Постанова 4803 № 204/2754/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/927/22 Справа № 204/2754/21 Суддя у 1-й інстанції - Приваліхіна А. І. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 лютого 2022 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого Куценко Т.Р., суддів: Демченко Е.Л., Макарова М.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ' ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 14 липня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів, - ВСТАНОВИЛА: У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів. В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що ОСОБА_2 є власником двох земельних ділянок та у квітні 2018 року запропонував їй оплатну допомогу у придбанні у власність земельної ділянки шляхом приватизації, яка є сусідньою із його земельною ділянкою. Через свій похилий вік та не змогу займатися цією справою вона погодилася та 10 квітня 2018 року вони досягли згоди, за якою ОСОБА_2 зобов`язався за отриману від неї плату, яка не може перевищувати 2 000 доларів США, в строк до 01 січня 2020 року здійснити дії щодо оформленню документів на її ім`я по приватизації земельної ділянки по АДРЕСА_1 , про що зазначив у розписці, яку написав власноруч. За період з 10 квітня 2018 року по 11 вересня 2019 року він отримав від неї кошти на загальну суму 156 350 грн. У зв`язку з тим, що передбачених розпискою дій відповідач не здійснив, що свідчить про те, що він ввів її в оману та грошові кошти отримав безпідставно просила суд стягнути з відповідача на її користь безпідставно набуті кошти у сумі 152 350 грн. Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 14 липня 2021 року у позові відмовлено (а.с. 61-63). В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позов. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково відмови у задоволенні позову, вона надала грошові кошти, між нею та відповідачем існували домовленості які він порушив, а тому він повинен повернути їй отримані грошові кошти (а.с.66-69). 27 жовтня 2021 року відповідач надав відзив на апеляційну скаргу в якому посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Вказував, що позивач не була стороною договору про надання послуг, грошових коштів не передавала. Він вчинив ряд дій направлених на виконання послуг обумовлених в розписці та саме замовник порушив свої зобов`язання. До виниклих правовідносин не можливо застосувати ст. 1212 ЦК України (а.с.85-88). Згідно з п.1 ч.1 ст.274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи. Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями встановленими цією главою. Для цілей цього кодексу малозначними справами є: справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п.1 ч.6 ст.19 ЦПК України). Зважаючи на те, що ціна позову становить 152 350 грн. та не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін. Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що сторони по справі у 2018 році домовилися про те, що ОСОБА_2 надасть за оплату ОСОБА_1 посередницькі послуги щодо придбання у власність земельної ділянки шляхом її приватизації. Відповідно до розписки від 10 квітня 2018 року (а.с. 4), ОСОБА_2 має допомогти в оформленні документів по приватизації земельної ділянки, що розташований по сусідству із ділянкою по АДРЕСА_1 , що є у його власності, на користь ОСОБА_1 , за грошову винагороду, яка не повинна перевищувати 2 000$ у строк до 01 січня 2020 року, а також зобов`язується повернути отримані кошти у повному обсязі у разі невиконання своїх зобов`язань, крім першого платежу у розмірі 4000 гривень. У даній розписці також вказано, що всі отримані кошти фіксуються на зворотній стороні аркуша із текстом розписки (а.с. 4 зворот), в якій зазначені суми, які були отримані відповідачем. Із вказаних записів також вбачається, що кошти передавалися не за одну земельну ділянку, а за дві. Інформація щодо особи, яка надавала кошти ОСОБА_2 , та якій особі вони повинні бути повернуті у розписці не вказано. Розписка містить підпис лише ОСОБА_2 . Згідно з рішенням Дніпровської міської ради від 24 липня 2019 року №394/47 (а.с. 30-30а), ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_2 . 08 серпня 2019 року укладено договір № 288-08-19-ПЗ на виконання робіт з розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, на підставі якого зроблено проект землеустрою земельної ділянки по АДРЕСА_2 , загальною площею 0,0994 га, де замовником зазначено ОСОБА_1 та документи якого містять її підпис (а.с. 31-45). Як вбачається із Плану встановлення та узгодження зовнішніх меж землекористування, він містить підпис лише землекористувача ОСОБА_1 , натомість особисті підписи представників суміжних землекористувачів відсутні (а.с. 39). 11 січня 2018 року ОСОБА_2 сплачено ТОВ «Геоспектр-7» грошові кошти у розмірі 2 000 грн. за підготовчі роботи щодо надання дозволу на складання документації із землеустрою по АДРЕСА_3 (а.с. 46). Відповідно до акту обстеження земельної ділянки АДРЕСА_4 виявлено наявність бетонного фундаменту (а.с. 51-52), у зв`язку із чим ОСОБА_3 було відмовлено у задоволенні вимог щодо підготовки проекту рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення йому вказаної земельної ділянки за відсутності правоустановчих документів на даний фундамент. Разом з тим, судом встановлено та не заперечувалося представницями сторін у судовому засіданні, що ОСОБА_3 є сином ОСОБА_1 . Як вбачається із розписки від 10 квітня 2018 року, яка укладена щодо надання послуг з оформлення документів по приватизації земельної ділянки (а.с. 4), вона містить відомості лише щодо особи, яка повинна надати такі послуги, якою є ОСОБА_2 та який, в розумінні ст. 901 ЦК України, є виконавцем таких послуг, та особи, на користь якої повинні бути надані такі послуги. Однак відомостей щодо особи, яка надавала ОСОБА_2 грошові кошти за ці послуги та кому необхідно повернути отримані кошти у разі невиконання взятих на себе зобов`язань, тобто відомості щодо іншої сторони правочину замовника, розписка не містить, як і не містить підпису цієї особи. Доводи позивачки про те, що оскільки вона зазначена у розписці, як особа, на користь якої повинні надаватися такі послуги, то вона і є тією особою, яка надавала ці кошти та які повинні бути їй повернуті, суд оцінив критично, оскільки замовником у даному випадку може бути інша особа, а належних та достатніх доказів щодо того факту, що саме позивачка надавала грошові кошти відповідачу, суду не надано. Крім того, розписка не містить особистого підпису ОСОБА_1 , що також свідчить про те, що вона не є стороною укладеного правочину. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив із їх недоведеності та необґрунтованості. Оскільки стороною позивачка у судовому засіданні не доведено належними, допустимими та достатніми доками, що відповідачем порушені її права, тобто на теперішній час факту порушення відповідачем прав позивачки судом не встановлено. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції у зв`язку з наступним. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини. Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України. Згідно з частинами першою та другою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широку сферу застосування: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення, чи вибуло майно з володіння власника за його волею або всупереч його волі, чи є набувач добросовісним або недобросовісним. Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: а) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); б) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності достатньої правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 цього Кодексу, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору. Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі. Наведене у своїй сукупності свідчить, що кондикція - це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна (носія іншого цивільного права), підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця (набувача майна) з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності цивільних відносин безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливо здійснити шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати у набувача таке майно. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17 та постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 757/42443/15-ц (провадження № 61-38890св18). У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) дійшла висновку, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно зі статтями 12,13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів. За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Так дійсно з наданої позивачем копії розписки (а.с.4) вбачається, що відповідач повинен був допомогти з оформлення документів на земельну ділянку на користь позивачки. Втім, з зворотної сторони наданої розписки не вбачається факт отримання відповідачем саме від позивача грошових коштів. Відповідач факт отримання грошей від позивачки заперечує, а позивач не довела, що саме вона передавала відповідачу грошові кошти. З матеріалів справи вбачаться, що відповідачем було здійснено ряд дій направлених на оформлення двох земельних ділянок на користь позивачки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (а.с.30-54). Доводи апеляційної скарги вказаних висновків не спростовують. Інші доводи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 липня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Т.Р. Куценко Судді: Е.Л. Демченко М.О. Макаров