Постанова 4855 № 640/8388/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/8388/21 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Пащенко К.С. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 листопада 2022 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Костюк Л.О.; суддів: Бужак Н.П., Кобаля М.І., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 квітня 2022 року (розглянута у порядку письмового провадження, м. Київ, дата складання повного тексту рішення - відсутня) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди, В С Т А Н О В И Л А: У березні 2021 року, ОСОБА_1 (далі - позивач або ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач або Офіс ГП), у якому позивач просить суд: - визнати протиправними дії Офісу Генерального прокурора щодо відмови в задоволенні запиту ОСОБА_1 на інформацію від 08.02.2021 та бездіяльність, яка виявилась у незасвідчені електронної копії паперового листа Офісу Генерального прокурора № 27/3-568ВИХ-21 від 12.02.2021; - визнати протиправними дії Офісу Генерального прокурора щодо відмови в задоволенні запиту ОСОБА_1 на інформацію від 15.02.2021 та бездіяльність, яка виявилась у незасвідчені електронної копії паперового листа Офісу Генерального прокурора № 27/3-658ВИХ-21 від 18.02.2021; - зобов`язати Офіс Генерального прокурора належним чином та відповідно до законодавства України розглянути запит ОСОБА_1 від 15.02.2021; - стягнути з Офісу Генерального прокурора кошти в розмірі дев`ятсот п`ятдесяти гривень на відшкодування моральної шкоди, заподіяної протиправними діями. В якості підстав позову позивач зазначає, що дії Офісу Генерального прокурора щодо відмови в задоволенні запиту на інформацію від 08.02.2021 та від 15.02.2021 є протиправними. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 квітня 2022 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю. Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просять скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове, яким позов задоволити. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, як це передбачено ст. 311 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне. Як встановлено судом першої інстанції, що 08.02.2021 до Офісу Генерального прокурора надійшов запит на публічну інформацію ОСОБА_1 , в якому заявник просив: «Керуючись статтями 1, 3, 5, 14, 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації», прошу надати інформацію про наявність або відсутність у прокурорів України повноважень затримувати особу в порядку статей 208 та 298-2 КПК України». Листом від 12.02.2021 № 27/3-568вих21 Офіс Генерального прокурора повідомив, що порушені у запиті питання фактично зводяться до необхідності роз`яснення кримінального процесуального законодавства з питань повноважень прокурорів. З огляду на висновки Пленуму Вищого адміністративного суду України у постанові № 10 від 29.09.2016 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» відповідач у листі вказав, що надання роз`яснень з поставлених у запиті питань не є предметом правового регулювання Закону України «Про доступ до публічної інформації». 15.02.2021 ОСОБА_1 повторно звернувся з запитом про надання інформації, у якому вказав, що запит на інформацію від 08.02.2021 року містив не прохання надати будь-які роз`яснення законодавства, а прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні, тобто був саме запитом на інформацію в розумінні Закону. Позивач зазначив, що йому не були відомі вид, назва, реквізити документів, які містять запитувану інформацію, тому, керуючись ч. 5 ст. 19 Закону, вказав у запиті загальний опис запитуваної інформації: «інформацію про наявність або відсутність у прокурорів України повноважень затримувати особу в порядку статей 208 та 298-2 КПК України». У відповідь позивач бажав отримати документ, який би містив положення, схожі на «прокурор має право затримувати осіб, які вчинили кримінальні правопорушення» або «прокурор не має права затримувати фізичних осіб», тобто підзаконний акт, або посадову інструкцію, або будь-яку іншу задокументовану інформацію, яка знаходиться або має знаходитись у володінні Офісу Генерального прокурора. Прохання про створення юридичної консультації чи про створення будь-якої іншої нової інформації, як зазнач позивач, в запиті не висловлював. Порушені у запиті питання зводилися виключно до надання задокументованої публічної інформації. Листом від 18.02.2021 № 27/3-658вих-21 Офіс Генерального прокурора повторно повідомив про неможливість розгляду запиту у зв`язку з необхідністю тлумачення (роз`яснення) законодавства, що Законом України «Про доступ до публічної інформації» не передбачено. Не погоджуючись з відмовою Офісу Генерального прокурора у наданні інформації на свій запит, позивач звернувся з цим позовом до суду. Надаючи правову оцінку обставинам та матеріалам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне. Спірні правовідносини, що склались між сторонами регулюються Конституцією України, Законом України «Про звернення громадян», Законом України «Про доступ до публічної інформації». В силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Питання реалізації громадянами вказаних конституційних прав регулює, зокрема, Закон України «Про звернення громадян». Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про звернення громадян» громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Статтею 7 наведеного Закону визначено, що звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду. Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення. Якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз`ясненнями. Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються. Реалізація права на звернення має наслідком виникнення кореспондуючого обов`язку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів його розглянути і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. З огляду на припис ст. 40 Конституції України цей обов`язок незалежно від того, чи він конкретизується як відповідне повноваження органу державної влади в Основному Законі, чи в інших нормативно-правових актах, має виконуватися в порядку, визначеному законом. За приписами ст. 15 Закону України «Про звернення громадян» органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. Статтею 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом. В силу ст.3 цього Закону право на доступ до публічної інформації гарантується: обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє; максимальним спрощенням процедури подання запиту та отримання інформації; доступом до засідань колегіальних суб`єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством; здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації; юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації. Перелік суб`єктів відносин у сфері доступу до публічної інформації визначено у ст.12 Закону України «Про доступ до публічної інформації», ними є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації. Згідно п.1 ч.1 ст.13 вказаного Закону розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, зокрема, суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання. Відповідно до ч.4 зазначеної статті усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом. З визначення, наведеного в ст.1 Закону України «Про доступ до публічної інформації», вбачається, що ознаками публічної інформації є наступні: готовий продукт інформації, який отриманий або створений лише в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством; заздалегідь відображена або задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація; така інформація знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень або інших розпорядників публічної інформації; інформація не може бути публічною, якщо створена суб`єктом владних повноважень не під час виконання своїх обов`язків; інформація не може бути публічною, якщо створена не суб`єктом владних повноважень. У разі відсутності перелічених ознак в інформації, така інформація не належить до публічної. Отже, визначальним для публічної інформації є те, що вона була заздалегідь готовим, зафіксованим продуктом, отриманим або створеним лише суб`єктом владних повноважень у процесі виконання своїх обов`язків. Разом з тим, доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію (п.2 ч.1 ст.5 Закону України «Про доступ до публічної інформації»). За правилами частини 5 статті 6 наведеного Закону, не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. Статтею 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Разом з тим, відмова в задоволенні запиту на інформацію передбачена ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», відповідно до ч.1 якої розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону. Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації. Згідно з ч.1, 4 ст.20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. Аналіз вищевикладених норм дає підстави для висновку, що розпорядники інформації в межах встановленого Законом строку зобов`язані надавати та оприлюднювати публічну інформацію, зокрема, за запитами на інформацію, незалежно від того, чи стосується ця інформація запитувача інформації особисто. Згідно з п. 1, абз. 2 п. 3.4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» визначальним для публічної інформації є те, що вона заздалегідь зафіксована будь-якими засобами та на будь-яких носіях та знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації. Не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли розпорядник інформації не володіє запитуваною інформацією, але зобов`язаний нею володіти (п. 1 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації»). Якщо ж запит стосується інформації, яка міститься, зокрема, в кількох документах і може бути зібрана і надана без значних інтелектуальних зусиль (наприклад, без проведення додаткового змістовного аналізу), то така інформація відповідає критеріям «відображеності та задокументованості» і є публічною. Відповідно до п. 3.5 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 № 10 Закон України «Про доступ до публічної інформації» не поширюється на відносини у сфері звернень громадян щодо надання юридичної консультації, проведення аналізу правових норм стосовно конкретних обставин, повідомлених запитувачем інформації, тощо, оскільки такі відносини регулюються спеціальним законом - Законом України «Про безоплатну правову допомогу». Колегія суддів звертає увагу на те, що запити позивача від 08.02.2021 та 15.02.2021 зводились до прохання надати інформацію про наявність або відсутність у прокурорів України повноважень затримувати особу, зокрема, в порядку статей 208 та 298-2 Кримінально процесуального кодексу України. Таким чином, з запиту позивача не вбачається прохання надання документів або інформації щодо нормативно визначених повноважень прокурорів в цілому, а фактично ставиться питання права щодо наявності або відсутності у прокурорів України повноважень на вчинення конкретної дії - затримувати особу, зокрема, в порядку статей 208 та 298-2 Кримінально процесуального кодексу України. Відповідь на таке питання потребує інтелектуальних зусиль та розумового процесу, що включає: з`ясування кола нормативних актів, що регулюють діяльність прокуратури в Україні; визначення процесуальних повноважень прокурора; аналіз та тлумачення норм процесуального закону щодо порядку здійснення затримання особи з визначенням кола суб`єктів, що стосуються таких правовідносин; надання відповіді на питання щодо наявності або відсутності повноважень прокурора на затримання осіб; вирішення питання щодо наявності та задокументованості такої інформації у розпорядника - Офісу Генерального прокурора. Очевидно, що відповідь на надані позивачем запити потребує створення нової інформації, що була б результатом наведеного вище розумового процесу, що вказує на відсутність ознаки зафіксованості такої інформації заздалегідь та свідчить про неможливість віднесення такої інформації до публічної. Враховуючи, що позивач безпосередньо не просив надати підзаконний акт, або посадову інструкцію, або будь-яку іншу задокументовану інформацію, яка знаходиться або мала б знаходитись у володінні Офісу Генерального прокурора, а просив надати інформацію, яка була б результатом діяльності відповідача з аналізу та тлумачення норм кримінально-процесуального законодавства та була б фактично юридичною консультацією, суд вважає обґрунтованими висновки Офісу Генерального прокурора щодо відмови у задоволенні запитів ОСОБА_1 на публічну інформацію за таких підстав. Враховуючи, що запити позивача містили загальний опис інформації, яка стосувалась, за висновком суду, наданням аналізу та роз`яснення законодавства, а тому такі запити не підлягали розгляду у порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації», Офіс Генерального прокурора у письмовій відповіді з зазначенням таких обставин правомірно відмовив без посилання на пункти частини 1 статті 22 Закону. Позивач також зазначає, що Офіс Генерального прокурора повинен був надіслати на його електронну адресу належним чином засвідчені (електронним підписом або електронною печаткою) копії паперових листів, однак такого він не зробив, чим допустив протиправну бездіяльність і порушив законний інтерес ОСОБА_1 використати одержані документи як докази в суді (докази не можуть подаватись у незасвідчених копіях). Як зазначає позивач, цей законний інтерес пов`язаний з суб`єктивним правом на звернення до суду й зумовлений об`єктивним правом, зокрема, ст. 55 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод, ст. 5 КАС України. Згідно з ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. У вказаній справі Конституційний Суд України вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Суд зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду. За приписом ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Втім, позивачем не доведено обставин наявності статусу учасника у судовому провадженні, у межах якого відповіді Офісу Генерального прокурора на запити про публічну інформацію матимуть доказове значення, як і не доведено неможливості використовувати отримані документи як докази в суді. Колегія суддів звертає увагу на те, що відсутність, на думку позивача, належним чином завірених копій документів, що можуть бути доказами у судовій справі, є суттєвою обставиною, що враховується у процесі доказування під час отримання та оцінки доказів судом, проте за наявності передбачених процесуальним законодавством можливостей для отримання, витребування, забезпечення та подання доказів, не становить обмеження права на доступ до суду в широкому розумінні ст. 55 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод та ст. 5 КАС України. Разом з тим, Закон України «Про доступ до публічної інформації» не містить спеціальних вимог до форми надання відповіді на запит на публічну інформацію, отже, слід керуватися загальними вимогами, передбаченими до службових документів. Згідно з п. 1 розділу І Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України № 1000/5 від 18.06.2015 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 22.06.2015 за № 736/27181 (далі - Правила), ці Правила встановлюють єдині вимоги щодо створення управлінських документів і роботи зі службовими документами, а також порядок їх архівного зберігання в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності (далі - установи). Ці Правила є нормативно-правовим актом, обов`язковим для виконання всіма установами. В силу п. 2 розділу І Правил, службовий документ - це офіційно зареєстрований службою діловодства або відповідним чином засвідчений документ, що одержаний чи створений установою у процесі її діяльності та має відповідні реквізити. Копія документа - документ, що містить точне знакове відтворення змісту чи документної інформації іншого документа і в окремих випадках - деяких його зовнішніх ознак. Пунктом 1 глави 7 розділу IIІ Правил визначено, що вихідні документи надсилаються адресатам з використанням засобів поштового зв`язку, електрозв`язку, а також доставляються кур`єрською, фельд`єгерською службами. Види документів, інформація з яких передається каналами електрозв`язку, а також необхідність і порядок надсилання адресатові їх оригіналу в паперовій формі визначаються інструкцією з діловодства установи з урахуванням наявних в установі технічних і програмних засобів. Вихідні документи опрацьовуються і надсилаються централізовано в день їх надходження від структурних підрозділів - виконавців або не пізніше наступного робочого дня. Не допускається надсилання або передача документів без їх реєстрації у службі діловодства (п. 3 глави 7 розділу IIІ Правил). Відповідно до п. 4 глави 7 розділу IIІ Правил під час приймання від виконавців вихідних документів працівники служби діловодства зобов`язані перевірити: правильність оформлення документа (склад і розміщення в ньому всіх реквізитів); наявність і правильність зазначення адреси; наявність на документі відмітки про додатки; наявність усіх необхідних підписів на документі та додатках до нього; наявність віз на копії вихідного документа, що залишається у справах установи; наявність і повноту додатків; відповідність кількості примірників кількості адресатів. Відповіді на запити позивача від 12.02.2021 № 27/3-568вих21 та від 18.02.2021 № 27/3-658вих-21 містять усі необхідні реквізити, визначені Правилами, та є письмовими документами. Щодо посилання позивача на Тимчасову інструкцію з діловодства в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генеральної прокуратури України від 12.02.2019 № 27, колегія суддів зазначає наступне. Так, дійсно згідно з Додатком 1 до Тимчасової інструкції з діловодства в органах прокуратури України, електронна копія оригіналу паперового документа - візуальна репрезентація паперового документа в електронній формі внаслідок сканування (фотографування) такого документа, відповідність оригіналу та правовий статус якого засвідчено кваліфікованою електронною печаткою. Розділом 8 «Порядок реєстрації, опрацювання та надсилання вихідної кореспонденції» у п. 8.1. Тимчасової інструкції передбачено, що вихідні документи прокуратури надсилаються адресатам із використанням Системи взаємодії, засобів поштового, фельд`єгерського та спеціального зв`язку, а у випадках, визначених Законами України «Про звернення громадян», «Про доступ до публічної інформації», - засобами електронного зв`язку. Надсилання електронних документів через Систему взаємодії адресатам здійснюється централізовано службою діловодства за фактом завантаження в автоматизованому режимі з ІС «СЕД» в Систему взаємодії одразу після їх реєстрації. Під час завантаження автоматично створюються примірники електронних документів у кількості, що відповідає заявленому в реєстраційно-моніторинговій картці переліку адресатів, для їх подальшого персоналізованого надсилання. Не може бути відправлений через Систему взаємодії електронний документ, цілісність якого не підтверджено кваліфікованим електронним підписом або кваліфікованою електронною печаткою згідно з вимогами цієї Інструкції. З ІС «СЕД» до Системи взаємодії завантажуються зареєстровані електронні документи або засвідчені електронні копії документів. Надсилання документів незалежно від форми їх створення здійснюється через Систему взаємодії. У разі створення документа в паперовій формі адресату через Систему взаємодії надсилається лише електронна копія цього документа, засвідчена кваліфікованою електронною печаткою. Якщо адресат не є користувачем Системи взаємодії, працівник, який забезпечує ведення діловодства у структурному підрозділі (прокуратурі), створює паперову копію електронного документа, що засвідчується печаткою служби діловодства та надсилається адресатам із використанням засобів фельд`єгерського, спеціального та поштового зв`язку. Вихідні документи, створені у паперовій формі, за наявності підстав, передбачених законодавством, надсилаються адресатам із використанням засобів зв`язку, передбачених пунктом 8.1 цієї Інструкції. Враховуючи, що Тимчасовою інструкцією передбачено направлення копій електронних документів з засвідченням кваліфікованою електронною печаткою лише з ІС «СЕД» до Системи взаємодії, беручи до уваги, що відповідь на запит про публічну інформацію надавалась шляхом направлення вкладення на адресу електронної скриньки, а Закон України «Про доступ до публічної інформації» вимоги щодо засвідчення електронним підписом скан-копії документу не містить, суд приходить до висновку, що Офісом Генерального прокурора протиправної бездіяльності не допущено. Враховуючи наведене, підстави для задоволення позовних вимог щодо зобов`язання Офісу Генерального прокурора належним чином та відповідно до законодавства України розглянути запит ОСОБА_1 від 15.02.2021 відсутні. Щодо стягнення на користь позивача моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди. За приписами ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Таким чином, відшкодування моральної шкоди за своєю природою є санкцією за порушення прав особи, які були виявлені і доведені. За приписами пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Разом з тим, позивач повинен довести факт заподіяння йому моральної шкоди. Згідно із ч. ч. 1-3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. У справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо. У даному випадку позивачем не виконано свого процесуального обов`язку та не надано жодного доказу на доведення стверджуваних ним обставин заподіяння моральної шкоди та її розміру. Таким чином, колегія суддів дійшла до висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення на користь позивача моральної шкоди. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією. Рішенням ЄСПЛ від 19.04.1993 у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами. Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ, сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29). Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а). Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мірі досліджено обставини справи на підставі яких суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню. Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 квітня 2022 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню. Головуючий суддя: Л.О. Костюк Судді: Н.П. Бужак М.І. Кобаль