Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/22503/21

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 травня 2022 р.м.ОдесаСправа № 420/22503/21 Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І.В. Дата і місце ухвалення: 11.03.2022р., м. Одеса Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Ступакової І.Г. суддів Бітова А.І. Лук`янчук О.В. розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 березня 2022 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А : В листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення №106-21 від 16.04.2021р., яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Республіки Афганістан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позов обґрунтовував тим, що він є громадянином Афганістану, однак не може та не бажає користуватися захистом країни свого громадянського походження, оскільки країна неспроможна забезпечити належний захист у зв`язку з ситуацією загальнопоширеного насильства. Зокрема, позивач зазначав, що його батько загинув та дядько виявив бажання одружитись на матері позивача, яка була категорично проти цього. У зв`язку з цим, дядько почав проявляти агресію до родини та вона була вимушена переїхати із рідного міста Кандагар до столиці країни Кабулу, залишивши дім та усі власні речі. Брат батька позивача є членом радикального ісламського руху сунітського напрямку Талібан та досить довгий час працював із талібами. Так як позивач працював у поліції місті Кабул, його дядько ще більш розлютився, погрози набули систематичного характеру. Переслідування та політична ситуація у країні почали нести неймовірно погрозливий характер та унаслідок побоювань за власне життя і безпеку, позивач був вимушений залишити територію Афганістану та виїхав до України в жовтні 2020 року. Позивач стверджував, що не може повернутися до країни свого походження через загрозу його власному життю внаслідок погроз під представників Талібану та його дядька через власну професійну діяльність поліцейського, та через відсутність належного захисту зі сторони представників влади країни від незаконних дій неурядових збройних формувань. При розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ДМС України належним чином не врахувала вказані обставини та прийнята спірне рішення №106-21 від 16.04.2021р., яким ОСОБА_1 необґрунтовано відмовила у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 березня 2022 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення від 11.03.2022р., з прийняттям нового судового рішення про задоволення позову. В своїй скарзі апелянт зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам міжнародного та національного законодавства щодо осіб, які потребують додаткового захисту або статусу біженця. При вирішенні спору судом першої інстанції не встановлювався актуальний стан ситуації в Афганістані згідно із вимогами до аналізу інформації по країні походження. Ситуація в Афганістані характеризується як ситуація загальнопоширеного насильства, про що міститься інформація в численних інтернет-виданнях. Також, апелянт посилається на те, що ненадання заявником документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. При вирішенні спору судом першої інстанції не була надана належна правова оцінка обставинам, які зумовили необхідність звернення ОСОБА_1 за захистом в Україні. Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.1 ч.1 ст.311 КАС України. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги та законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Афганістану, уродженцем провінції Гільменд. За етнічною належністю пуштун, за віросповіданням мусульманин-суніт. Рідна мова пушту. Також вільно володіє мовою дарі, англійською та російською мовами. Неодружений, дітей не має. Здобув повну загальну середню освіту в Афганістані. Протягом 2014-2020 рр. навчався в Казанському юридичному інституті МВС Росії. Протягом 2013-2014 рр. працював секретарем в МВС Афганістану. Востаннє позивач вибув з Афганістану приблизно наприкінці вересня 2020 року до Російської Федерації, де перебував близько тижня. В подальшому прямував до України легковим автомобілем та перетнув кордон наприкінці вересня на початку жовтня нелегально, поза пунктом пропуску. Зі слів позивача, з території України він вибув до Словаччини, де був затриманий органами прикордонної служби, після чого повернутий до України в рамках процедури реадмісії, де утримувався близько двох місяців в пункті тимчасового тримання Чопського прикордонного загону. 02.12.2020р. ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС в Закарпатській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особовій справі заявника було присвоєно реєстраційний номер 2020UZ0027. 22.12.2020р. стосовно позивача прийнято рішення №99 про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У зв`язку із зміною ОСОБА_1 місця проживання, наказом від 05.02.2021р. №9 особову справу заявника було знято з обліку ГУ ДМС в Закарпатській області. Наказом від 12.02.2021р. №29 особову справу заявника поставлено на обліку ГУ ДМС в Одеській області, присвоєно реєстраційний номер НОМЕР_1 . За результатами розгляду особової справи заявника орган ДМС дійшов висновку, що ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, у відповідності статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що оформлено висновком про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту від 16.03.2021р. у справі 2021OD0034. На підставі зазначеного висновку рішенням ДМС України від 16.04.2021р. №106-21 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Про вказане рішення позивачу доведено повідомленням ГУ ДМС в Одеській області від 23.04.2021р. №392, яке отримано ОСОБА_1 12.11.2021р. Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням Державної міграційної служби України від 16.04.2021р. №106-21 ОСОБА_1 оскаржив його в судовому порядку. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем, в обґрунтування його заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, не надано доказів переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивача біженцем у розумінні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Також, за висновками суду першої інстанції, позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Колегія суддів суду апеляційної інстанції не погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову. При цьому, апеляційний суд виходить з наступного. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011р. №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI). Відповідно до пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Враховуючи умови, передбачені ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, слід зазначити, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Положеннями абз.4 ч.1 ст.6 Закону №3671-VI визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника. Отже, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у ДМС України наявний обов`язок, при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Водночас, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Як вже зазначалося, ОСОБА_1 є громадянином Республіки Афганістан. При зверненні до органу ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також під час проведення з співбесід ОСОБА_1 , серед іншого, посилався на те, що у країні його громадянської належності триває військовий конфлікт, що супроводжується загальнопоширеним насиллям та серйозними порушеннями прав людини. Отже, причинами звернення позивача із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, стало, окрім іншого, неможливість добровільного повернення до країни громадської належності через військовий конфлікт у Афганістані. Колегія суддів зазначає, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Так, орган ДМС, проаналізувавши інформацію по країні походження ОСОБА_1 , зазначив у висновку від 16.03.2021р., що складна ситуація, що спостерігається на території Афганістану вцілому та у регіоні попереднього місця проживання особи (м.Кабул) є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним товариством. Однак, це не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Згідно п.4.1. розділу ІV Правил №649 під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: - проводить співбесіду із заявником, результати якої оформлюються відповідним протоколом; - розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту). У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел. Разом з тим, у висновку Головного управління ДМС України в Одеській області від 16.03.2021р. про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який став підставою для прийняття ДМС України спірного рішення №106-21 від 16.04.2021р., органом ДМС не проаналізовано актуальної інформації по країні громадянського походження ОСОБА_1 . Оскільки ситуація в Афганістані залишається нестабільною та невизначеною, УВКБ ООН, згідно листа Представництва Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Україні, листом від 25 серпня 2021 року (вх. № 2713/0/1-21 від 26.08.2021), закликає всі країни дозволити особам, які покидають Афганістан, в`їхати на їхні території та забезпечити дотримання принципу недопущення висилки в усіх випадках, включаючи недопущення відмови на кордоні. Аналогічний підхід застосовується до тих осіб, які уже знаходилися в країнах притулку до початку останньої фази ескалації насильства в Афганістані. Стосовно осіб, чиї заяви були відхилені до останніх подій в Афганістані, поточна ситуація в цій країні може зумовлювати факт зміни обставин, який необхідно враховувати в разі подачі нової заяви про надання захисту. Позиція також підкреслює, що з огляду на нестабільність ситуації в Афганістані, УВКБ ООН не вважає доречним відмовляти у наданні міжнародного захисту громадянам Афганістану та особам, які раніше постійно проживали в цій країні, на підставі альтернативи втечі чи переміщення всередині країни. Усі заяви громадян Афганістану і осіб, які раніше постійно проживали на території країни, котрі звертаються по міжнародний захист, повинні розглядатися у рамках справедливих і ефективних процедур відповідно до норм міжнародного і регіонального законодавства про захист біженців. УВКБ ООН стурбоване тим, що події в Афганістані стали причиною збільшення потреб у міжнародному захисті людей, які рятуються втечею з Афганістану, чи то в ролі біженців відповідно до Конвенції 1951 року або регіональних нормативно-правових актів про захист біженців, чи в рамках інших форм міжнародного захисту. Аналогічний підхід застосовується до тих осіб, які уже знаходилися в країнах притулку до початку останньої фази ескалації насильства в Афганістані. З урахуванням нестабільної ситуації в Афганістані УВКБ ООН схвалює заходи, яких вживають деякі країни притулку щодо призупинення прийняття рішень стосовно потреб у міжнародному захисті громадян Афганістана та осіб, які раніше постійно проживали в цій країні, до стабілізації ситуації у країні та появи надійної інформації про ситуацію з безпекою та дотриманням прав людини для оцінки потреб у міжнародному захисті окремих заявників. З огляду на нестабільність ситуації в Афганістані УВКБ ООН не вважає доречним відмовляти у наданні міжнародного захисту громадянам Афганістану та особам, які раніше постійно проживали в цій країні, на підставі альтернативи втечі чи переміщення всередині країни. Таким чином, при розгляді заяви позивача органом ДМС актуальна інформація по країні громадянської належності врахована не була. Висновки у рішенні ґрунтуються без урахування нестабільної ситуації в Афганістані, нестабільних умов безпеки і поваги до людської гідності. При вирішенні спору суд першої інстанції не звернув уваги на вказані обставини. Колегія суддів зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Вказані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постановах від 24 грудня 2020 року у справі №2040/6507/18, від 27 травня 2021 року у справах №380/5727/20 та №420/4426/19, від 30 серпня 2021 року у справі №520/11435/2020. Доводи відповідача про те, що позивач прибув в Україну не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з інших причин, не можуть впливати на результат розгляду його заяви. Колегія суддів зауважує, що бажання шукача захисту оформити своє легальне перебування на території України не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, за якої особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставі викладеного колегія суддів доходить висновку, що спірне рішення Державної міграційної служби України №106-21 від 16.04.2021р., яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не відповідає критерію обґрунтованості, визначеному статтею 2 КАС України, тобто прийнято відповідачем без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. З огляду на те, що рішення відповідача не може відповідати критерію обґрунтованості, а вирішення питання стосовно надання захисту заявнику може бути реалізовано під час повторної перевірки відповідачем обставин, передбачених п.п. 1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», колегія суддів, з метою забезпечення ефективного захисту прав та інтересів позивача, вбачає безумовні підстави для скасування оскаржуваного рішення із зобов`язанням відповідача повторно вирішити питання щодо надання захисту позивачу за заявою від 02.12.2020р. При прийнятті рішення про зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд не здійснює втручання в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень, оскільки судом не приймається рішення по суті звернення особи, прийняття якого належить до повноважень ДМС України. Відповідно до п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно п.1, п.4 ч.1 ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є не повне з`ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Керуючись ст.ст. 308, 311, п.2 ч.1 ст.315, ст.ст. 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 березня 2022 року скасувати. Ухвалити по справі нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №106-21 від 16 квітня 2021 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Афганістан ОСОБА_1 від 02 грудня 2020 року про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення виготовлений 17 травня 2022 року. Головуючий: І.Г. Ступакова Судді: А.І. Бітов О.В. Лук`янчук