Постанова Київський апеляційний суд № 372/992/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 372/992/22 Головуючий 1 інстанція - Сташків Т.Г. Провадження № 22-ц/824/4101/2023 Доповідач 2 інстанція - Суханова Є.М. П О С Т А Н О В А іменем України 21 лютого 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді: Суханової Є.М., суддів: Сушко Л.П., Олійника В.І. розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Обухівського водопровідно-каналізаційного підприємства про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, компенсації та відшкодування моральної шкоди,- ВСТАНОВИВ: 22.04.2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Обухівського водопровідно-каналізаційного підприємства (далі - відповідач, Обухівське ВКП), в якому просить: визнати незаконним та скасувати наказ Обухівського ВКП від 01.04.2022 року № 60 про звільнення ОСОБА_1 , з роботи за угодою сторін згідно з п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України); поновити позивача на посаді заступника директора з комерційних, юридичних питань та економічної безпеки Обухівського ВКП з 01.04.2022 року; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 25 966 грн. 99 коп. з обов`язковими платежами; стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 12 794 грн. 46 коп.; стягнути з відповідача на користь позивача 5 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди; рішення суду в частині поновлення позивача на роботі відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) допустити до негайного виконання; рішення суду в частині присудження позивачу виплати заробітної плати за один місяць в сумі 25 966 грн. 99 коп. з обов`язковими платежами відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 367 ЦПК України допустити до негайного виконання; судові витрати стягнути з відповідача на користь держави. В обґрунтування позову позивач зазначає, що з 11.05.2017 року він перебував у трудових відносинах з відповідачем. Так, згідно з наказом від 11.05.2017 року № 52 позивач був прийнятий на посаду заступника директора з комерційних, юридичних питань та економічної безпеки Обухівського ВКП. 01.04.2022 року наказом Обухівського ВКП № 60 позивач був звільнений з роботи за угодою сторін згідно з п. 1 ст. 36 КЗпП України. Підставою прийняття вказаного наказу відповідач зазначив особисту заяву позивача від 30.03.2022 року, що не відповідає обставинам звільнення позивача, домовленості (угоді), визначеній між сторонами. Так, 26.02.2022 року в умовах активних бойових дій, які відбувались у Київській області, позивач прийняв рішення вивезти свою сім`ю у безпечне місце, про що у телефонному режимі повідомив директора Обухівського ВКП Гаврилюка В.М., на що отримав згоду. З огляду на зазначене, позивач вивіз свою родину у с. Поляна Свалявського району Закарпатської області, після чого мав намір повернутись та приступити до виконання своїх посадових обов`язків, проте під час руху автомобіль позивача зазнав механічних пошкоджень, а рух потягу до м. Києва та м. Обухова був обмежений. Відтак, позивач зателефонував директору Обухівського ВКП з проханням направити за ним службовий транспорт, в чому позивачу було відмовлено. 09.03.2022 року позивач у телефонному режимі узгодив з директором Обухівського ВКП, що на період його відсутності з 01.03.2022 року по 31.03.2022 року він подасть заяву про надання чергової відпустки, копію якої у паперовому вигляді директор Обухівського ВКП отримав 10.03.2022 року, про що підтвердив у телефонному режимі. 25.03.2022 року позивач прибув у м. Обухів, про що повідомив директора Обухівського ВКП, а 28.03.2022 року - вийшов на роботу. Цього ж дня директор Обухівського ВКП повідомив позивача, що його заяву про надання відпустки задоволено не було та запропонував подати заяву про звільнення. 29.03.2022 року позивач надав письмове пояснення щодо причин його відсутності на робочому місці та повідомив директора Обухівського ВКП, що не має наміру звільнятись та про бажання працювати на своїй посаді. 30.03.2022 року на засіданні комісії позивачу було оголошено акт, складений працівниками, щодо порушень позивачем трудової дисципліни та вимогою про звільнення, проте цей акт для ознайомлення позивачу не надано. Позивач повідомив, що не має наміру звільнятись, оскільки був відсутній на роботі з поважних причин - у зв`язку з веденням воєнних дій та пов`язаних з цим обставин, що викликало обурення з боку членів комісії. За таких обставин сторони дійшли згоди про подання позивачем заяви про звільнення з 01.04.2022 року за згодою сторін та виплату відповідачем позивачу компенсації за невикористану відпустку та двох місячних окладів позивача, що підтверджується резолюцією та підписом директора Обухівського ВКП на заяві позивача про звільнення. Проте, відповідач не виплатив зазначені суми позивачу. При ознайомленні з наказом Обухівського ВКП від 01.04.2022 року № 60 про звільнення позивач указав, що не погоджується з наказом, оскільки відповідачем не виконана умова щодо виплати позивачу двох посадових окладів, у зв`язку з чим позивач вважає наказ про його звільнення незаконним. Посилаючись на вказані обставини, на підставі ч. 1 ст. 36, ст. 83, ч. 1 ст. 235, ст. 237-1 КЗпП України, ст. 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 16 вересня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Обухівського водопровідно-каналізаційного підприємства про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, компенсації та відшкодування моральної шкоди - відмовлено. Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що воно ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, з неповним та всебічним дослідженням усіх обставин справи та невідповідністю висновків суду обставинам справи. Апелянт зазначає, що оскільки його заява про звільнення із займаної посади за угодою сторін від 30.03.2022 року містила, окрім бажаної дати звільнення, його волевиявлення розірвати трудовий договір із відповідачем на умовах виплати останнім грошових коштів, яка в подальшому була схвалена відповідачем шляхом проставлення на ній керівником відповідача резолюції, то зазначена заява фактично є угодою між сторонами спору про умови прининення трудового договору. Отже, відповідач порушив прийняту ним пропозицію із умовами угоди про припинення трудового договору, визначеними у заяві про звільнення від 30.03.2022 року, оскільки сама по собі згода роботодавця задовольнити його прохання про звільнення з 01.04.2022 року не означає відсутність угоди про припинення трудового договору, умови якої є обов`язковою умовою звільнення за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Окрім того, оскільки апелянту не була нарахована заробітна плата за період з 28.02.2022 року по 25.03.2022 рік, то відповідач згідно наведеного Порядку № 100, зобов`язаний був виключити цей час із розрахункового періоду. Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Відповідно до ч.1. ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Частина перша статті 15 Цивільного кодексу України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Разом з тим, вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від встановленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Судом встановлено, що ОСОБА_1 , з 11.05.2017 року перебував у трудових відносинах з Обухівським ВКП. Згідно з наказом Обухівського ВКП від 11.05.2017 року № 52 ОСОБА_1 , був прийнятий на посаду заступника директора з комерційних, юридичних питань та економічної безпеки. 01.04.2022 року наказом Обухівського ВКП № 60 позивач звільнений з роботи за угодою сторін згідно з п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Підставою прийняття наказу про звільнення від 01.04.2022 року № 60 є заява ОСОБА_1 , від 30.03.2022 року. При ознайомленні з наказом Обухівського ВКП від 01.04.2022 року № 60 про звільнення ОСОБА_1 , зазначив, що «з наказом ознайомлений та не погоджуюсь, оскільки в моїй заяві на звільнення умовою для звільнення за згодою сторін було передбачено виплату мені двох посадових окладів, ця умова не виконана, тому я вважаю, що відсутня згода сторін». За положеннями ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ЦПК України). Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 2 ЦПК України однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства є змагальність сторін. Згідно з ч. 1 ст. 3 та ст. 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін. У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може відбутися лише тоді, коли власник або уповноважений ним орган і працівник дійшли взаємної згоди. Припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою. Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення. Отже, чинним законодавством не передбачено обов`язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору. Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору. Якщо роботодавець і працівник домовились про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Приписами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов`язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін. Отже, анулювання домовленості про звільнення за згодою сторін може мати місце лише при взаємній згоді на це роботодавця і працівника. Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 26.10.2016 року у справі № 6-1269цс16, у постановах Верховного Суду від 01.10.2018 року у справі № 306/1425/17, від 27.05.2020 року у справі № 404/6236/19, від 09.02.2022 року у справі № 216/1947/20-ц. З матеріалів справи вбачається, що пропозиція (ініціатива) позивача щодо звільнення його з роботи за угодою сторін за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України викладена у письмовій формі (заяві), в якій вказані прохання звільнити його за угодою сторін і конкретна дата звільнення. При цьому позивач не заявляв про відкликання (анулювання) цієї заяви. Апелянт у своїй апеляційній скарзі зазначає, що погоджувався на звільнення з роботи за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України за умови виплати йому відповідачем двох посадових окладів. Разом з тим, колегія суддів погоджується із твердженням суду першої інстанції, що такої виплати чинним на час звільнення позивача законодавством не передбачено. Крім того, законодавством не лише не передбачено обов`язкового укладення угоди про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України в письмовій формі, а й відсутнє поняття укладення такої угоди під умовою, зокрема, коли сторони угоди ставлять виникнення або припинення прав і обов`язків у залежність від якоїсь обставини, яка може наступити або не наступити в майбутньому. Отже, з огляду на те, що позивачем було подано відповідачу заяву від 30.03.2022 року про звільнення його з роботи за угодою сторін за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України із зазначенням конкретної дати звільнення, внаслідок чого відповідачем було видано наказ від 01.04.2022 року № 60 про звільнення позивача з роботи за угодою сторін згідно з п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України за раніше домовленою датою звільнення, тобто існували домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою та волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення, при цьому позивач не заявляв про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін, суд дійшов висновку, що звільнення позивача відбулось з додержанням норм КЗпП України, Апеляційний суд вважає, що суд першої інтанції дійшов до вірного висновку, що позовна вимога про визнання незаконним наказу про звільнення є безпідставною та задоволенню не підлягає. Колегія суддів погоджується з розрахунком компенсації позивачу за невикористані дні відпустки, який надано відповідачем, оскільки розрахунок здійснено з додержанням вимог п. 2 Порядку № 100 в редакції, чинній на час звільнення позивача, згідно з якого обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Так, станом на 01.04.2022 року відповідачем нараховано та виплачено позивачу компенсацію за невикористані дні відпустки (без утримання обов`язкових платежів (податків)) в розмірі 78 449 грн. 40 коп., а також у зв`язку з виявленою технічною помилкою 02.06.2022 року позивачу було доплачено 503 грн. 07 коп. за один робочий день - 24.02.2022 року, а всього - 78 952 грн. 47 коп. За приписами ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. З огляду на зазначене, апеляційний суд дійшов висновку, що апелянтом не доведено, що його звільнення та виплата йому компенсації за невикористані дні відпустки відбулись з порушенням вимог чинного на час звільнення закону. Наведені вище обставини свідчать про те, що суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, вірно проаналізував норми закону та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог . Отже, підстав для його скасування з мотивів, викладених у скарзі, апеляційний суд не знаходить. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.7,367, 369, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 вересня 2022 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Повна постанова складена 21.02.2023. Головуючий: Є.М. Суханова Судді: Л.П. Сушко В.І. Олійник