Постанова 4813 № 500/6006/19

Номер провадження: 22-ц/813/3551/22 Справа № 500/6006/19 Головуючий у першій інстанції Пащенко Т. П. Доповідач Цюра Т. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30.09.2022 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: Головуючого: Цюри Т.В., Суддів: Комлевої О.С., Сегеди С.М., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 30 квітня 2021 року по цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (в порядку регресу) В С Т А Н О В И В: У серпні 2019 року, Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «ПЗУ Україна» звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , у якому просив суд стягнути з відповідача на його користь суму в якості страхового відшкодування у розмірі 25 725,33 грн. та судовий збір у розмірі 1921, 00 грн. Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 30 квітня 2021 року у задоволенні позову приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна», адреса місцезнаходження юридичної особи: 04053, м.Київ, вул.Січових Стрільців,40, до ОСОБА_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (в порядку регресу) відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «ПЗУ Україна» подало до суду апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 30 квітня 2021 року та ухвалити нове рішення по справі, яким позовні вимоги задовольнити. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на відповідача. На адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_1 не надходив, однак відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно приписів ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Враховуючи вищенаведене, дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження за наявними матеріалами без повідомлення учасників справи, як малозначна у зв`язку з її незначною складністю (ч. 1 ст. 368, ч.ч. 1, 2, 4 ст. 274, ч.ч. 4, 6 ст. 19 ЦПК України). У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на таке. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення суду першої інстанції, вищезазначеним вимогам закону відповідає, з огляду на наступне. Так, судом першої інстанції встановлено, що28.03.2018 року у м.Ізмаїлі Одеської області по просп.Суворова трапилась дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля «ГАЗ 3301», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_2 та застрахованого автомобіля «Маzdа 3», державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_1 , під керуванням ОСОБА_3 , що підтверджується Європротоколом від 28.03.2018 року (а.с.56). Вина ОСОБА_2 у вчиненні вказаної ДТП ніким не оспорюється. Отже, судом встановлено, що з вини ОСОБА_2 сталася ДТП, в результаті якої транспортний засіб «Маzdа 3», державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_1 , яким керував водій ОСОБА_3 , отримав механічні пошкодження. Відповідно до договору добровільного страхування приватного майна, загальної цивільно-правої відповідальності перед третіми особами, транспортного засобу та багажу, що ними перевозиться №RZ.015362 від 05.05.2017 року, укладеного між ПрАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна» та ОСОБА_1 , було застраховано автомобіль «Маzdа 3», державний реєстраційний номер НОМЕР_2 (а.с.161-167). Відповідно до п.5.1.1.13 загальних умов страхування страховим випадком є транспортна шкода подія з настанням якої Страховик відшкодовує страхувальнику збитки, завдані внаслідок зіткнення застрахованого майна з самохідним транспортним засобом. Судом також встановлено, що 30.03.2018 року до ПрАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна» звернулася ОСОБА_1 про пошкодження транспортного засобу в зв`язку з дорожньо-транспортною подією, яка є страховим випадком відповідно до умов Договору (а.с.50). Відповідно до Звіту №194957 (від 14.04.2018 року (а.с.57-61) вартість (розмір) збитків, завданих пошкодженням транспортного засобу «Маzdа 3», державний реєстраційний номер НОМЕР_2 в результаті його пошкодження, станом на дату оцінки, складає 28334,51 грн. ПрАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна» на підставі страхового акту (а.с.77), розрахунку суми страхового відшкодування до нього (а.с.78) та на підставі Звіту №194957 від 14.04.2018 року здійснило виплату страхового відшкодування на користь ОСОБА_1 в розмірі 25725,33 грн., що підтверджується платіжним дорученням №14978 від 19.04.2018 року (а.с.79). Цивільно-правову відповідальність ОСОБА_2 було застраховано у ТДВ «Страхова компанія «Кредо», згідно Полісу ОСЦВ №АС/58921614 (а.с.80). 03.04.2018 року до ТДВ СК «Кредо» звернувся представник власника пошкодженого в ДТП автомобіля «Маzdа 3» державний реєстраційний номер НОМЕР_2 ( ОСОБА_3 ) із заявою про виплату страхового відшкодування. (а.с. 82) Відповідно до листа від 14.01.2019 року ТДВ «Страхова компанія «Кредо» повідомлено представника позивача, що 03.04.2018 року до ТДВ «Страхова компанія «Кредо» звернувся представник власника пошкодженого в ДТП автомобіля «Маzdа 3», державний реєстраційний номер НОМЕР_2 ( ОСОБА_3 ) із заявою про виплату страхового відшкодування. Згідно Полісу та Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних ТЗ», страхове відшкодування розраховується з урахуванням зносу, за мінусом франшизи. У відповідності до Аварійного сертифікату від 17.04.2018 року №175/18-04, складеного ФОП ОСОБА_4 , розмір заподіяної шкоди автомобілю «Маzdа 3», державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , складає 18600,69 грн. (без ПДВ). Зазначене страхове відшкодування виплачено на рахунок постраждалої особи 17.05.2018 року в повному розмірі, що підтверджується платіжним дорученням №9532 від 17.05.2018 року. Таким чином, ТДВ «Страхова компанія «Кредо» повністю виконано передбачені Законом та умовами Полісу №АС/58921614 зобов`язання, тому відмовляє в задоволенні заяви ПрАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна» про виплату страхового відшкодування в розмірі 25 725,33 грн. (а.с.81). Відповідно до платіжного доручення №9532 від 17.05.2018 року СК «Кредо» виплатила ОСОБА_1 18 600,69 грн. (а.с. 83) Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ПрАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна», районний суд виходив з того, що суду не надано було доказів того, що станом на квітень 2018 року відповідачкою отримано повне відшкодування збитків від особи, винної у їх заподіянні, оскільки СК «Кредо» відшкодувала в травні 2018 року - 18600,69 грн., а позивач звернувся до суду з позовом щодо відшкодування - 25725,33 грн., у звязку із чим суд дійшов висновку, що позивачем не надано жодних доказів того, що відповідачкою ОСОБА_1 набуті грошові кошти без достатньої правової підстави, а тому в задоволенні позовних вимог відмовив. Апеляційний суд погоджується із таким висновком районного суду, оскільки він відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи, виходячи з наступного. Так, частиною 1 ст.990 ЦК України передбачено, що страховик здійснює страхову виплату відповідно до умов договору на підставі заяви страхувальника (його правонаступника) або іншої особи, визначеної договором, і страхового акта (аварійного сертифіката). Відповідно до ст.979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Згідно ч.1 ст.1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Відповідно до ст.20 Закону України «Про страхування» серед обов`язків страховика визначено, що при настанні страхового випадку він має здійснити страхову виплату або страхове відшкодування у передбачений договором строк. У відповідності із ст.27 Закону України «Про страхування» та ст.993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Відповідно до п.3 ч.1 ст.988 ЦК України страховик зобов`язаний у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором. Страхова виплата за договором особистого страхування здійснюється незалежно від сум, що виплачуються за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, а також від відшкодування шкоди. Страхова виплата за договором майнового страхування і страхування відповідальності (страхове відшкодування) не може перевищувати розміру реальних збитків. Інші збитки вважаються застрахованими, якщо це встановлено договором. Страхова виплата за договором майнового страхування здійснюється страховиком у межах страхової суми, яка встановлюється у межах вартості майна на момент укладення договору. Як вбачається із статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок іншої особи поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, незалежно від того, чи це було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Умовами застосування цієї норми закону обов`язково повинні бути: відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи, тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття і збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав і обов`язків (ст.11 ЦК України); а право витребування такого майна належить особі, права якої на це майно, захищені законом або договором, порушені діями іншої особи. Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Зазначене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в Постанові від 25.11.2020 року в справі №600/435/16-ц. Судовим розглядом справи встановлено, що звертаючиь до суду із вказаним позовом, ПрАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна» посилалася на те, що грошові кошти у розмірі 25725,33 грн., які отримані відповідачкою є такими, що безпідставно нею набуті, оскільки відповідачкою ОСОБА_1 було отримано страхове відшкодування за одним страховим випадком одразу від двох страхових компаній, а саме від ПрАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна» та ТДВ СК «Кредо», а тому вказані кошти підлягають поверненню відповідно до закону. Апеляційний суд вважає вірним посилання районного суду на пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року в справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19), у якому зокрема зазначено, що «у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом приписів глави 83 ЦК України». Таким чином, встановивши, що зобов`язання з виплати страхового відшкодування виникло між сторонами на підставі укладеного договору комплексного добровільного страхування приватного майна, загальної цивільно-правової відповідальності перед третіми особами, транспортного засобу та багажу від 05.05.2017 року, районний суд дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову щодо стягнення безпідставно набутих коштів. У доводах апеляційної скарги, ПрАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна» посилається на те, що судом першої інстанції не враховано положення ст. 988 ЦК України та невірно застосовано ст. 1212 ЦК України. Проте вказані доводи апелянта є безпідставними, з огляду на те, що зі змісту оскаржуваного рішення, зокрема з його мотивувальної частини вбачається, що судом були враховані як положення ст. 988 ЦК України так і положення ст. 1212 ЦК України та зазначено їх правове застосування до виниклих правовідносин між сторонами. Крім того, на думку апеляційного суду, звертаючись до суду із вказаним позовом про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (в порядку регресу) з відповідачки, позивач не визначився з характером спірних правовідносин та з нормами матеріального права, які їх регулюють. Так, посилаючись на ст.1212 ЦК України та на ст. 988 ЦК України, позивач на врахував, що вказані ним норми - є різними та окремими правовими підставами для задоволення позовних вимог. Зокрема відповідно до висновків, які викладені в постанові Верховного суду України від 02.10.2013 року по справі № 6-88цс13 та постанові від 24.09.2014 року по справі № 6-122цс14 зазначається, що у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно позивачу. У частині четвертій статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Вказаний вище правовій висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 09.01.2019 справа № 336/337/16. Статею 993 ЦК України передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Відповідно до ч. 1 ст.1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Статтею 27 Закону України «Про страхування» передбачено, що до позивача, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Відповідачка ОСОБА_1 не є винною особою та особою відповідальною перед позивачем. Таким чином, колегія суддів повністю погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у відповідачки були усі підстави на той час для отримання страхового відшкодування. Відповідачка реалізувала свої права щодо отримання страхового відшкодування на той час. Страхова компанія також виконала свої обов`язкі згідно вищевказаного договору. Сума у розмірі 18600,69 грн. від Страхової компанії «Кредо» була отримана відповідачкою пізніше, а саме 17.05.2018 року ніж виплати Страхової компанії «ПЗУ Україна» у сумі 25725,33 грн., які були отримані нею 19.04.2018. Тобто на той час (19.04.2018) ніякого відшкодування від Страхової компанії «Кредо» не поступало. Крім того, із вищевказаним також погодилась відповідачка, зазначивши це у своєму відзиві на позовну заяву та при цьому зауваживши, що безпідставно отримані гроші були саме з Страхової компанії «Кредо», яка здійснила виплати на момент коли страхове відшкодування вже було відшкодовано Страховою компанією «ПЗУ Україна», а тому право стягнення суми має Страхова компанія «Кредо», а не Страхова компанія «ПЗУ Україна», тобто Страхова компанія «ПЗУ» у порядку регресу має право стягувати шкоду з Страхової компанії «Кредо», а Страхова компанія «Кредо» в свою чергу повинна звернутися з регресною вимогою до відповідача (а.с. 126-128, 172-173). Посилання апелянта Страхової компаніі «ПЗУ Україна» на те, що суд знехтував пунктом 8.1.17 та п. 12.2.8 Договору Страхування (а.с. 165, 167) є також необгрунтованими. Так, згідно із п. 8.1.17 Договору страхування (а.с. 165), Страхувальник зобов`язаний повернути Страховику отримане страхове відшкодування (або відповідну частину), якщо протягом встановлених законодавством України строків позовної давності стане відома така обставина, яка за законодавством або цим договором повністю або частково звільняє Страховика від виплати страхового відшкодування. Згідно із п. 12.2.8 Договору страхування підставою для відмови Страховика у виплаті страхового відшкодування є отримання Страхувальником повного відшкодування збитків від особи, винної у їх заподіянні. Відповідно до ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Оскільки суду не надано доказів того, що станом на квітень 2018 року відповідачкою було отримано повне відшкодування збитків від особи, винної у їх заподіянні, тому суд обгрунтовано дійшов висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню. Жодних інших доводів на спростування висновків суду, апеляційна скарга не містить. Натомість доводи апеляційної скарги фактично відтворюють зміст позовної заяви, та зводяться до цитування норм матеріального права, які на думку апелянта, регулюють спірні правовідносини, та висновків суду першої інстанції не спростовують. Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Отже, апеляційний суд вважає, що судове рішення ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, постановлено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається. На підставі ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, тому відповідно до ст. 141 ЦПК України новий розподіл понесених сторонами судових витрат не здійснюється. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 15 січня 2020 року у справі №145/1330/17. Дана справа згідно п. 2 ч. 6 ст. 19 ЦПК України є малозначною, оскільки ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб на момент подачі позову до суду. Критерій віднесення справи до малозначної (п.2 ч. 6 ст. 19 ЦПК України) є автоматичною підставою віднесення справи до такої категорії. З огляду на положення п.1 ч.6 ст.19 ЦПК України ця справа є малозначною, а тому згідно п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції оскарженню в касаційному порядку не підлягає. На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» залишити без задоволення. Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 30 квітня 2021 року по цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (в порядку регресу) залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складено 30.09.2022 року. Головуючий Т.В. Цюра Судді: О.С. Комлева С.М. Сегеда