Постанова 4854 № 420/17851/21

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД __________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 28 лютого 2023 р.м.ОдесаСправа № 420/17851/21 Головуючий І інстанції: Самойлюк Г.П. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Осіпова Ю.В., суддів - Косцової І.П., Скрипченка В.О., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційні скарги Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві, та ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2021 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення суду - 02.12.2021р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Тимчасово виконуючого обов`язки директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві Іллящука Дениса Георгійовича, Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: 27.09.2021р. представник ОСОБА_1 - адвокат Єрмолатін В.І. звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві, та т.в.о. директора ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві, Іллящука Д.Г., в якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність т.в.о. директора ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві Іллящука Д.Г., пов`язану з відмовою у наданні публічної інформації на запит на інформацію від 15.09.2021р. щодо надання копії журналу реєстрації вихідної кореспонденції із відомостями про спрямування до нього, як до заявника (потерпілого), та до Одеської обласної прокуратури постанови про закриття кримінального провадження від 23.12.2020р. за №42020160000000951, а також копії супровідних листів до цих спрямувань; - зобов`язати ТУ ДБР, розташоване у м.Миколаєві, надати копію журналу реєстрації вихідної кореспонденції з відомостями про спрямування до нього, як до заявника (потерпілого) та до Одеської обласної прокуратури постанови про закриття кримінального провадження № 42020160000000951 від 23.12.2020р., а також копії супровідних листів до цих спрямувань. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що т.в.о. директора ТУ ДБР у м.Миколаєві Іллящуком Д.Г. під час розгляду запиту позивача від 15.09.2021р. на інформацію не було дотримано приписів Закону України «Про доступ до публічної інформації» та порушено конституційне право позивача на вільне збирання та використання інформації. Зокрема, позивач зазначив про те, що відповідач безпідставно відмовив у наданні інформації на запит, незважаючи на те, що не був позбавлений скористатись відомостями з Єдиного реєстру досудових розслідувань та перевірити склад осіб, які є заявниками у кримінальному провадженні від 23.12.2020р. №4202016000000951, серед яких є також і позивач, як запитувач інформації. Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2021 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві, щодо ненадання відповіді на запит позивача від 16.09.2021р. (вх. №Т-3263/ЗПІ) відповідно до вимог ст.20 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Зобов`язано відповідача надати позивачу відповідь на запит від 16.09.2021р. (вх. №Т-3263/ЗПІ) відповідно до вимог ст. 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації», із урахуванням висновків суду. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Стягнуто з ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві, за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача суму витрат на правничу допомогу у розмірі 1000 грн. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, відповідач 06.01.2022р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02.12.2021р. та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. 27.01.2022р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду. Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02.02.2022р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві, та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 01.04.2022р. задоволено заяву ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві від 23.03.2022р. (вх.№6108/22) та зупинено апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача - до припинення або скасування воєнного стану. Також, не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду в частині розподілу судових витрат, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення Одеського окружного адміністративного від 02.12.2021р. - змінити в частині встановлення розміру судових витрат на правничу допомогу, задовольнивши його клопотання про стягнення з відповідача - 5434 грн. витрат на його користь. Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 10.06.2022р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження. Одночасно, апеляційне провадження за поданою позивачем апеляційною скаргою було зупинено до припинення або скасування воєнного стану. Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28.02.2023р. поновлено апеляційні провадження у справі №420/17851/21. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України). Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, виступи сторін, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків. Судом першої інстанції встановлені наступні обставини. 16.09.2021р. позивач - ОСОБА_1 звернувся до ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві, із запитом на інформацію, в якому просив надіслати на його е/адресу електронної пошти та на домашню адресу рекомендованим поштовим відправленням копію журналу реєстрації вихідної кореспонденції з відомостями про спрямування до нього, як до заявника (потерпілого) і до Одеської обласної прокуратури, постанови про закриття кримінального провадження від 23.12.2020р. за №42020160000000951, а також копії супровідних листів до цих спрямувань. 22.09.2021р. (вих. №Т-3263/ЗП1/16-02-16/21) за результатами розгляду зазначеного запиту ТУ ДБР, розташоване у м.Миколаєві, повідомило позивача про неможливість перевірити його належність до сторін кримінального провадження від 23.12.2020р. №42020160000000951 за вказаними у запиті персональними даними, оскільки матеріали кримінального провадження 30.08.2021р. №05.16/05.16/17336 були скеровані до Заводського районного суду м.Миколаєва та на час надходження запиту до ТУ ДБР не повертались. При цьому, відповідачем було зазначено, що листом від 30.08.2021р. за №05.16/05.16/17337 до Одеської обласної прокуратури та до сторін кримінального провадження було надіслано копію постанови про закриття зазначеного кримінального провадження. Посилаючись на наведені обставини, відповідач повідомив ОСОБА_1 про неможливість опрацювання його запиту відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації». Не погоджуючись зі змістом відповіді та вважаючи, що відповідачем фактично не було надано запитуваної інформації, позивач звернувся до суду із даним позовом. Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із часткової обґрунтованості та доведеності позовних вимог та, відповідно, часткової неправомірності спірної бездіяльності відповідача. При цьому, вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат у справі, суд 1-ї інстанції зазначив, що заявлені позивачем витрати на правову допомогу у розмірі - 5434 грн. не є співмірним із складністю даної справи та фактично витраченим часом на виконання адвокатом робіт (наданих послуг) за наведеним у детальному описі робіт (наданих послуг). А відтак, з огляду на принципи обґрунтованості та пропорційності розміру судових витрат до предмета даного спору, співмірності розміру судових витрат зі складністю справи та наданих адвокатом послуг, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу у розмірі - 1000 грн. Однак, колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, не погоджується з наведеними вище висновками суду першої інстанції та вважає їх необґрунтованими, з огляду на наступне. Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України. У відповідності до ч.2 ст.34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. За змістом ст.40 Основного Закону України, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або ж особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації визначено у Законі України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011р. №2939-VI. Водночас, цей Закон не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб`єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом. За наведеним у ст.1 Закону №2939-VI визначенням, публічною інформацією є відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або ж створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом. Згідно з п.2 ч.1 ст.5 Закону №2939-VI, доступ до інформації забезпечується, зокрема, шляхом надання інформації за запитами на інформацію. За загальним правилом публічна інформація є відкритою, що передбачено ст.1 Закону №2939-VI. Виняток становить лише інформація з обмеженим доступом, яка поділяється на конфіденційну, таємну та службову інформацію (ч.1 ст.6 Закону №2939-VI). Частиною 2 ст.6 цього Закону визначено, що обмеження доступу до інформації здійснюється у відповідності до закону при дотриманні сукупності наступних вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. При цьому, обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо ж документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений (ч.7 ст.6 Закону №2939-VI). Як обумовлено ст.9 Закону №2939-VI, відповідно до ч.2 ст.6 цього Закону до службової може належати інформація: 1) що міститься в документах суб`єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов`язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень; 2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці. Документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування». Доступ до таких документів надається відповідно до ч.2 ст.6 Закону №2939-VI. У відповідності до ст.12 Закону №2939-VI, суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у ст.13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації. Розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, зокрема, суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання (п.1 ч.1 ст.13 Закону №2939-VI). За законодавчим визначенням, запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Так, запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. У свою чергу, запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається в довільній формі (ст.19 Закону №2939-VI). Згідно з ч.1 ст.22 Закону №2939-VI, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до ч.2 ст.6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені ст.21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених ч.5 ст.19 цього Закону. Аналізуючи наведені положення Закону №2939-VI, судова колегія зауважує, що розпорядник публічної інформації може (і має своїм обов`язком) надати тільки ту публічну інформацію, яку він, з огляду на свій правовий статус, створив та яка певним чином задокументована/відображена на матеріальних носіях інформації і якою він (розпорядник) володіє. Визначальною ознакою публічної інформації є те, що вона по своїй суті є заздалегідь готовим, зафіксованим на певному матеріальному носієві продуктом, отриманим або створеним суб`єктом владних повноважень у процесі виконання своїх обов`язків. Не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, окрім випадків, коли розпорядник не володіє запитуваною інформацією, але зобов`язаний нею володіти. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24.12.2020р. у справі №120/3930/19-а. Разом із тим, Законом №2939-VI не передбачено надання роз`яснень із будь-яких питань та надання правової оцінки певним фактам. Дія цього Закону не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб`єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також, на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом. Як вбачається із матеріалів цієї справи та встановлено колегією суддів, позивач звернувся до ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві, із запитом на публічну інформацію, в якому просив надати копію журналу реєстрації вихідної кореспонденції з відомостями про спрямування до нього, як до заявника (потерпілого) і до Одеської обласної прокуратури постанови про закриття кримінального провадження від 23.12.2020р. за №42020160000000951, а також копії супровідних листів до цих спрямувань. Як свідчать матеріали справи та вже зазначалося вище, у відповідь на зазначений запит позивача, ТУ ДБР, розташоване у м.Миколаєві, повідомило заявника про неможливість перевірити належність останнього до сторін кримінального провадження від 23.12.2020р. №42020160000000951 за зазначеними ним у запиті персональними даними, оскільки ще 30.08.2021р. за вих.№05.16/05.16/17336 матеріали даного кримінального провадження були скеровані до Заводського районного суду м.Миколаєва та на час надходження запиту до ТУ ДБР не повертались. Зважаючи на доводи учасників даної справи та встановлені судом обставини, для правильного вирішення цього спору передусім потрібно з`ясувати його характер та безпосередній предмет. Відповідно до роз`яснень Пленуму Вищого адміністративного суду України, що викладені у постанові «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» від 29.09.2016р. №10, процесуальні закони (ГПК України, КАС України, КУпАП, КПК України або ЦПК України) регламентують спеціальний порядок доступу (ознайомлення) учасників відповідних процесів до інформації, створеної (одержаної) у ході (досудового) судового провадження. Відтак, положення Закону №2939-VI не поширюються на доступ учасників кримінального провадження до отримання інформації та/або документів, створених в ході здійснення досудового розслідування. За приписами ч.1 ст.1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» від 12.11.2015р. №794-VIII, ДБР - є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання стосовно запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції. Так, як загально відомо, КПК України визначає порядок кримінального провадження і зважаючи на широку сферу правовідносин, охоронюваних законодавством від кримінальних правопорушень, можуть виникати ситуації, коли правоохоронні органи та/чи їх посадові особи - задля виконання ними завдань кримінального провадження - можуть «заходити» у певну сферу правовідносин, які врегульовані іншими законами України. У такому аспекті процесуальні механізми і засоби, які передбачає КПК України для досягнення завдань кримінального провадження, потрібно розглядати через призму законної підстави, дотримання правової процедури і легітимної мети, але не як форму, засіб чи спосіб правового регулювання певних суспільних правовідносин. Відповідно до положень п.5 ч.1 ст.3 КПК України, досудове розслідування - це стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Пунктом 3 ч.2 ст.60 КПК України передбачено, що заявник має право отримати інформацію про закінчення досудового розслідування. Згідно з ч.2 ст.214 КПК України, досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. Рішення слідчого, дізнавача, прокурора приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий, дізнавач, прокурор визнає це за необхідне (ст.110 КПК України). Також, ч.6 ст.284 КПК України регламентовано, що копія постанови слідчого, дізнавача про закриття кримінального провадження надсилається заявнику, потерпілому, прокурору. Прокурор протягом двадцяти днів з моменту отримання копії постанови має право її скасувати у зв`язку із незаконністю чи необґрунтованістю. Постанова слідчого, дізнавача про закриття кримінального провадження також може бути скасована прокурором за скаргою заявника, потерпілого, якщо така скарга подана протягом десяти днів з моменту отримання заявником, потерпілим копії постанови. Відповідно до положень п.1 ч.1 ст.303 КПК України, на досудовому провадженні може бути оскаржена бездіяльність слідчого або ж прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами ст.169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити. Таким чином, у даному спорі, на думку суду апеляційної інстанції, необхідно виходити із того, що КПК України є спеціальним законом, який регулює як порядок надіслання постанови слідчого про закриття кримінального провадження, так і можливість оскарження бездіяльності слідчого. Так, дійсно, як встановлено з матеріалів справи, спірна відмова ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві, у наданні інформації була мотивована підставами, не передбаченими нормами Закону №2939-VІ. Втім, враховуючи той факт, що питання надіслання постанови про закриття кримінального провадження фактично регулюються положеннями КПК України, ненадання ОСОБА_1 копії постанови про закриття кримінального провадження від 23.12.2020р. №42020160000000951 або ж, відповідно, журналу реєстрації вихідної кореспонденції з відомостями про спрямування цієї постанови у відповідь на його запит на інформацію, не може бути визнано протиправним в судовому порядку при розгляді справи в порядку адміністративного судочинства. При цьому, варто наголосити, що наведеним обставинам (як то надіслання копії постанови або ж самій постанові) суд апеляційної інстанції, в даному випадку, фактично не може надати належної правової оцінки, оскільки порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності слідчого, прокурора під час досудового розслідування, як уже згадувалося вище, безпосередньо визначено у главі 26 розділу ІІІ КПК України. Відповідно до встановленого у КПК України порядку кримінального провадження, особа, якої стосується постанова слідчого, прокурора, якщо вона не погоджується з її правомірністю, чи права, свободи чи інтереси якої вона (постанова слідчого, прокурора) порушує, може оскаржити її у порядку кримінального судочинства. В інший спосіб ставити під сумнів правомірність та/або обов`язковість процесуальних дій слідчого, прокурора, як-от самостійно ревізувати їхній зміст (на відповідність вимогам законів України) і таким чином на власний розсуд вирішувати виконувати їх чи ні, видається неприйнятним. Слідчий, прокурор безумовно несуть відповідальність за свої дії, бездіяльність або рішення, якщо вони суперечать закону, але оцінювати їх у правовій площині, як згадувалося вище, прерогатива «суду, встановленого законом». Правове регулювання кримінального провадження в цьому сенсі є достатньо визначеним та зрозумілим. Трактувати ці правовідносини у спосіб, який пропонує позивач, означало б нехтувати існуючим правовим порядком у відповідній сфері. Подібний правовий висновок з аналогічних спірних питань наведено і в постанові Верховного Суду від 23.02.2022р. у справі №560/7790/20. Необхідно вказати, що і Велика Палата Верховного Суду, в свою чергу, у своїй постанові від 29.04.2020р. у справі №826/2106/17 дійшла аналогічного висновку про те, що у межах кримінального провадження, яке складається зі стадій досудового розслідування і судового провадження, під час здійснення процесуальних дій у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законодавством України про кримінальну відповідальність, здобуваються, фіксуються й оформляються відомості та документи про фактичний й юридичний склад діяння, яке посягає на об`єкти захисту права. Проте, відомості про кримінальне правопорушення (про злочин), обставини його скоєння, про процесуальні дії у зв`язку із вчиненням такого діяння, про конкретний склад суб`єктів одного чи кількох кримінальних проваджень, про статус, права та обов`язки учасників таких відносин, про стадії та етапи кримінального провадження, про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування, про порядок вчинення процесуальних дій, пов`язаних з наданням міжнародної правової допомоги на території України та оскарження рішення, дій чи без діяльності органів державної влади, їх посадових осіб у зв`язку з наданням такої допомоги та інші відомості, які охоплюються предметом кримінально-правового регулювання, за їх змістом, значенням, сферою виникнення та функціонування, за причинами їх виникнення, за правовим механізмом регулювання цих відносин, за способом, а також джерелами встановлення відомостей про вчинення забороненого нормами закону України про кримінальну відповідальність діяння, або виконання процесуальний дій у зв`язку із вчиненням діяння, не можуть ототожнюватися й охоплюватися загальним поняттям інформації в сенсі положень Закону №2657-ХІІ. Відомості і документи в кримінальному провадження - це конкретне індивідуально виражене знання чи річ про подію порушення об`єкта права, який перебуває під охороною кримінально-правової норми права. Ці відомості встановлюються спеціальними процесуальними засобами. За їх допомогою відбувається вирішення справи, під яким у кримінально-правовому значенні може розумітися встановлення наявності або відсутності події із зовнішніми і внутрішніми ознаками, які мають певне кримінально-правове значення, а також застосування до події відповідної правової норми через пізнання її шляхом тлумачення або аналогії. Процесуальні ж дії провадяться в порядку, встановленому саме кримінальним процесуальним законом. Вони провадяться за наявності для цього відповідних підстав та передумов, передбачених законом. При цьому, вони не можуть провадитися за межами кримінального провадження. Сторона обвинувачення не повинна порушувати права особи, щодо якої здійснюється процесуальна дія. Особа, яка вважає, що під час досудового розслідування, яке провадиться на території України, або під час здійснення процесуальної дії у зв`язку з вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п.10 ч.1 ст.3 КПК України), має право оскаржити рішення, дію чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування до суду. У той же час, адміністративне судочинство не можна позиціонувати як альтернативний спосіб захисту прав, щодо яких визначено інший порядок судового провадження, тоді, коли останній не дав очікуваного (бажаного) результату. Таким чином, оскільки нормами КПК України чітко регламентований спеціальний порядок доступу (ознайомлення) учасників кримінального провадження до інформації, створеної (одержаної) у ході досудового розслідування відповідної кримінальної справи, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги позивача, у даному конкретному випадку, задоволенню не підлягають. Отже, приймаючи до уваги вищевказані обставини, судова колегія дійшла висновку про те, що суд першої інстанції, в даному конкретному випадку, не надав належної правової оцінки викладеним вище обставинам справи та необґрунтовано не застосував норми Закону і нормативно-правових актів, що регулюють спірні правовідносини, які виникли між фізичною особою та суб`єктом владних повноважень. При чому, також варто наголосити й на тому, що аналогічного правового висновку дійшов і П`ятий апеляційний адміністративний суд у своїй постанові від 01.09.2022р. за результатами розгляду справи №420/25391/21, в якій позивачем заявлялися вимоги, подібні тим, що були заявлені у даному позові (визнання протиправною бездіяльність відповідача по ненаданню постанови про закриття кримінального провадження №42020160000000951). До того ж, одночасно також слід зазначити і про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. А згідно з положеннями ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок стосовно доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Однак, варто звернути увагу ще й на те, що твердження позивача (апелянта) щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та суб`єктивній думці останнього. З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»). Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційних скаргах аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. У силу вимог ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду 1-ї інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Отже, за таких обставин та враховуючи, що судом 1-ї інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а також в зв`язку із тим, що деякі висновки суду не відповідають обставинам справи, судова колегія, діючи виключно в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, у відповідності до ч.1 ст.317 КАС України, вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове - про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. За правилами ч.ч.1,7 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього ж Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку із розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Якщо ж суд апеляційної або касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат (ч.6 ст. 139 КАС України). Отже, документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. Тобто, у силу вимог ст.139 КАС України, єдиною підставою для стягнення на користь позивача суми судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги, є задоволення позовних вимог такої особи. Враховуючи наведене вище правове регулювання, судова колегія доходить висновку про те, що оскільки судом апеляційної інстанції скасовано рішення суду першої інстанції про задоволення основних позовних вимог ОСОБА_1 та прийнято нове рішення - про відмову у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі, то відповідно, і підстави для стягнення на його користь судових витрат, у тому числі понесених ним витрат на професійну правничу допомогу - відсутні. Керуючись ст.ст.139,308,311,315,317,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: У задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 - відмовити. Апеляційну скаргу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві - задовольнити. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2021 року - скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити в повному обсязі. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено: 28.02.2023р. Головуючий у справі суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов Судді: І.П. Косцова В.О. Скрипченко