Постанова 4824 № 757/15335/18-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 757/15335/18-ц Головуючий у 1 інстанції: Новак Р.В. Провадження № 22-ц/824/8288/2022 Доповідач: Шебуєва В.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 серпня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: судді-доповідача Шебуєвої В.А., суддів Верланова С.М., Матвієнко Ю.О., секретар Шевченко Т.В., розглянувши апеляційну скаргу адвоката Чекарьова Євгена Володимировича, який діє від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Кабінету міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа: Російська Федерація в особі посольства Російської Федерації в Україні, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,- в с т а н о в и в: В березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа: Російська Федерація в особі посольства Російської Федерації в Україні, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Обґрунтовуючи свій позов, зазначила, що вона є власником домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний будинок розташований на лінії зіткнення з територіями, де проводилася антитерористична операція. Внаслідок артилерійських обстрілів її будинок був пошкоджений, 18.09.2015 будинок згорів повністю. Відповідно до ч.1 ст.19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України і відповідно до Закону із наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду в порядку, встановленому Законом. Закон, який би регулював порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не прийнято, а також відсутній механізм визначенням розміру відшкодування. ОСОБА_1 просила відшкодувати їй за рахунок коштів державного бюджету України заподіяну терористичним актом шкоду за зруйноване домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , в сумі 12 134 850,00 грн. та моральну шкоду в сумі 100 000,00 грн. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Відшкодовано ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України 20000,00 грн. у відшкодування моральної шкоди. В задоволенні інших вимог - відмовлено. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить скасувати вказане рішення суд першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову ОСОБА_1 в повному обсязі. Посилається на порушення норм матеріального і процесуального права. На думку апелянта суд першої безпідставно послався на положення ч. 4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», оскільки вказаний Закон набрав чинності лише 24 лютого 2018 року. Крім того, вказана норма регламентує питання відшкодування шкоди, завданої державі Україна, а не фізичними особам, а тому її положення не можуть бути застосовані до спірних правовідносин. Вважає помилковим висновок суду про недоведеність заподіяння шкоди саме внаслідок терористичного акту. Під час подій, які стали підставою для подання цього позову, був чинним Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року №405/2014, що регламентував проведення терористичної організації. Тобто, під час подій, які стали підставою для подання цього позову тривала антитерористична операція, що є підставою для застосування ч. 1 ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». В апеляційній інстанції представник ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу та просить її задовольнити. В судове засідання представники відповідачів та третьої особи не з`явилися, повідомлені про місце і час розгляду справи, а тому судова колегія дійшла висновку про можливість слухання справи у їх відсутність. Вислухавши пояснення представника ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивачка ОСОБА_1 є власником будинку по АДРЕСА_1 , загальною площею 975 кв.м., житловою площею 451 кв.м., відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 613661 від 20 лютого 2013 року (а.с. 8). Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію. Згідно з Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» від 02 грудня 2015 року № 1275-р. м.Донецьк, відноситься до населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція. Відповідно до акту обстеження пошкоджень нерухомого майна від 17 серпня 2017 року (житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами) розташованого за адресою АДРЕСА_1 ), складеного робочою комісією Військово-цивільної адміністрації с. Зайцеве №11-а від 16 серпня 2017 року, створеною на підставі розпорядження керівника, встановлено, що зі слів власника ОСОБА_1 належне їй нерухоме майно було пошкоджено 08 грудня 2015 року внаслідок обстрілу з боку неконтрольованої з боку України території ОРДЛО. Через обстріл у будинку виникла пожежа, все майно в ньому, речі домашнього та особистого вжитку, а також оздоблення стін та стелі повністю вигоріло, у зв`язку з чим комісія дійшла висновку, що вказане нерухоме майно непридатне для проживання, знаходиться в незадовільному стані та підлягає відновленню та ремонту. Оскільки обстріли не припиняються, руйнування продовжується, відновлення та ремонт будинку є неможливим та недоречним (а.с. 11-12). Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди. Суд присудив відшкодувати ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України 20000,00 грн. моральної шкоди. В задоволенні інших вимог судом першої інстанції відмовлено. Колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що під час судового розгляду справи підтвердився факт того, що будинок позивачки розташований в районі зіткнення розташування українських військових з терористами та є знищеним у період проведення антитерористичної операції та внаслідок її проведення. Оскільки ОСОБА_1 не надала жодних доказів вартості зруйнованого будинковолодіння, пошкодженого майна в ньому, у задоволенні позовних вимог про стягнення матеріальної шкоди за зруйноване майно суд відмовив. Право на відшкодування завданої моральної шкоди за висновком суду ОСОБА_1 довела, розмір відшкодування завданої моральної шкоди суд визначив в розмірі 20 000,00 грн. Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не ґрунтуються на Законі. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. При цьому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору. Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, (провадження № 14-473цс18), саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Позивачка ОСОБА_1 обґрунтовувала свої вимоги, зокрема й тим, що вона не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) її майна, на яке вона має право, зокрема, згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", статтею 86 Кодексу цивільного захисту України. Разом з тим, посилання позивачки як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, є безпідставними. Положення преамбули Європейської Конвенції про захист прав людини передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання. Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав. Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Позивачка обґрунтувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку станом на 01 жовтня 2017 року, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 06 листопада 2017 року № 291 "Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України". Частиною першою статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону). З огляду на зміст наведених положень закону реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судом першої інстанції. При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі "Будченко проти України" (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08). Відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений. На підставі викладеного можна дійти висновку, що передбачене у статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок. З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом. Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача. Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання. Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України). Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вимоги позивачки про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Водночас колегія суддів вважає, що позивачка має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивачка, зокрема, зазначала, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту будинку у розмірі реальної його вартості. Також позивачка посилалася на відсутність компенсації завданої шкоди, відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акту будинку, обов`язок держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ. Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі "Котов проти Росії" (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Котов проти Росії", § 114). Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок). Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі "Доган та інші проти Туреччини" (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Саргсян проти Азербайджану" (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242). Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судом у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. До таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19). Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: Loizidou проти Туреччини від 18 грудня 1996 року, Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року, Myra Xenides-Arestis проти Туреччини від 07 грудня 2006 року; Chiragov and Others проти Вірменії [ВП] від 16 червня 2015, п. 199, Sargsyan проти Азербайджану [ВП] від 16 червня 2015 року). У справі Dokic проти Боснії та Герцеговини (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) Суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій "ринкової вартості майна". На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України. В будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави. Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, апеляційний суд дійшов висновку про доведеність позивачкою, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави. Таким чином, ОСОБА_1 має право на отримання від Держави України відповідної компенсації. Водночас у такому разі вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди є безпідставними, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення вимог позивачки у вказаній частині. Відповідно до практики Верховного Суду у подібних справах, сформованій у постановах від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц (провадження № 61-4058св18), від 14 липня 2020 року у справі № 757/49142/16-ц (провадження № 61-19346св18), від 27 серпня 2020 року у справі № 419/2304/18 (провадження № 61-7783св20), від 02 червня 2021 року в справі № 423/455/18 (провадження № 61-7357св 20) та інших, в таких справах розмір компенсації, яка є відмінною від відшкодування фактично завданих збитків, внаслідок пошкодження або знищення майна, який підлягає стягненню на користь позивача, слід визначити виходячи із обставин справи, принципів розумності, виваженості та справедливості. Враховуючи обставини, за яких було пошкоджено майно позивачки ОСОБА_1 , площу пошкодженого майна, вимоги розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що з Держави Україна на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню за рахунок коштів Державного бюджету України грошову компенсацію в розмірі 250 000,00 грн. Відтак, рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 до Кабінету міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа: Російська Федерація в особі посольства Російської Федерації в Україні, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу адвоката Чекарьова Євгена Володимировича, який діє від імені та в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до Кабінету міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа: Російська Федерація в особі посольства Російської Федерації в Україні, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задовольнити частково. Стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету Українина користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 250 000,00 грн. В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовити. Дані учасників справи: ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 . Кабінет Міністрів України, код ЄДРПОУ 00019442, місцезнаходження: 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2, Державна казначейська служба України. код ЄДРПОУ 3756764601601, місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна,

6. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 02 серпня 2022 року. Суддя-доповідач Шебуєва В.А. Судді Верланов С.М. Матвієнко Ю.О.