Постанова КЦС ВС № 607/28363/19

Постанова Іменем України 06 травня 2022 року м. Київ справа № 607/28363/19 провадження № 61-940св21 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , відповідачі: акціонерне товариство «Альфа-Банк», державний реєстратор Білобожницької сільської ради Чортківського району Тернопільської області Іванісік Сергій Васильович, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 серпня 2020 року в складі судді Грицай К. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Хоми М. В., Сташків Б. І., Щавурської Н. Б., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст вимог У грудні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду із позовом до акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк», державного реєстратора Білобожницької сільської ради Чортківського району Тернопільської області Іванісіка Сергія Васильовича про скасування запису та рішення про реєстрацію права власності. Позовна заява мотивована тим, що згідно кредитного договору від 24 квітня 2007 року, укладеного між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 , остання отримала кредит у сумі 39 200,00 доларів США. В якості забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором, 24 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 укладено Іпотечний договір. За його умовами іпотекодавці передали в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,1 кв. м. Зобов`язання за кредитним договором не виконувались позичальником належним чином, у зв`язку з чим рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 08 вересня 2010 року з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість у сумі 310 601,59 грн. Це рішення не було виконане у зв`язку із відсутністю у боржника коштів або майна, на яке можна звернути стягнення. 21 листопада 2019 року позивачам стало відомо про те, що право власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано державним реєстратором Іванісіком С. В. за АТ «Альфа-Банк». Вважають, що рішення державного реєстратора є неправомірним з таких підстав: станом на дату укладення договору іпотеки редакція статті 37 Закону України «Про іпотеку» не передбачала можливості застосування такої інституції як іпотечне застереження; АТ "Альфа-Банк" вказав державному реєстратору помилкову суму заборгованості; позивачі не отримували від банку жодних повідомлень про усунення порушень основного зобов`язання в 30-денний строк після його отримання та не були повідомлені про намір банку провести реєстрацію права власності на предмет іпотеки; при державній реєстрації права власності на спірну квартиру не враховано Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки кредит є споживчим, а спірна квартирна - єдиним житлом позивачів, а тому примусове відчуження квартири є незаконним. З врахуванням наведеного позивачі просили скасувати: - запис про державну реєстрацію права власності АТ «Альфа-Банк» на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,1 кв. м (в тому числі житловою - 30,00 кв. м), номер запису про право власності 34137140, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1960626761101; - рішення державного реєстратора Білобожницької сільської ради Чортківського району Тернопільської області Іванісіка С. В. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1960626761101, номер запису про право власності 34137140, дата та час реєстрації: 12 листопада 2019 року о 08:09:03 год за АТ «Альфа-Банк» права власності на вищевказану квартиру, відновивши запис про право власності на неї за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 серпня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено частково. Скасовано запис про державну реєстрацію права власності АТ «Альфа-Банк» на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,1 кв. м (в тому числі житловою - 30,00 кв. м), номер запису про право власності 34137140, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1960626761101. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Додатковим рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 жовтня 2020 року поновлено відомості у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про об`єкт нерухомого майна, а саме, квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 51,1 кв. м (в тому числі житловою - 30,00 кв. м), а саме про право власності за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Рішення суду обґрунтовано тим, що спірна квартира як об`єкт нерухомості, на яку не можна звернути стягнення підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вона є предметом іпотеки за кредитом, наданим в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання іпотекодавців, є їх єдиним житлом, її площа не перевищує 140 кв. м. Тому у державного реєстратора були відсутні належні підстави для державної реєстрації права власності на цю квартиру за АТ «Альфа-Банк». Суд прийшов до висновку, що скасуванню підлягає запис про державну реєстрацію права власності банку на спірну квартиру, а в задоволенні решти позовних вимог, тобто у скасуванні рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності банку на квартиру - відмовив. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 11 грудня 2020 року апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» задоволено частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 серпня 2020 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено частково. Скасовано рішення державного реєстратора Білобожницької сільської ради Чортківського району Тернопільської області Іванісіка С. В. № 49669804 від 14 листопада 2019 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за АТ «Альфа-Банк». Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у матеріалах справи відсутні докази щодо належного вручення іпотекодавцям (позивачам) направлених банком повідомлень про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Перехід права власності до банку на майно, яке є предметом іпотеки та виступає як забезпечення виконання зобов`язань за споживчим кредитом, наданим в іноземній валюті, відбувся всупереч Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», .без згоди власника такого майна і яке є єдиним житлом для позивачів. Однак, при виборі способу захисту порушеного права позивачів суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а саме частину третю статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Суд першої інстанції скасував запис про державну реєстрацію права власності АТ «Альфа-Банк» на спірну квартиру та відмовив у скасуванні рішення державного реєстратора про таку реєстрацію, в той час як відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення прав відповідно до цього Закону. Такий спосіб захисту порушених речових прав, як скасування запису про проведену державну реєстрацію існував на час подання позовної заяви, але з 16 січня 2020 року законодавець виключив такий спосіб захисту внесенням змін до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Тобто, порушені права позивачів підлягають захисту у зазначений ними у позовній заяві спосіб, шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності АТ «Альфа-банк» на спірну квартиру. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2021 року АТ «Альфа-Банк» надіслало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 серпня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 грудня 2020 року. У касаційній скарзі АТ «Альфа-Банк» просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 03 лютого 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Альфа-Банк» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 серпня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 грудня 2020 року. Справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами не враховано висновки щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду: від 24 квітня 2019 року в справі № 521/18393/16-ц, від 19 травня 2020 року в справі № 644/3116/18, від 19 лютого 2020 року в справі № 372/2904/17-ц. Заявник вважає, що наявні підстави для відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 листопада 2019 року в справі № 802/1340/18-а, який застосовано апеляційним судом. Також заявник вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права, оскільки суд ухвалив рішення на підставі неналежної оцінки доказів, допустивши порушення пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Касаційна скарга подана на підставі пункту 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Позиції інших учасників У березні 2021 року ОСОБА_2 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив про законність оскаржуваної постанови та безпідставність доводів касаційної скарги. Просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Фактичні обставини, встановлені судами 24 квітня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 укладено договір кредиту № 770/38-124-07, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кошти в сумі 39 200,00 доларів США зі сплатою 13% річних та кінцевим терміном повернення - до 10 квітня 2022 року. 24 квітня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, згідно якого останні передали в іпотеку в якості забезпечення виконання зобов`язань за договором кредиту № 770/38-124-07 двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,1 кв. м (у тому числі житловою - 30,00 кв. м). Умовами іпотечного договору визначено, що іпотекодержатель має право у разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов`язання, задовольнити забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки одним із визначених договором способів, у тому числі, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (підпункт 2.4.3 пункту 2.4, пункт 4.1, підпункт 4.5.3 пункту 4.5. договору). ОСОБА_1 не виконувала належним чином умови кредитного договору від 24 квітня 2007 року № 770/38-124-07 щодо повернення кредитних коштів та сплати відсотків за користування ними. Рішенням Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 08 вересня 2010 року у справі № 28/10 стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором від 24 квітня 2007 року № 770/38-124-07 у сумі 310 601,59 грн (яка включала як прострочену заборгованість, так і достроково стягнуті кредитні кошти у повному обсязі). На виконання зазначеного рішення Дніпровський районний суд міста Києва 03 березня 2011 року видав виконавчий лист, який неодноразово пред`являвся банком до примусового виконання, однак виконаний не був. 18 березня 2016 року постановою державного виконавця Другого відділу ДВС Тернопільського МУЮ виконавчий лист, виданий 03 березня 2011 року Дніпровським районним судом міста Києва повернутий стягувачу у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке можна звернути стягнення. У постанові зазначено, що іпотечне майно - квартира АДРЕСА_1 є єдиним житлом позичальника та майнового поручителя, площа якого не перевищує 140 кв. м, а тому на це майно не може бути звернуто стягнення відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». 12 листопада 2019 року АТ «Альфа-Банк» звернулося до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію за ним права власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 . 14 листопада 2019 року державний реєстратор Білобожницької сільської ради Чортківського району Іванісік С. В., розглянувши документи, надані АТ«Альфа-Банк», прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 49669804 та вніс до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про право власності АТ «Альфа-банк» на квартиру АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3). За приписами частини першої статті 35 вказаного Закону у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положеннями статті 37 вказаного Закону (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Стаття 36 вказаного Закону (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом із тим відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2)документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). З наведеного слідує, що підставою для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю письмової вимоги про усунення порушення. Визначена у частині першій статті 35 Закону України «Про іпотеку» процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц). Наведені норми спрямовані на забезпечення фактичного повідомлення боржника, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на майно боржника. Тому повідомлення боржника потрібно вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення. Аналогічний висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц. У постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також потрібно вважати таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов`язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов`язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки. У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя. При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. В іншому випадку іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, зокрема не вправі відчужувати предмет іпотеки іншій особі. За таких умов предмет іпотеки, придбаний іншою особою за договором з іпотекодержателем, є майном, придбаним в особи, яка не мала права його відчужувати. При цьому добросовісна особа, яка придбаває майно в особи, яка не є його власником, має пересвідчитися у наявності в останньої права розпоряджатися чужим майном. Підсумовуючи наведені позиції Великої Палати Верховного Суду, потрібно зробити висновок про те, що метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 19 січня 2022 року в справі № 607/1588/20. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заперечувалиотримання ними будь-яких повідомлень від банку. Апеляційним судом установлено, що за Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, державний реєстратор при прийнятті рішення про державну реєстрацію права власності АТ «Альфа-Банк» на іпотечне майно - спірну квартиру, поряд з іншими документами, прийняв до уваги у якості документу, який підтверджує отримання 03 вересня 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 цієї вимоги про усунення порушення основного (кредитного) зобов`язання від 23 серпня 2019 року - рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення, виплату поштового переказу, № 1400045566058 та № 1400045666066, видані 03 вересня 2019 року, видавник - АТ «Укрпошта». Наявні у матеріалах справи документи, які державний реєстратор врахував у якості рекомендованих повідомлень про вручення ОСОБА_2 та ОСОБА_1 поштового відправлення, не є такими. Ці документи свідчать лише про те, що банк 03 вересня 2019 року передав для відправки в АТ «Укрпошта» низку кореспонденції згідно списку, в тому числі адресовану ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Однак, докази отримання цієї кореспонденції позивачами відсутні. Таким чином, відповідачами не надано доказів того, що боржник та іпотекодавець (позивачі) фактично отримали такі вимоги або мали її отримати, але не отримали внаслідок власної недбалості чи ухилення від вчинення таких дій. Як встановлено судом апеляційної інстанції, позивачі вимогу про усунення порушення зобов`язання не отримали, не ухилялися від отримання, протилежного відповідачі не довели, з огляду на що висновок апеляційного суду про недотримання передбаченої законом процедури повідомлення іпотекодержателем є обґрунтованим. За підпунктом 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Закон України «Про іпотеку» визначає, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Отже, звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем є одним із видів примусового стягнення, на яке поширюється дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Аналогічний висновок щодо застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, від якого не відступила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18. Апеляційним судом установлено, що спірна квартира має загальну площу 52,1 кв. та є місцем постійного проживання позичальника/майнового поручителя, які не мають у власності іншого житла. Зазначена квартира передана в іпотеку на забезпечення споживчого кредиту, наданого в іноземній валюті. Доказів на спростування зазначених обставин відповідачами не було надано. Отже, на спірну квартиру не може бути примусово звернуто стягнення, в тому числі шляхом реєстрації права власності за АТ «Альфа-Банк» для забезпечення виконання ОСОБА_1 кредитного договору від 24 квітня 2007 року № 770/38-124-07. Таким чином, у державного реєстратора були відсутні підстави для проведення державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «Альфа-Банк». Відповідно до статті 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон України № 1952), державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині другій статті 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час звернення з позовом у цій справі) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. За змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України № 1952 викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). За змістом наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судових рішень у цій справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України № 1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). У пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» встановлено, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом. Отже, за змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України № 1952. Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19, від 18 лютого 2021 року в справі № 756/13679/16-ц, від 19 січня 2022 року в справі № 607/1588/20. З урахуванням істотної зміни з 16 січня 2020 року і на час ухвалення оскаржуваних судових рішень матеріально-правового регулювання спірних відносин, Верховний Суд дійшов висновку, що обраний позивачем та застосований апеляційним судом спосіб захисту - скасування рішення державного реєстратора відповідає вимогам закону та є ефективним. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц). Ураховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції, оцінивши належним чином надані докази та встановивши фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 ОСОБА_2 в частині скасування рішення державного реєстратора у зв`язку із їх обґрунтованістю. Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в справі № 521/18393/16-ц, від 19 травня 2020 року в справі №644/3116/18, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, не є різними. Зокрема, у наведених справах суд касаційної інстанції підтримав висновки судів щодо наявності підстав для скасування рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса щодо реєстрації права власності на нерухоме майно за іпотекодержателем в порядку позасудового стягнення для задоволення вимог кредитора. Посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 372/2904/17-ц є безпідставним, оскільки такий документ відсутній у Єдиному держаному реєстрі судових рішень. Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо необхідності відступу від правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, враховуючи наступне Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20). Отже, з урахуванням викладеного, відсутні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року в справі № 802/1340/18-а. Інші аргументи касаційної скарги АТ «Альфа-Банк» є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв`язку із цим Верховний Суд вважає, що відсутні підстави повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Проаналізувавши зміст постанови апеляційного суду з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційним судом було ухвалено судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися. Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року). Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судом апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення. Разом із цим, як зазначено вище, оскаржувана постанова апеляційного суду є законною, що відповідно свідчить, про правомірність скасування рішення суду першої інстанції апеляційним судом у цій справі, та вказує на відсутність правових підстав для його перегляду по суті в касаційному порядку. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Апеляційним судом повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства «Альфа-Банк» залишити без задоволення. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук