Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 120/2340/21-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/2340/21-а Головуючий у 1-й інстанції: Віятик Н.В. Суддя-доповідач: Полотнянко Ю.П. 18 травня 2022 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Полотнянка Ю.П. суддів: Драчук Т. О. Ватаманюка Р.В. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 27 травня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : в березні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Апарату Верховної Ради України про зобов`язання вчинити дії. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 27.05.2021 позов задоволено. Зобов`язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 111,5 календарних дні невикористаної щорічної основної відпустки. Зобов`язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 908 (дев`ятсот вісім) гривень сплаченого судового збору. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору. Відповідач вказує, що Апарат Верховної Ради України не є і ніколи не був роботодавцем для помічників-консультатнів народних депутатів України, у тому числі ОСОБА_1 , вони не займають будь-яких посад в Апараті Верховної Ради України, між Апаратом та помічниками-консультантами народних депутатів України відсутні трудові відносини, Апарат не наділений повноваженнями контролювати процес надання відпустом помічникам-консультантам, не веде табель обліку робочого часу помічників-консультантів народних депутатів, не розпоряджається фондом оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України, не може звільняти чи брати на роботу помічників-консультантів без відповідного подання народного депутата, не може здійснювати їм виплати заробітної плати, матеріальної допомоги, грошової допомоги при виході на пенсію, компенсації за невикористану відпустку та здійснювати будь-які інші виплати без відповідного подання народного депутата України щодо його помічників-консультантів, який встановлюється Постановою Верховнох Ради України відповідно до ч.1 ст.4.1 Положення про помічника-консультанта народного депутата України. На думку апелянта, Вінницький окружний адміністративний суд не звернув увагу на те, що розрахунок з ОСОБА_1 при звільненні був проведений відповідно до вимог чинного законодавства у повному обсязі в межах фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Апарат Верховної Ради України не мав на момент звільнення позивача та не має станом на сьогодні жодних законних підстав для нарахування та виплати ОСОБА_1 будь-яких коштів поза межами фонду оплати праці працівників помічників-консультантів народних депутатів України ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , які народні депутатти України використали. Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків. Як встановлено судом першої інстанції, позивач з 13.12.2012 по 27.11.2014 працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_2 , в тому числі з 02 січня 2013 року по 27 листопада 2014 року з поширенням дії Закону України «Про державну службу». З 01.02.2016 по 29.08.2019 працювала на посаді помічника- консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_4 (патронатна служба) Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 27.08.2019 № 1305-к помічників - консультантів народних депутатів України восьмого скликання Верховної Ради України, повноваження яких достроково припинено, звільнено з займаних посад 29.08.2019 у зв`язку з закінченням строку трудового договору (пункт 2 статті 36 КЗпП України), зокрема ОСОБА_1 . Підстава: пункт 2 ч. 1 ст. 4.5 Положення про помічника - консультанта народних депутатів України, затвердженого постановою ВРУ від 13.10.1995 № 379/95-ВР. Згідно з вказаним розпорядженням визначено необхідність провести виплату компенсації за невикористані щорічні основні та додаткові відпустки відповідно до статті 19 Закону України «Про відпустки» в межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України відповідно до ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» згідно з додатком. В розпорядженні вказано, що у 107,5 дні основної щорічної відпустки за період з 01.02.2016 по 29.08.2019. Крім того, згідно довідки № 2020/157 від 19.02.2021, виданої Апаратом Верховної ради України, за період роботи ОСОБА_1 з 13.12.2012 по 27.11.2013 нею не використано 4 календарні дні щорічної основної відпустки. При звільненні ОСОБА_1 виплачено заробітну плату за серпень 2019 року та одноразову грошову допомогу у розмірі однієї заробітної плати, що підтверджується довідкою по зарплаті Управління справами Апарату Верховної Ради України №9-1-15/162 від 12 лютого 2021. 04.02.2021 позивач звернулася із заявою до в.о. Керівника Апарату Верховної Ради України ОСОБА_5 з проханням виплатити компенсацію за всі невикористані дні щорічних відпусток за період роботи з 13 грудня 2012 по 27 листопада 2014 та з 01 лютого 2016 по 29 серпня 2019 (111,5 днів). На своє звернення в лютому 2021 одержала відповідь від Апарату Верховної Ради України від 17 лютого 2021 року №18/07-294 із відмовою у виплаті компенсації за невикористані відпустки у зв`язку з тим, що Апарат Верховної Ради України здійснює кадрове та фінансове обслуговування помічників-консультантів за поданням народного депутата України. Всі виплати помічникам-консультантам виплачуються тільки у межах загального фонду, який встановлюється народному депутату України для оплати праці помічників-консультантів. На момент звільнення позивача була відсутня економія фонду оплати праці помічників - консультантів народних депутатів України ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Вважаючи, що відповідач протиправно не виплатив компенсацію за всі невикористані дні щорічних відпусток у кількості 111,5 позивач звернулась з даним позовом до суду. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивач був прийнятий на посаду та звільнений із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженням Апарату Верховної Ради України, а тому позивач перебував у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, а не із народним депутатом України Верховної Ради України. Отже, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України. При цьому, суд зауважив, що відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону. Суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні грошову компенсацію за невикористані позивачем 111,5 дні щорічної основної відпустки, а тому позовні вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію невикористаної щорічної основної відпустки є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Разом з тим, суд першої інстанції також дійшов висновку щодо задоволення вимоги позивача про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку. Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України. Згідно частини третьої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад. Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України. Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк. Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів. Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР (далі - Положення) помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України. Відповідно до частини другої Положення на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України. Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень. Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України. Відповідно до статті 4.1. Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань. Окрім того, суд зазначає, що згідно з підпунктом першим пункту першого Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 Апарат Верховної Ради України (далі - Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України. Підпунктами першим та другим пункту десятого Положення про Апарат Верховної Ради України визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України. Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що саме на Апарат Верховної Ради України покладені повноваження як кадрового так і фінансового забезпечення прикріплених помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі. Тобто, саме Апарат Верховної Ради України здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам, а народні депутати України здійснюють виключно визначення кількості помічників-консультантів, з огляду на розмір загального фонду, які встановлюються для оплати праці, та розподіл (не виплату) їх місячного фонду заробітної плати, яка не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату. Отже, враховуючи вищевикладене, хибними є твердження відповідача про те, що оскільки роботодавцем по відношенню до помічника-консультанта народного депутата України є народний депутат України, у відповідача відсутній обов`язок виплатити позивачу різного роду виплати при звільненні, що свідчить також про безпідставність доводів про те, що Апарат Верховної Ради України не є належним відповідачем у даній справі. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.03.2019 року у справі № 757/9144/16, яка враховується судом при вирішенні даної справи відповідно до частини 5 статті 242 КАС України. Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, колегія суддів зазначає наступне. За правилами частини 1 та 3 статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше. За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України "Про відпустки". Щодо застосування до спірних правовідносин норм КЗпП України та Закону України "Про відпустки" (далі - Закон №504/96-ВР), колегія суддів зазначає, що відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07.05.2002 року № 8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем`єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України "Про державну службу" від 16.12.1993 року № 3723-XII) (далі - Закон № 3723-XII) не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. За наведених обставин, колегія суддів зазначає, що до правовідносини у сфері проходження патронатної служби і, які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України підлягають застосуванню відповідні норми КЗпП України та Закону № 504/96-ВР. Згідно із ч. 3 ст. 2 Закону № 504/96-ВР, право на відпустки забезпечується: - гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; - забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. Відповідно до частини першої, четвертої статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні. Наведені положення частини першої та четвертої статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП. Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки. Отже, як слідує з системного аналізу наведених норм та як правильно зазначив суд першої інстанції, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади. Так, як зазначалося вище, розпорядженням від 27 серпня 2019 року № 1305-К позивача звільнено з займаної посади 29 серпня 2019 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору (пункт 2 статті 36 КЗпП України) та проведено виплату компенсації за невикористані основні та додаткові відпустки в межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України. У вказаному розпорядженні від 27 серпня 2019 року № 1305-К зазначено, що позивачем не використано 107,5 календарних днів щорічної основної відпустки. Крім того, згідно довідки №2020/157 від 19.02.2021, виданої Апаратом Верховної Ради України, за період робти ОСОБА_1 з 13.12.2012 по 27.11.2013 нею не використано 4 календарні дні щорічної основної відпустки. За таких обставин, невикористані позивачем дні основної щорічної відпустки підлягають компенсації відповідачем, на фінансовому забезпеченні якого і перебував позивач. Однак, як свідчать матеріали справи, відповідач зазначає, що здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, проте, Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» такі бюджетні призначення не були передбачені. Водночас, колегія суддів відхиляє доводи відповідача про відсутність бюджетних призначень на виплату спірної компенсації, з огляду на таке. Відповідно до частин першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі "Кечко проти України" (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Отже, обмежене фінансування державних органів жодним чином не впливає на наявність чи відсутність в особи права на отримання гарантованої законом виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні, у тому числі з посади помічника-консультанта народного депутата України. Виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та КЗпП та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці. З огляду на наведене, посилання відповідача на відсутність у Законі України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України є безпідставним. Також, слід зазначити, що чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні грошову компенсацію за невикористані позивачем 111,5 дні щорічної основної відпустки, а тому суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що позовні вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію невикористаної щорічної основної відпустки є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки по день фактичного розрахунку, колегія суддів зазначає наступне. За частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено в суді апеляційної інстанції, у день звільнення позивача 29.08.2019, відповідачем не було виплачено всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, а саме грошова компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки. У зв`язку з чим, у відповідача виник обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 31.10.2019 р. (справа №825/598/17). При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 06.02.2020р. (справа №806/305/17). Крім того, у постанові від 15.09.2015 (справа №21-1765а15) Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Колегія суддів також звертає увагу на те, що Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України, вказав на те, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином, колегія суддів зазначає, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку. Як вбачається з матеріалів справи, станом на час звернення позивача до суду з цим позовом та станом на час винесення рішення суду першої інстанції від 27.05.2021, остаточного розрахунку із позивачем ще не було проведено, тобто відповідачем не було виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані нею 111,5 дні щорічної основної відпустки. Не надано доказів проведення такого розрахунку станом на час винесення рішення судом першої інстанції і до суду апеляційної інстанції. Рішенням суду першої інстанції від 27.05.2021 зобов`язано Апарат ВРУ нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані 111,5 дні щорічної відпустки. При цьому, грошового розміру такої компенсації судом першої інстанції не визначено. В той же час, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеної у постанові від 24.10.2011 у справі № 6-39цс11, для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати. Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Вказані висновки застосовані Верховним Судом і у адміністративній справі №816/1640/17 (постанова від 20 травня 2020 року). Отже, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів суд має зокрема встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості. Водночас, колегія суддів зазначає, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, колегія суддів, вважає, що позовні вимоги в частині зобов`язання Апарату ВРУ на користь позивача середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, за відсутності факту проведення із позивачем остаточного фактичного розрахунку, є передчасними, а тому задоволенню не підлягають. Відповідно до п. 4 ч.1 ст.317 КАС України неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права є підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення. Враховуючи викладене вище, рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 27.05.2021 по справі №120/2340/21-а підлягає скасуванню в частині задоволення позовних вимог про зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку з прийняттям в цій частині постанови про відмову в задоволенні позову. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України задовольнити частково. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 27 травня 2021 року скасувати в частині зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку. Прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. В решті рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 27 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили відповідно до ст. 325 КАС України та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий Полотнянко Ю.П. Судді Драчук Т. О. Ватаманюк Р.В.