Постанова 4852 № 280/8220/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 01 серпня 2022 року м. Дніпросправа № 280/8220/21 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Панченко О.М. (доповідач), суддів: Іванова С.М., Чередниченка В.Є., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 06 грудня 2021 року (м. Запоріжжя, суддя Новікова І.В.) у справі № 280/8220/21 за позовом ОСОБА_1 до Запорізької обласної прокуратури про відшкодування шкоди, - встановив: 08 вересня 2022 року позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив - стягнути з Держави України в особі Запорізької обласної прокуратури на користь позивача матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, надбавки за вислугу років та премії, визначених за ст. 81 Закону України Про прокуратуру, завданої положеннями пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 26 березня 2020 року у розмірі 1203131,48 грн.; - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не здійснення нарахування та виплати позивачу заробітної плати за період з 27.03.2020 по 19.03.2021, з урахуванням розміру посадового окладу, визначеного ст. 81 Закону України Про прокуратуру та стягнути із Запорізької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 недоотриману частину заробітної плати, визначеної за ст.81 Закону України Про прокуратуру, за період з 27.03.2020 по 19.03.2021 у сумі 413056,18 грн. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 06 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, посилаючись на невідповідність висновків обставинам справи. В апеляційній скарзі позивач зазначає, що з 01.07.2015 по 26.03.2020 різниця між фактично нарахованим посадовим окладом та посадовим окладом, який, на його думку, повинен бути нарахований відповідно до вимог зазначеного закону, а також розмір недоотриманих внаслідок цього надбавки за вислугу років та премії становить 1203131,48 грн., з яких: 913 451,13 грн. - різниця посадових окладів, 198335,23 грн. - розмір не донарахованої надбавки за вислугу років, 91345,11 грн. - розмір не отриманої премії. Зазначене відбулося у зв`язку із прийняттям Закону України "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» № 79-VIII від 28.12.2014 (набрання чинності з 01.01.2015), яким внесено зміни до п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру» та визначено, що ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів У країни, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів Фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. В подальшому, Конституційний суд України 26.03.2020 ухвалив рішення у справі № 1-223/208 (2840/18), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» 14.10.2014 № 1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених КМУ, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Вказане положення втратило чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Рішення Конституційного Суду України не створює юридичного факту неконституційності нормативно-правового акту, а встановлює наявність чи відсутність такого юридичного факту. Отже, зазначені положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України були неконституційними і до 26 березня 2020 року. Позовні вимоги в частині стягнення з прокуратури матеріальної шкоди у вигляді не отриманої частини заробітної плати, визначеної за ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», обґрунтовані правом позивача на застосування норми прямої дії - ст. 152 Конституції України, оскільки захист прав та інтересів осіб, яким внаслідок дії законів, що не відповідали Конституції України, завдано матеріальної чи моральної шкоди, визначений ч. 3 ст. 152 Конституції України. У період з 27.03.2020 по 19.03.2021 позивачу нараховувалась заробітна плата виходячи з розміру посадового окладу, визначеного постановою КМУ від 31.05.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури». Проте, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697 зі змінами втратили чинність з дня ухвалення рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 у справі №6-р/2020, тобто з 26.03.2020. Розмір посадового окладу прокурора є конкретно визначеним та встановленим спеціальним Законом. Позивач до 19.03.2021 року працював прокурором, а тому будь-яка назва його посади або структурного підрозділу на його статус прокурора не впливає. Отже, з 27.03.2020 застосування до правовідносин щодо оплати праці позивача положень постанови КМУ від 31.05.2012 №505 неможливе та суперечить чинному національному і міжнародному законодавству. Таким чином, висновки суду щодо правомірності дій відповідача при нарахуванні та виплаті заробітної плати позивачу з 27.03.2020 є не обґрунтованими. За період 27.03.2020 по 19.03.2021 різниця між фактично нарахованим посадовим окладом та посадовим окладом, який повинен бути нарахований позивачу відповідно до вимог зазначеного закону, а також розмір не отриманої надбавки за вислугу років та премії становить 413 056,18 грн. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову. Відповідач надіслав до суду відзив на апеляційну скаргу, у якому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін. Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги дотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 працював в органах прокуратури Запорізької області з липня 2008 по 19.03.2021 року, в тому числі з 15.12.2015 на посаді прокурора Запорізької місцевої прокуратури №3 Запорізької області, з якої був звільнений з 19.03.2021 за результатами неуспішного проходження атестації на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України Про прокуратуру. На думку позивача, у період з 01.07.2015 по 26.03.2020 йому заподіяно матеріальну шкоду, оскільки відповідач порушив його право на отримання належної оплати праці внаслідок прийняття та тривалого застосування законодавчого акту (з 01.07.2015 по 26.03.2020), який в подальшому визнаний неконституційним згідно рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 у справі № 1-223/208 (2840/18). Також відповідач у період із 27.03.2020 по 19.03.2021 не здійснив позивачу нарахування та виплату у повному обсязі заробітної плати, визначеної ст. 81 Закону України Про прокуратуру. Не погодившись із зазначеною бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав. Суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог позивача, оскільки: - 26.03.2020 відповідач не мав підстав не враховувати як межі бюджетних призначень, кошториси та штатні розписи, так і правила пункту 26 розділу VI Бюджетного кодексу України та постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505, які були чинними. Тому, відповідно, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати за період з 01.07.2015 по 26.03.2020 у розмірі 1203131,48 грн.; - дія ст. 81 Закону України Про прокуратуру у редакції, дійсній у період з 27.03.2020 по 19.03.2021, не поширюється на прокурорів регіональних та місцевих прокуратур, оплата праці таких працівників здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури. Положення до п. 3 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19.09.2019 № 113-ІХ (далі - Закон № 113-ІХ) не визнані неконституційними. У зв`язку з цим, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність у відповідача правових підстав для здійснення позивачу оплати праці у період з 27.03.2020 по 19.03.2021 у інший спосіб, ніж встановлений п. 3 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону №113-IX, що виключає наявність бездіяльності відповідача у спірних правовідносинах щодо неналежного розрахунку та, відповідно, підстав для зобов`язання нарахування та виплати заробітної плати ОСОБА_1 за спірний період. Суд апеляційної інстанції погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України передбачено, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Водночас, як визначено частиною другою статті 152 Конституції України і частиною першою статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. У Рішенні від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Подібний висновок також висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19, за яким: рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення). Суд наголошує, що дія окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, згідно рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18), втратила чинність 26 березня 2020 року. Водночас, Суд звертав увагу, що спірні правовідносини між сторонами виникли щодо нарахування і виплати заборгованості по заробітній платі та інших похідних платежів за період, що передував прийняттю рішення Конституційного Суду України. Отже, рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття указаного рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. Такий правовий висновок Верховного Суду викладено у справі № 320/1874/19. Стосовно доводів позивача з приводу того, що даний спір подано в порядку ч. 3 ст. 152 Конституції України та є спором про відшкодування шкоди, заподіяної актом, який визнано неконституційним, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Згідно з частиною 3 статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди врегульовано статтею 22 ЦК України, за змістом якої, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Отже, поняття "збитки" включає в себе й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено, про що обґрунтовано зазначено судами. Позивач, в обґрунтування своїх позовних вимог зазначає, що йому завдано шкоду у вигляді недоплаченої заробітної плати, що на думку позивача, і є збитками у вигляді упущеної вигоди. Велика Палата Верховного Суду в справі №686/23445/17 (постанова від 5 червня 2019 року), розглядаючи спір, який виник внаслідок визнання прийнятого Верховною Радою України неконституційного акта (закону), чим позивачу було завдано майнової шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати, зробила висновок, що такий спір повинен розглядатись за правилами адміністративного судочинства та зазначила, зокрема, таке. У справі, що розглядається, позивач (обіймав посаду судді на час дії спірних правовідносин) у позовній заяві просив відшкодувати йому збитки, завдані прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої заробітної плати за певний період у 2008 році та компенсації втрати її частини внаслідок несвоєчасної виплати, недоплаченого щомісячного грошового утримання за певний період у 2008 році та компенсації втрати його частини у зв`язку з несвоєчасною виплатою. Отже, предметом спору є стягнення збитків у вигляді неотриманої частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути нараховані позивачу у 2008 році (січень - травень), коли він працював суддею, тобто перебував на публічній службі, а також стягнення компенсації у зв`язку з несвоєчасною виплатою. З огляду на вказане, можна зробити висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та щомісячного грошового утримання. Такий висновок Великої Палати Верховного Суду, перш за все, зумовлений тим, що незважаючи на заявлені позивачем позовні вимоги, спір у справі виник щодо неотримання суддею частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути йому нараховані, що є спором про проходження публічної служби відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України. Ураховуючи наведені правові позиції Великої Палати Верховного Суду, а також незважаючи на намагання позивача перевести цей спір в площину деліктних правовідносин і відповідного нормативного регулювання, необхідно зазначити, що розглядуваний спір є спором щодо проходження публічної служби, який виник у зв`язку з виплатою позивачу (прокурору) заробітної плати у розмірі, меншому, ніж він сподівався. Обране позивачем обґрунтовування позовних вимог у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі, і підстави їх виникнення, а, отже, не робить цей спір спором про відшкодування шкоди. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 11.02.2021 року в адміністративній справі № 120/2112/19-а. Отже, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача про стягнення на його користь суми матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, надбавки за вислугу років та премії, визначених за ст.81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 26 березня 2020 року. Щодо вимог позивача про визнання протиправними дій відповідача та зобов`язання здійснити виплату недоотриманої частини заробітної плати позивача за період 27.03.2020 по 19.03.2021, колегія суддів зазначає наступне. Пунктом 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 у справі № 1-223/2018(2840/18) передбачено, що положення пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Разом з тим, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-IX, який набрав чинності 25.09.2019 та яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, частини 3, 4 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» викладені у такій редакції: «Посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. З 1 січня 2021 року посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а з 1 січня 2022 року - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора окружної прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора обласної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Офісу Генерального прокурора - 1,3». Таким чином, з 25.09.2019 положення ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» встановлюють розміри посадових окладів прокурорів окружних та обласних прокуратур. Відповідно до п. 3 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором. За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури. Відповідно до п. 4 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX день початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті "Голос України". Наказом Генерального прокурора від 23.12.2019 № 351 днем початку роботи Офісу Генерального прокурора визначено 02.01.2020. Наказом Офісу Генерального прокурора від 08.09.2020 № 414 днем початку роботи обласних прокуратур визначено 11.09.2020. Отже, дія статті 81 Закону України «Про прокуратуру» у редакції, дійсній спірний період, не поширюється на прокурорів регіональних та місцевих прокуратур. Оплата праці таких працівників здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури. Положення п. 3 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX не визнані неконституційними. Як вбачається з матеріалів справи, наказом прокурора Запорізької обласної прокуратури від 18.03.2021 № 414к, позивача звільнено з органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 19 березня 2021 року. У спірний період окружні прокуратури створені не були, позивач у цей період не обіймав посаду прокурора окружної прокуратури, а працював на посаді прокурора місцевої прокуратури. Таким чином, у період з 27.03.2020 по 19.03.2021 на позивача не поширювалося положення норм частини 3 статті 81 Закону України «Про прокуратуру» щодо розмірів посадових окладів прокурора окружної чи обласної прокуратури. Пунктами 10, 11, 12 р. ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-IX, в редакції, яка діяла станом на спірний період, яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, передбачено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації. Атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур. Предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора; 2) професійної етики та доброчесності прокурора. Таким чином, у контексті п. 3, 10, 11, 12 р. ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 113-IX слід вважати, що статус прокурора, який призначений на посаду після проходження атестації, є відмінним від статуса прокурора, який був до набрання чинності цим Законом, та який підлягає збереженню до проходження звільнення або призначення на посаду після проходження атестації. Згідно постанови від 21 липня 2022 року у справі № 280/1992/21 Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що дії відповідача щодо нарахування посадового окладу позивача до 28 серпня 2020 року на підставі приписів постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури", відповідали приписам чинного на той час законодавства. Аналогічний висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 20 січня 2022 року у справі № 826/17709/14, від 30 червня 2021 року у справі № 826/17798/14, від 26 травня 2022 року у справі №540/1268/21. Відтак, дії відповідача щодо нарахування позивачеві посадового окладу у період з 27.03.2020 по 19.03.2021 на підставі приписів постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» відповідали приписам чинного на той час законодавства. З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність обґрунтованих підстав для задоволення позовних вимог позивача також і в частині здійснення нарахування та виплати йому не отриманої частини заробітної плати за період 27.03.2020 по 19.03.2021. Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Отже, інші доводи апеляційної скарги не потребують правового аналізу, оскільки не мають вирішального значення. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції об`єктивно, повно, всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, та ухвалив судове рішення без порушення норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись статтями 316, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 06 грудня 2021 року у справі № 280/8220/21 залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених частиною 5 статті 291, пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя О.М. Панченко Суддя С.М. Іванов Суддя В.Є. Чередниченко