Постанова Північний апеляційний господарський суд № 910/788/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "17" листопада 2022 р. Справа№ 910/788/22 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Суліма В.В. суддів: Майданевича А.Г. Кропивної Л.В. при секретарі судового засідання : Шевченко Н.А. за участю представників сторін: від позивача: Золотопуп С.В.; від відповідача: Старицька Ю.Ю., розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Леді Плюс» на рішення Господарського суду міста Києва від 01.08.2022 року у справі №910/788/22 (суддя І.В. Алєєва) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Леді Плюс» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Управляюча компанія «Карпати М» про визнання недійсним договору,- ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю «Леді Плюс» (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Управляюча компанія «Карпати М» (далі - відповідач) про визнання недійсним договору. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в багатоквартирному будинку № 2 по вулиці Великій Васильківській в місті Києві не створено об`єднання співвласників багатоквартирного будинку та відповідно, таким об`єднанням не могло прийматися та не приймалися рішення про визначення управителем відповідача, про вибір моделі організації договірних відносин з виконавцем комунальної послуги (укладення індивідуального та/або колективного договору про надання комунальної послуги) та уповноваження відповідача укладати договір на постачання теплової енергії для співвласників будинку. Крім того, позивач вказує, що зборами співвласників багатоквартирного будинку № 2 по вулиці Великій Васильківській в місті Києві не приймалися рішення про визначення управителем будинку відповідача, а тому відповідач не має права надавати послуги з управління вказаним будинком, що у відповідності до ст. 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання спірного договору недійсним. Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.08.2022 року в задоволені позову відмовлено. Не погодившись з прийнятим рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Леді Плюс» звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить рішення Господарського суду міста Києва від 01.08.2022 року у справі №910/788/22 скасувати та ухвалити нове рішення суду, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Також скаржник просить вирішити питання щодо розподілу судових витрат, поклавши їх на відповідача. Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права. Крім того, скаржник вказав, що не є подібними до обставин даної справи обставини справи, що розглянута Об`єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 16.10.2020 року по справі №910/12787/17, адже у даній справі позивач обґрунтовує свої позовні вимоги не лише порушення його прав укладанням спірного договору, а і невизнанням відповідачем прав та законних інтересів позивача на мирне володіння власністю - недоторканість права власності на нерухоме майно і зазіханнями відповідача на це право, обґрунтоване спірним договором. Також скаржник наголосив, що при укладанні спірного договору відповідач навмисно ввів позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Не було дотримано відповідності спірного договору типовому договору, не дотримано порядку його укладання і суб`єктний склад сторін при укладанні спірного договору, зокрема з боку споживача договір підписаний не уповноваженою особою - ОСОБА_1. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.08.2022 року справу №910/788/22 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Сулім В.В., судді: Ткаченко Б.О., Кропивна Л.В. Північний апеляційний господарський суд відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Леді Плюс» на рішення Господарського суду міста Києва від 01.08.2022 року у справі №910/788/22 своєю ухвалою 29.08.2022 року. 23.09.2022 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого позивач просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду без змін. Крім того, відповідач у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема зазначив, що апелянтом не зазначено жодну норму процесуального права, яку порушив суд першої інстанції та жодну норму матеріального права, яку останній застосував неправильно. Так, за твердженням відповідача під час ухвалення оскаржуваного рішення суддею було з`ясовано всі обставини, що мають значення для справи, висновки викладені у рішенні відповідають встановленим обставинам справи, не порушено жодної норми права та правильно застосовано всі норми матеріально права. Рішення є законним і обґрунтованим, яке ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, що підтверджено належними та допустимими доказами. При цьому, відповідач наголосив, що керуючись свободою договору, як загальною засадою цивільного законодавства, яка надає сторонам право на врегулювання відносин на власний розсуд, якщо це прямо не заборонено актами цивільного законодавства, можна дійти до висновку, що умови оспорюваного договору в установленому законом порядку погоджені між сторонами. Розпорядженням керівника апарату суду № 09.1-08/3186/22 від 06.10.2022 року, у зв`язку перебуванням судді Ткаченка Б.О. на лікарняному, відповідно до підпунктів 2.3.25., 2.3.49. пункту 2.3. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, призначено повторний автоматизований розподіл справи №910/788/22. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.10.2022 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Сулім В.В., судді Майданевич А.Г., Кропивна Л.В. Північний апеляційний господарський суд прийняв до свого провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Леді Плюс" на рішення міста Києва від 01.08.2022 у справі №910/788/22 у складі колегії суддів Північного апеляційного господарського суду: головуючий суддя - Сулім В.В., судді: Кропивна Л.В., Майданевич А.Г. своєю ухвалою від 06.10.2022 року. Розгляд справи неодноразово відкладався на підставі ст. 216 Господарського процесуального кодексу України. Представник скаржника в судовому засіданні 17.11.2022 року Північного апеляційного господарського суду підтримав доводів апеляційної скарги та просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції - скасувати. Представник відповідача в судовому засіданні 17.11.2022 року Північного апеляційного господарського суду заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив відмовити в її задоволенні, рішення суду першої інстанції залишити - без змін. Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, Північний апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 01.08.2022 року підлягає залишенню без змін, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Леді Плюс» - без задоволення, з наступних підстав. Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як вбачається з матеріалів справи, 01.05.2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Леді Плюс» (споживач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Управляюча компанія «Карпати М» (виконавець) було укладено договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, який знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. № 2 (далі - договір), відповідно до умов якого виконавець приймає на себе зобов`язання забезпечити належне надання послуги з управління будинком, визначених цим договором, що пов`язані з користуванням, утриманням та обслуговуванням приміщення, будинку, прибудинкової території, спільних площ та об`єктів благоустрою визначених або передбачених цим договором. Відповідно до п. 2.1. договору, предметом останнього є регулювання взаємовідносин сторін щодо забезпечення користування, утримання, обслуговування та експлуатації приміщення, будинку, прибудинкової території, спільних площ та об`єктів благоустрою, які входять до будинку. Згідно п. 6.1.1. договору споживач має право одержувати від виконавця своєчасно та належної якості послуги з управління згідно із законодавством та умовами цього договору. Виконавець зобов`язаний зокрема здійснювати контроль за технічним станом інженерного обладнання будинку, споруд та прибудинкової території (п. 7.1.1. договору). Відповідно до п. 11.1. договору він набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє протягом наступних 3 (трьох) років. Строк дії договору може бути змінений виключно за спільною згодою сторін шляхом підписання відповідної додаткової угоди. Жодна із сторін немає права в односторонньому порядку достроково відмовитися від договору до закінчення строку його дії, за винятком випадків, встановлених цим договором (п. 11.3. договору). Згідно п. 11.5. договору у випадку, якщо за місяць до закінчення строку дії цього договору, жодна із сторін письмово не заявить про намір припинити його дію або переглянути, цей договір вважається пролонгованим на такий же строк та на тих же умовах. Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України, господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Частиною 1 ст. 179 Господарського кодексу України визначено, що майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. За змістом частини 1 ст. 509 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах. Порядок та особливості укладання, зміни і припинення договорів про надання житлово-комунальних послуг визначаються статтями 13-15 цього Закону. За положеннями ч. 1 ст. 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» укладення індивідуальних договорів з кожним співвласником окремо передбачено виключно у разі надання комунальної послуги, до якої згідно з п. 2 ч. 1 ст. 5 вказаного Закону віднесено послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами. Позивач надає відповідачу послугу з управління багатоквартирним будинком, яка відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону належить до житлової послуги. Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» істотними умовами договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком є: перелік послуг; вимоги до якості послуг; права і обов`язки сторін; відповідальність сторін за порушення договору: ціна послуг; порядок оплати послуг; порядок і умови внесення змін до договору; строк дії договору, порядок і умови продовження дії та розірвання договору. Договір про надання послуги з управління багатоквартирним будинком б/н від 01.05.2019 року містять усі істотні умови, які є обов`язковими для виконання сторонами, тому твердження скаржника про відсутність досягнення згоди відносно них та, що договір не відповідає типовому договору не відповідає дійсним обставинам справи. Разом з цим, колегія суддів критично оцінює твердження скаржника, що при укладанні спірного договору відповідач навмисно ввів позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення, посилаючись при цьому на ст. 229 Цивільного кодексу України (правочин вчинений внаслідок помилки), з оглядну на наступне. Так, правові наслідки правочинів, вчинені внаслідок помилки та обману, передбачені положеннями ст.ст. 229, 230 Цивільного кодексу України. Кваліфікація правочину за ста. 230 Цивільного кодексу України вимагає доведення, що одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним. Отже, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 Цивільного кодексу України. При цьому обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Отже, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 16.03.2021 року у справі №910/15424/19. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів не погоджується з твердженнями позивача щодо вчинення спірного правочину під впливом помилки або внаслідок введення в оману, оскільки матеріали справи не містять, а скаржником не було надано ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції жодних належних та допустимих в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України доказів на підтвердження останнього. Щодо інших тверджень позивача про визнання спірного договору недійсним, колегія суддів відзначає наступне. За змістом ст.204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Підстави недійсності правочинів визначаються положенням ст. 215 Цивільного кодексу України. Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1 - 3, 5,6 ст. 203 цього Кодексу. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ст. 203 Цивільного кодексу України). Відповідно до ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Отже, відповідно до статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 року у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 року у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 року у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 року у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 року у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 року у справі № 904/2979/20 тощо. Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 29.10.2018 року № 1942 «Про заходи щодо виконання постанови Кабінету Міністрів України від 24.02.2016 року N 109 «Про затвердження Порядку зберігання протоколів зборів співвласників багатоквартирного будинку та розміщення інформації про рішення, прийняті такими зборами»» визначено Департамент житлово-комунальної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) відповідальним за: приймання, реєстрацію та зберігання протоколів зборів співвласників багатоквартирного будинку з питань: визначення управителя та його відкликання, затвердження та зміни умов договору з управителем; обрання уповноваженої особи (осіб) співвласників під час укладання, внесення змін та розірвання договору з управителем, здійснення контролю за його виконанням. 04.01.2022 року Департамент житлово-комунальної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) прийняв протокол зборів співвласників багатоквартирного будинку № 2 по вул. В. Васильківській з обранням управителя та результативну частину зазначеного протоколу розміщено в інформаційно телекомунікаційній системі «Єдиний веб-портал територіальної громади міста Києва». Відповідно до питання першого Протоколу, управителем багатоквартирного будинку № 2 по вул. В. Васильківський обрано Товариство з обмеженою відповідальністю «Управляюча компанія «Карпати М» та передано їй функції з управителя, що підтверджується листом Департамент житлово-комунальної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 05.07.2022 року вих. № 058/3/2-2262 (наявний в матеріалах справи). З огляду на викладене, колегія не приймає як належне твердження позивача, що спірний договір є недійсним, оскільки відповідач без передбачених законом підстав самоправно привласнив собі функції «управителя» багатоквартирного будинку №2 по вул. Великій Васильківській в місті Києві власником двох нежилих приміщень якого є позивач. Крім того, протоколом № 1 зборів співвласників багатоквартирного будинку від 22.06.2018 року, яким питанням порядку денного № 1 визначено управителем (управляючою компанією) вказаного багатоквартирного будинку саме відповідача. Таким чином, твердження позивача, що зборами співвласників багатоквартирного будинку № 2 по вулиці Великій Васильківській в місті Києві не приймалися рішення про визначення управителем будинку відповідача є безпідставним. Так, скаржником не доведено належними та допустимими доказами, що під час укладення спірного договору не було дотримано загальних вимог, додержання яких є необхідними для чинності правочину. Твердження скаржника, що з боку споживача спірний договір був підписаний не уповноваженою особою - ОСОБА_1, також не підтверджено жодними доказами. Так, за змістом положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів. Згідно ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 року у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 року у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 року у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 року у справі № 915/641/18. При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18). Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні. Однак, суд зазначає, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, які свідчать про наявність підстав визнання спірного договору недійсним. Окремо, колегія суддів зазначає наступне. Так, Об`єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 16.10.2020 року по справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним правочином і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним права особи буде захищено та відновлено. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (ч. 1 ст. 12 Цивільного кодексу України). Суд зазначає, що однією з обов`язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв`язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у суду немає правових підстав для задоволення позову. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України). Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Однак, виходячи з наведених позивачем аргументів та наданих ним доказів, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про недоведеність позивачем відповідно до вимог господарського процесуального законодавства факту порушення його права або охоронюваного законом інтересу відповідачем. Твердження скаржника, що не є подібними до обставин даної справи обставини справи, що розглянута Об`єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 16.10.2020 року по справі №910/12787/17, адже у даній справі позивач обґрунтовує свої позовні вимоги не лише порушення його прав укладанням спірного договору, а і невизнанням відповідачем прав та законних інтересів позивача на мирне володіння власністю - недоторканість права власності на нерухоме майно і зазіханнями відповідача на це право, обґрунтоване спірним договором, критично оцінюється колегією суддів, оскільки посилання позивача на невизнання відповідачем прав та законних інтересів позивача на мирне володіння власністю - недоторканість права власності на нерухоме майно і зазіханнями відповідача на це право спростовується висновками суду та також не підтверджено жодними доказами. Водночас, колегія суддів приймає до уваги, матеріали справи не містять доказів примушування та застосування до позивача тиску з боку відповідача, спрямованого на примушення вчиняти дії проти волі позивача. Також, позивачем не доведено неотримання послуг, що надаються відповідачем по обслуговуванню багатоквартирного будинку на виконання укладено спірного договору. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог. Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає інші посилання скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, наведені доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин. Разом з цим, колегія суддів приймає до уваги, що мотиви апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Леді Плюс» фактично зводяться до мотивів викладених у відзиві на позовну заяву, висновки по яким були зроблені судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні. Саме лише прагнення скаржника ще раз розглянути та оцінити ті самі обставини справи і докази в ній не є достатньою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Судові витрати, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покласти на апелянта. Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Леді Плюс» на рішення Господарського суду міста Києва від 01.08.2022 року у справі №910/788/22 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 01.08.2022 року у справі №910/788/22 залишити без змін.

3. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на апелянта.

4. Матеріали справи №910/788/22 повернути до Господарського суду міста Києва. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий суддя В.В. Сулім Судді А.Г. Майданевич Л.В. Кропивна Дата підписання повного тексту 18.11.2022 року.