Постанова 4854 № 420/10852/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 вересня 2023 р.м. ОдесаСправа № 420/10852/23 Головуючий в 1 інстанції: Левчук О.А. Дата і місце ухвалення: 12.07.2023р., м. Одеса Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Ступакової І.Г. суддів Бітова А.І. Лук`янчук О.В. при секретарі Юраш К.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 липня 2023 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А : В травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення №14-23 від 15.02.2023р., яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Республіки Афганістан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позов обґрунтовував тим, що він є громадянином Афганістану, однак не може та не бажає користуватися захистом країни свого громадянського походження, оскільки країна неспроможна забезпечити належний захист у зв`язку з ситуацією загальнопоширеного насильства. Зокрема, позивач зазначав, що існує ризик його переслідувань за належністю до етнічної групи ОСОБА_2 . На час проживання в Афганістані батько позивача був викладачем у жіночій школі, через що його батьки були вбиті представниками терористичного угрупування Талібан. В серпні 2021 року представники відповідного терористичного угрупування прийшли до влади в Афганістані, внаслідок чого побоювання Лал Мохаммад Мохаммад ОСОБА_3 за власне життя посилилося. Інформація по країні походження підтверджує обґрунтованість побоювань позивача. При розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ДМС України належним чином не врахувала вказані обставини та прийнята спірне рішення №14-23 від 15.02.2023р., яким ОСОБА_1 ОСОБА_3 необґрунтовано відмовила у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 липня 2023 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 15.02.2023р. №14-23. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.11.2021р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та прийняти рішення у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не повне з`ясування обставин справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення від 12.07.2023р., з ухваленням по справі нового судового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 . В своїй скарзі апелянт зазначає, що оскаржуваним рішенням суд першої інстанції перебрав на себе дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень щодо вирішення питання про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чим порушив приписи Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011р. №649. Також, апелянт посилається на те, що при вирішенні спору судом першої інстанції не надано належної правової оцінки факту зволікання ОСОБА_1 у зверненні до ДМС України щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, після потрапляння в червні 2014 року на територію України до моменту першого звернення за захистом 16.06.2016р. позивач проживав в Україні у категорії нелегального мігранта. За цей час ОСОБА_1 шість разів притягувався до адміністративної відповідальності за ст.203 КУпАП. Обставини «переслідування», надані позивачем в ході повторного звернення 11.11.2021р. за міжнародним захистом, є фактично ідентичними до інформації, що він надавав під час звернення 16.06.2016р., які визнанні очевидно необґрунтованими ГУ ДМС в Одеській області, ДМС України та судовими інстанціями під час розгляду справи №420/7798/19. В матеріалах повторного звернення відсутні жодні нововиявлені обставини стосовно причин виїзду ОСОБА_1 ОСОБА_3 з Афганістану через переслідування представниками угрупування Талібан. Посилається апелянт і на те, що в ході проведеного аналізу інформації по країні походження підтверджено факт зміни державної влади Афганістану в 2021 році та створення нового уряду з представників «Талібану». Водночас, вказаний факт не створює обставину ймовірного індивідуального або не вибіркового переслідування шукача захисту за ознаками національності та віросповідання. При визначенні статусу біженця інформація по країні походження сама по собі не може слугувати доказом того, що заявник був учасником певних подій, про які йдеться в ІКП, зазнавав чи безпосередньо зазнає серйозної шкоди у разі повернення. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача та сторони, перевіривши доводи апеляційної скарги та законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, місце народження: провінція Газні, район Карабах, с. Тамакі. За національністю - афганець, хазар; віросповідання - мусульманин, шиїт. Рідна мова хазарійська, володіє російською мовою, мовами пушту та дарі. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Має незакінчену середню освіту, яку здобув у період з 1996р. по 2009р. Не був членом жодних політичних, військових, молодіжних, громадських, релігійних чи інших організацій, як в країні громадської належності так і поза її межами. В березні 2015 року ОСОБА_1 нелегально вибув з Афганістану до Таджикистану вантажним мікроавтобусом. На території Таджикистану перебував протягом двох місяців, за міжнародним захистом не звертався через бажання вирішити питання щодо потрапляння до європейських країн. 06.06.2015р. позивач потрапив до України (м. Київ) не легально, поза пунктом пропуску. З міста Києва позивач вирушив до м. Одеси за порадою невстановлених осіб, де влаштувався на роботу вантажником на промисловому ринку « 7 кілометр» (Одеська область). 16.06.2016р. ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Щодо причин виїзду з країни громадянської належності повідомив, що його батька та інших членів родини вбили представники «Талібану» під час його проживання в Афганістані. Розправа була пов`язана з тим, що батько працював директором школи для дівчат та відмовився закрити школу та вимогу «талібів». В ході опитування позивача з`ясовано два факти отримання ним погроз з боку талібів, а саме: в письмовому вигляді у вигляді листа, який батько отримав у школі, та усне повідомлення, яке він отримав від студентів. За словами позивача, через 15-20 діб після отримання письмової погрози мікроавтобус, на якому прямували батько, матір, рідна сестра та інші особи, був підірваний на автошляху до м. Ганзі. Зазначений інцидент іноземець ідентифікує як спрямовану атаку талібів на його батька. Також повідомив, що коли ввечері він повернувся додому, то побачив у будинку тіла його загиблих родичів та отримав від сусіда інформацію про те, що вони загинули від вибуху. Через певний час, зі слів заявника, двоє його рідних братів, які працювали чабанами, зникли безвісті. За результатами розгляду особової справи заявника Управління дійшло висновку, що клопотання позивача не містить умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема, в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. У зв`язку з цим, 13.08.2019р. Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 . 19.09.2019р. Державною міграційною службою України прийнято рішення №318-19, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення ДМС України ОСОБА_1 оскаржив в судовому порядку, однак рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22.01.2020р. по справі №420/7798/19, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 10.06.2020р., в задоволенні його позову відмовлено. 11.11.2021р. ОСОБА_1 повторно звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування своєї заяви зазначав, що його батько обіймав керівну посаду в школі для дівчат в населеному пункті Тамакі в провінції Газні в 2014 році. Місцеві представники угрупування «Талібан» вимагали від нього припинити таку діяльність, в тому числі у вигляді надсилання листів з погрозами. Після отримання відмови таліби розстріляли автомобіль батька. В ході нападу загинули батько, матір та рідна сестра заявника. У надісланих листах з погрозами були також вимоги щодо подальшої співпраці ОСОБА_1 ОСОБА_3 з представниками «Талібану», що змусило його вирішити питання щодо остаточного виїзду з Афганістану через побоювання зазнати розправи. У своїй заяві позивач, також, зазначав, що в країну громадянського походження він не може повернутися через ситуацію загальнопоширеного насильства та побоювання за своє життя. Його рідне місто захоплено талібами, які вбивають мирне населення. 19.01.2023р. Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 . У висновку зазначено, що обставини «переслідування» шукача захисту, надані в ході повторного звернення за міжнародним захистом, є фактично ідентичними до інформації, яку він надав під час звернення від 16.06.2016р. та які визнані очевидно необґрунтованими територіальним органом ДМС, ДМС України та судовими інстанціями. В матеріалах особової справи відсутні документальні або інші об`єктивні підтвердження щодо працевлаштування батька шукача захисту, отримання ним або заявником будь-яких погроз, загибелі близьких родичів тощо. Висновок: повідомлена заявником обставина його переслідування представниками «Талібану» під час проживання в Афганістані, що слугувала причиною його виїзду з країни громадянської належності, визнається очевидно необґрунтованою та неправдоподібною. Також, при формуванні висновку від 19.01.2023р. Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області врахувало інформацію про країну походження ОСОБА_1 - Ісламську Республіку Афганістан, актуальну станом на 2017, 2015 та 2022 роки. 15.02.2023р. Державною міграційною службою України прийнято рішення №14-23, яким відмовило у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ОСОБА_3 з підстав відсутності стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту». Не погоджуючись з правомірністю зазначеного рішення ДМС України ОСОБА_1 оскаржив його в судовому порядку. Задовольняючи частково позов суд першої інстанції виходив з того, що під час звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, останній свою заяву, серед іншого, обґрунтовував неможливістю добровільного повернення до країни громадської належності через військовий конфлікт в Афганістані та побоювання за власне життя. Однак, відповідач при прийнятті спірного рішення не проаналізував актуальну ситуацію по країні походження ОСОБА_1 і, як наслідок, не з`ясував характер об`єктивного побоювання позивача, зокрема, наскільки конфлікт в Афганістані загрожуватиме його життю, здоров`ю та свободі у разі повернення на батьківщину. У зв`язку з цим, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_3 від 11.11.2021р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та прийняти рішення у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011р. №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI). Відповідно до пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Враховуючи умови, передбачені ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, слід зазначити, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Положеннями абз.4 ч.1 ст.6 Закону №3671-VI визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника. Отже, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у ДМС України наявний обов`язок, при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Водночас, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Як вже зазначалося, ОСОБА_1 є громадянином Республіки Афганістан. При зверненні до органу ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також під час проведення з співбесід ОСОБА_1 ОСОБА_3 , серед іншого, посилався на те, що у країні його громадянської належності триває військовий конфлікт, що супроводжується загальнопоширеним насиллям та серйозними порушеннями прав людини. Отже, причинами звернення позивача із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, стало, окрім іншого, неможливість добровільного повернення до країни громадської належності через військовий конфлікт у Афганістані. Колегія суддів зазначає, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Такі висновки колегії суддів узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 20.04.2023р. по справі №520/5107/19. Так, орган ДМС, проаналізувавши інформацію по країні походження ОСОБА_1 , зазначив у висновку від 19.01.2023р., що в ході проведеного аналізу ІКП підтверджено факт зміни державної влади Афганістану в 2021 році та створення нового уряду з представників «Талібану». Водночас, вказаний факт не створює обставину ймовірного індивідуального або не вибіркового переслідування шукача захисту та ознаками національності та віросповідання. Згідно п.4.1. розділу ІV Правил №649 під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: - проводить співбесіду із заявником, результати якої оформлюються відповідним протоколом; - розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту). У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел. Разом з тим, як правильно встановлено судом першої інстанції, у висновку Головного управління ДМС України в Одеській області від 19.01.2023р. про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який став підставою для прийняття ДМС України спірного рішення №14-23 від 15.02.2023р., органом ДМС не проаналізовано актуальної інформації по країні громадянського походження ОСОБА_1 . Орган ДМС здійснив посилання на інформацію про країну походження позивача Ісламську Республіку Афганістан, актуальну станом на 2017, 2015 р.р. Використана відповідачем ІКП за серпень 2022 року (додаток №4 до висновку) стосується формування уряду та не має жодного відношення щодо обставин, наведених позивачем під час звернення із заявою про надання захисту. Водночас, використана Головним управлінням ДМС України в Одеській області інформація по країні походження позивача за серпень 2022 року (додаток №5 до висновку) свідчить про непоодинокі випадки збройних зіткнень в провінції Газні, вбивство цивільних представниками «Талібану», викрадення цивільних. Інформація щодо ситуації в сфері безпеки в провінції Газні, наведена відповідачем у висновку про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.01.2023р., не свідчить про наявність безпеки у такому регіоні та свідчить про наявність загрози безпеки цивільним та про наявність інцидентів з озброєним угрупуванням «Талібан». Колегія суддів зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Вказані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постановах від 24 грудня 2020 року у справі №2040/6507/18, від 27 травня 2021 року у справах №380/5727/20 та №420/4426/19, від 30 серпня 2021 року у справі №520/11435/2020. Таким чином, при розгляді заяви позивача органом ДМС актуальна інформація по країні громадянської належності врахована не була. Висновки територіального органу ДМС ґрунтуються без урахування нестабільної ситуації в Афганістані, нестабільних умов безпеки і поваги до людської гідності. Доводи відповідача про те, що позивач прибув в Україну не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з інших причин, не можуть впливати на результат розгляду його заяви. Колегія суддів зауважує, що бажання шукача захисту оформити своє легальне перебування на території України не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, за якої особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставі викладеного колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що спірне рішення Державної міграційної служби України №14-23 від 25.02.2023р., яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не відповідає критерію обґрунтованості, визначеному статтею 2 КАС України, тобто прийнято відповідачем без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. Надання відповідачем пояснень щодо проведення аналізу інформації про країну походження під час розгляду справи в суді не може вважатись дотриманням ним вимог приписів Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» під час прийняття оскаржуваного рішення. З огляду на те, що рішення відповідача не відповідає критерію обґрунтованості, вирішення питання стосовно надання захисту заявнику може бути реалізовано під час повторної перевірки відповідачем обставин, передбачених п.п. 1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що належним способом захисту прав позивача буде зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.11.2021р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та прийняти рішення у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством. При прийнятті такого рішення суд не здійснює втручання в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень, оскільки судом не приймається рішення по суті звернення особи, вирішення якого належить до повноважень ДМС України. Таким чином, доводи апеляційної скарги ДМС України не спростовують правильність висновків суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 , а тому підстав для задоволення скарги відповідача та скасування рішення від 12.07.2023р. колегія суддів не вбачає. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні. Керуючись ст.ст. 308, 310, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 липня 2023 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення виготовлений 12 вересня 2023 року. Головуючий: І.Г. Ступакова Судді: А.І. Бітов О.В. Лук`янчук