Ухвала КЦС ВС № 750/1282/21

Ухвала Іменем України 24 січня 2022 року м. Київ справа № 750/1282/21 провадження № 61-640ск22 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянув касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2021 року у складі судді Карапута Л. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Онищенко О. І., Євстафіїва О. К., Шарапової О. Л., ВСТАНОВИВ: У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просила визнати недійсним договір дарування 4/5 частини квартири АДРЕСА_1 , укладений 24 жовтня 1995 року між нею та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Солодовник С. О., зареєстрований в реєстрі за № 4757; витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 4/5 частини квартири АДРЕСА_1 ; повернути у власність ОСОБА_1 4/5 частини зазначеної квартири. Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 з 1956 року постійно зареєстрована і проживає у квартирі АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її син ОСОБА_5 . У цей період ОСОБА_2 , яка була дружиною померлого, піклувалась про позивачку та запропонувала укласти договір довічного утримання. ОСОБА_2 займалась підготовкою і поданням документів для приватизації квартири, мотивуючи ризиком втрати житла. 12 жовтня 1995 року Чернігівським колективним підприємством «Берегиня» ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на 4/5 частини квартири АДРЕСА_1 . 24 жовтня 1996 року між позивачкою та невісткою ОСОБА_2 укладено договір дарування, відповідно до якого позивачка передала безоплатно у власність ОСОБА_2 4/5 частини вказаної квартири. Позивачка зазначала, що зміст договору не розуміла, вважала, що укладається саме договір опіки, довічного утримання та розраховувала, що невістка буде надавати їй допомогу, доглядати, а квартира перейде у власність ОСОБА_2 тільки після її смерті. Маючи намір заволодіти квартирою в цілому, ОСОБА_2 вмовила сусідку ОСОБА_6 приватизувати належну їй 1/5 частини квартири АДРЕСА_1 , яка була комунальною квартирою. 23 березня 2006 року ОСОБА_2 відчужила 4/5 частини квартири своїй доньці ОСОБА_3 за договором дарування. Після укладення обох договорів дарування позивачка продовжує проживати у спірній квартирі, проте ОСОБА_2 не піклується про неї, не відвідує, обіцяної допомоги не надає. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування частини квартири недійсним, витребування майна та повернення у власність. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позивачка не довела обставин, які б свідчили про те, що оспорюваний нею правочин укладено внаслідок помилки, оскільки після укладення договору дарування відповідачем ОСОБА_7 не здійснювалася опіка відносно позивача та не надавалися будь-які види матеріальної допомоги. Водночас, суд послався на пропуск позовної давності, як окрему підставу для відмови у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору дарування від 24 жовтня 1995 року. Постановою Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2021 року змінено в частині мотивів відмови у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду що позивачка належними доказами не підтвердила, що договір дарування вчинено нею внаслідок помилки, а відтак дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню саме з підстав недоведеності, разом із цим виключив із мотивувальної частини посилання суду першої інстанції на статтю 257 ЦК України, оскільки пропуск позовної давності є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову за умови його обґрунтованості. Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 12 січня 2022 року через систему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . У касаційній скарзі представник заявника зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 461/4980/17, від 17 липня 2019 року у справі № 750/1606/17; постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що ОСОБА_1 на момент укладення договору була особою похилого віку, наявність у неї лише початкової освіти вочевидь не давало їй змоги зрозуміти дійсну природу правочину. Крім того, спірне житло є єдиним у позивачки, а відсутність фактичної передачі майна та продовження користування ним, свідчить про помилку щодо природи правочину. Крім того у касаційній скарзі представник заявника просить поновити строк на касаційне оскарження рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2021 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року. Клопотання обґрунтовано тим, що повний текст постанови апеляційного суду складено 26 листопада 2021 року, вперше з касаційною скаргою представник заявника звернулася 22 грудня 2021 року через систему «Електронний суд», яку повернуто ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року. Після чого, виправлену касаційну скаргу подано представником заявника 12 січня 2021 року. Відповідно до частин першої та другої статті 390 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Перевіривши доводи клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень, Суд вважає, що клопотання підлягає задоволенню, оскільки наведені представником ОСОБА_1 - ОСОБА_4 доводи свідчать про наявність поважних причин пропуску строку на оскарження, що є підставою для поновлення строку на касаційне оскарження рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2021 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 з 29 жовтня 1956 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно з довідкою Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради від 07 грудня 2020 року № 6262 позивачка зареєстрована у вказаній вище квартирі і станом на 04 грудня 2020 року. 12 жовтня 1995 року Чернігівським колективним підприємством «Берегиня» на ім`я ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на житло по АДРЕСА_3 , 4/5 частини квартири АДРЕСА_4 . ОСОБА_1 є пенсіонеркою, 16 січня 2009 року їй була встановлена ІІ група інвалідності. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 - син позивачки. ОСОБА_2 є дружиною померлого сина позивачки і невісткою позивачки. 24 жовтня 1995 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла у дар 4/5 частини квартири АДРЕСА_1 . Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Солодовник С. О. Договір підписано сторонами в присутності приватного нотаріуса, яким встановлено особу сторін, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_1 4/5 частини квартири, що відчужується. Згідно з реєстраційним написом на правовстановлюючому документі 4/5 частини квартири АДРЕСА_4 зареєстровано Чернігівським міжміським бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності за ОСОБА_2 31 жовтня 2001 року. ОСОБА_2 23 березня 2006 року уклала договір дарування вказаної частини квартири, за яким передала майно у власність обдарованої ОСОБА_3 безоплатно. Чоловік ОСОБА_3 - ОСОБА_8 придбав іншу 1/5 частину квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 17 вересня 1997 року № 97/053. ОСОБА_3 є дочкою відповідачки ОСОБА_2 та онукою позивачки ОСОБА_1 . Починаючи з 16 лютого 1995 року вона була зареєстрована та проживає з позивачкою у квартирі АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорта ОСОБА_3 та не заперечується учасниками справи. ОСОБА_2 з 03 квітня 2018 року є особою з інвалідністю І групи та потребує постійного стороннього догляду. З інформації, що міститься у договорі підряду від 24 листопада 2020 року № 52 та акті здачі-прийняття виконаних робіт від 24 листопада 2020 року вбачається, що ОСОБА_8 замовлено ремонт електромережі за адресою: АДРЕСА_2 . Судами досліджено довідки, видані ТОВ «Енера Чернігів», КП «АТП-2528», КП «Чернігівводоканал», КП «Деснянське» про відсутність заборгованості з комунальних послуг у абонента ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 , а також договори про надання населенню послуг з газопостачання, про користування електричною енергію, укладених ОСОБА_3 за зазначеною адресою та квитанції про оплату комунальних послуг, обігові відомості, акти обходу контролерів, з яких убачається, що абонентом є ОСОБА_3 ОСОБА_1 надано копію договору про користування електричною енергією, укладеного в 2020 році. З копії повідомлення про призначення субсидії на житлово-комунальні послуги ОСОБА_1 21 листопада 2020 року призначено житлову субсидію з жовтня 2020 року по квітень 2021 року включно. Перераховано субсидію на 5 місяців з листопада 2020 року по березень 2021 року. Також субсидія була призначена у квітні 2020 року. Відповідно до статті 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Отже, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному будинку після укладення договору дарування. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) За загальним правилом, відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним (постанова Верховного Суду від 18 грудня 2020 року у справі № 520/9320/17 (провадження № 61-21074св19) У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу). Встановивши, що оспорюваний договір дарування укладений сторонами згідно їх волевиявлення, відповідає вимогам закону, договір засвідчений нотаріусом, встановив особи, їх дієздатність, будь-яких видів матеріального забезпечення, що надаються або будуть надаватись позивачці, умовами договору не встановлено; ОСОБА_1 на момент укладення оспорюваного договору не мала хронічних чи інших тяжких захворювань, які б свідчили, що її стан потребує сторонньої допомоги та догляду, доказів протилежного позивачкою не надано, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку що наведені позивачем обставини не можуть бути підставою для застосування статті 233 ЦК України. При цьому, переглядаючи справу, суд апеляційної інстанції правомірно виключив з мотивувальної частини рішення посилання на пропуск позовної давності, як підставу для відмови у задоволенні позову. З огляду на зазначене, рішення суд першої інстанції в частині, якій суд апеляційної інстанції залишив без змін, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність належних доказів того, що оспорюваний договір укладено внаслідок помилки, оскільки такі твердження спростовано встановленими судами обставинами. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) Посилання заявника в касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 461/4980/17, від 17 липня 2019 року у справі № 750/1606/17; постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, є необґрунтованими, оскільки вони сформульовані за іншої, ніж у даній справі, фактично-доказової бази, тобто хоча й за подібного правового регулювання, але за інших обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями, на підставі інших поданих сторонами та оцінених судами доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення. Інші доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди заявника з наданою судами першої та апеляційної інстанцій оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку заявника свідчить про доведеність обставин, що ОСОБА_1 помилялась щодо правової природи оспорюваного договору, проте ці обставини були спростовані під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій. Враховуючи те, що касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, тоді як Верховний Суд уже викладав висновок щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, тому колегія судів дійшла висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому відсутні підстави для відкриття касаційного провадження у цій справі. Керуючись статтею 390, пунктом 5 частини другої, частиною шостою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити. Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2021 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року. У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування частини квартири недійсним, витребування майна та повернення у власність, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак