Постанова КЦС ВС № 757/40388/17-ц

Постанова Іменем України 22 липня 2020 року м. Київ справа № 757/40388/17-ц провадження № 61-48834св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної гвардії України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 травня 2018 року у складі судді Москаленко К. О. та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У липні 2017 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України про стягнення майнової та моральної шкоди, спричиненої в результаті вчинення терористичних актів в м. Донецьк. Свої вимоги позивачі обґрунтовували тим, що є власниками будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Будинок знаходиться від аеропорту м. Донецьк на відстані приблизно 1,5 км. Після початку проведення антитерористичної операції зона аеропорту м. Донецьк опинилася на лінії бойового зіткнення українських військових та бойовиків терористичної організації «Донецька Народна Республіка». Зазначений район піддавався щоденним обстрілам, та внаслідок численних артилерійських обстрілів на початку листопада 2014 року, 07 січня 2015 року та подальших обстрілів м. Донецьк було зруйновано приватний будинок позивачів. В результаті попадання снарядів в будинок відбулося майже повне його руйнування. Позивачі зазначають, що будинок має нежилий стан, не може використовуватися родиною позивачів для подальшого проживання в ньому. Отже, в результаті вчинення терористичного акту під час проведення антитерористичної операції в м. Донецьк позивачам було спричинено майнову шкоду у розмірі 2 295 820,00 грн та моральну шкоду у розмірі 200 000,00 грн, обов`язок відшкодувати яку, як вважають позивачі, покладається на державу. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 травня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , суд першої інстанції зазначив, що, враховуючи повноваження Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) у системі суб`єктів боротьби з тероризмом (організація боротьби з тероризмом, забезпечення її необхідними силами, засобами ресурсами), саме КМУ є належним представником держави, тобто належним відповідачем у цій справі. Належним відповідачем у справі є Державна казначейська служба, оскільки статтею 43 Бюджетного кодексу України визначено, що безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України, а відтак відповідачем у суді від імені держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинна виступати і Державна казначейська служби України. Інші залучені позивачем відповідачі, зокрема, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України та Головне управління Національної гвардії України, є лише суб`єктами, які у межах своєї компетенції здійснюють боротьбу з тероризмом, а тому безпосередньо на них не може бути покладено обов`язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної терористичним актом. Окрім цього, в матеріалах справи відсутні докази того, що позивачі зверталися до міської ради або до державної адміністрації із пропозиціями про добровільну передачу пошкодженого будинку чи можливості забезпечення їх новим житлом замість зруйнованого; з огляду на положення статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України про нерозривну цілісність земельної ділянки і об`єкта нерухомості, на якій він знаходиться, що регулюють автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до нового власника нерухомості, позивачі не відмовилися і від земельної ділянки, на якій знаходиться будинок. В якості визначення розміру збитків до матеріалів справи долучено висновок № 819 за результатами проведення будівельно-технічного дослідження, складений 31 травня 2017 року, не прийнятий судом першої інстанції як належний доказ, оскільки зроблений оцінювачем без огляду об`єкта по фотоматеріалам та усним поясненням. Питання про встановлення реальної вартості зруйнованого будинку не вирішувалось. Отже, на переконання суду першої інстанції, позивачами не надано належних доказів на підтвердження розміру збитків, що призвели до завданої майнової шкоди. Оскільки вимога про відшкодування моральної шкоди є похідною від вимог щодо порушених прав, а в задоволенні таких відмовлено, то в задоволенні цієї вимоги також слід відмовити. Окрім цього, позивачами пред`явлено вимогу про стягнення в якості компенсації завданої моральної шкоди суми у розмірі 200 000,00 грн, але позивачами не було подано суду належних та допустимих доказів їх тверджень про завдання моральної шкоди, з яких міркувань вони виходили, визначаючи розмір відшкодування та якими доказами це підтверджується. Позивачі не скористалися своїм правом та не виконали свій обов`язок, що полягає у поданні доказів. Постановою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що висновок суду першої інстанції про те, що позивачами не надано належних доказів на підтвердження розміру збитків, які призвели до завданої майнової шкоди, є цілком обґрунтованим, і будь-яких інших доказів позивачі до апеляційної скарги не надали. Відповідно до статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), перевіряючи під час розгляду справи в апеляційному порядку законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду не вбачала підстав для скасування рішення. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи У грудні 2018 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Касаційна скарга обґрунтована тим, що: (1) позивачі в позовній заяві просили присудити їм виплату майнової шкоди, завданої руйнуванням їх будинку на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», тобто вартості ремонтно-будівельних робіт житлового будинку, які необхідно провести для його відновлення, але не повної вартості будинку та земельної ділянки. Кодексом цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) регулюються правовідносини щодо боротьби з тероризмом, але спеціальним щодо цих правовідносин є Закону України «Про боротьбу з тероризмом», який передбачає відшкодування тільки шкоди, завданої внаслідок руйнування будинку, а не повної вартості будинку, і відповідно не передбачає передання у власність житлових будинків. Тому в разі виплати позивачам майнової шкоди, завданої руйнуванням їх будинку, а не повної вартості будинку, вони не мають відмовлятися від своєї власності на будинок та земельну ділянку та передавати її у власність місцевої адміністрації. Отже, позивачі на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та КЦЗ України обрали такий спосіб захисту своїх цивільних прав як відшкодування моральної та майнової шкоди згідно зі статтею 16 ЦК України; (2) у справі наявні достатні та допустимі докази обсягу руйнувань будинку позивачів та розміру майнової шкоди, завданої внаслідок руйнування будинку позивачів; (3) позивачі визначили розмір завданої їм шкоди у розмірі 200 000,00 грн за своїм внутрішнім переконанням, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ); (4) з посиланням на статтю 41 Конституції України, статті 319, 321 ЦК України, статтю першу Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року у держави Україна існує позитивний обов`язок щодо гарантування прав власності громадян України. У лютому 2019 року від Міністерства оборони України на адресу Верховного Суду надійшов відзив, у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , просить її залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення, які є законними та обґрунтованими, - без змін. У відзиві викладено клопотання про розгляд справи за участю представника Міністерства оборони України. У березні 2019 року від Міністерства внутрішніх справ України засобами поштового зв`язку на адресу Верховного Суду надійшов відзив, у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , просить її залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення, які є законними та обґрунтованими, - без змін. У березні 2019 року від Антитерористичного центру при Службі безпеки України на адресу Верховного Суду надійшов відзив, у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , просить її залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення, які є законними та обґрунтованими, - без змін. Станом на дату розгляду справи інших відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на адресу Верховного Суду не надходило. У січні 2020 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики у справах про відшкодування шкоди за пошкоджене/зруйноване житло. Рух справи в суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 21 грудня 2018 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 передано на розгляд судді-доповідачу Карпенко С. О. Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2018 року звільнено ОСОБА_1 і ОСОБА_2 від сплати судового збору, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , витребувано матеріали справи № 757/40388/17-ц із суду першої інстанції та надано сторонам строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У лютому 2019 року матеріали справи № 757/40388/17-ц надійшли до Верховного Суду. Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року № 1111/0/226-20 у зв`язку з рішенням зборів суддів Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2020 року № 1 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2020 року касаційна скарга та матеріали справи № 757/40388/17-ц призначено судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання представника Міністерства оборони України про розгляд справи за участю його представника; справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиноюдругою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України(у редакції, чинній станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, виходячи за межі доводів касаційної скарги, про задоволення касаційної скарги частково з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачам на праві спільної сумісної власності належить будинок, що знаходиться по АДРЕСА_1 , що підтверджується рішенням Куйбишевського районного суду м. Донецька від 29 квітня 2010 року у справі № 2-2625 (2010р.), витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 27 травня 2010 року, технічним паспортом від 04 лютого 2010 року, договором купівлі-продажу земельної ділянки від 20 липня 2009 року та державним актом на право власності на земельну ділянку від 14 травня 2009 року. Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію. Наказом першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 07 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Донецька область - з 07 квітня 2014 року. Відповідно до розпорядження КМУ від 02 грудня 2015 року № 1275-р, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, м. Донецьк, в якому був розташований будинок позивачів, належить до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерористична операція. Згідно з випискою з акта обстеження районної спеціальної комісії по відновленню міської інфраструктури від 14 грудня 2016 року, будинок АДРЕСА_1 постраждав в результаті бойових дій, не відновлений. Відповідно до висновку за результатами проведення будівельно-технічного дослідження, складеного 31 травня 2017 року, № 819 вартість ремонтно-відновлювальних робіт (житлового будинку літ. Л-2, л), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , пошкодженого в результаті артилерійського обстрілу на момент проведення дослідження становить 2 295 820,00 грн. ОСОБА_1 звертався до Управління Служби безпеки України в Донецькій області з заявою про те, що у листопаді 2014 року та січні 2015 року під час неодноразових артилерійських та мінометних обстрілів з боку невстановлених представників непередбачених законом збройних формувань терористичної організації «Донецька народна республіка» внаслідок прямих влучень снарядів було повністю зруйновано будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та майно, що в ньому знаходилося. Заява ОСОБА_1 зареєстрована в Єдиного реєстрі досудових розслідувань 05 травня 2017 року за № 22017050000000162 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та об`єднана з матеріалами кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 09 червня 2014 року за № 12014050840001193, за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 115, частинами першою, другою, третьою статті 258, статтею 341 КК України. Звертаючись до суду з позовом про відшкодування шкоди, позивачі посилалися на те, що така шкода завдана їм внаслідок подій, які відбувалися у м. Донецьк, а саме: артобстріл житлових районів в період проведення антитерористичної операції. Нормативно-правове обґрунтування Щодо вимог про відшкодування майнової шкоди Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову. Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом потрібно керуватися при вирішенні спору. З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 вбачається, що позивачі звернулися до суду, мотивувавши позов, зокрема й тим, що вони не отримали від держави житла чи компенсації за руйнування під час терористичного акту їхнього майна, на яке вони, на їхню думку, мають право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивачі зазначали, що право на судовий захист їм гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 КЦЗ України. Щодо застосування статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» Відповідно до статті 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Так само відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом. Зміст наведеної статті дає підстави для висновку, що у цій статті визначено лише джерело відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом - коши державного бюджету, проте стаття не містить ні підстав, ні порядку (механізму) такого відшкодування. Тобто до сьогодні в Україні не прийнято спеціального закону, норми якого закріплювали б механізм відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом. Відповідно до пункту 22 статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України. Зазначене положення унеможливлює застосування аналогії закону до будь-яких відносин, пов`язаних з відшкодуванням шкоди. Таким чином, у системі права України немає правових норм прямої дії, які б закріплювали механізм відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом. Норми статті 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом» у такого роду правових ситуаціях не можуть бути застосовані у зв`язку з відсутністю згаданого в тексті цієї статті спеціального закону. Щодо застосування статті 86 КЦЗ України Відповідно до статті 85 КЦЗ України відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом. У свою чергу, стаття 86 КЦЗ України має вузьку сферу застосування і спрямована на забезпечення житлом внаслідок надзвичайних ситуацій, тобто регламентує лише окремі аспекти відносин щодо забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій. Отже, дія норм КЦЗ України поширюється винятково на прямо зазначені в ньому суспільні відносини щодо захисту від надзвичайних ситуацій, спричинених терористичними актами. Однак про правове регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, у КЦЗ України не йдеться. Таким чином, норми КЦЗ України не можуть бути застосовані до ситуацій, у яких майнову шкоду було спричинено терористичним актом. Вважати можливим застосування цієї статті аналогією для відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом немає підстав з мотивів, наведених вище. Застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин за аналогією закону (частина дев`ята статті 10 ЦПК України) положень статті 86 КЦЗ України для реалізації позивачами права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», Верховний Суд вважає помилковим. Відповідно суди неправильно керувалися вказаними нормами права при вирішенні спору. Верховний Суд виходить із того, що посилання позивачів як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 КЦЗ України у взаємозв`язку з обов`язком держави щодо забезпечення права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, є безпідставним. Щодо виконання державою своїх обов`язків по забезпеченню прав людини, гарантованих Конвенцією Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання. Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав. Так, за певних обставин, захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Позивачі обґрунтували розмір завданої їм шкоди вартістю ремонтно-відновлювальних робіт зруйнованого будинку, керуючись при цьому статтею 86 КЦЗ України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, та зазначили, що шкода, завдана внаслідок терористичного акту, має бути відшкодована державою. Як зазначалось вище, частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону). З огляду на зміст вказаних положень, реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08). Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 КЦЗ України постановою КМУ від 18 грудня 2013 року № 947 затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови КМУ від 10 липня 2019 року №

623. Вищевикладене дає підстави для висновку, що право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок. З аналогічних підстав не породжує у позивачів такого очікування і застосована судами стаття 85 КЦЗ України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом. Право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачам на праві власності житлового будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів. Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 КЦЗ України, є безпідставними. Разом з тим позивачі (за умови доведення певних умов) мають право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивачі, зокрема, зазначали, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважали, що мають право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту житлового будинку у розмірі реальної вартості його ремонтно-відновлювальних робіт. Також позивачі посилалися на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та ненадання іншого житла; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ. Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114). Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок). Крім того, суди попередніх інстанцій встановили, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому ОСОБА_1 був залучений потерпілим через пошкодження його житлового будинку, тривало. Тобто, у судів першої й апеляційної інстанцій не було відомостей про те, що держава провела чи проводила належне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачам (позитивний процесуальний обов`язок держави). Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» ( Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242). Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди Згідно з статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння (бездіяльності) її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Для наявності підстав для зобов`язання відшкодувати моральну шкоду необхідно наявність незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинного зв`язку між його діями та шкодою, а тому позивачі у цій справі повинні довести належними та допустимими доказами завдання їм шкоди, і що дії або бездіяльність відповідачів є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статті 1167 ЦК України. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Підсумовуючи вище викладене, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що позивач мав би (за умови доведення певних умов) право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114). Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 12 січня 2006 року щодо прийнятності у справі «Ічер проти Туреччини» (Icyer v. Turkey), заява № 18888/02, § 73-87; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242; рішення ЄСПЛ від 10 травня 2001 року у справі «Кіпр проти Туреччини» (Cyprys v. Turkey), заява № 25781/94, § 178-189). Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нежитлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19. Таким чином, суди попередніх інстанцій не урахували, що правовою підставою для виплати компенсації, а не відшкодування шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 КЦЗ України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції. Разом з тим виникнення у позивачів права на компенсацію у зв`язку з порушенням Україною позитивних зобов`язань з виконання Конвенції пов`язується з фактом знищення або пошкодження майна, належному їм. Позивачі мають право на надання судового захисту у разі порушення не абстрактного, а конкретного суб`єктивного цивільного права, оскільки саме з цим пов`язується виникнення в особи права на позов не у процесуальному, а у матеріальному сенсі. Особа, яка не довела пошкодження або знищення власного майна у результаті невиконання державою своєї превентивної функції, не вправі розрахувати на застосування стосовно неї дієвого та ефективного механізму. Не має правового значення, чи пов`язано це з існуванням об`єктивних перешкод, що не залежить від волі позивачів, чи не пов`язано з такими об`єктивними перешкодами. Відповідно до частин першої, п`ятої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. У статті 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивачами не надано суду доказів щодо розміру завданих їм збитків, оскільки висновок за результатами проведення будівельно-технічного дослідження, складений 31 травня 2017 року, № 819, зроблений оцінювачем без огляду об`єкта по фотоматеріалам та усним поясненням, а також позивачами не вирішене питання щодо добровільного передання адміністрації міста зруйнованого будинку та земельної ділянки, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом, внаслідок руйнування житлового будинку. На підтвердження руйнування належного позивачам будинку ними відповідно до позовної заяви надано до суду фотографії, відеозаписи, що містяться в мережі інтернет, виписку з акта обстеження районної спеціальної комісії по відновленню міської інфраструктури від 14 грудня 2016 року; висновок за результатами проведення будівельно-технічного дослідження від 31 травня 2017 року № 819, з посиланням на показання свідків. Водночас суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що виписка з акта обстеження районної спеціальної комісії по відновленню міської інфраструктури від 14 грудня 2016 року, відповідно до якої будинок АДРЕСА_1 постраждав в результаті бойових дій та не відновлений, не є належним та допустимим доказом, оскільки виготовлена та скріплена печаткою так званої «Донецької Народної Республіки». Зазначена виписка не є документом, на підставі якого суд може зробити висновок про наявність підстав для стягнення з відповідачів компенсації. Окрім цього, оскільки позивачами у цій справі не доведено належними та допустимими доказами, що пошкодження їхнього майна відбулося внаслідок незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, що свідчить про відсутність усіх складових елементів правопорушення, сукупність яких відповідно до закону є підставою для відповідальності заподіювача за завдану моральну шкоду, то не підлягають задоволенню позовні вимоги щодо стягнення на користь позивачів заподіяної ним моральної шкоди по 200 000,00 грн на користь кожного. Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України (у редакції, чинній станом на дату подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній станом на дату подання касаційної скарги) суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили по суті правильні судові рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, однак неправильно застосували норми матеріального права, то Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій необхідно змінити у частині правового обґрунтування підстав відмови у задоволенні позову, виклавши мотивувальні частини рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 травня 2018 року та постанови Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року в редакції цієї постанови. Щодо клопотання про передачу справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду У січні 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики у справах про відшкодування шкоди за пошкоджене/зруйноване житло з урахуванням кількості справ, які перебувають на розгляду у судах, що становить 170 позовів, поданих до КМУ про відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення терористичних актів станом на 08 серпня 2019 року. Клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не підлягає задоволенню з таких підстав. Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, із обґрунтуванням підстав, визначених у частині п`ятій статті 403 ЦПК України. Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права. Судом взято до уваги, що у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) Великою Палатою Верховного Суду зроблений правовий висновок щодо застосування норм права та надано оцінку виключній правовій проблемі у подібних правовідносинах. Зважаючи на наведене, суд касаційної інстанції не встановив достатніх та обґрунтованих підстав для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Відмовити представнику ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду. Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року в частині правового обґрунтування підстав відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 змінити, виклавши мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень у редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко