Постанова 4804 № 266/4596/18

22-ц/804/104/22 266/4596/18 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ „ 18 " січня 2022 року місто Маріуполь Донецької області Єдиний унікальний номер 266/4596/18 Номер провадження 22-ц/804/104/22 Донецький апеляційний суд у складі: головуючого: Зайцевої С.А. суддів: Лопатіної М.Ю., Пономарьової О.М. за участю секретаря: Грішко С.В. учасники справи : позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним - ОСОБА_1 відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним - ОСОБА_2 треті особи за первісним позовом - Маріупольська міська рада, ККП «Керуюча компанія «Приморська», розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Маріуполі Донецької області з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 грудня 2019 року головуючого судді Федотової В.М. зі складанням повного тексту судового рішення 27 грудня 2019 року по цивільній справі про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та про визнання права користування квартирою, вселення, визначення порядку користування жилим приміщенням,- В С Т А Н О В И В : У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Позов мотивований тим, що на підставі рішення виконавчого комітету Маріупольської міської ради № 71 від 21 березня 2007 року та відповідно до ордеру на житлове приміщення № 005208 від 02 квітня 2007 року її бабусі ОСОБА_3 та членам її сім`ї, а саме мамі позивача - ОСОБА_4 , її чоловіку - ОСОБА_2 , який є відповідачем по справі, та їй була надана однокімнатна квартира АДРЕСА_1 . Зазначена квартира була приєднана до двокімнатної квартири АДРЕСА_2 за цією адресою, як додаткова площа у зв`язку із збільшенням членів сім`ї основного квартиронаймача. Квартира №10 в 1976 році була виділена її бабусі ОСОБА_3 , вона в даній квартирі була зареєстрована та мешкала з народження. 21 лютого 2008 року, крім вказаних осіб, у квартирі АДРЕСА_3 був зареєстрований син позивача - ОСОБА_5 . Після отримання ордеру в 2007 році на чотирьох осіб, шлюб між матір`ю позивача - ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_2 був розірваний. Після припинення шлюбних відносин відповідач виїхав зі спірної квартири та до 2009 року іноді з`являвся за місцем своєї реєстрації. Однак, з 2009 року він не мешкає у спірній квартирі. На момент реєстрації місця проживання , відповідач був зятем колишнього наймача квартири, а саме ОСОБА_3 , яка ІНФОРМАЦІЯ_1 померла. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати позивача - ОСОБА_4 . На даний час у квартирі АДРЕСА_3 зареєстровані позивач, її син та відповідач. У зв`язку із реєстрацію місця проживання відповідача вона не має можливості оформити особовий рахунок на свої ім`я, як на наймача житлового приміщення. Відповідач зареєстрований, але не мешкає у спірній квартирі з грудня 2007 року. Крім того, через відсутність відповідача за місцем реєстрації, вона разом із сином не може реалізувати свої право на приватизацію житла. З 2007 року відповідач житловим приміщення не користується, його особистих речей в квартирі не має, місце його проживання їй не відомо. З моменту вибуття та по теперішній час відповідач участі в оплаті житлово-комунальних послуг не приймає, у зв`язку із чим всі витрати на оплату послуг вона несе самостійно. Добровільно відповідач знятися з реєстрації не бажає. Просила визнати ОСОБА_2 такими, що втратив право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_4 . У вересні 2018 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Маріупольська міська рада, Комунальне комерційне підприємство «Керуюча компанія «Приморська» (далі - ККП «КК «Приморська») про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом вселення в квартиру, визнання та встановлення порядку користування житловим приміщенням. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що квартира АДРЕСА_4 належить до державного житлового фонду. З 17 листопада 1988 року по 21 грудня 2007 року він перебував в зареєстрованому шлюбі із померлою матір`ю позивача ОСОБА_4 . Під час проживання у зареєстрованому шлюбі - з 31 вересня 1989 року він вселився до квартири АДРЕСА_2 , і почав проживати в цій квартирі разом із своєю дружиною, її донькою ОСОБА_6 , яка є відповідачем за зустрічним позовом та матір`ю дружини ОСОБА_3 . Саме у зв`язку із збільшенням членів сім`ї квартиронаймача, пов`язаною із його вселенням, ОСОБА_3 була додатково надана однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , на підставі ордеру, виданого згідно рішення виконкому Маріупольської міської ради №71 від 21 березня 2007 року. Після розірвання шлюбу із матір`ю відповідача, його колишня дружина та її мати припинили його пускати в спірну квартиру. У серпні 2008 року ОСОБА_3 зверталася до суду із позовними вимогами про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а саме вищевказаною квартирою. Апеляційний суд Донецької області своїм рішенням від 19 березня 2009 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3 , а його позов був задоволений частково. Згідно рішення суду - було зобов`язано вселити його в спірну квартиру та визнати за ним право користування нею. Також, було зобов`язано ОСОБА_3 не чинити йому перешкод у користуванні жилим приміщенням. Однак, рішення суду було виконано державним виконавцем тільки 05 червня 2009 року. Після чого йому погрожували та чинили перешкоди в користуванні квартирою. ОСОБА_3 і ОСОБА_4 змінили дверні замки та перестали його пускати у спірну квартиру. Тривалий час з 2008 року він звертався із заявами до Приморського РВ про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 за фактом спричинення йому тяжких тілесних ушкоджень у 2003 році. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 , однак ОСОБА_4 продовжувала чинити йому перешкоди у користуванні квартирою. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4 однак, він все одно не може користуватись квартирою. Він неодноразово приходив до спірної квартири, але від сусідів дізнався, що в ній мешкають інші люди, квартиранти. Відповідач та її син ОСОБА_5 , ще влітку 2017 року виїхали з м. Маріуполя до Російської Федерації в м. Ставропіль. З приводу того, що в спірній квартирі мешкають невідомі йому особи він звертався у 2018 році до Приморського ВП та отримав листа з відділення поліції, в якому було повідомлено, що була проведена перевірка законності мешкання невідомих осіб у спірній квартирі та рекомендовано звернутись до суду за захистом своїх прав. За таких підстав вважає, що він не проживав тривалий час у спірному житлі із поважних причин. Крім того, вказував, що є інвалідом третьої групи, у зв`язку із чим проходить тривалий курс реабілітації по 3-5 місяців у інших містах, це є також поважною причиною відсутності за місцем реєстрації, іншого житла не має. Просив визнати за ним право користування квартирою АДРЕСА_4 , вселити його, зобов`язавши ОСОБА_1 не чинити перешкоди у користуванні спірною квартирою та виділити йому ізольовану кімнату житловою площею 13,03 кв. м. у квартирі АДРЕСА_1 , відповідно ОСОБА_1 та її неповнолітній дитині сину виділити в користування у квартирі АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 дві кімнати житловою площею 19,71 кв.м. у квартирі АДРЕСА_5 ; нежитлові приміщення у вказаній квартирі (приміщення загального користування) залишити у спільному користуванні; судові витрати покласти на відповідача за його позовом. Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_4 ; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму судових витрат пов`язану зі сплатою судового збору у розмірі 704 грн. У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Маріупольська міська рада, ККП «Керуюча компанія «Приморська», про визнання права користування квартирою, вселення, визначення порядку користування жилим приміщенням - відмовлено. Постановою Донецького апеляційного суду від 12 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 грудня 2019 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, постанову Донецького апеляційного суду від 12 березня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у повному обсязі у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , а позовні вимоги за його зустрічним позовом задовольнити, посилаючись на неповне встановлення обставин по справі, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування доводів скарги, зокрема, зазначено, що ОСОБА_1 не надано суду доказів, які свідчили б про порушення її прав відповідачем та навмисно приховані від суду обставини, які мають істотне значення для вирішення справи. Висновки суду першої інстанції про те, що відповідач повторно не звертався до державного виконавця для вселення, що свідчить про відсутність його інтересу до спірного житла, не відповідають положенням закону, оскільки такі дії є його правом, а не обов`язком. Судом не надана належна оцінка поясненням свідка ОСОБА_7 , яка є очевидцем фактичних обставин, що перешкоджали відповідачу проживати у квартирі. Також, в порушення норм процесуального права, судом необґрунтовано відмовлено в задоволенні клопотання про витребування доказів, які є в матеріалах правоохоронних органів - у поясненнях опитаних осіб за його зверненням щодо знаходження у його квартирі невідомих осіб, вказані докази мають пряме відношення до даної цивільної справи, оскільки підтверджують, що ОСОБА_1 чинить йому перешкоди в користуванні житлом по теперішній час, що вона та її дитина довгий час не мешкають в спірній квартирі. Знаходження невідомих йому осіб у спірній квартирі, ускладнює та унеможливлює його фактичне вселення. Крім того, зауважено, що спірна квартира є комунальною власністю, іншого житла, окрім спірної квартири, в нього не має. Відзив на апеляційну скаргу не надано. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 та його представник адвокат Ступак Д.Д. підтримали доводи апеляційної скарги . У судове засідання апеляційного суду ОСОБА_1 , представники Маріупольської міської ради, ККП «Керуюча компанія «Приморська» не з`явилися,належним чином були повідомлені про дату, час і місце судового засідання шляхом отримання телефонограм, зареєстрованих в журналі телефонограм №3.9-13 за №№139, та шляхом отримання судових повісток, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення (т.3.а.с. 37,40,42,43). Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. У судове засідання апеляційного суду представник ОСОБА_1 адвокат Темір І.В. не з`явився ,належним чином був повідомлений про дату, час і місце судового засідання шляхом отримання телефонограми, зареєстрованої в журналі телефонограм № 3.9-13 за № 140 та шляхом отримання судової повістки, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (т.3.а.с.38,41). Вдруге, надав заяву про проведення судового засідання з розгляду апеляційної скарги без участі сторони позивача,в якій зазначав про відсутність ОСОБА_1 в місті Маріуполі,неможливість представника прибути у судове засідання,через зайнятість в Першотравневому районному суді Донецької області з розгляду цивільної справи № 241/1322/20 в якості представника позивача . Просив судове засідання з розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення суду першої інстанції по цивільній справі № 266/4596/18 у зазначений час провести без його присутності та участі,в якому тільки розглянути його клопотання від 20 грудня 2021 року про витребування оригіналу документу у ОСОБА_2 ,клопотання ОСОБА_2 про долучення до матеріалів справи письмових доказів від 21 грудня 2021 року , двох клопотань про витребування доказів від 21 грудня 2021 року та надати процесуальну можливість дати пояснення стороні відповідача за зустрічним позовом відповідно до ч.5 ст.368 ЦПК України. Про дату та час проведення наступного судового засідання повідомити його відповідно до процесуального законодавства (т.3.а.с.30,44). Апеляційний суд , при розгляді заяви представника позивача за первісним позовом ОСОБА_1 адвоката Темір І.В. в частині повідомлення про дату та час проведення наступного судового засідання, враховує, що закон створює рівні умови для осіб, що володіють правом звернення до суду, зобов`язавши суд повідомляти цих осіб про час і місце розгляду справи. Суд прийняв вичерпні заходи для повідомлення учасників справи про день та час розгляду справи, забезпечивши можливість з`явитися до суду і захистити свої права. Між тим, з урахуванням належного повідомлення всіх учасників справи про дату,час і місце розгляду справи,в тому числі і представника ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції не вбачає перешкод для розгляду справи. Крім того,слід зазначити ,що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду,основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні . Така правова позиція викладена Верховним Судом 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16 . Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_2 та його представника адвоката Ступак Д.Д., дослідивши матеріали цивільної справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно з ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону судове рішення не відповідає. Задовольняючи первісні позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання особи такою,що втратила право користування жилим приміщенням та відмовляючи у задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом вселення в квартиру,визнання та встановлення порядку користування житловим приміщенням , суд першої інстанції виходив з того,що за рішенням апеляційного суду Донецької області від 19 березня 2009 року ОСОБА_2 був вселений у квартиру АДРЕСА_4 . Наймач та члени сім`ї заперечували проти вселення ОСОБА_2 , у зв`язку з чим вселення відбулось примусово, що підтверджено актом державного виконавця від 05 червня 2009 року. При наявності перешкод з боку ОСОБА_3 після примусового вселення ОСОБА_2 у спірне житло останній повинен був звернутись до державного виконавця з заявою про відновлення виконавчого провадження і здійснення повторного примусового вселення. Разом з тим доказів на підтвердження таких обставин ним не надано. Звернення ОСОБА_2 до правоохоронних органів стосувались подій 2003 року, які не були пов`язані з рішенням суду про його вселення, і не свідчать про існування поважних причин відсутності його у спірній квартирі понад 6 місяців. Спірна квартира не була постійним місцем проживання ОСОБА_2 . Встановлено, що з 1989 року до моменту розірвання шлюбу він не проживав у ній, а мешкав на АДРЕСА_6 . Після примусового вселення в спірне приміщення ОСОБА_2 проживав за різними адресами, а протягом 2014-2016 років був відсутній на території України. Відомості, викладені в довідці з реабілітаційного центру про проходження лікування ОСОБА_2 протягом 2017-2018 років не узгоджуються з відомостями про перетин кордону, які були надані Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, а тому суд не прийняв до уваги довідку з лікувального закладу, як доказ на підтвердження поважності причин відсутності ОСОБА_2 у спірному житлі понад 6 місяців.Крім того,суд першої інстанції зазначив,що відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності щодо первісних позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 звернулась до суду за захистом особистих немайнових прав, а тому положення статті 257 ЦК України на дані правовідносини не поширюються. Вищевказані обставини є підставою для задоволення первісних позовних вимог та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог. Проте, погодитися з такими висновками суду не можливо , виходячи з наступного . Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст. 367 ЦПК України). Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. За положеннями ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи (п. 1); невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи (п. 3); порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (п. 4). Обставини справи,встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції . В квартирі АДРЕСА_4 , наймачем якої є ОСОБА_3 , зареєстровані члени її сім`ї : онука ОСОБА_1 з 1983 року, зять ОСОБА_2 з 1989 року, правнук ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Вказані особи вселилися на підставі ордеру на жиле приміщення № 005208 від 02 квітня 2007 року , який видано на підставі рішення виконкому Маріупольської міської ради №71 від 21 березня 2007 року про приєднання кв. АДРЕСА_7 . Квартира АДРЕСА_4 має загальну площу кімнати 61,96 кв.м., житлову площу 32,74 кв. м. ( т. 1 а.с.13,12, 61). Згідно відомостей відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб від 06 серпня 2018 року № 03-12-8092 та від 21 серпня 2018 року № 0312-8717 , в квартирі АДРЕСА_4 , ОСОБА_2 зареєстрований з 03 травня 2007 року ОСОБА_2 (т.1 а.с. 27,31). Згідно свідоцтва про смерть, основний квартиронаймач ОСОБА_3 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ( том 1 а.с. 14). Згідно свідоцтва про смерть , член родини ОСОБА_3 -її донька і матір позивача за первісним позовом ОСОБА_4 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ( т.1 а.с. 15). Мотиви та джерела права,з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови. Статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи судом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Відповідно до статті 9 ЖК УРСР громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів. Забезпечення постійним житлом громадян, які відповідно до законодавства мають право на його отримання, може здійснюватися шляхом будівництва або придбання доступного житла за рахунок надання державної підтримки у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. За змістом частин 1, 2 статті 58 ЖК УРСР , на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної в місті Ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. За статтею 61 ЖК УРСР, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем-громадянином, на ім`я якого видано ордер. У відповідності до статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Відповідно до статті 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Аналіз приведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім`ї наймача в установленому законом порядку. Як встановив суд під час розгляду справи ОСОБА_3 , як основному наймачу, була надана квартира АДРЕСА_5 , та на підставі ордеру на жиле приміщення від 02 квітня 2007 року,виданого згідно рішення виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 21 березня 2007 року № 71 про приєднання звільненої кімнати, житловою площею 13,03 кв.м. у квартирі АДРЕСА_1 ,надано право на зайняття із сім`єю у складі чотирьох осіб ( ОСОБА_3 , донька ОСОБА_4 ,зять ОСОБА_2 ,онука ОСОБА_1 ). Квартира АДРЕСА_4 має загальну площу кімнати 61,96 кв.м., житлову площу 32,74 кв. м. ( т. 1 а.с.13,12, 61). З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_2 було зареєстровано у цій квартирі 31 березня 1989 року , як члена сім*ї наймача. Отже, останній в силу вимог закону має право на користування спірним жилим приміщенням . Подружжя ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 17 листопада 1988 року . Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 розірвано 21 грудня 2007 року . Основний наймач ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Звертаючись до суду із позовом у цій справі про визнання колишнього чоловіка її матері ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідач з грудня 2007 року не проживає у спірній квартирі без поважних причин. А тому, вважала, що останній на підставі ст.71, 72 ЖК УРСР втратив право користування квартирою АДРЕСА_4 , у зв`язку із тривалою, без поважної причини відсутністю за місцем реєстрації. Крім того, вказувала, що останній з моменту відсутності з 2007 року житловим приміщенням не користується,повністю припинив виконувати обов*язки члена сім*ї колишнього наймача та його реєстрація в квартирі носить формальний характер. Відповідно до особового рахунку № НОМЕР_1 документально наймачем квартири досі є її бабуся ОСОБА_3 ,однак через відсутність за місцем реєстрації відповідача ОСОБА_2 з 2007 року,а також наявності його безпідставної реєстрації,вона зі своїм сином ОСОБА_5 ,2005 року народження,який зареєстрований у спірній квартирі 21 лютого 2008 року , не може реалізувати право на приватизацію житла. Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Як роз`яснено у пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) зазначено, що «частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством. Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Аналіз норм статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин». Як зазначалося вище, у позовній заяві ОСОБА_1 вказувала про те, що відповідач ОСОБА_2 після припинення шлюбних відносин з її мамою виїхав зі спірного житлового приміщення,та протягом двох років періодично з*являвся в ньому,проте з 2009 року його ніхто не бачив та місце його проживання не відомо . ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі, не сплачує за неї. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Так,на підтвердження заявлених позовних вимог позивачем ОСОБА_1 надано довідку-акт від 18 квітня 2016 року та від 23 липня 2018 року ,що складені секретарем та головою КСН «Слободка-Гавань» та підписані сусідами позивача,про не проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі з 2007 року (т.1.а.с.17,18) . Проте,вбачається,що рішенням апеляційного суду Донецької області від 19 березня 2009 року, рішення Приморського районного суду м. Маріуполя від 23 січня 2009 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 і зустрічного позову ОСОБА_2 у частині відмови в задоволенні позовних вимог про вселення в квартиру, визнання права користування жилими приміщеннями, обов`язку не чинити перешкод у користуванні - скасовано. Відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 і зняття його з реєстрації за цією адресою. Позов ОСОБА_2 було задоволено частково. Вселено ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_4 , визнавши за ним право користування нею. Зобов`язано ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_2 у користуванні жилим приміщеннями квартири. В решті частини рішення суду залишено без змін (т.1 а.с. 64-65). З актів державного виконавця Приморського ВДВС Маріупольського МУЮ від 08 травня 2009 року та від 28 травня 2009 року вбачається, що при примусовому виконанні виконавчого листа 2-168 виданого 19 березня 2009 року Приморським районним судом м. Маріуполя про вселення ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_4 - добровільно вселити останнього не виявилось можливим з причини того, що чинився опір при вселенні, ключі від квартири ОСОБА_3 не було надано, остання заперечувала проти вселення ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_2 ( т. 1 а.с. 66,67). Згідно з акту державного виконавця Приморського ВДВС Маріупольського МУЮ від 05 червня 2009 року при примусовому виконанні виконавчого листа 2-168, виданого 19 березня 2009 року Приморським районним судом м. Маріуполя, про вселення ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_4 - ключі від квартири АДРЕСА_3 боржник ОСОБА_3 передала стягувачу ОСОБА_2 , який вселився до квартири АДРЕСА_4 . ОСОБА_3 перешкод не чинила. Рішення суду виконано ( т. 1 а.с. 68). Як зазначено в акті житлового комунального підприємства № 1 Приморського району м. Маріуполя від 11 листопада 2008 року,станом на день його складання, в квартирі АДРЕСА_7 встановлено три пластикових вікна, квартира знаходитися в стадії ремонту. У квартирі АДРЕСА_7 в даний час ніхто не проживає, в зв`язку з ремонтом. ОСОБА_2 за час проживання побудував гараж ( т. 1 а.с. 69). Відповідно до акту житлового комунального підприємства № 1 Приморського району м. Маріуполя від 08 травня 2009 року, в квартирах АДРЕСА_2 , АДРЕСА_7 є два окремі входи, на кожну квартиру є окремий електролічильник ( том 1 а.с. 70). 13 серпня 2008 року ОСОБА_2 звернувся до Приморського РВ Маріупольського МУ із заявою про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 , яка 07 вересня 2003 року, приблизно о 21 годині, перебуваючи в будинку АДРЕСА_6 , завдала йому удар ножем, заподіявши тим самим йому тяжкі тілесні ушкодження. Заява була зареєстрована згідно талону - повідомлення № 22 від 13 серпня 2008 року (т. 1 а.с. 74,72). 23 березня 2011 року ОСОБА_2 разом із ОСОБА_7 звернувся з заявою до Приморського РВ Маріупольського МУ про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 та ОСОБА_9 за фактом вимаганні грошових коштів на протязі 2009-2011 років ( т. 1 а.с. 78-79). Згідно постанови про порушення кримінальної справи від 07 червня 2011 року, прокуратурою Приморського району м. Маріуполя було порушено кримінальну справу за фактом заподіяння ОСОБА_2 у 2003 році тяжких тілесних ушкоджень за ознаками злочину, передбаченого ст. 121 ч.1 КК України (т. 1 а.с. 75). Як вбачається з заяв від 21 червня 2011 року - ОСОБА_2 звернувся до прокуратури Приморського району м. Маріуполя з заявою про погрози в його бік фізичною розправою з боку ОСОБА_4 та ОСОБА_9 , з такою самою заявою звернулися до прокуратури ОСОБА_7.та ОСОБА_10 ( т. 1 а.с. 76,77,78). Згідно листа начальника СВ Приморського РВ Маріупольського МУ № 10700 від 08 липня 2011 року, заява від 21 червня 2011 року про погрози на адресу ОСОБА_2 , була долучена до матеріалів кримінальної справи № 20-01-102, порушеної за фактом навмисного спричинення ОСОБА_2 тяжких тілесних ушкоджень ( т. 1 а.с. 81). Досудове слідство у кримінальній справі № 20-11-01-0102 ,порушеній 07 червня 2011 року, за фактом спричинення тяжких тілесних ушкоджень у 2003 році, триває. 17 серпня 2018 року прийнято рішення про зупинення кримінальної справи на підставі п. 3 ст. 206 КПК України ( в редакції 1960 року) у зв`язку із не встановленням особи, яка вчинила злочин ( т.1 а.с.82- 89). Відповідно до довідки КЗ «Маріупольська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 65 Маріупольської міської ради Донецької області», учень ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , дійсно навчався в КЗ «Маріупольська ЗОШ І-ІІІ ступенів N 65 з 01 вересня 2011 року по 26 червня 2017 року, з 1 по 7 клас. Вибув до РФ м. Ставропіль 26 червня 2017 року на підставі заяви матері (Наказ по ЗОШ № 65 № 113-У від 26.06.2017р.)» ( т.1 а.с. 92). За даними Головного центру обробки спеціальної інформації ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_3 перетинали державний кордон України 16 серпня 2018 року в напрямку виїзд в КПВВ Гнутове, іншої інформації не мається ( т.1 а.с. 151). З акту КСН «Селище Слободка-Гавань» від 18 вересня 2018 року вбачається, що ОСОБА_2 , 1964 року народження зареєстрований за адресою АДРЕСА_8 , але проживати не має можливості , оскільки зі слів сусідів в квартирі мешкають сторонні люди, що підтвердили сусіди ( т. 1 а.с. 93). Даний акт складений головою КСН Конвчуком Є.Х.,який засвідчив підписи сусідів,що підписували акт,і які є мешканцями будинків АДРЕСА_9 та АДРЕСА_10 . В акті не зазначені особи,які пояснювали про проживання у квартирі сторонніх осіб. ОСОБА_2 звертався до поліції для перевірки факту проживання сторонніх осіб у спірній квартирі .З листа Приморського відділення поліції Центрального відділу поліції ГУНП в Донецькій області № 2733-П/104/07-2018 від 20 вересня 2018 року, вбачається, що була проведена перевірка законності мешкання невідомих осіб за адресою: АДРЕСА_8 , в ході якої встановлено, що зі слів сусідів за вказаною адресою мешкає ОСОБА_1 , яку допитати не виявилось можливим. ОСОБА_2 рекомендувало звернутися до суду, щоб захистити свої права ( т. 1 а.с. 94). Згідно листа Центрального відділу поліції від 02 липня 2019 року № с-44/аз/101/01-2019, за заявою внесеною до ЄО Центрального ВП ГУНП в Донецькій області за № 19428 від 10 червня 2019 року зробленою ОСОБА_13 проведено перевірку. ОСОБА_13 повідомила про те, що 10 червня 2019 року о 18:31 за адресою: АДРЕСА_11 знаходяться невідомі ( т. 1 а.с. 210, 212). ОСОБА_2 є особою з інвалідністю третьої групи за загальним захворюванням,безстроково. Має пенсійне посвідчення серія НОМЕР_2 ( т. 1 а.с. 96,97). З довідки, виданої регіональною громадською організацією «Культурно - Реабілітаційний Центр Інвалідів» від 18 вересня 2018 року №144/44 вбачається, що ОСОБА_2 перебував на реабілітації в «КРЦІ» з 01 лютого 2008 року по 01 квітня 2017 р. з періодичністю по 3-6 місяців на рік. В тому числі, перебував в санаторії «Дюни» Ленінградської області м. Сестрорецьк у 2008 році - 5 місяців, у 2009 році - 4 місяці, у 2010 році - 4 місяці, у 2011 році- 5 місяців, у 2012 році - 3 місяці. В лікувально - реабілітаційному пансіонаті сел. Ольшанки, Ленінградської області у 2013 році- з 01 січня 2013 року по 01 квітня 2013 року, у 2014 році- з 01 березня 2014 року по 01 липня 2014 року, у 2015 році - з 01 жовтня 2015 року по 01 грудня 2015 року, у 2016 році - з 01 травня 2016 року по 01 вересня 2016 року, у 2017 році - з 01 квітня 2017 року по 01 серпня 2017 року ( т. 1 а.с. 98). За даними Головного центру обробки спеціальної інформації ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , перетинав державний кордон України 27 грудня 2014 року в напрямку виїзд в пункті пропуску Бориспіль-D, та 08 лютого 2016 року в напрямку в`їзд в пункті пропуску Гоптівка, іншої інформації не має ( т. 1 а.с. 165). З інформації з Державного реєстру речових прав від 21 вересня 2018 року вбачається, що відомостей про зареєстроване право власності на нерухоме майно за ОСОБА_2 не значиться (т. 1 а.с. 99). Проаналізувавши надані позивачем ОСОБА_1 докази у сукупності із встановленими обставинами справи,суд апеляційної інстанції,вважає вказані докази не є достатніми в розумінні положень ст.ст.77,80 ЦПК України ,оскільки з них у контексті положень ст.71 ЖК УРСР неможливо беззаперечно встановити факт відсутності відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин . Апеляційний суд наголошує на тому,що сам по собі факт не проживання відповідача у спірній квартирі не є підставою для визнання його таким,що втратив право користування жилим приміщенням ,оскільки підставою для задоволення таких вимог є не проживання фізичної особи понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин. Суд апеляційної інстанції критично відноситься до наданих позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог довідок - актів від 18 квітня 2016 року ,від 23 липня 2018 року , оскільки з їх змісту неможливо встановити, що відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 з 2007 року покинув спірну квартиру, не проживав у ній без поважних причин, не цікавився нею, а також не вчиняв будь-яких дій, направлених на вселення до спірного житла. Зі змісту актів вбачається ,що вони складені без обстеження квартири, де зареєстрований ОСОБА_2 . Також , неможливо встановити чи вибув відповідач з квартири,чи зберігаються його речі в квартирі,чи немає перешкод у користуванні спірним житлом,тобто неможливо встановити,чи втратив відповідач інтерес до спірної квартири. Отже, встановити з цих даних ,викладених в довідках-актах, усі складові, необхідні для з`ясування поважності причин відсутності відповідача понад шість місяців у спірному приміщенні, неможливо. Як з`ясовано, в основу оскарженого судового рішення судом покладено відомості з довідок -актів від 18 квітня 2016 року та 23 липня 2018 року ,та пояснення свідків ОСОБА_15 та ОСОБА_16 на підставі яких зведено висновок суду про непроживання відповідача у спірній квартирі з 2007 року . Крім того,встановлено,що ОСОБА_2 покинув спірне житло з 05 червня 2009 року після того, як відбулося його примусове вселення у житло. Ухвалюючи судове рішення, суд не з`ясував причини відсутності відповідача ОСОБА_2 в місці постійного його проживання та їх поважність . Дослідивши письмові докази в їх сукупності ,суд апеляційної інстанції дійшов до висновку щодо наявності у відповідача перешкод у користуванні спірною квартирою, а також щодо його відсутності у цій квартирі понад встановлений законом строк саме з поважних причин , та встановив ,що його не проживання у квартирі обумовлено неправомірними діями ,саме ОСОБА_3 , до дня своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 , яка після смерті своєї мами ОСОБА_4 вже 14 серпня 2018 року звернулася до суду з позовом про втрату право на житлове приміщення ОСОБА_2 . Так, заперечуючи проти позовних вимог відповідач ОСОБА_2 вказував, що із колишньою дружиною ОСОБА_4 склалися конфліктні відносини, які перешкоджали йому користуватися квартирою. В рішенні апеляційного суду Донецької області від 19 березня 2009 року було встановлено,що він вселився в спірну квартиру в 1989 році,з 1996 року не проживав в ній за відсутності достатньої жилої площі. Тимчасово, разом з дружиною і її донькою ОСОБА_6 ,проживав за адресою по АДРЕСА_6 .У 2007 році ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та його дружині ОСОБА_4 була виділена квартира АДРЕСА_7 .Вселитися до неї було неможливо без проведення ремонту і дезінфекції,оскільки її колішній користувач хворів туберкульозом.Ремонт у квартирі він та інші члени сім*ї ОСОБА_3 почали робити у травні,для чого ОСОБА_2 взяв кредит у банку,який продовжує сплачувати по цей час. ОСОБА_3 після розірвання шлюбу з її донькою,у листопаді 2007 року ,замінила замки в квартирі і перестала його пускати. Він змушений був мешкати за місцем роботи.Іншого житла він не має. Після винесення рішення суду про його вселення ОСОБА_3 перешкоджала у його вселенні в спірну квартиру ,тільки 05 червня 2009 року державний виконавець виконав рішення суду,проте через деякий час ОСОБА_3 та ОСОБА_4 почали чинити перешкоди у користуванні квартирою,змінили дверні замки та перестали пускати його до квартири .Після смерті ОСОБА_3 колишня дружина ОСОБА_4 продовжувала чинити перешкоди у користуванні квартирою,вона не пускала ОСОБА_2 у спірну квартиру,та розповідала,що в спірній квартирі мешкають інші люди,що вона посилила квартирантів. ОСОБА_1 стверджувала,що вона постійно проживає із сином ОСОБА_17 в квартирі,проте 26 червня 2017 року на підставі своєї заяви як мати зняла дитину з навчання для вибуття до РФ у місто Ставропіль,Тобто , ОСОБА_1 та її неповнолітній син ще влітку 2017 року виїхали з міста Маріуполя в Російську Федерацію м.Ставропіль. Він неодноразово приходив в спірну квартиру та додатково дізнався від сусідів про те,що в спірній квартирі проживають інші люди, квартиранти. Інтересу до спірної квартири він не втрачав,іншого житла не має,ключі від спірної квартири у нього також відсутні. ОСОБА_2 надано докази звернення до правоохоронних органів з підстав наявності перешкод у користуванні квартирою, в тому числі і вселення ОСОБА_1 невідомих осіб у спірну квартиру, що ускладнює та унеможливлює його фактичного вселення. ОСОБА_1 такі докази не спростувала, як і не надала власних доказів, які б свідчили про безпідставність тверджень та вимог ОСОБА_2 . Також , не спростувала факту зміни замків,та відсутності ключів від спірної квартири у ОСОБА_2 . З матеріалів справи вбачається, що відповідач є особою з інвалідністю ІІІ групи, у зв`язку з чим із 01 лютого 2008 року до 01 квітня 2017 року він періодично перебував на реабілітації у реабілітаційному центрі та санаторії, а тому з поважної причини тривалий час не проживав постійно у квартирі. Оригінал довідки від 18 вересня 2018 року № 144/44 був наданий для огляду ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції. Виходячи із системного аналізу наявних письмових доказів по справі,апеляційний суд,досліджуючи поважність причин відсутності відповідача ОСОБА_2 за місцем проживання,дійшов до висновку ,що останній був відсутній в спірній квартирі понад встановлений законом строк з поважних причин,не втрачав зв*язок із квартирою,що свідчить про його намір повернутися до вказаного житла,а тому, на переконання суду апеляційної інстанції , він не може вважатися таким,що втратив право користування нею . Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про відсутність законних та достатніх правових підстав для визнання відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, оскільки його тимчасова відсутність пов`язана з об`єктивними та поважними причинами, а позивач не довів обставин, на які посилався як на обґрунтування своїх вимог, які б давали підстави, передбачені статтями 71, 72 ЖК УРСР, для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням у зв`язку з відсутню в квартирі понад шість місяців без поважних причин. Разом з тим, апеляційний суд зауважує, що згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції. Установивши існування між учасниками справи конфліктних відносин з приводу користування квартирою та можливості проживання відповідача ОСОБА_2 , а також враховуючи те, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло ,апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин, не дослідив надані сторонами докази у їх сукупності, не встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, і дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_4 , з підстав, заявлених у позові. Щодо зустрічних вимог ОСОБА_2 про визнання права користування квартирою, вселення, визначення порядку користування жилим приміщенням слід зазначити,що ОСОБА_2 доведено набуття ним відповідно до норм ЖК УРСР права на користування квартирою АДРЕСА_4 . Встановлено,що ОСОБА_2 вселився в спірну квартиру на законних підставах, тривалий час проживав у вказаній квартири як член сім`ї наймача, згідно відмітки в паспорті громадянина України серії НОМЕР_3 ,був зареєстрований за вказаною адресою в квартирі АДРЕСА_2 з 31 березня 1989 року ,в квартирі АДРЕСА_3 з 03 травня 2007 року (т.1.а.с.101). При цьому слід зазначити,що позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 не має іншого житла для проживання . З інформації з Державного реєстру речових прав від 20 грудня 2021 року вбачається, що відомостей про зареєстроване право власності на нерухоме майно за ОСОБА_2 не значиться ( т.3.а.с.7). За відомостями Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради від 20 грудня 2021 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ,знято з реєстрації за адресою АДРЕСА_8 у зв*язку із рішенням суду з 03 березня 2021 року (т.3.а.с.6). Відповідно до вимог ст.104 ЖК України член сім*ї наймача вправі вимагати,за згодою інших членів сім*ї,які проживають з ним,укладення з ним окремого договору найма,якщо жилу площу,що припадає на нього,може бути виділено у вигляді приміщення,яке відповідає вимогам ст.63 ЖК УРСР. У разі відмовлення членів сім*ї дати згоду на укладення окремого договору спір може бути вирішено в судовому порядку. Встановлено,що житлове приміщення квартира АДРЕСА_5 перебуває у комунальній власності , складається з двох ізольованих кімнат,житловою площею 19,71 кв.м.,а квартира АДРЕСА_1 складається з однієї жилової кімнати, житловою площею 13,03 кв.м. Тобто,житлова площа трьох кімнат складає 32,74 кв.м.,загальна площа з допоміжними приміщеннями становить 61,96 кв.м. Квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_7 мають два окремих входи. В спірній квартирі АДРЕСА_3 зареєстровані та мають право користування ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та її неповнолітній син ОСОБА_12 ,2005 року народження . Доля кожного із вказаних осіб в житловій площі спірної квартири становить 32,74 кв.м.:3= 10,91 кв.м. Тому ,суд апеляційної інстанції вважає можливим виділити в користування ОСОБА_2 ізольовану квартиру АДРЕСА_7 житловою площею 13,3 кв.м.,а відповідачу за зустрічним позовом ОСОБА_1 з її неповнолітньою дитиною , виділити двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 ,житловою площею 19,71 кв.м. Приміщення загального користування залишити у спільному користуванні сторін. Визначення саме такого порядку користування,на думку суду апеляційної інстанції, не порушує права сторін, відхилення долі ОСОБА_1 з її сином на 2,11 кв.м. не призведе до штучного погіршення житлових умов,та не буде створювати дисбалансу інтересів та забезпечить рівні умови для здійснення сторонами своїх житлових прав. За таких обставин ,суд апеляційної інстанції вважає,що право позивача на користування вказаним житловим приміщенням підлягає захисту в судовому порядку,що не суперечить ч.2 ст.16 ЦК України . Враховуючи викладене ,суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню у повному обсязі . Враховуючи ухвалення оскаржуваного рішення внаслідок невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, таке рішення, згідно із п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376 ЦПК України ,підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення , про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким,що втратив право користування жилим приміщення та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 . Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат. Відповідно до підпунктів «б» та «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Відповідно до частин 2, 13 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається у разі задоволення позову на відповідача. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи те, що апеляційний суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги,та скасування рішення суду першої інстанції, з відповідача по зустрічному позову ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 необхідно стягнути судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 704,80 грн (т.1.а.с.112) ,у зв*язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 3171,60 грн (т.2.а.с.61,95) ,у зв*язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції у розмірі 4228,80 грн ( т.2 а.с.154). Керуючись ст.ст. 374,376,381,382 ЦПК України, апеляційний суд - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити. Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 грудня 2019 року - скасувати повністю та ухвалити нове рішення. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Маріупольська міська рада, Комунальне комерційне підприємство «Керуюча компанія «Приморська», про визнання права користування квартирою, вселення, визначення порядку користування жилим приміщенням - задовольнити. Визнати за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ІПН НОМЕР_4 , право користування квартирою АДРЕСА_4 . Вселити ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 . Зобов`язати ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІПН НОМЕР_5 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_12 , не чинити ОСОБА_2 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 . Виділити ОСОБА_2 в користування у квартирі АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 ізольовану кімнату житловою площею - 13,03 кв. м у квартирі АДРЕСА_1 . Виділити ОСОБА_1 та її неповнолітній дитині ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в користування у квартирі АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 дві кімнати житловою площею - 19,71 кв. м у квартирі АДРЕСА_5 . Нежитлові приміщення у квартирі АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 (приміщення загального користування) залишити у спільному користуванні сторін. Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , НОМЕР_6 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_12 на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ІПН НОМЕР_4 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_12 судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 704 (сімсот чотири) грн 80 коп., у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 3171 (три тисячі сто сімдесят одну) грн 60 коп, у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції у розмірі 4228 (чотири тисячі двісті двадцять вісім) грн 80 коп. Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених ст. 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту. Повний текст постанови складений 26 січня 2022 року. Судді: