Постанова 4824 № 369/1395/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа 369/1395/21 Головуючий у І-й інстанції - Янченко А.В. апеляційне провадження № 22-ц/824/7561/2022 Доповідач Заришняк Г.М П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 листопада 2022 року Київський апеляційний суд в складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого - Заришняк Г.М. Суддів - Кулікової С.В., Рубан С.М. При секретарі - Осадченко І.В. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , діючої в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2022 року в справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області, за участю третіх осіб: Першої Київської нотаріальної контори, Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_4 про визнання рішення органу місцевого самоврядування та державного акту на право власності на земельну ділянку недійсним, скасування державного акту та його державної реєстрації, визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину за законом,- В С Т А Н О В И В : У лютому 2021 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись в суд з позовом до Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області, за участю третіх осіб: Першої Київської нотаріальної контори, Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_4 про визнання рішення органу місцевого самоврядування та державного акту на право власності на земельну ділянку недійсним, скасування державного акту та його державної реєстрації, визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину за законом. В обґрунтування позову вказували, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла бабуся позивачів ОСОБА_5 , у зв`язку із чим відкрилася спадщина щодо домоволодіння, яке знаходилося за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, серія та номер 2-2598, виданого 20 вересня 1991 року державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори, позивачі успадкували вказане домоволодіння, яке було розташоване на земельній ділянці присадибних земель колгоспу «Совки». Станом на ІНФОРМАЦІЯ_1 дана присадибна земельна ділянка перебувала на праві користування у ОСОБА_5 . Після розформування колгоспу «Совки» вказана земельна ділянка належала до комунальної власності Софіївсько-Борщагівської сільської Ради народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області (правонаступником якої є Борщагівська сільська рада Бучанського району Київської області, яка є відповідачем по справі). Після прийняття у спадщину зазначеного вище домоволодіння, згадана присадибна земельна ділянка перейшла до позивачів на праві постійного користування. Зазначали, що 17 липня 2020 року позивачі здійснили державну реєстрацію права власності на вказане домоволодіння (житловий будинок), яке розміщене на присадибній земельній ділянці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У січні 2021 року під час проведення обмірів даної земельної ділянки позивачами було виявлено наявність на ній іншої земельної ділянки, загальною площею 0,3352 га, яка була приватизована у 2000 році батьком позивачів, ОСОБА_6 , на підставі рішення Виконавчого комітету Софіївсько-Борщагівської сільської ради народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області від 11 січня 2000 року №9 та Державного акта на право приватної власності на землю серії I-КВ № 002133, виданого на ім`я ОСОБА_6 . Софіївсько-Борщагівською сільською радою народних депутатів 21 березня 2000 року та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1416. Зважаючи на вказані обставини, позивачі, посилаючись на ст.ст. 15, 16, 386, 391, 392, 393 ЦК України та ст.ст. 152, 153, 155, 158 ЗК України, стверджували про порушення зазначеними актами органу місцевого самоврядування погдку передачі у приватну власність їх батька ОСОБА_6 земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та прав позивачів на присадибну земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Посилаючись на викладене, просили задовольнити позов та скасувати рішення виконавчого комітету Софіївсько-Борщагівської сільської ради народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області від 11.01.2000 року № 9 в частині «Про передачу у приватну власність земельних ділянок в селі Софіївська Борщагівка» згідно додатку № 1 до даного рішення на прізвище: ОСОБА_6 , адреса проживання: АДРЕСА_2 , місце розташування земельної ділянки: АДРЕСА_2, площа 0,315 ; мета приватизації: обслуговування житлового будинку, ведення підсобного господарства; визнати недійсним Державний акт на право приватної власності на землю серії I-КВ № 002133, виданий Софіївсько-Борщагівською сільською радою 21 березня 2000 року на підставі рішення виконкому Софіївсько-Борщагівської сільської ради від 11 січня 2000 року за № 9, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1416, земельна ділянка площею 0,3352 га, надана для ведення особистого підсобного господарства та індивідуальну житлову забудову, що знаходиться в АДРЕСА_2 на ім`я ОСОБА_6 ; зобов`язати Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру скасувати запис в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1416; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, посвідчене державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори Холодницькою В.О. 13 грудня 2008 року, у спадковій справі № 636 за 2008 рік, зареєстроване в реєстрі № 2-3318, видане на спадкове майно ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , по 1/3 частки, що складається із земельної ділянки площею 0,3352 га, наданої для ведення особистого підсобного господарства та індивідуальну житлову забудову, що знаходиться в АДРЕСА_2 , належної померлому, на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії І-КВ № 002133, виданого Софіївсько-Борщагівською сільською радою 21 березня 2000 року на підставі рішення виконкому цієї ж сільради від 11 січня 2000 року за № 9, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1416. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2022 року позов залишено без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення про задоволення позову. У поданому відзиві на апеляційну скаргу третя особа ОСОБА_4 просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник апелянтів підтримала подану апеляційну скаргу з підстав та доводів, викладених в ній. Третя особа ОСОБА_4 та її представник проти апеляційної скарги заперечували, вважаючи рішення суду обґрунтованим. Іні учасники судового процесу в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність й обґрунтованість постановленого рішення суду в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що на підставі рішення № 9 від 11 січня 2000 року, прийнятого Виконавчим комітетом Софіївсько-Борщагівською сільською радою народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області (правонаступником якого є відповідач у справі - Борщагівська сільська рада Бучанського району Київської області), ОСОБА_6 , який проживав за адресою: АДРЕСА_2 , було передано у приватну власність земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства та індивідуальної житлової забудови, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . На підставі зазначеного рішення, 21 березня 2000 року Софіївсько-Борщагівською сільською радою народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області ОСОБА_6 було видано Державний акт на право приватної власності на землю серії I-КВ № 002133, яким посвідчено право власності останнього на земельну ділянку площею 0,3352 га для ведення особистого підсобного господарства та індивідуальної житлової забудови, що знаходиться за вказаною вище адресою. Даний державний акт на право приватної власності на землю зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1416. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер. Судом також встановлено, що 30 грудня 2008 року державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори Холодницькою В.О. на ім`я ОСОБА_7 (дружини ОСОБА_6 ), ОСОБА_2 (сина ОСОБА_6 ) та ОСОБА_3 (дочки ОСОБА_6 ) були видані свідоцтва про право на спадщину за законом (свідоцтва зареєстровані в реєстрі за № 2-3302, № 2-3318, № 2-3310), якими посвідчено, що кожна із вказаних осіб є спадкоємцем 1/3 частки наступного спадкового майна: земельної ділянки площею 0,3352 га, наданої для ведення особистого підсобного господарства та індивідуальної житлової забудови, що знаходиться в АДРЕСА_2 , належної померлому ОСОБА_6 на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії I-КВ № 002133, виданого Софіївсько-Борщагівською сільською радою 21 березня 2000 року на підставі рішення цієї ж сільради від 11 січня 2000 року за № 9, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю під № 1416. З матеріалів справи слідує, що 17 жовтня 2019 року ОСОБА_7 на випадок своєї смерті вчинила заповіт, який було посвідчено приватним нотаріусом КМНО Васьківською В.С., відповідно до якого ОСОБА_7 заповіла ОСОБА_4 1/3 частки земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , належної ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори Холодницькою В.О. 30 грудня 2008 року за реєстровим № 2-3302. ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_7 померла, 27 травня 2020 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Ласкаржевською І.З. було відкрито спадкову справу № 01/2020. 3 червня 2020 року ОСОБА_4 подала до нотаріуса заяву, відповідно до якої вона прийняла спадщину за заповітом, вчиненим ОСОБА_7 . З матеріалівсправи також слідує, що в березні 2021 року ОСОБА_4 звернулась до суду з клопотанням про залучення її до участі у справі в якості співвідповідача та із заявою про її вступ у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача. Обгрунтовуючи вказане клопотання та заяву, ОСОБА_4 вказувала, що вона є спадкоємицею 1/3 частки земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , у зв`язку з прийняттям нею спадщини за заповітом, вчиненим на її ім`я померлою ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_7 яка, у свою чергу, успадкувала відповідну частку зазначеної земельної ділянки в 2008 році після смерті її чоловіка ОСОБА_6 , померлого в 2007 році, у зв`язку із чим, вважає, що рішення у даній справі може вплинути на її права та законні інтереси, оскільки у випадку визнання недійсними оскаржуваних у цій справі актів відповідача, вона втратить право на спадкове майно, яке було їй заповідане її померлою бабусею ОСОБА_7 . Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 квітня 2021 року у задоволенні клопотання ОСОБА_4 про залучення у якості співвідповідача у справі відмовлено. Залучено ОСОБА_4 до участі в цій справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача. Судом також встановлено, що 17 липня 2020 року державним реєстратором Данилівської сільської ради Васильківського району Київської області Пархомчук А.В. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено записи про проведення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 (1/2 частка) та ОСОБА_3 (1/2 частка) на житловий будинок загальною площею 72,5 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з даними, вказаними в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, підставою для державної реєстрації вказаного будинку зазначено свідоцтво про право на спадщину за заповітом, серія та номер: 2-2598, виданим 20.09.1991 року державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори Апишковою З.І. Як вбачається з матеріалів справи, а також підтверджується поясненнями позивачів та третьої особи ОСОБА_4 , житловий будинок, щодо якого 17 липня 2020 року за позивачами було здійснено державну реєстрацію права власності та адресою якого зазначено: АДРЕСА_1 , є однією із будівель, розташованих на сформованій земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 . Вказана обставина також підтверджується наявними в матеріалах судової справи матеріалами технічної інвентаризації № 1183, яку 3 липня 2020 року було складено на замовлення позивача ОСОБА_2 КП «Бюро технічної інвентаризації Києво-Святошинської районної ради Київської області». Зокрема, як слідує з матеріалів інвентаризаційної справи, на підтвердження наявності у позивачів речових прав на земельну ділянку під відповідним житловим будинком ОСОБА_2 до матеріалів інвентаризаційної справи було долучено копію оскаржуваного у цій справі державного акту на право приватної власності на землю серії I-КВ № 002133, яким підтверджено право власності ОСОБА_6 на земельну ділянку площею 0,3352, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 . Враховуючи здійснення в липні 2020 року державної реєстрації права власності на житловий будинок, який фактично розташований на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 , позивачі стверджують, що державний акт на право приватної власності на землю серії I-КВ № 002133, який 21 березня 2000 року було видано на ім`я їх батька ОСОБА_6 , померлого в 2007 році, порушує права позивачів на земельну ділянку під відповідним житловим будинком, зареєстрованим у липні 2020 року (адресою якого вказано: АДРЕСА_1 ).Зазначена обставина і стала підставою для звернення позивачів до суду з даним позовом. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивачі посилаються на ст.ст. 386, 391, 392, 393 ЦК України та ст.ст. 152, 153, 155, 158 ЗК України. Згідно з частиною 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За змістом ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених положень ЦПК України та ЦК України дає підстави стверджувати, що захисту в суді підлягає не будь-яке право особи, а саме порушене, невизнане або оспорюване. Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила. Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Частиною другою статті 19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України. Згідно зі ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Частиною 1 ст. 321 ЦК України закріплено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з частинами 1 та 2 ст. 386 ЦК України, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (1 ст. 393 ЦК України). Згідно з частиною 2 ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. В свою чергу, частиною 3 ст. 152 ЗК України закріплено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (1 ст. 155 ЗК України). Із системного аналізу наведених положень ЦК України та ЗК України вбачається, що підставами для визнання акта органу місцевого самоврядування недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав власності відповідної особи на земельну ділянку. Поряд з цим, законодавством передбачено, що акт органу місцевого самоврядування може визнаватися недійсним лише у випадку, коли він порушує права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою (стаття 155 ЗК України), а визнаватися незаконним та скасовуватися правовий акт органу влади чи місцевого самоврядування може лише за позовом власника майна у випадку невідповідності закону чи порушення прав власника (стаття 393 ЦК України). Така позиція узгоджується з позицією Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеній в постанові від 5 квітня 2021 року у справі № 567/518/17-ц. Частинами 1,2 ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). За правилом ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч.3 ст.13 ЦПК України). Частиною 4 ст. 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивачі вказували, що в 1991 році, у зв`язку з прийняттям ними у спадщину після смерті ОСОБА_5 домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , у постійне користування позивачів також перейшла присадибна земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , на якій таке домоволодіння (житловий будинок щодо якого 17 липня 2020 року було здійснено державну реєстрацію права власності) розташоване. Разом з тим, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували існування певної присадибної земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , та наявності у позивачів речових прав на таку земельну ділянку. 15 березня 1991 року Постановою Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" було введено в дію Земельний кодекс Української РСР, прийнятий Верховною Радою Української РСР 18 грудня 1990 року. Згідно зі ст. 17 Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року, надання земельних ділянок у володіння або користування здійснюється в порядку відведення. Відведення земельних ділянок провадиться на підставі рішення відповідної Ради народних депутатів. У рішеннях про надання земельних ділянок у володіння або користування зазначається мета, для якої вони відводяться. Відповідно до ст. 23 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, право володіння або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, районними, міськими Радами народних депутатів. Форми державних актів встановлюються Верховною Радою Української РСР. Статтею 22 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року визначено, що право володіння або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання наданої земельної ділянки (в тому числі і на умовах оренди) до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право володіння або право користування землею, забороняється. Виходячи із системного аналізу вказаних норм, слід зробити висновок про те, що належним доказом, який підтверджував виникнення у особи права постійного користування земельною ділянкою в період дії Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року, тобто, до 1 січня 2002 року, був державний акт на право постійного користування землею, який мав відповідним чином затверджену форму та видавався після встановлення меж відповідної земельної ділянки в натурі (на місцевості). Разом з тим, позивачами на підтвердження свої доводів проотримання у постійне користування земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , не надано до суду жодного належного та допустимого доказу, який посвідчував би наявність у них речових прав на таку земельну ділянку, визначав би межі такої земельної ділянки, її цільове призначення та конфігурацію. Також не заслуговують на увагу твердження позивачів про автоматичний перехід до них речових прав на зазначену присадибну земельну ділянку в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , оскільки станом на ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто на дату відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 , земельні відносини регулювалися Земельним кодексом Української РСР, прийнятим 08 липня 1970 року (в редакції від 25 жовтня 1988 року, яка була чинною до 15 березня 1991 року). За змістом статті 106-1 Земельного кодексу Української РСР від 8 липня 1970 року (в редакції від 25 жовтня 1988 року), перехід права власності на жилий будинок, розташований у сільському населеному пункті, не тягне за собою переходу права користування присадибною земельною ділянкою. Надання присадибної земельної ділянки особі, до якої перейшло право власності на жилий будинок, провадиться на загальних підставах відповідно до вимог цього Кодексу. У випадках переходу в спадщину права власності на розташований у сільському населеному пункті жилий будинок до спадкоємців, якщо вони не мають права на одержання в установленому порядку присадибної земельної ділянки, а також придбання громадянами, які постійно проживають у містах і селищах міського типу, жилого будинку в сільській місцевості для сезонного або тимчасового проживання або наявності, у них у цій місцевості жилого будинку на праві особистої власності, який вони бажають використовувати для зазначеної мети, цим особам надається у користування земельна ділянка для утримання жилого будинку і виробництва сільськогосподарської продукції в порядку і розмірах, що визначаються законодавством Союзу РСР. Доказів про те, що ОСОБА_5 дійсно володіла певними речовими правами на присадибну земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , в матеріалах справи відсутні, успадкування позивачами прав на домоволодіння не могло потягнути за собою автоматичний перехід права користування на таку присадибну земельну ділянку. Позивачі мали би право отримати право користування такою земельною ділянкою на загальних підставах, що передбачено змістом статті 106-1 Земельного кодексу Української РСР від 8 липня 1970 року (в редакції від 25 жовтня 1988 року). Враховуючи наведене, стороною позивача не доведено існування за адресою: АДРЕСА_1 , певної земельної ділянки як об`єкта цивільних прав (з визначенням її меж, цільового призначення, конфігурації) та наявність у позивачів речових прав на земельну ділянку за такою адресою. У зв`язку із цим, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність у позивачів правових підстав ствержувати, що оскаржуваними у цій справі актами органу місцевого самоврядування будь-яким чином були порушені їх права, як власників земельної ділянки, в зв`язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про скасування рішення Виконавчого комітету Софіївсько-Борщагівської сільської ради народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області від 11 січня 2000 року в частині передачі у приватну власність ОСОБА_6 земельної ділянки загальною площею 0,3352 га за адресою: АДРЕСА_2 , та визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на землю серії I-КВ № 002133, виданого на ім`я ОСОБА_6 . Софіївсько-Борщагівською сільською радою народних депутатів 21 березня 2000 року. Враховуючи те, що інші позовні вимоги, заявлені у цій справі, є похідними від вказаних вище позовних вимог щодо оспорення актів органу місцевого самоврядування, судом першої інстанції також правомірно було про відмовлено у їх задоволенні. Суд першої повно та всебічно з`ясував дійсні обставини справи, зібраним по справі доказам надав належну правову оцінку та прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову за його недоведеністю. Рішення суду відповідає вимогам норм матеріального та процесуального права і не може бути оскасованим з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги про те, що позивачі ніби-то дізналися про порушення власних прав на землю у січні 2021 року з огляду на проведення геодезичних робіт за адресою зареєстрованого у липні 2020 року житлового будинку: АДРЕСА_1 , не заслуговують на увагу й спростовуються матеріалами справи. Так, згідно з паспортними даними позивачів, які були долучені ними до матеріалів цієї справи, ОСОБА_2 зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 , з жовтня 1996 року по дату звернення до суду, а ОСОБА_3 зареєстрована за цією ж адресою із серпня 1989 року по дату звернення до суду. Також, зі змісту оскаржуваного державного акта на землю, виданого у березні 2000 року їх батьку ОСОБА_6 , вбачається, що останній також проживав за цією ж адресою: АДРЕСА_2 . Крім того, як видно зі змісту оскаржуваних у цій справі свідоцтв про право на спадщину, які були 30 грудня 2008 року видані позивачам та ОСОБА_7 (щодо успадкування ними прав на 1/3 частку кожному земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 ), позивачі та ОСОБА_7 на момент видачі таких свідоцтв, всі разом проживали за тією ж адресою: АДРЕСА_2 . Вказане свідчить про те, що позивачі до прийняття оскаржуваних актів органу місцевого самоврядування, в період прийняття таких актів та в подальшому проживали однією сім`єю з їх батьками ( ОСОБА_6 (помер у 2007 року) та матір`ю ОСОБА_7 (померла у 2020 році) в тому ж будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Крім того, як було встановлено судом, що в 2008 році позивачі та ОСОБА_7 (дружина померлого ОСОБА_6 ) прийняли спадщину після смерті ОСОБА_6 - по 1/3 частки земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 , кожному в порядку спадкування за законом. Даний факт підтверджується оскаржуваними у цій справі свідоцтвами про право на спадщину, які були отримані позивачами та ОСОБА_7 30 грудня 2008 року. У вказаних свідоцтвах про право на спадщину прямо зазначено,на підставі яких документів померлий ОСОБА_6 отримав у приватну власність зазначену земельну ділянку, а саме: у свідоцтвах зазначені реквізити оскаржуваних у цій справі актів відповідача. Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанціїх не було враховано позицію відповідача Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області, яка не заперечувала проти пред`явлених позовних вимог, колегією суддів відхиляється. Так, ч. 4 ст. 206 ЦПК України визначено, що у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Тобто, визнання відповідачем позовом не є безумовною підставою для задоволення позову. Твердження в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції не було враховано: лист від ГУ Держгеокадастру в Київській області від 20 серпня 2021 року, в якому було зазначено, що в місцевому фонді документизації із землеустрою та оцінки земель відсутня документизація із землеустрою щодо земельної ділянки, листа від ДП «Науково-дослідний та проектний інститут землеустрою від 28 серпня 2021 року, яким повідомлено, що в архіві відсутня проектна документація із землеустрою, яка розроблялась за заявою ОСОБА_6 щодо відведення йому у власність земельної ділянки, листа від архівного відділу Бучанської РДА від 08 вересня 2021р., яким повідомлено, що надати копію запитуваної проектної докуменації із землеустрою, яка розроблялася за заявою ОСОБА_6 про відведення йому у власність земельної ділянки, немає можливості, такі документи до архівного відділу не передавались, не є підставою для задоволення позову, оскільки вказані відомості свідчать про те, що запитувані документи в тому чи іншому органі відсутні, так як не передавались, разом з тим, вказані листи не містять даних про те, що документизація із землеустрою щодо спірної земельної ділянки не виготовлялася. Посилання в апеляційній скарзі на невзяття до уваги судом першої інстанції наявність копії витягів із погосподарського обліку та земельно-шнурової книги, не є підставою для скасування судового рішення, не дивлячись на те, що у ОСОБА_8 та ОСОБА_5 була на праві користування певна земельна ділянка за домоволодінням АДРЕСА_1 , проте таке речове право не могло бути успадковане позивачами. Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановленні частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на їх правильність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Керуючись ст.ст.367, 374,375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , діючої в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , - залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2022 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з моменту виготовлення повної постанови. Повна постанови виготовлена 15 грудня 2022 року Головуючий Судді: