області, ОСОБА_1 через довірену особу ОСОБА_4 відчужила вказаний автомобіль ОСОБА_2 за 272 370,00 грн. без згоди позивача. За договором дарування транспортного засобу від 13 квітня 2016 pоку, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М.В., ОСОБА_1 отримала в дар від ОСОБА_2 автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , оцінений сторонами у 96 948,00 грн. Вважав зазначені договори фіктивними, оскільки договір купівлі-продажу укладений з порушенням порядку спільного розпорядження майном подружжя, визначеним нормами Сімейного кодексу України, за договором купівлі-продажу автомобіля кошти в сумі 272 370 грн. покупцем не сплачувались, докази передачі коштів в сумі 272 370 грн. відсутні, в результаті правочинів власник автомобіля ОСОБА_1 не змінювався, ОСОБА_2 ніколи не володів та не користувався спірним майном. після укладання договору дарування автомобіль не передавався ОСОБА_2 обдарованій ОСОБА_1 . На підставі зазначеного, просив визнати недійсним з моменту вчинення договір купівлі-продажу транспортного засобу від 11 лютого 2016 року № 891/2342, посвідчений Територіальним сервісним центром № 2342 РСЦ МВС в Запорізькій області, за яким довірена особа ОСОБА_1 ОСОБА_4 продала ОСОБА_2 автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; визнати недійсним з моменту вчинення договір дарування транспортного засобу від 13 квітня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М. В., за яким ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 . Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 09 лютого 2021 року позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу від 11 лютого 2016 року № 891/2342, посвідчений Територіальним сервісним центром № 2342 РСЦ МВС в Запорізькій області, за яким довірена особа ОСОБА_1 ОСОБА_4 продала ОСОБА_2 автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 . Визнано недійсним договір дарування транспортного засобу від 13 квітня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М.В., за яким ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на:обраний позивачем спосіб є неефективним та неналежним, недоведеність позивачем порушення його прав, неможливість визнання недійсним договору купівлі-продажу через відсутність його оригіналу, ненадання позивачем належним чином засвідчених доказів, не визнання недійсним одностороннього правочину, пов`язаного з видачею довіреності від 10 лютого 2016 року, недоведеність позивачем фіктивності дій ОСОБА_4 , зокрема, відсутності в неї повноважень на продаж автомобіля, отримання чи неотримання коштів від покупця коштів, сплати або несплати коштів за реєстраційні та посвідчувальні послуги, експертизу транспортного засобу, отримання позивачем половини коштів від реалізації автомобіля, порушення судом першої інстанції принципу змагальності, просили скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Постановою Запорізького апеляційного суду від 15 червня 2021 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 09 лютого 2021 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 15 червня 2021 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. За приписами п.2 ч. 1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч.ч.1,2,5 ст. 263 ЦПК України). Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам не відповідає. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, зазначив, що оскільки спірний автомобіль набутий за спільні кошти під час шлюбу ОСОБА_3 і ОСОБА_1 , він є їхньою спільною сумісною власністю. Відповідач ОСОБА_1 презумпцію спільного сумісного майна подружжя щодо спірного автомобіля не спростувала. Неотримання згоди іншого з подружжя під час відчуження майна, яке є спільною сумісною власністю, є порушенням норм статей 60, 61, 63 СК України і підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу та договору дарування спірного автомобіля відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України. Колегія суддів не погоджується з рішенням суду з огляду на таке. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України). У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України). Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 і ОСОБА_1 перебували у шлюбі з 14 червня 2008 року. У 2014 році подружжя за спільні кошти придбали автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , який зареєстрували на ім`я дружини ОСОБА_1 . У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив, що автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , придбано ОСОБА_3 і ОСОБА_1 , які перебували у шлюбі з 14 червня 2008 року, та зареєстровано на ім`я дружини ОСОБА_1 . Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У частині першої, другої статті 369 ЦК України передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Відповідно до договору купівлі-продажу транспортного засобу від 11 лютого 2016 pоку № 891/2342, посвідченого Територіальним сервісним центром № 2342 РСЦ МВС в Запорізькій області (далі - Договір купівлі-продажу), ОСОБА_1 , від імені якої за дорученням серії НАТ №042107 від 10.02.2016 року, виданим приватним нотаріусом Запорізького нотаріального округу Саламатовою М.В., діяла ОСОБА_4 , продала автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ОСОБА_2 . Згідно з п.2.1 Договору купівлі-продажу за домовленістю сторін ціна транспортного засобу складає 272 370,00 гривень (т.1, а.с.14). За договором дарування транспортного засобу від 13 квітня 2016 pоку, який посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М.В. (далі - Договір дарування), ОСОБА_1 отримала в дар від ОСОБА_2 автомобіль «VOLKSWAGEN» «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , оцінений сторонами у 96 948,00 гривень (т.1, а.с.12-13). Пунктом 1 Договору дарування визначено, що автомобіль належить Дарувальнику на підставі Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 , виданого Центром 2342 11 лютого 2016 року (дата першої реєстрації 18 червня 2012 року). Як вбачається з листа начальника Регіонального сервісного Центру ГСЦ МВС України в Запорізькій області від 15 вересня 2020 року №31/8-1578, договір купівлі-продажу транспортного засобу від 11 лютого 2016 pоку № 891/2342, посвідчений Територіальним сервісним центром № 2342 РСЦ МВС в Запорізькій області, був підставою реєстрації транспортного засобу «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , за ОСОБА_2 . На підставі договору дарування транспортного засобу від 13 квітня 2016 pоку, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М.В. вищезазначений транспортний засіб зареєстрований за ОСОБА_1 (т.1, а.с.187-188). Під час судового розгляду ОСОБА_1 не спростувала презумпцію спільної сумісної власності подружжя, а тому правильним є висновок суду про те, що автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 і ОСОБА_1 . Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України. Доводи апеляційної скарги щодо ефективності способу захисту порушеного права при вирішенні спору частково знайшли підтвердження в ході апеляційного розгляду. Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Однак якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ГПК України). Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)). Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 5 квітня 2005 року у справі "Афанасьєв проти України" (заява № 38722/02)). Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома іншими способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні способи захисту не встановлені, то особа має право обрати спосіб із передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення. Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 ЦК України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою. Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17). Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 52)). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Як зазначалось, відповідно до частини першої статей 3, 15, 16 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У загальному розумінні захист цивільних прав слід розуміти як передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. У кожній конкретній справі позивач на власний розсуд обирає спосіб (способи) захисту його порушеного, оспорюваного чи невизнаного права. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням статей 55, 124 Конституцій України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право саме на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), ніж положення Законів України, зокрема кодексів, порушене цивільне право чи інтерес підлягають судовому захисту у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію. Вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України. Разом з тим цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено в цій статті. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності особа здійснює незалежно від волі інших осіб, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості, одночасно майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України). За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Прикладом спільного майна є спільне сумісне майно подружжя, яке набуте за час шлюбу та належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку та/або доходу (стаття 60 СК України). При цьому дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Також частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми сімейного права визначають не тільки право спільної власності подружжя на майно, а при його відчуженні й розмір їх часток у цьому майні та презумпцію згоди одного з подружжя на укладання від його імені іншим подружжям договорів про відчуження майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18). Разом з тим, з метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частина третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна. Тобто відсутність згоди одного зі співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у випадку заявлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину. Вирішуючи питання ефективності способу захисту порушеного права шляхом пред`явлення позовних вимог про визнання договору недійсним, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі №125/2157/19 дійшла висновку, що пред`явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо. При цьому підлягає встановленню добросовісність, насамперед, набувача за таким договором ( постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 (пункт 8.67)). В іншому випадку, у разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення на час вирішення спору ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, а у разі неможливості визначення такої вартості саме цього майна - ринкової вартості майна, подібного за якостями (технічними характеристиками) до відчуженого. Велика Палата Верховного Суду у вищезазначеній постанові вказала, що не є ефективним способом захисту позов про визнання договору недійсним у разі, якщо особа має на меті отримати лише еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює в результаті її порушене право в той спосіб, який вона обрала. Позивач на захист порушеного права власності на автомобіль, якій був зареєстрований за його дружиною ОСОБА_1 , просив визнати недійсними договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , а також договір дарування, укладений між ОСОБА_5 , та ОСОБА_1 зазначеного автомобіля. За змістом позовної заяви позивач не просив одночасно з вимогами про визнання недійсним договорів купівлі-продажу визнати право на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо. Правом на подання позову про стягнення компенсації в розмірі частки відчужуваного спільного майна позивач також не скористався. За вказаних обставин, колегія суддів дійшла висновку щодо неефективності заявленого ОСОБА_3 позову про визнання недійсними правочинів купівлі-продажу та дарування та наявності підстав для часткового задоволення апеляційної скарги. Рішення суду згідно з вимогами п.п.2.4 ч.1 ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування автомобіля. Керуючись ст. ст. 374,376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 09 лютого 2021 року у цій справі скасувати та прийняти постанову наступного змісту. В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування автомобіля відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 23 березня 2023 року. Головуючий А.В. Дашковська Судді: О.М. Кримська І.В. Кочеткова