Постанова Київський апеляційний суд № 758/15619/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №758/15619/21 Головуючий у І інстанції -Петров Д.В. апеляційне провадження №22-ц/824/255/2022 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого Гуля В.В., суддів Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С., за участю секретаря Линок В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 15 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі офіційного представництва - Посольства Російської Федерації в Україні, про встановлення факту, що має юридичне значення,- встановив: ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення З поданої заяви вбачається, що заявник просив суд: встановити факт, що вимушене переселення заявника - ОСОБА_1 , 1985 року народження у червні 2014 року з окупованої території Луганської області України, а саме з міста Брянки відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області України, визначивши його статус як особи, яка перебуває під захистом міжнародної Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 15 листопада 2021 року відмовлено у відкритті провадження по справі. Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, вказує, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права за відсутності аналізу судом першої інстанції змісту заяви та практики у подібних правовідносинах. Окрім іншого зазначає, що метою встановлення факту вимушеного переселення є визначення його статусу, як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Зазначає, що юридичний факт, який він просить встановити є юридичним, з тих підстав, що породжує правові наслідки лише для нього. Посилається на практику Верховного Суду у даних правовідносинах. Враховуючи викладене просить апеляційну скаргу задовольнити, а ухвалу суду першої інстанції скасувати і справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали в межах доводів та вимог апеляційної скарги суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги та скасуванням ухвали з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду враховуючи наступне. Відмовляючи у відкритті провадження по заяві суд першої інстанції застосував ч.4 ст.315 ЦПК України вирішивши, що вбачається спір про право. Проте такий висновок суду першої інстанції не відповідає чинному законодавству враховуючи наступне. ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення З поданої заяви вбачається, що заявник просив суд: встановити факт, що вимушене переселення заявника - ОСОБА_1 , 1985 року народження у червні 2014 року з окупованої території Луганської області України, а саме з міста Брянки відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області України, визначивши його статус як особи, яка перебуває під захистом міжнародної Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру. У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання. Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини. Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року. Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник. Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на будь-який правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8?рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду. Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов`язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129). Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130). У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131). Таким чином, перша частина цих зобов`язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов`язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132). Згідно з частиною першою та пунктом п`ятим частини другої статті 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян. Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права. Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду в порядку окремого провадження за таких умов: факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону, викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні. Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян. Юридичний факт, який просив завник встановити є юридичним, з тих підстав, що породжує правові наслідки лише для нього - заявника по справі. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 1 постанови № 5 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» (із змінами внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України № 15 від 25.05.1998 року) в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: - згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; - чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; - заявник не має можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; - встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Обґрунтовуючи свою заяву заявником зокрема, зазначено, що метою встановлення факту вимушеного переселення у червні 2014 року з окупованої території Луганської області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України є визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту). А отже висновки суду першої інстанції про наявність спору про право та застосування ч.4 ст.315 ЦПК України є помилковими оскільки відповідно до викладеного справу необхідно розглядати в порядку окремого провадження . Враховуючи викладене, суд, у порушення вищевказаних положень закону, не звернув уваги на те, що встановлення факту, що має юридичне значення, щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Луганської області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації. Отже, місцевий суд, відмовляючи у відкритті провадження за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавив заявника права на встановлення причини його внутрішнього переселення. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, оскаржувана ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню як така, що постановлена з порушенням норм процесуального права, з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Таким чином, суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та не вірно застосував норми цивільного процесуального законодавства . За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню. Керуючись ст.ст.7,367,369,374,376,381,382,389 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 15 листопада 2021 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий В.В. Гуль Судді Ю.О. Матвієнко Я.С. Мельник