Постанова 4804 № 225/2100/20

Єдиний унікальний номер 225/2100/20 Номер провадження 22-ц/804/312/21 Номер провадження 22-ц/804/312/21 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 лютого 2021 року Донецький апеляційний суд у складі колегії: головуючого судді: Новікової Г.В. суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П., за участю секретаря Ротар Я.Б. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бахмуті апеляційні скарги представника ОСОБА_1 адвоката Петрова Германа Вікторовича та представника Кабінету Міністрів України Циря Сергія Миколайовича на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 28 жовтня 2020 року (ухваленого під головуванням судді Скиби М.М. у м. Торецьк Донецької області, повний текст складено 06 листопада 2020 року) у цивільній справі №225/2100/20 за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа з боку відповідачів Донецька обласна державна адміністрація, обласна військово-цивільна адміністрація про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом, - В С Т А Н О В И В: У квітні 2020 року ОСОБА_1 через свого представника звернулась до суду із зазначеним вище позовом, який обґрунтовувала тим, що вона є власником будинку АДРЕСА_1 . В зазначеному будинку позивач мешкала зі своєю родиною до 09.06.2015 року, коли в результаті терористичного акту під час проведення антитерористичної операції в результаті потрапляння артилерійського снаряду (снарядів) зазначений будинок був зруйнований, що підтверджується актом обстеження домоволодіння позивача по АДРЕСА_1 . При цьому за результатами проведення обстеження комісія прийшла до висновку про непридатність проживання у вказаному будинку. 10.06.2015 року позивач звернулася з заявою до Дзержинського МВ ГМВС України в Донецькій області про скоєння злочину, а саме терористичного акту. За даним фактом правоохоронними органами було відкрито кримінальне провадження №12011505022000033. Також позивачка зверталась до відповідних адміністрацій із заявою на отримання компенсації за зруйноване житло, однак їй було відмовлено. Тому на час звернення до суду вона за власні кошти, кошти, які позичила у своїх родичів і знайомих та за допомогою благодійних, приватних (неурядових) організацій побудувала на місці зруйнованого будинку новий будинок, який є меншим ніж попередній. Однак вважає, що зазначене не звільняє відповідачів від зобов`язання надати їй компенсацію за зруйноване житло, у відповідності до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конституції України, Цивільного кодексу України, Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та Кодексу цивільного захисту України. Визначаючи розмір завданої шкоди зруйнуванням будівлі позивач виходила із положень ч.10. ст. 86 Кодексу цивільного захисту України та визначила її у розмірі 433209,60 грн., з розрахунку вартість одного м2 загальної площі будинку станом на 1.04.2015 року по Донецькій області становить 7521,00 грн. та загальна площа житлового будинку відповідно до договору дарування складає 57,6 м2. Просила суд першої інстанції стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України на її користь шкоду, заподіяну терористичним актом у вигляді руйнування будинку, в сумі 433 209,60 грн.. Рішенням Дзержинського міського суду від 28 жовтня 2020 року позовні вимоги задоволено частково: стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 100000 грн. В задоволені іншої частини позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Петров Г.В. просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування посилається на невірність обраного судом першої інстанції способу захисту порушеного права, порушення ним норм матеріального права, не застосування при розгляді справи закону, який підлягав застосуванню. Крім того на його думку суд першої інстанції невірно застосував висновок Великої палати ВС, викладений у постанові від 04.09.2019 року у справі №265/6582/16-ц, оскільки предмет позову не співпадає з предметом розглянутої справи. Вважає висновок суду першої інстанції щодо порушення державою позитивних зобов`язань тільки у аспекті неприйняття відповідного законодавства з приводу адміністративної процедури відшкодування шкоди за зруйнований будинок неправильним. Оскільки позитивний обов`язок держави містить ще й другий аспект, який не був врахований судом першої інстанції, а саме незабезпечення дотримання прав позивача шляхом вживання належних заходів для недопущення руйнування її будинку. Тобто держава мала не допустити руйнування будинку, а у випадку коли це не вдалося запровадити справедливе відшкодування. Також представник позивач наголошує, що держава створила для спірних правовідносин певні правові режими на рівні законодавства, а саме режим антитерористичної операції та режим надзвичайної ситуації. А тому він вважає, що суд за відсутності спеціального закону про який йдеться у ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» (який держава так і не прийняла) повинен керуватись за аналогією закону при розгляді даної справи положеннями Кодексу цивільного захисту. Таким чином позивач виконала умови передбачені ч.9 ст. 86 Кодексу цивільного захисту і правомірно звернулась до відповідних органів з пропозицією передати своє зруйноване майно в обмін на компенсацію, яка була проігнорована державою. Крім того, ОСОБА_1 вимагає не повного відшкодування завданих їй збитків, а її зменшений розмір відповідно до ч.10 ст. 86 Кодексу цивільного захисту, бо у цей розмір не ввійшла вартість нежитлових будов та втраченого нерухомого майна, її побуту. Вважає, що відшкодування у даному випадку повинно відповідати вимогам справедливості, достатності та розумності. В апеляційній скарзі представник Кабінету Міністрів України просить також рішення скасувати та відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .. Представник відповідача вважає, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушені норми процесуального, а також рішення ухвалено з врахуванням неправильно встановлених обставин справи, які мають значення для неї та неправильного дослідження й оцінки доказів. Зокрема апелянт наголошує, що в порушення встановленого процесуальним законодавством обов`язку доведення обставин, які є підставою заявлених позовних вимог суд першої інстанції не наводить жодних доказів нездатності Держави України підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей. Звертає увагу, що має місце неможливість підтримання такого порядку та умов на тимчасово окупованій території України та на лінії зіткнення. Місто Торецьк відповідно до розпорядження КМУ від 07.11.2014 року розташоване на лінії зіткнення, а тому відсутні підстави вважати, що має місце протиправна бездіяльність органів державної влади. Держава в особі її уповноважених органів здійснює розслідування злочину в наслідок якого позивачу було завдано матеріальної шкоди. Також зазначає, що 02.09.2020 року було прийнято постанову Кабінету Міністрів України №767, якою затверджено Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації. При цьому звертає увагу, що обов`язковою умовою отримання грошової компенсації за зруйноване житло є внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про припинення права власності на житло у зв`язку з його знищенням. У матеріалах справи відсутні докази звернення позивача за отриманням компенсації за пошкоджений житловий будинок відповідно до вказаного Порядку, а також відмова у наданні компенсації за зруйноване житло, а отже відсутні правові підстави для виплати компенсації за рішенням суду. Вважає, що у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України №767 від 02.09.2020 року Державою на місцях створені відповідні діючі комісії, а тому позивачу необхідно пройти процедуру у відповідності до цієї постанови та отримати компенсацію. Судом першої інстанції не враховано висновків Великої палати ВС викладених у постанові від 22.09.2020 року у справі №910/378/19 у контексті спірних правовідносин. Також апелянт вважає, що Кабінет Міністрів України не є належним відповідачем у справі, оскільки він є центральним органом виконавчої влади в Україні, який спрямовує свою діяльність на забезпечення внутрішньої політики країни шляхом видання підзаконних НПА на виконання законів України та Конституції і не передбачає участь у проведенні спеціальних заходів спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності. При цьому він є розпорядником бюджетних коштів, а отже не має і не може мати рахунків в органах Казначейства. Наголошує, на позиції викладеній у постанові Великої палати у справі №910/23967/16 щодо того, що виконання фінансових зобов`язань держави здійснюються Державною казначейською службою. Представник відповідача наголошує на неправомірності позиції суду першої інстанції щодо перебігу строку позовної давності у цій справі та вважає, що він почав перебіг з моменту заподіяння шкоди здійснення артобстрілу, а тому сплив 09.06.2018 року. Натомість позивач звернулась із зазначеним позовом у квітні 2020 року. На апеляційну скаргу представника позивача надійшов відзив від представника Донецької обласної державної адміністрації, обласної військово-цивільної адміністрації, в якому просить відмовити через необґрунтованість у задоволені апеляційної скарги. Незважаючи на те, що смт Курдюмівка м. Торецьк віднесено до населених пунктів на території яких проводиться АТО, не погоджується із позицією позивача щодо завдання шкоди його майну в наслідок антитерористичного акту, бо збитки ймовірно отримані внаслідок протиправних дій незаконних збройних формувань під час скоєння терористичного діяння, відповідальність за яке передбачено ст. 258 КК України. На час виникнення спірних правовідносин та звернення із цим позовом до суду відсутній законодавчо врегульований порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди заподіяної антитерористичним актом. Однак на сьогодні діє порядок надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано в наслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненою збройною агресією РФ затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2013 року №947. Однак ОСОБА_1 не дотрималась зазначеного порядку та не зверталась до комісії створеної у відповідному порядку для дослідження зруйнованої будівлі. При цьому третя особа наголошує, що під час обстеження будинку можуть також враховуватись й інші документи, в яких зафіксовано факт руйнування житла, зокрема у цьому випадку акт обстеження матеріально-побутових умов від 10.10.2015 року №562/02. Також вважає, що суд повинен був врахувати строк позовної давності, який на момент звернення позивачем до суду першої інстанції сплив. Інші сторони не скористались своїм правом на подачу відзиву на апеляційні скарги. В судове засідання проведене в режимі відеоконференції з Краматорським міським судом з`явилися представник ОСОБА_1 адвоката Петров Г. В., представник Кабінету Міністрів України Циря С. М. , представник Донецької обласної державної адміністрації, обласної військово-цивільної адміністрації- Кожем`яка М.Ю.. Представник Державної казначейської служби України в судове засідання не з`явився , про дату,час і місце судового засідання повідомлений належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення судових повісток-повідомлень (а.с.125-129). Неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату,час і місце судового засідання відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України за наявними в ній доказами в межах доводів та вимог апеляційних скарг позивача та відповідача, апеляційний суд вважає, що вони не підлягають задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходи із того, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. При цьому закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням житлового будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи.Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання Державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Оскільки кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Такий висновок суду першої інстанції відповідає обставинам справи та узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у справах № 265/6582/16-ц та №229/3692/16-ц, а також практикою ЄСПЛ. Судом першої інстанції встановлено,що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 28.02.2005 року. Комісією по обстеженню житлового фонду встановлено,що домоволодіння,розташоване в АДРЕСА_1 постраждало під час обстрілу 09.06.2015 року та внаслідок чого стало непридатним для проживання, що підтверджується актом обстеження жилого домоволодіння від 10.06.2015 року. Даний факт також зафіксовано в акті, складеному Кіровською селищною радою 10.10.2015 року. Із витягу з кримінального провадження №12015050220000933 вбачається, що за повідомленням ОСОБА_1 про пошкодження будинку та подвірної будівлі за адресою: АДРЕСА_1 , внесені відомості до ЄРДР 11.06.2015 р. про вчинення злочину за правовою кваліфікацією ст. 194 ч.2 КК України. 22.06.2020 р. ОСОБА_1 зверталася до Північної селищної ради із заявою про видачу довідки про встановлення статусу особи, яка постраждала від надзвичайної ситуації. (т.1 а.с. 186). Листом від 02.07.2020 року за №Є-22-2-н селищний голова Північної селищної ради повідомив ОСОБА_1 , що видача довідки про встановлення статусу особи, яка постраждала від надзвичайної ситуації, не передбачається можливим, оскільки на теперішній час роз`яснення з цього приводу до селищної ради з Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України не надані. Позивач підтвердила,що зруйнований будинок нею відновлено шляхом будівництва нового будинку меншої площі. Спір між сторонами виник спір з приводу захисту позивачем свого права приватної власності на будинок АДРЕСА_1 . Підставою своїх позовних вимог позивач зазначає наявність у нього як власника майна права на відшкодування шкоди завданої цьому майну в результаті артобстрілу. Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Конституцією України (стаття 41) та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Також, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст.ст. 15, 16 ЦК України). Відповідно до пункту 8 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. ОСОБА_1 обґрунтовувала позовну заяву тим, що вона не отримала від Держави відшкодування за знищення її майна, на яке позивачка, на її думку, має право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також зазначила, що право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України. Вирішуючи спір, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив,що положення Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та Кодексу цивільного захисту України на виниклі правовідносини не розповсюджується . Частиною першою статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону). З огляду на зміст наведених положень закону реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. При цьому як слушно встановлено судом першої інстанції у законодавстві України на момент звернення із позовом відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування, але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до Держави про надання такого відшкодування. На підставі викладеного, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції житловий будинок. З аналогічних підстав не породжує такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом. Посилання представник позивача в апеляційні скарзі на можливість застосування до спірних правовідносин за аналогією закону положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права на відшкодування шкоди заподіяної терористичним актом та визначення розміру такої шкоди суд апеляційної інстанції вважає помилковим. Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання). Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування інституту страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України). Разом з тим, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачі мають право на компенсацію від Держави за невиконання Державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Правовою підставою для виплати компенсації, а не майнової чи моральної шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц та від 18 березня 2020 року у справі № 243/11658/15-ц, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі 3265/6582/16-ц. Що ж стосується посилання представника відповідача на запроваджений у 2020 році порядок здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, то слід зазначити наступне. Постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2013 року №947 затверджено Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року №

623. Постановою КМУ від 02 вересня 2020 року №767 до цього Порядку були внесені зміни, якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації. Ці зміни набули чинності 08 вересня 2020 року Відповідно до а. 2 п. 3 Порядку грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». Однак ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції у квітні 2020 року і судове рішення було ухвалено у жовтні 2020 року. Між тим, як пояснив у суді апеляційної інстанції представник Донецької обласної державної адміністрації, обласної військово-цивільної адміністрації обласна комісія з розгляду зазначених питань запрацювала лише в листопаді 2020 року. За таких обставин у суду першої інстанції не було підстав для відмови в задоволені позовних вимог у зв`язку із тим, що позивач не зверталася до зазначеної комісії для вирішення питання щодо отримання відповідного відшкодування шкоди. Разом із тим, як правильно зазначено судом першої інстанції позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. Відповідно до ч.2 ст. 48 ЦПК України держава може виступати стороною у цивільному процесі. Проте держава є особливим суб`єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати у суді свої права безпосередньо. З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те,що належним відповідачем у справі є Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, оскільки він згідно із ст. 116 Конституції України забезпечує виконання законів України. Таким чином, враховуючи те, що КМУ у своїх підзаконних нормативно-правових актах тільки у 2020 році прописав порядок компенсації за зруйноване майно внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, право на яку було прописано в законі України, а гостра потреба у врегулюванні даного питання виникла ще за шість років до того, позивач має право на компенсацію від держави. Оскаржуючи рішення місцевого суду в апеляційному порядку, представником відповідача також було заявлено про застосування строку позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Згідно правового висновку, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18), якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. З наведеного слідує, що відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у суді апеляційної інстанції лише у випадку його неналежного повідомлення судом першої інстанції про час і місце розгляду справи та ухвалення заочного рішення. Водночас, з досліджених апеляційним судом матеріалів справи вбачається, що судом першої інстанції у даній справі ухвалено рішення, відповідач був належним чином повідомлений судом першої інстанції про час і місце судового засідання,приймав участь в ньому та заявляв про застосування позовної давності, яке правомірно відхилено судом першої інстанції із врахуванням наступного. Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Суд першої інстанції правильно виходив із того, що тривалий час правовідносини, щодо надання компенсації за зруйноване житло були неврегульовані, а у випадку здійснення самостійного відновлення житла потерпілою особою або відшкодування шкоди завданої терористичним актом є неврегульованими і на час ухвалення судового рішення у зв`язку з відсутністю відповідних нормативно-правових актів. Тому початок перебігу строку позовної давності, розпочинається саме з моменту прийняття таких актів, з яким пов`язується і можливість позивача бути обізнаним про виникнення (наявність) та відповідно можливість порушення такого свого права відповідно до норм національного законодавства, у зв`язку з чим, трирічний строк позовної давності визначений ст. 257 ЦК України на момент звернення позивача до суду не сплив. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що підставою для задоволення позову та стягнення компенсації є невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, а не факт руйнування будинку позивачки у червні 2015 року. Тому не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги в частині помилкового незастосування судом першої інстанції строку позовної давності. Інші наведені в апеляційних скаргах доводи зводяться до незгоди з висновком суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Доводи апеляційних скарг не дають підстав для висновку, що судове рішення ухвалене з порушенням норм матеріального чи процесуального права. Оскільки апеляційним судом не встановлено порушення або неправильне застосування судом першої інстанції при розгляді цієї справи норм матеріального чи процесуального права та невідповідності висновків суду обставинам справи, то підстав для задоволення апеляційних скарг і скасування судового рішення з ухваленням нового рішення немає. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на висновок про залишення апеляційних скарг без задоволення, судові витрати, понесені сторонами у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції не підлягають відшкодуванню. Керуючись ст. ст.368, 375, 382,384 ЦПК України, апеляційний суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 адвоката Петрова Германа Вікторовича та представника Кабінету Міністрів України Циря Сергія Миколайовича залишити без задоволення. Рішення Дзержинського міського суду від 28 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено18 лютого 2021 року. Судді: