Постанова 4824 № 757/21389/18-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 757/21389/18-ц Головуючий у І інстанції Остапчук Т.В. Провадження №22-ц/824/3157/2022 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.. ПОСТАНОВА Іменем України 09 лютого 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Таргоній Д.О., суддів: Голуб С.А., Писаної Т.О., за участі секретаря Тимошевської С.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката Чекарьова Євгена Володимировича та Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 липня 2021 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби про стягнення матеріальної та моральної шкоди, УСТАНОВИВ: у травні 2018 року позивачі звернулися до суду з позовною заявою до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої їх майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції. В обґрунтування позову зазначали, що є власниками квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Протягом 2014-2017 років внаслідок терористичного акту, під час проведення антитерористичної операції в м. Мар`їнка, що є загально відомим фактом, в їх житловий будинок влучив снаряд та зруйнував його. Факт непридатності домоволодіння для проживання підтверджується актами обстеження житлового приміщення від 26.05.2016 р., 18.07.2016 р. військово-цивільної адміністрації міста Мар`їнка і села Побєда Мар`їнського району Донецької області Посилаючись на викладене, просили суд ухвалити рішення про відшкодування кожному з позивачів по 374000 грн. заподіяної шкоди за зруйноване майно, а також по 100 000 грн. моральної шкоди. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 липня 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 50 000 грн. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію у розмірі 50 000 грн. В задоволенні решти вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Чекарьов Є.В. звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відшкодувати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за рахунок коштів державного бюджету України заподіяну терористичним актом шкоду за зруйноване домоволодіння в сумі по 374 002,30 грн. на кожного, а також по 100 00,00 грн. завданої моральної шкоди. В доводах апеляційної скарги, зокрема зазначає, що визначаючи розмір шкоди, яка підлягає відшкодуванню з Держави Україна на користь позивачів в сумі по 50 000,00 грн., суд першої інстанції не навів належного мотивування такого рішення. В той час як позивачами розмір матеріальної шкоди визначено на підставі «Показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України», затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03.05.2017 року №102. Апелянт також вважає безпідставними висновки суду першої інстанції щодо необґрунтованості вимог позивачів в частині відшкодування завданої моральної шкоди. Зазначає, що такі висновки судом зроблені без належного з`ясування обставин справи, за відсутності правового обґрунтування доводів позивачів щодо характеру та обсягу психологічних страждань та ступеню провини держави. З апеляційною скаргою також звертається Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України. Підставами апеляційного оскарження зазначає неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, зокрема Закону України «Про боротьбу з тероризмом», в той час як до даних правовідносин слід застосувати положення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій і Луганській областях». Крім того, судом першої інстанції безпідставно не застосовано норми Бюджетного кодексу України, Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік» та Постанови Кабінету Міністрів України «Про питання виплати грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації», якими врегульовано механізм отримання компенсації за зруйноване житло. Відзивів на апеляційні скарги в порядку, передбаченому положеннями статті 360 ЦПК України до суду апеляційної інстанції не надходило. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Чекарьов Є.В. підтримав подану апеляційну скаргу, посилаючись на викладені в ній доводи, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення заявлених позовних вимог у повному обсязі. Позивач ОСОБА_2 та відповідачі своїх представників для участі у судовому засіданні не направили, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені шляхом направлення судових повісток на електронні адреси, які указані в матеріалах справи, що підтверджується відповідним протоколом. (том 2 а.с.70) Керуючись положеннями частини 2 статті 372 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду вважала за можливе розглядати справу у відсутності осіб, що не з`явились, однак належним чином повідомлені про судове засідання. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухваленесудом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що вказане рішення наведеним вимогам закону відповідає. Так, з матеріалів справи вбачається, що позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 23 листопада 2017 року взяті на облік як внутрішньо переміщені особи. Зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 . Відповідно до Свідоцтва про право власності на житло від 02.11.2004 року, квартира АДРЕСА_1 належить позивачам на праві спільної власності в рівних частках. (том 1 а.с. 20-21) Згідно з даними Технічного паспорту від 12.07.2004р., квартира АДРЕСА_1 трикімнатна, загальна площа 60,1 кв.м., в тому числі житлова площа 44,6 кв.м. (том 1 а.с.19-24 ) Актом обстеження житлового приміщення від 26.05.2016 року встановлено часткове пошкодження квартири позивачів в результаті влучення артснарядів та обстрілів, зруйновано всі комунікації повністю. (том 1 а.с. 25-26) Актом комісії від 18.07.2016 року встановлено, що ОСОБА_1 та інші члени сім`ї дійсно є постраждалими під час проведення АТО і повністю втратили нерухомість і майно, яке знаходилося в нерухомості. (том 1 а.с. 27) Задовольняючи часткової заявлені позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками погоджується, оскільки вони відповідають встановленим по справі обставинам та ґрунтуються на вимогах чинного законодавства. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Звертаючись до суду з даним позовом у 2018 році, позивачі як на обґрунтування заявлених вимог посилались на неотримання від держави відшкодування за пошкодження (знищення) їх майна, на яке позивачі, на їх думку, мають право згідно з законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому позивачі зазначали, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України. Отже, зобов`язання держави Україна стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів та у випадку втрати контролю над частиною власної території. Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні. Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав. Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Позивачі обґрунтували розмір завданої їм шкоди опосередкованою вартістю знищеного житла станом на 01 жовтня 2018 року, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначили, що держава винна у пошкодженні його майна. Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону). З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява№ 54904/08). Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року №

623. Суд першої інстанції, вирішуючи спір, дійшов правильного висновку про те, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджене у період проведення антитерористичної операції житло. Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачці на праві власності житла, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів. Застосування до спірних правовідносин за аналогією закону положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» Верховний Суд вважає помилковим. Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання). Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України). Отже, суд першої інстанції вірно вважав, що вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Також, у постанові від 22 вересня 2020 року у справі №910/378/19 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що ЄСПЛ, дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 9 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі "Золотюк проти України" (Zolotyuk v. Ukraine, заява № 3958/13)). Новою редакцією ст. 1177 ЦК України також передбачено, що шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом. Місцевим судом правильно встановлено, що позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00,§ 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114). Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судом (позитивний матеріальний обов`язок). Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану»(Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242). Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. При цьому правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Що стосується посилання представника відповідача на запроваджений у 2020 році порядок здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, суд першої інстанції обґрунтовано зазначав, що позивачі звернулися до суду з позовом у травні 2018 року та маютьправо на компенсацію від Держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. Відповідно до ч. 2 ст. 48 ЦПК України Держава може виступати стороною у цивільному процесі. Проте держава є особливим суб`єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати у суді свої права безпосередньо. З урахуванням викладеного, належним відповідачем у справі є Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, оскільки він згідно із ст. 116 Конституції України забезпечує виконання законів України. Таким чином, враховуючи те, що Кабінет Міністрів України у своїх підзаконних нормативно-правових актах тільки у 2020 році прописав порядок компенсації за зруйноване майно внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, право на яку прописано в законі України, а гостра потреба у врегулюванні даного питання виникла ще за шість років до того, позивачі маютьправо на компенсацію від Держави. Тривалий час правовідносини щодо надання компенсації за зруйноване житло були неврегульовані, а у випадку здійснення самостійного відновлення житла потерпілою особою або відшкодування шкоди завданої терористичним актом є неврегульованими і на час ухвалення судового рішення у зв`язку з відсутністю відповідних нормативно-правових актів. З зазначених підстав суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи представника відповідача щодо відсутності звернень позивача до військово-цивільних адміністрацій чи органів місцевого самоврядування з метою отримання майнової чи соціальної допомоги з одночасною передачею зруйнованого або пошкодженого майна останнім, оскільки вчинення таких дій передбачено статтею 86 Кодексу цивільного захисту України, положення якої не застосовуються до спірних правовідносин. Визначаючи розмір компенсації за принципом розумності та справедливості, враховуючи фактичні обставини справи, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачі , як власники зруйнованого нежитлового приміщення, мають право на отримання за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 100 000,00 грн.( по 50 000грн. кожний). Відмовляючи в задоволенні вимог в частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції правильно встановив, що позивачами не наведено у позові в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю відповідачів її заподіяно позивачам, з яких міркувань вони виходили, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують. Положеннями ч.1 ст. 375 ЦПК Українипередбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного та керуючись ст. ст367, 374, 375, 381-384ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Чекарьова Євгена Володимировича таДержави Україна в особі Кабінету Міністрів України - залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 липня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено 14 лютого 2021 року. Суддя-доповідач Таргоній Д.О. Судді: Голуб С.А. Писана Т.О.