Постанова 4852 № 160/6785/20

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 27 січня 2022 року м. Дніпросправа № 160/6785/20 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Бишевської Н.А. (доповідач), суддів: Добродняк І.Ю., Семененка Я.В., за участю секретаря судового засідання Волкової К.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року у справі №160/6785/20 за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Дніпропетровської обласної прокуратури в якому, з урахуванням уточнень позову від 21.07.2020 р., просив визнати бездіяльність прокуратури Дніпропетровської області протиправною та зобов`язати відповідача сплатити на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , матеріальну шкоду у розмірі 1 021 095,96 (один мільйон двадцять одна тисяча дев`яносто п`ять) грн., у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України Про прокуратуру, завданої положеннями пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 21 січня 2020 року. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що протягом періоду роботи позивача в органах прокуратури, розмір його посадового окладу був значно менший від передбаченого законом, і відповідно заробітна плата виплачувалась позивачу у меншому розмірі за заявлений період. 26.03.2020 р. рішенням Конституційного Суду України норми щодо нарахування грошового забезпечення входячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Наведені обставини обумовили звернення позивача до суду. Обґрунтовуючи заявлені вимоги, ОСОБА_1 зазначає, що виправлення помилок , допущених при ухваленні законів, передбачено саме ст.152 Конституції України, а захист прав та інтересів осіб, яким внаслідок дії законів, що не відповідали Конституції України, завдано матеріальної чи моральної шкоди, визначений саме прямою нормою ч.3 ст. 152 Конституції України. Таким чином належним способом захисту прав позивач вважає норму прямої дії ст. 152 Конституції України та стягнення на його користь матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, тобто збитків. Крім того, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 27.11.19 р. по справі № 242/4741/16, позивач вважає, що у даній справі відповідачем є держава через відповідні органи, діями яких завдано шкоду. З огляду на зазначене, позивач не вважає необхідним залучення до участі у справі Державної казначейської служби України. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 р. у справі № 160/6785/20 адміністративний позов ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено. Судом встановлено, що позивач працював в органах прокуратури України на прокурорсько -слідчих посадах з 14.04.2008 до 21.01.2020. Розмір посадового окладу позивача за період з 01 липня 2015 року по 21 січня 2020 року був значно менший від передбаченого законом. Наведене обумовлено тим, що Законом України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» внесено зміни до Закону України «Про прокуратуру» та визначено, що стаття 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. В 2020 році Рішенням КСУ дане положення визнано неконституційним. З врахуванням наведеного, а також проаналізувавши розмір заробітної плати визначеної законом та тим, що фактично отримувався позивачем, суд дійшов висновку, що тривалий час позивач отримував грошове забезпечення в розмірі меншому ніж передбачено законом, що є порушенням його прав. З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що шкоду завдану фізичній особі актами і діями, що визнані неконституційними, повинна відшкодовувати Держава України, в особі державного органу - Дніпропетровської обласної прокуратури. Зазначені обґрунтування обумовили прийняття рішення про задоволення позовних вимог. Не погодившись з рішенням суду, Дніпропетровською обласною прокуратурою подано апеляційну скаргу, згідно якої особа, яка подає апеляційну скаргу просить скасувати рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 р. у справі № 160/6785/20, як таке що винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Скаржник, посилаючись на норми 81, 89, 90 Закону України «Про прокуратуру», ст. 23, 48, 51 Бюджетного кодексу України, вказує, що в період з 2015 р. по 2020 р. включно Прокуратура Дніпропетровської області фінансувалася головним розпорядником коштів відповідно до чинного законодавства і оскільки з часу набрання чинності Законом України «Про прокуратуру» розміри окладів працівників органів прокуратури регулювалися постановами Кабінету Міністрів України та Законами України про Державний бюджет України, і видатки на реалізацію положень ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» не передбачались, прокуратура Дніпропетровської області не мала правових підстав для нарахування та виплати позивачу заробітної плати поза межами видатків Державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України. З огляду на зазначене, скаржник зазначає про безпідставність твердження позивача про допущену протиправну бездіяльність в частині виплати заробітної плати. Також як у відзиві на адміністративний позов так і в доводах апеляційної скарги відповідач зазначає, що Закон України «Про прокуратуру» №1697-VII від 14.10.2014 р. (зі змінами, внесеними Законом №113), а не Бюджетний кодекс (норма якого визнана неконституційною) передбачає оплату праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури») яка є чинною. При цьому, відповідач вважає безпідставними посилання позивача на те, що оскільки рішенням Конституційного Суду від 26.03.2020 року у справі № 1 -223/2018(2840/18) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, то він має право на перерахунок посадового окладу відповідно до ст. 81 Закону України «Про прокуратуру». Також відповідач вважає, що позивачем невірно обрано спосіб захисту свого порушеного права. Так, ч.3 ст. 152 Конституції України встановлено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Таким чином, у разі встановлення порушеного права ОСОБА_1 на отримання заробітної плати у розмірах, встановлених ст.81 Закону України «Про прокуратуру», завдану йому матеріальну шкоду повинна відшкодовувати держава, а не конкретний державний орган в межах власних бюджетних асигнувань. У судовому засіданні апеляційної інстанції позивач та представник відповідача визначені правові позиції по справі підтримали, надати пояснення та заперечення щодо доводів апеляційної скарги. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, колегія суддів вважає наявними підстави для задоволення апеляційної скарги, та зазначає: Відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_2 , позивач працював на відповідних посадах в органах прокуратури починаючи з 14.04.2008 р. 21.01.2020 р. звільнений з посади з органів прокуратури за власним бажанням на підставі п.7 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» відповідно до наказу від 15.01.2020 року № 35к. Заявлену суму стягнення матеріальної шкоди позивач визначив за період з 01 липня 2015 року по 21 січня 2020. Заробітна плата за спірні періоди позивачу виплачувалась із урахуванням посадових окладів, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури». Позивач вважає, що відповідачем у порушення вимог Закону України «Про прокуратуру» заробітна плата йому у повному обсязі не виплачена, сума недоплати складає 1 021 095,96 грн., що й зумовило його звернення до суду з цим позовом. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги відповідача, колегія суддів зауважує, що предметом з`ясування у даній справі є питання наявності протиправної бездіяльності відповідача, яка полягає у нарахуванні та виплати заробітної плати позивачу не у розмірі, передбаченому ст.81 Закону України «Про прокуратуру». Способом захисту порушеного права позивач визначив стягнення саме матеріальної шкоди, у розмірі недоплаченої заробітної плати, приймаючи до уваги рішення Конституційного суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18). Таким чином, визначальним у цій справі є встановлення обставин, які б підтверджували або спростовували позицію позивача про допущену прокуратурою Дніпропетровської області ( на момент звернення до суду), у спірних правовідносинах, протиправної бездіяльності. З цього приводу, колегія суддів зазначає: Закон України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 № 1697-VII визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Закон України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 № 1697-VІІ набрав чинності 15.07.2015, крім статті 12 (місцеві прокуратури) та Додатка до цього Закону щодо переліку та територіальної юрисдикції місцевих прокуратур, які набрали чинності з 15.12.2015 (абзац 3 п.1 розд. XII "Прикінцеві положення"). З набранням чинності Законом № 1697-VІІ втратив чинність Закон України "Про прокуратуру" № 1789-ХІІ 1991 року, крім, зокрема, ч. 1 ст. 49, яка втрачає чинність з 15.12.2015 (п. 3 розд. XII "Прикінцеві положення"). Статтею 49 Закону 1789-ХІІ визначалося матеріальне і соціальне забезпечення працівників прокуратури. Отже, до 14.12.2015 порядок матеріального забезпечення прокурорів визначався ст. 49 Закону України "Про прокуратуру" № 1789-ХІІ (1991 року). Починаючи з 15.12.2015 (після втрати чинності ст.49 Закону №1789-ХІІ) матеріально-побутове забезпечення прокурора визначалося Законом № 1697-VІІ. Згідно із ч.1 ст.81 Законом № 1697-VІІ заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Частиною 3 ст. 81 Закону № 1697-VІІ передбачалось, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених Законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат (в подальшому розмір окладу змінювався). Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом прокурора регіональної прокуратури - 1,2. В подальшому з 01.01.2017 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" № 1774-VIII, яким внесено зміни до ч. 3 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" та визначено, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а в подальшому посадовий оклад збільшений до 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб (Закон № 113-IX від 19.09.2019). Після прийняття Закону України 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру", були прийняті Закон України від 28 грудня 2014 року № 80-VIII "Про Державний бюджет України на 2015 рік" та Закон України від 28 грудня 2014 року № 79-VIII "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин". Так, Законом № 79-VIII доповнений розділ VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України , зокрема, п. 26, який передбачив, що норми і положення статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Відповідно до ч.1, 2 ст.89 Закону України «Про прокуратуру» фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, а також інших джерел, не заборонених законодавством, у тому числі у випадках, передбачених міжнародними договорами України або проектами міжнародної технічної допомоги, зареєстрованими в установленому порядку. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Офісом Генерального прокурора. У свою чергу, фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період (ч.1 ст.90 Закону України «Про прокуратуру»). Суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідач не наділений правом самостійно, без правового врегулювання збільшення видатків Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у розмірі, встановленому Законом України «Про прокуратуру». Така правова позиція висловлена Верховним Судом у справі №320/1874/19. Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці установлювати працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів та інші виплати. Видатки, пов`язані з реалізацією цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання органів прокуратури (пункти 2 і 6). Постановами Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2015 року №763 і від 9 грудня 2015 року №1013 внесені відповідні зміни до схем посадових окладів працівників органів прокуратури. Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України передбачено, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Відповідно до статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Частиною другою статті 152 Конституції України і частиною першою статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Отже, визнання неконституційними певних положень чинного законодавства в подальшому, не може мати наслідком визнання протиправними дій/рішень відповідача, які були вчинені/прийняті до визнання таких норм неконституційними, оскільки відповідач, у спірних відносинах, був зобов`язаний і діяв у межах та на підставі того законодавства, яке існувало на час виникнення спірних відносин. З цих підстав суд апеляційної інстанції не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 р., на яке посилається позивач, впливає на спірні правовідносини, оскільки заявлені позивачем вимоги стосується періоду до прийняття зазначеного рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного суду , викладеною в ухвалі від 18.03.2021 р. по справі № 815/1349/16. За загальним правилом рішення Конституційного Суду України змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати його ухвалення, якщо інше не встановлено самим рішенням. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що відсутні правові підстави стверджувати про допущену відповідачем протиправну бездіяльність в частині нарахування та виплати ОСОБА_1 заробітної плати у період з 01.07.2015 по 21 січня 2020 у розмірі, який виплачувався. Рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення КСУ, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України. Встановлена рішенням Конституційного Суду України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верхового суду від 28 січня 2021 року у справі № 560/703/20. Судова колегія звертає увагу, що у рішенні Конституційного Суду України №6-р/2020 від 26 березня 2020 року відсутні положення, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які припинилися на момент його ухвалення. Натомість у резолютивній частині рішення чітко вказано, що положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Таким чином, дія положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України (які наділяли КМУ повноваженнями встановлювати порядок та розміри виплати заробітної плати прокурорам) втратила чинність 26 березня 2020 року. Спірні правовідносини між сторонами виникли до зазначеної дати. Отже, з огляду на наведене, враховуючи відсутність у відповідача права на здійснення перерахунку та виплату посадового окладу позивачу самостійно без правого врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України у розмірі, іншому ніж встановлений постановою КМУ №505 та враховуючи те, що рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 на спірні правовідносини за період з 01 липня 2015 року по 21 січня 2020 року не може вплинути, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що відповідач не допустив протиправної бездіяльності щодо неналежного розрахунку з позивачем за вказаний період і як наслідок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо зобов`язання сплатити матеріальну шкоду за період з 01 липня 2015 року до 21 січня 2020 року, на що не звернув увагу суд першої інстанції та прийняв помилкове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 . В той же час, надаючи оцінку доводам позивача, що предметом даного спору є відшкодування шкоди завданої застосуванням неконституційного акту у вигляді недоплаченої частини заробітної плати, недоотриманої ОСОБА_1 , суд вважає, що суми недоотриманої заробітної плати можуть вважатися збитками у розумінні ст.22 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до пункту 2 частини другої тієї ж статті збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Отже, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. У справі, яка переглядається, збитки полягають не в реальних втратах особи, яких вона зазнала або зазнає, а в тих доходах, які позивач недоотримав внаслідок порушення цивільного права. При цьому, суд апеляційної інстанції вважає, що право особи на отримання винагороди (заробітної плати) за виконану роботу є правом цивільним, в незалежності від того, в яких відносинах таке право виникло чи то в відносинах, пов`язаних з проходженням публічної служби чи то в відносинах, не пов`язаних з проходженням публічної служби. Таким чином, на переконання суду апеляційної інстанції, особа, яка внаслідок прийняття неконституційного закону, отримувала заробітну плату у меншому розмірі, має право на відшкодування збитків у вигляді недоотриманих доходів (заробітної плати) упущеної вигоди. Вказаний висновок суду апеляційної інстанції зроблено враховуючи те, що за умови неможливості застосування рішення Конституційного Суду на правовідносини, які мали місце до часу його ухвалення (ретроспективна дія), а саме така зазначена правова позиція покладена колегією в основу скасування рішення у даній справі, буде мати місце ситуація при якій стає неможливим взагалі захист порушеного права та відшкодування (виплати) недоотриманих сум заробітної плати. В той же час, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду, не вбачає підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та стягнення з відповідача матеріальної шкоди з таких підстав. У заявленому позові позивач посилається на норму Основного закону (ч.3 ст.152) , яка надає йому право для відшкодування збитків. Як зазначено вище, відповідно до ч.3 ст.152 Конституції України компенсація за завдану шкоду відшкодовується державою. У спірному випадку позивачем заявлено вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди до органу Прокуратури, в якому останній обіймав посаду та отримував заробітну плату. Однак, як зазначено вище саме діями (бездіяльністю) відповідача не було завдано шкоди, оскільки останній виплачував заробітну плату позивачеві виходячи із правового регулювання, яке існувало на той час. Крім цього, враховуючи положення ч.3 ст.152 Конституції України, шкода відшкодовується державою, а не державними органами, в яких позивач працював на посадах прокурора. У спірному випадку відповідачем не приймалося нормативно-правових актів, які б вплинули на розмір виплаченої заробітної плати позивача, що свідчить про безпідставність посилань позивача на протиправну бездіяльність заявленого у позові відповідача тому, відповідно, відсутні правові підстави для задоволення заявленого позову. Враховуючи вищезазначене, судова колегія, скасовуючи рішення суду у даній справі, вважає відсутніми правові підстави для задоволення заявлених позовних вимог, з огляду на що приймає нову постанову про відмову у задоволенні позову. Керуючись статтями 241-245, 250, 315, 316, 321, 322, 327, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 р. у справі № 160/6785/20 - задовольнити. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 р. у справі № 160/6785/20 - скасувати, прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову. Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках та строки передбачені ст.ст.328, 329 КАС України. Головуючий - суддя Н.А. Бишевська суддя І.Ю. Добродняк суддя Я.В. Семененко