Постанова 4813 № 521/14313/19

Номер провадження: 22-ц/813/1765/21 Номер справи місцевого суду: 521/14313/19 Головуючий у першій інстанції Леонов О.С Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14.01.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого: Драгомерецького М.М. (суддя-доповідач), суддів: Дрішлюка А.І., Громіка Р.Д., розглянувши у спрощеному позовному провадженні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 26 березня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування коштів, - В С Т А Н О В И В: 29 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, який у подальшому був ним уточнений, до ОСОБА_2 про витребування коштів. Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що 27 серпня 2016 року ОСОБА_1 перерахував на банківську картку ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 40 800 гривень. Позивач неодноразово у телефонному режимі звертався до відповідача із вимогою повернути йому кошти, у відповідь відповідачем було зазначено що повернути кошти наразі не має можливості та поверне гроші згодом, але згодом ОСОБА_2 перестала відповідати на дзвінки та уникала спілкування. Отже, з огляду на вищенаведене позивач звернувся до суду із вказаним позовом та просив суд стягнути з відповідача перераховані грошові кошти у сумі 40 800 гривень, що підтверджується платіжним дорученням №Р24А128012130А21098 від 27 серпня 2016 року, а також проценти за користування без достатньої правової підстави грошовими коштами у сумі 21 682, 88 грн., що розраховані на рівні облікової ставки НБУ станом на кожен день користування коштами. 24 лютого 2020 року від відповідача ОСОБА_2 надійшли пояснення щодо задоволеного позову, в яких вона зазначила, що вимоги позивача не можуть бути задоволені, оскільки до даного спору слід застосувати позовну давність та вважає, що позовні вимоги позивача мають ознаки зловживання правом на позов. Також, відповідачем було подано заяву про розгляд справи за відсутності відповідача, де відповідач додатково зазначила що позовні вимоги не визнає та просить суд відмовити у задоволенні позову та задовольнити клопотання про застосування позовної давності, яка є підставою для відмови у позові. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 26 березня 2020 року позов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 40 800 гривень, проценти за користування грошовими коштами в сумі 758,80 гривень та витрати по сплаті судового збору в розмірі 563,30 гривень. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 28 серпня 2016 року по 03 грудня 2019 року скасувати й ухвалити в цій частині вимог нове рішення, яким задовольнити в повному обсязі позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 28 серпня 2016 року по 03 грудня 2019 року включно в сумі 20 924,08 грн., в іншій частині рішення суду залишити без змін, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що судом першої інстанції не враховано, що позивачем не доведено безпідставність набуття нею грошових коштів, помилки при їх перерахуванні, недобросовісності з боку набувача. Кошти перераховані позивачем відповідачу добровільно, за відсутності рахункової посилки, як засіб існування, за статтею 1215 ЦК України не підлягають поверненню. Отже судом порушені норми матеріального та процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Згідно із ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи вищезазначене, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення виготовлене 14 січня 2021 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у апеляційних скаргах сторін у справі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги сторін у справі задоволенню не підлягають, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в частини 2 статті 16 ЦК України. Обґрунтовуючи правові підстави позову, позивач ОСОБА_1 послався на положення статті 1212 ЦК України. Загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України. Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав. Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які вникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. З урахуванням змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов`язання. Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широку сферу застосування: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення, чи вибуло майно з володіння власника за його волею або всупереч його волі, чи є набувач добросовісним або недобросовісним. Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: а) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); б) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності достатньої правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 цього Кодексу, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору. Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі. Узагальнюючи викладе, можна дійти висновку про те, що кондикція це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Таким чином, зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України). Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб. За змістом статті 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до платіжного доручення №Р24A128012130A21098 від 27 серпня 2016 року ОСОБА_1 було перераховано ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 40 800, 00 гривень (а.с. 6). У судовому засідання адвокат Сандаков О.В. в інтересах позивача ОСОБА_1 пояснив суду, що між сторонами у справі ніколи не існувало, будь-яких договорів та домовленостей на виконання яких і було здійснено передачу коштів ОСОБА_2 , а мало місце лише помилкове перерахування коштів. Позивачем ОСОБА_1 було надано до суду розрахунок процентів за користування чужими грошовими коштами у сумі 21 682, 88 грн., з якого вбачається, що позивачем визначено період розрахунку з 27 серпня 2016 року, тобто з дати коли були помилково перераховані такі кошти, по 21 січня 2020 року включно (а.с. 48-49). Відповідачка ОСОБА_2 у письмових поясненнях на позов не заперечувала факт отримання коштів, які просить стягнути позивач, однак стверджувала, що, згідно із частиною першою статті 1215 ЦК України, не підлягають поверненню безпідставно набуті, зокрема, інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача. Зазначила, що лише 04 грудня 2019 року, після ознайомлення з матеріалами справи їй стало відомо, що позивач вимагає повернення від неї вказаних коштів, як безпідставно набутих (а.с. 60-64). Будь яких доказів того, що ОСОБА_1 телефонував до ОСОБА_2 та просив повернути йому спірні грошові кошти позивачем не надано до суду, як і не надано інших доказів звернення до відповідача із відповідною вимогою до отримання відповідачем позовної заяви. В матеріалах справи також відсутні докази повернення позивачу перерахованих ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 40 800, 00 грн. та сплати відповідачем процентів за користування коштами за період часу до моменту ухвалення судом рішення по справі. Згідно із частиною 2 статті 1214 ЦК України, у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу). Відповідно до статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що правова підстава щодо отримання грошових коштів між сторонами не виникла, жодного договору між сторонами не укладалось, а тому оспорювана сума 40 800, 00 гривень, вважається отриманою відповідачем безпідставно в розумінні статті 1212 ЦК України та є такою, що підлягає поверненню відповідачем ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 .. Нарахування відповідачу процентів за користування чужими грошовими коштами може бути здійснене на рівні облікової ставки Національного банку України за аналогією закону на підставі приписів статті 1048 ЦК України та стягнення із відповідача на користь позивача підлягають відсотки за користування зазначеною сумою коштів, а саме 758 гривень 80 копійок за період з 04 грудня 2019 року по 21 січня 2020 року, нарахованих у розмірі облікової ставки Національного банку України. Відмовляючи у задоволенні клопотання відповідача про застосування строку позовної давності, суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивачем не пропущено строк позовної давності для звернення до суду, оскільки з відмітки штемпеля вхідної кореспонденції суду позовну заяву ОСОБА_1 зареєстровано 29 серпня 2019 року, але позовна заява надійшла до суду засобами поштового зв`язку та згідно конверта, позивачем було направлено позовну заяву до суду 23 серпня 2019 року. Посилання відповідачки ОСОБА_2 у апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом першої інстанції не враховано, що згідно із частиною першою статтею 1215 ЦК України, не підлягають поверненню безпідставно набуті, зокрема, інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача, не приймаються до уваги за таких підстав. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам. Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, відповідачем ОСОБА_2 ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції не доведено належним чином заперечення щодо позовних вимог ОСОБА_1 щодо безпідставності вимог про повернення безпідставно набутих грошових коштів. Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21 лютого 2011 року) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10 травня 2011 року) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»). Права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати у набувача це майно. Згідно із частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші. Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року по справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року по справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19) зроблено правової висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №753/15556/15-ц (провадження №14-445цс18) міститься правовий висновок про те, що «зобов`язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна. Відсутність правової підстави це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала». Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах: від 10 вересня 2018 року у справі №638/11807/15-ц (провадження №61-1215св17), від 12 вересня 2018 року у справі №154/948/16 (провадження №61-4497ск18), від 12 грудня 2018 року у справі №205/3330/14-ц (провадження №61-1133св18), від 17 квітня 2019 року у справі №759/1206/17 (провадження №61-40св19). Заперечуючи проти позову, відповідачка ОСОБА_2 стверджувала, що позовні вимоги є безпідставними, оскільки згідно із частиною першою статтею 1215 ЦК України, не підлягають поверненню безпідставно набуті, зокрема, інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача Дійсно, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №753/15556/15 (провадження №14-445цс18) усуваючи розбіжності у застосуванні статті 2015 ЦК України дійшла правового висновку про те, що «у статті 1215 ЦК України передбачені загальні випадки, за яких набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню. Її тлумачення свідчить, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності набувача такої виплати. При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум». Як зазначалось вище, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України, частина третя статті 10 ЦПК України в редакції станом на дату розгляду справи судом першої інстанції). Проте, відповідачкою ОСОБА_2 не доведено в судовому засіданні будь-якими достовірними, належними та достатніми доказами те, що спірна сума грошових коштів надані неї позивачем, як засіб існування. Аналізуючи зазначені норми матеріального та процесуального права, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини, що мають значення для правильного вирішення спору та наявні у справі докази, надані сторонами у справі, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції у даному випадку дійшов правильного висновку, що набувач ОСОБА_2 збагатилася за рахунок потерпілого ОСОБА_1 поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, тому вказана сума та проценти за користування чужими грошовими коштами підлягають поверненню. Доводи позивача ОСОБА_1 у апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами включно 20 924,08 грн. за період з 28 серпня 2016 року по 03 грудня 2019 року є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що проценти за користування чужими грошовими коштами підлягають стягненню за весь період, не приймаються до уваги за таких підстав. У частині першої статті 1214 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов`язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. Судом першої інстанції з достовірністю встановлено, що нарахування відповідачу процентів за користування чужими грошовими коштами може бути здійснене саме, з 04 грудня 2019 року, коли відповідачка дізналась про володіння грошовими коштами позивача без достатньої правової підстави після ознайомлення з матеріалами цивільної справи Отже, доводи апеляційної скарги позивача є безпідставними й задоволенню не підлягають. Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору позивач отримав ефективний засіб юридичного захисту свого права, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивач ОСОБА_1 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, у даному випадку в судовому засіданні позивачем доведено належним чином, що відповідач порушила його права, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право підлягає судовому захисту. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості та, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм належну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову. Інших правових доводів апеляційні скарги сторін у справі не містять. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції(див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, а також зміни рішення суду, немає. Оскільки ціна позову в даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа згідно п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України є малозначною і в силу вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України ухвалене по ній апеляційним судом судове рішення не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.п. а) - г) п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382-384, 389 ЦПК України Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 26 березня 2020 рокузалишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складено: 14 січня 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дрішлюк Р.Д. Громік