Постанова 4804 № 266/4596/18

22-ц/804/1037/20 266/4596/18 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 березня 2020 року м. Маріуполь Єдиний унікальний номер 266/4596/18 Номер провадження 22-ц/804/1037/20 Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Мальцевої Є.Є., суддів Мироненко І.П., Баркова В.М., секретар судового засідання Єфремова О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження, з повідомленням учасників справи, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 грудня 2019 року, ухвалене у складі судді Федотової В.М., повний текст рішення складений 27 грудня 2019 року, в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Маріупольська міська рада, Комунальне комерційне підприємство «Керуюча компанія «Приморська», про визнання права користування квартирою, вселення, визначення порядку користування жилим приміщенням, стягнення судових витрат, В С Т А Н О В И В: В серпні 2018 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом, в якому зазначила, що на підставі рішення виконавчого комітету Маріупольської міської ради №71 від 21.03.2007 року та відповідно до ордеру на житлове приміщення №005208 від 02.04.2007 року її бабі ОСОБА_3 та членам її сім`ї, а саме матері позивача - ОСОБА_4 , її чоловіку - ОСОБА_1 , який є відповідачем по справі, та їй була надана однокімнатна квартира АДРЕСА_1 . Зазначена квартира була приєднана до двокімнатної квартири АДРЕСА_2 за цією ж адресою як додаткова площа у зв`язку із збільшенням членів сім`ї основного квартиронаймача. Квартира № АДРЕСА_2 в 1976 році була виділена ОСОБА_3 , позивач в даній квартирі була зареєстрована та мешкала з народження. ІНФОРМАЦІЯ_1 крім вказаних осіб, у квартирі був зареєстрований неповнолітній син позивача ОСОБА_5 .. Після отримання ордеру в 2007 році на чотирьох осіб, шлюб між матір`ю позивача - ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_1 був розірваний. Після припинення шлюбних відносин відповідач виїхав зі спірної квартири, до 2009 року іноді з`являвся за місцем своєї реєстрації. Однак з 2009 року він не мешкає у спірній квартирі. На момент реєстрації місця проживання відповідач був зятем колишнього наймача квартири, а саме ОСОБА_3 , яка ІНФОРМАЦІЯ_2 померла. ІНФОРМАЦІЯ_3 померла матір позивача - ОСОБА_4 .. На даний час у квартирі АДРЕСА_3 зареєстровані позивач ОСОБА_2 , її неповнолітній син та відповідач ОСОБА_1 . У зв`язку із реєстрацією відповідача вона не має можливості оформити особовий рахунок на свої ім`я, як на наймача житлового приміщення. Крім того, через відсутність відповідача за місцем реєстрації вона разом із сином не може реалізувати свої право на приватизацію житла. З 2007 року відповідач житловим приміщення не користується, його особистих речей в квартирі немає, місце його проживання їй не відомо. З моменту вибуття відповідач участі в оплаті житлово-комунальних послуг не приймає, всі витрати на оплату послуг вона несе самостійно. Добровільно відповідач знятися з реєстрації не бажає. Просила суд визнати відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_4 . В вересні 2018 року відповідач ОСОБА_1 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом вселення в квартиру, визнання та встановлення порядку користування житловим приміщенням. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що квартира АДРЕСА_4 належить до державного житлового фонду. З 17.11.1988 року по 21.12.2007 року він перебував в зареєстрованому шлюбі із померлою матір`ю позивача ОСОБА_4 . Під час проживання у зареєстрованому шлюбі з 31.09.1989 року він вселився до квартири АДРЕСА_2 , і почав проживати в цій квартирі разом із своєю дружиною, її донькою ОСОБА_6 , яка є відповідачем за його зустрічним позовом, та з матір`ю дружини ОСОБА_3 .. Саме у зв`язку із збільшенням членів сім`ї квартиронаймача, пов`язаною із його вселенням, ОСОБА_3 була додатково надана однокімнатна квартира АДРЕСА_1 . Після розірвання шлюбу із ОСОБА_4 , його колишня дружина та її мати припинили його впускати в спірну квартиру. У серпні 2008 року ОСОБА_3 зверталася до суду із позовними вимогами про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а саме вищевказаною квартирою. Апеляційний суд Донецької області своїм рішенням від 19.03.2009 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3 , а його позов був задоволений частково. Рішенням суду ОСОБА_3 було зобов`язано вселити його в спірну квартиру та визнати за ним право користування нею, не чинити йому перешкод у користуванні жилим приміщенням. Однак рішення суду було виконано державним виконавцем тільки 05.06.2009 року. Після чого йому погрожували та чинили перешкоди в користуванні квартирою. ОСОБА_3 і ОСОБА_4 змінили дверні замки та перестали його пускати у спірну квартиру. Тривалий час з 2008 року він звертався із заявами до Приморського РВ про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 за фактом спричинення йому тяжких тілесних ушкоджень у 2003 році. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_3 , однак ОСОБА_4 продовжувала чинити йому перешкоди у користуванні квартирою. ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_4 , однак, він все одно не може користуватись квартирою. Він неодноразово приходив до спірної квартири, але від сусідів дізнався, що в ній мешкають інші люди, квартиранти. Відповідач та її син ОСОБА_5 ще влітку 2017 року виїхали з м.Маріуполя до Росії в м.Ставропіль. З приводу того, що в спірній квартирі мешкають невідомі йому особи, він звертався у 2018 році до Приморського відділу поліції. Він отримав листа з відділення поліції, в якому йому було повідомлено, що була проведена перевірка законності мешкання невідомих осіб у спірній квартирі та рекомендовано звернутись до суду за захистом своїх прав. За таких підстав вважає, що він не проживав тривалий час у спірному житлі із поважних причин. Крім того, він є інвалідом третьої групи, у зв`язку із чим проходить тривалий курс реабілітації по 3-5 місяців за межами Маріуполя, і це є також поважною причиною відсутності за місцем реєстрації. Іншого житла він не має. Просив суд визнати за ним право користування квартирою АДРЕСА_4 , вселити його, зобов`язавши ОСОБА_2 не чинити перешкоди у користуванні спірною квартирою та виділити йому ізольовану кімнату житловою площею 13,03 кв. м. у квартирі АДРЕСА_1 , відповідно ОСОБА_2 та її неповнолітній дитині сину виділити в користування у квартирі АДРЕСА_4 дві кімнати житловою площею 19,71 кв.м. у квартирі АДРЕСА_5 . Нежитлові приміщення у вказаній квартирі (приміщення загального користування) залишити у спільному користуванні. Судові витрати покласти на відповідача за його позовом. Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені, визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилим приміщенням квартирою АДРЕСА_4 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 704 гривні. У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Маріупольська міська рада, Комунальне комерційне підприємство «Керуюча компанія «Приморська», про визнання права користування квартирою АДРЕСА_4 і вселення в спірну квартиру, визначення порядку користування жилим приміщенням відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в первісному позові і задоволення позовних вимог власного зустрічного позову. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що висновки суду не відповідають обставина справи. Так, позивач ОСОБА_2 не надала належних доказів того, що її права порушені відповідачем, що вона не має можливості оформити особистий рахунок на спірне житло або приватизувати його. Позивач при зверненні до суду виклала обставини в позовній заяві не об`єктивно, а виключно на свою користь - не вказувала про те, що відповідач протягом тривалого часу намагався вселитися в квартиру. При цьому висновки суду про те, що відповідач повторно не звертався до державного виконавця для вселення протягом часу з 2009 року, після виконання рішення про його вселення у спірне житло, і це також свідчить про відсутність його інтересу до спірного житла, не відповідають положенням закону, оскільки такі дії є його правом, а не обов`язком. Судом не надана належна оцінка доказам з боку відповідача, а саме, поясненням свідка ОСОБА_7 , яка є очевидцем фактичних обставин, що перешкоджали відповідачу проживати у квартирі, в той час, як суд вказував, що свідку відомо про це зі слів відповідача. Судом порушені норми процесуального права, оскільки не повно встановив обставини, що мають значення по справі: судом необґрунтовано відмовлено у витребуванні доказів, які б свідчили про те, що позивач не проживає у спірній квартирі, і що у відповідача немає об`єктивної можливості вселитися в квартиру. Позивач ОСОБА_2 до суду не явилася, надала заяву із проханням розглянути справу без її участі. Також не явилися до суду представники третіх осіб - Маріупольської міської ради, Комунального комерційного підприємства «Керуюча компанія «Приморська», про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Відповідно до положень статті 372 ЦПК України, враховуючи відсутність підстав, які б свідчили про неможливість розгляду справи у даному судовому засіданні, колегія суддів розглянула справу без участі позивача та третіх осіб. Заслухавши доповідь судді, пояснення відповідача ОСОБА_1 та його представника адвоката Ступака Д.Д., які підтримали апеляційну скаргу, заперечення представника позивача ОСОБА_2 адвоката Теміра І.В., перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що в квартирі АДРЕСА_4 , наймачем якої значиться ОСОБА_3 , зареєстровані члени її сім`ї: онука ОСОБА_2 - з 1983року, зять ОСОБА_1 зареєстрований з 1989року, правнук ОСОБА_8 , 2005року народження. Вказані особи вселилися на підставі ордеру на жиле приміщення від 02.04.2007 р., який видано на підставі рішення виконкому Маріупольської міської ради №71 від 21.03.2007 р. про приєднання квартири АДРЕСА_6 має загальну площу кімнати 61,96 кв.м., житлову площу 32,74 кв. м. ( том 1 а.с.13,12, 61). Згідно з відомостями відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб від 21.08.18 року відповідач ОСОБА_1 зареєстрований в квартирі АДРЕСА_4 з 03.05.2007 року ( том 1 а.с. 27,31). Основний квартиронаймач ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ( том 1 а.с. 14). Член родини ОСОБА_3 її донька і матір позивача - ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 ( том 1 а.с. 15). З довідки акту, виданої КСН «Слободка-Гавань» 18.04.2016 р., вбачається, що за адресою АДРЕСА_7 зареєстровані: квартиронаймач ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - донька, ОСОБА_2 - онука, ОСОБА_5 - правнук, ОСОБА_1 зять. Зазначено, що ОСОБА_1 не проживає за цією адресою з 2007 року (том 1 а.с. 18). З довідки-акту, виданої КСН «Слободка-Гавань» 23.07.2018 р., вбачається, що за адресою АДРЕСА_7 зареєстровані ОСОБА_2 її син ОСОБА_5 , 2005 року народження, та ОСОБА_1 , 1964 року народження - колишній чоловік померлої матері ОСОБА_2 ОСОБА_4 , який зареєстрований за даною адресою, а фактично не проживає з 2007 року ( том 1 а.с.17). Згідно з свідоцтвом про розірвання шлюбу від 29.02.2012 р., шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис №287 від 21 грудня 2007 року ( том 1 а.с. 24). Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 19 березня 2009 року рішення Приморського районного суду м. Маріуполя від 23 січня 2009 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 і зустрічного позову ОСОБА_1 у частині відмови в задоволенні позовних вимог про вселення в квартиру, визнання права користування жилими приміщеннями, обов`язку не чинити перешкод у користуванні - скасовано. Відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_4 і зняття його з реєстрації за цією адресою. Позов ОСОБА_1 задоволено частково: вирішено вселити ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_4 , визнати за ним право користування житлом. Зобов`язано ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 у користуванні жилими приміщеннями квартири. В решті частини рішення суду залишено без змін (том 1 а.с. 64-65). З актів державного виконавця Приморського ВДВС Маріупольського МУЮ від 08.05.2009 р. та від 28.05.2009 р. вбачається, що при примусовому виконанні виконавчого листа 2-168 виданого 19.03.2009 р. Приморським районним судом м. Маріуполя про вселення ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_3 АДРЕСА_8 - добровільно вселити останнього не виявилось можливим з причини того, що чинився опір при вселенні, ключі від квартири ОСОБА_3 не було надано, остання заперечувала проти вселення ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_2 ( том 1 а.с. 66,67). З акту державного виконавця Приморського ВДВС Маріупольського МУЮ від 05.06.2009 р. судом встановлено, що при примусовому виконанні виконавчого листа 2-168 виданого 19.03.2009 р. Приморським районним судом м. Маріуполя про вселення ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_3 АДРЕСА_8 ключі від кв. 10,11 боржник ОСОБА_3 передала стягувачу ОСОБА_1 , який вселився до квартири АДРЕСА_4 . ОСОБА_3 перешкод не чинила. Рішення суду виконано ( том 1 а.с. 68). В акті житлового комунального підприємства № 1 Приморського району м. Маріуполя від 11.11.2008р. (станом на день його складання) зазначалося, що в квартирі АДРЕСА_9 встановлено три пластикових вікна, квартира знаходитися в стадії ремонту. АДРЕСА_10 квартирі АДРЕСА_9 в даний час ніхто не проживає, в зв`язку з ремонтом. ОСОБА_1 за час проживання побудував гараж ( том 1 а.с. 69). В акті житлового комунального підприємства № 1 Приморського району м. Маріуполя від 08.05.2009 року, зазначено, що в квартирах АДРЕСА_2 , АДРЕСА_9 є два окремі входи, на кожну квартиру є окремий електролічильник ( том 1 а.с. 70). Відповідач ОСОБА_1 в суді вказував, що не вселився у спірну квартиру після ухвалення судом рішення про вселення, оскільки його колишня дружина ОСОБА_4 чинила йому перешкоди. 13.08.2008 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського РВ Маріупольського МУ із заявою про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 , яка ІНФОРМАЦІЯ_4 , приблизно о 21 годині, перебуваючи в будинку АДРЕСА_11 , завдала йому удар ножом, заподіявши тим самим йому тяжкі тілесні ушкодження. Заява була зареєстрована 13.08.2008 року. (том 1 а.с. 74,72). Як вказував ОСОБА_1 , 23.03.2011 року він разом із ОСОБА_7 звернувся з заявою до Приморського РВ Маріупольського МУ про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 та ОСОБА_9 за фактом вимаганні грошових коштів на протязі 2009-2011років ( том 1 а.с. 78-79). В червні 2011 року прокуратурою Приморського району м.Маріуполя порушено кримінальну справу за фактом заподіяння ОСОБА_1 у 2003році тяжких тілесних ушкоджень за ознаками злочину, передбаченого ст. 121 ч.1 КК України (том 1 а.с. 75). Як вбачається з заяв від 21.06.2011 р. - ОСОБА_1 звернувся до прокуратури Приморського району м. Маріуполя з заявою про погрози в його бік фізичною розправою з боку ОСОБА_4 та ОСОБА_9 , з такою самою заявою звернулися до прокуратури Оболонська Н.В. та Рубанова Т.О. ( том 1 а.с. 76,77,78). Як вбачається з повідомлення СВ Приморського РВ Маріупольського МУ від 08.07.2011 р., заява від 21.06.2011 р. про погрози на адресу ОСОБА_1 долучена до матеріалів кримінальної справи № 20-01-102, порушеної за фактом навмисного спричинення ОСОБА_1 тяжких тілесних ушкоджень ( том 1 а.с. 81). З наданих ОСОБА_1 до справи копій листів вбачається, що досудове слідство у кримінальній справі №20-11-01-0102, порушеній 07.06.2011 за фактом спричинення йому тяжких тілесних ушкоджень у 2003 році, триває. 17.08.2018 р. прийнято рішення про зупинення кримінальної справи на підставі п. 3 ст. 206 КПК України ( в редакції 1960 року) у зв`язку із не встановленням особи, яка вчинила злочин ( том 1 а.с.82- 89). Отже, судом першої інстанції правильно зазначено, що ОСОБА_1 не доведено, що в нього існували перешкоди для вселення у квартиру з боку ОСОБА_4 протягом часу з 2009 року по день звернення до суду із даним зустрічним позовом. Згідно з довідкою КЗ «Маріупольська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 65 син позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , дійсно навчався в КЗ «Маріупольська ЗОШ І-ІІІ ступенів N 65 з 01.09.2011 р. по 26.06.2017р., з 1 по 7 клас. Вибув до РФ м. Ставропіль 26.06.2017р. на підставі заяви матері. ( том 1 а.с. 92). За даними Головного центру обробки спеціальної інформації ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_6 та ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_5 перетинали державний кордон України 16.08.2018 р. в напрямку виїзд в КПВВ Гнутове, іншої інформації не мається ( том 1 а.с. 151). Згідно з актом КСН «Селище Слободка-Гавань» від 18.09.2018 р. ОСОБА_1 зареєстрований за адресою АДРЕСА_7 але проживати не має можливості оскільки зі слів сусідів в квартирі мешкають сторонні люди, що підтвердили сусіди ( том 1 а.с. 93). При цьому вбачається, що даний акт складений головою КСН ОСОБА_13 , який засвідчив підписи сусідів, що підписували акт, і які є мешканцями будинків АДРЕСА_12 та АДРЕСА_13 , АДРЕСА_14 АДРЕСА_15 . В акті не зазначені особи, які пояснювали про проживання у квартирі сторонніх. Разом з тим, акти про непроживання відповідача ОСОБА_1 у спірному приміщенні в будинку АДРЕСА_8 , складені за участю жителів саме цього будинку (том.1 а.с. 17,18). ОСОБА_1 звертався до поліції для перевірки факту проживання сторонніх осіб у квартирі, і 20.09.18р. була проведена перевірка законності мешкання невідомих осіб за адресою: АДРЕСА_7 , в ході якої встановлено, що зі слів сусідів за вказаною адресою мешкає ОСОБА_2 , яку допитати не виявилось можливим. ОСОБА_1 рекомендувало звернутися до суду, щоб захистити свої права ( том 1 а.с. 94). Згідно з листом Центрального відділу поліції від 02.07.19 №с-44/аз/101/01-2019, за заявою внесеною до ЄО Центрального ВП ГУНП в Донецькій області за №19428 від 10.06.2019 р. зробленою ОСОБА_14 проведено перевірку. ОСОБА_14 повідомила про те, що 10.06.2019 о 18:31 за адресою: АДРЕСА_16 знаходяться невідомі. ( том 1 а.с. 210, 212). З виписки із Акту огляду МСЕК від 03.02.05 р. вбачається, що ОСОБА_1 встановлена третя група інвалідності за загальним захворюванням, безстроково ( том 1 а.с. 96). В якості причини неможливості вселення в спірну квартиру ОСОБА_1 , в тому числі, посилався на необхідність періодичного тривалого лікування за межами Маріуполя. З довідки, виданої регіональною громадською організацією «Культурно Реабілітаційний Центр Інвалідів» від 18.09.2018 р., вбачається, що ОСОБА_1 перебував на реабілітації в «КРЦИ» з 01.02.2008 р. по 01.04.20117 р. з періодичністю по 3-6 місяців на рік. В тому числі перебував в санаторії «Дюни» Ленінградської області м. Сестрорецьк у 2008 р. - 5 місяців, у 2009 р.-4 місяці, у 2010 р. - 4 місяці, у 2011 р.- 5 місяців, у 2012 р. - 3 місяці. В лікувально реабілітаційному пансіонаті сел. Ольшанки, Ленінградської області у 2013 р.- з 01.01.2013 р. по 01.04.2013 р., у 2014 р.- з 01.03.2014 р. по 01.07.2014 р., у 2015 р. - з 01.10.2015 р. по 01.12.2015 р., у 2016 р. - з 01.05.2016 р. по 01.09.2016 р., у 2017 р. - з 01.04.2017 р. по 01.08.2017 р. ( том 1 а.с. 98). За даними Головного центру обробки спеціальної інформації ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_7 перетинав державний кордон України 27.12.2014 р. в напрямку виїзд в пункті пропуску Бориспіль-D, та 08.02.2016 р. в напрямку в`їзд в пункті пропуску Гоптівка, іншої інформації не мається ( том 1 а.с. 165). Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав від 21.09.2018 р. у ОСОБА_1 права власності на будь-яку нерухомість немає ( том 1 а.с. 99). Вирішуючи спір, суд керувався наступним. Згідно зі ст.64 ЖК України - члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. У світі наведених норм закону, з урахуванням письмових доказів, пояснень сторін і свідків, судом об`єктивно встановлено, що ОСОБА_3 (бабусі позивачки) виконавчим комітетом Маріупольської міської ради, на підставі рішення виконкому Маріупольської міської ради №71 від 21.03.2007р. було видано ордер від 02.04.2007р. №005208на жиле приміщення квартиру АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_1 зареєстрований в квартирі АДРЕСА_5 в 1989 році після реєстрації шлюбу з ОСОБА_16 донькою основного квартиронаймача. 21 грудня 2007року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 був розірваний, і відповідач за основним позовом перестав бути членом сім`ї наймача ОСОБА_3 , оскільки спільного господарства з нею не вів, не ніс обов`язків по утриманню житла, що підтверджено письмовими матеріалами справи, поясненнями свідків, і що не оспорював сам ОСОБА_1 .. Згідно з положеннями ст.71 Житлового кодексу України, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення на протязі шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках: тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання; влаштування дитини (дітей) на виховання до родичів, опікуна чи піклувальника, у прийомну сім`ю, дитячий будинок сімейного типу, заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - протягом усього часу їх перебування у родичів, опікуна чи піклувальника, прийомній сім`ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Якщо з будинку, квартири (їх частини) вибула дитина (діти) і членів її (їх) сім`ї не залишилося, це житло може бути надано за договором оренди іншому громадянину до закінчення строку перебування дитини (дітей) у дитячому закладі або до досягнення нею (ними) повноліття і повернення від родичів, опікуна чи піклувальника, в окремих випадках - до закінчення навчання в загальноосвітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, а також в професійно-технічних чи вищих навчальних закладах або до закінчення строку служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях. У відповідності до ст. 72 Житлового кодексу України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Як роз`яснено п.9,10 постанови Пленуму ВСУ №2 від 12.04.1985р. «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» - вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. При цьому, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п.15 постанови від 1 листопада 1996 р. N 9 ( v0009700-96 ) «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Коли відсутній повернувся на жилу площу за згодою членів сім`ї, його не можна вважати таким, що втратив право на жилу площу. Якщо ж він вселився в жиле приміщення всупереч волі членів сім`ї і був відсутнім понад встановлені строки без поважних причин, то суд вправі визнати його таким, що втратив право на жилу площу. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 за рішенням Апеляційного суду Донецької області від 19 березня 2009року був вселений в квартиру АДРЕСА_4 . Наймач та члени сім`ї заперечували проти вселення ОСОБА_1 , у зв`язку з чим вселення відбулось примусово, що підтверджено Актом державного виконавця від 05.06.2009року. Однак після вселення, проведеного виконавчою службою, ОСОБА_1 в квартирі не проживав з червня 2009 року у зв`язку із продовженням негативних відносин із дружиною. Жодних мір, передбачених законом для захисту свого права користування жилим приміщенням, вже визначеного судовим рішенням, він не приймав, до державного виконавця не звертався повторно. Отже, своє право користування спірним жилим приміщенням відповідач ОСОБА_1 протягом часу з 2009 року по день звернення до суду з позовом в 2018 році не відшукував. Доказів того, що з боку родини позивача йому чинились перешкоди в користуванні квартирою, які б обумовили відсутність можливості вселитися за цей час, суду першої інстанції ОСОБА_1 не надано. Твердження ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 поміняли дверні замки в квартирі, тому він не міг війти до приміщення і користуватись ним, також нічим не підтверджені об`єктивно. Суд критично поставився до пояснень свідка ОСОБА_7 , яка є рідною сестрою ОСОБА_1 , оскільки дана особа є заінтересованою особою. Суд оцінював її пояснення вкупі с іншими доказами, і прийшов до висновку, що обставини щодо заміни дверного замка у спірному житлі в 2009 році більш нічим, крім пояснень свідка, об`єктивно не підтверджуються. В апеляційній скарзі зазначено, що судом першої інстанції невірно вказано в рішенні, що свідок дає пояснення суду про обставини неможливості вселення відповідача в спірне житло у зв`язку із зміною замку зі слів відповідача. Дійсно, в рішенні суду відображено в поясненнях свідка, що ОСОБА_7 була поряд із відповідачем, коли на наступний день після вселення в 2009 році за рішенням суду він дізнався, що замки в квартирі поміняні. Разом з тим, свідок пояснила суду, що після цього він нікуди більш не звертався за захистом свого права, до звернення до суду, і в квартиру до червня 2019 року увійти не намагався. Неможливо не погодитися із доводами апеляційної скарги про те, що судом невірно вказано про те, що відповідач повинен був звернутися до виконавчої служби за повторним вселенням, оскільки це є не обов`язком, а правом відповідача, однак такі обставини не можуть слугувати підставою для скасування оскарженого рішення, оскільки ці невірні висновки суду не спростовують факту відсутності дій з боку відповідача щодо вселення протягом вищевказаного періоду. Відповідач ОСОБА_1 інших доказів на виконання ним будь-яких мір для вселення у квартиру за період з червня 2009 року (примусового вселення ОСОБА_1 в спірне житло) і до моменту його звернення до суду із зустрічним позовом про вселення ані суду першої інстанції, ані апеляційному суду не надав. Судом перевірено усі обставини, на які посилався ОСОБА_1 як на причини неможливості користування спірним приміщенням. Судом правильно зазначено, що він звернувся до правоохоронних органів стосовно подій 2003року, які не були пов`язані з рішенням суду про його вселення, і не являються підтвердженням поважності причини відсутності його у спірному житлі понад 6 місяців. Судом прийнято до уваги, і протилежного не доведено відповідачем, що після заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_4 , яке зі слів ОСОБА_1 , відбулось у 2003році, ОСОБА_1 продовжив перебувати у шлюбі з ОСОБА_4 ще 4 роки, вів сумісне господарство з останньою і лише після розірвання шлюбу почав звертатись до правоохоронних органів з заявами, результатів розгляду яких немає. Також судом правильно встановлено, що спірна квартира АДРЕСА_4 не була постійним місцем проживання ОСОБА_1 .. Під час розгляду справи відповідач пояснював, що з 1989року по час розірвання шлюбу він не мешкав у спірному житлі, а мешкав за адресою АДРЕСА_11 . Після примусового вселення в спірне приміщення, ОСОБА_1 знов залишив спірну квартиру і проживав за різними адресами в орендованому житлі, а впродовж 2014-2016 років був відсутній в країні. Відомості в довідці з реабілітаційного центру про проходження лікування ОСОБА_1 впродовж 2017, 2018року не підтверджені відомостями про перетин кордону, які були надані Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, а тому суд першої інстанції об`єктивно не погодився із вказаними відповідачем періодами лікування за межами Маріуполя, як на підтвердження поважності причини відсутності відповідача ОСОБА_1 в спірному житлі понад 6 місяців. Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників. Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. З висновками суду першої інстанції про задоволення первісного позову і відмову у зустрічному позові колегія суддів не може не погодитися, оскільки вони відповідають обставинам справи, наданим доказам і нормам матеріального права. У відповідності до положень процесуального закону судом першої інстанції досліджені докази, надані сторонами. Так, свідки ОСОБА_17 , ОСОБА_18 підтвердили суду обставини, на які посилалася позивач: пояснили, що ОСОБА_1 з 2007 року у спірній квартирі не проживає. Разом з тим, як вбачається зі справи, свідок з боку відповідача ОСОБА_7 не підтвердила наявність поважних причин непроживання відповідача в квартирі більш строку, визначеного законом, або причин для продовження цього строку судом. Звертаючись до суду з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, ОСОБА_2 посилалася на те, що відповідач не проживає у спірній квартирі більш року без поважних причин. Такі обставини відповідачем не спростовані. Колегія суддів перевірила матеріали справи, доводи апеляційної скарги, і вважає, що висновок суду про задоволення вимог позивача про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування в квартирі АДРЕСА_4 , є обґрунтованим з урахуванням встановлених обставин, і не спростований відповідачем. На обґрунтування позовних вимог про визнання права користування жилим приміщенням, вселення , зобов`язання не чинити перешкод в користуванні житлом з боку ОСОБА_2 - суду з боку позивача за зустрічним позовом та його представником жодного доказу надано не було. Апеляційним судом перевірені доводи апеляційної скарги щодо невірної оцінки судом першої інстанції доказів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Вбачається, що висновок суду зроблений у відповідності до норм права, що регулюють спірні правовідносини, і перекликається з висновками Верховного Суду у постанові від 13 січня 2020 року у справі № 552/6132/17. Колегія суддів вважає, що судом надана цілком мотивована оцінка доказів окремо кожного та у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображені в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті, в тому числі колегія суддів погоджується з судом першої інстанції щодо обсягу досліджених доказів по справі, і з обґрунтованою відмовою суду у витребуванні доказів, що стосуються обставин за межами позовних вимог, а саме, матеріалів перевірки проживання осіб у спірній квартирі в червні 2019 року. За своєю формою рішення суду відповідає вимогам ст. 264 ЦПК України. Суд дав вірну оцінку наданим сторонам доказам, і до компетенції суду апеляційної інстанції не входять повноваження щодо переоцінки доказів, досліджених судом першої інстанції з додержанням встановленого порядку. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСІІЛ, від 18 липня 2006 року). Доводи апеляційної скарги про те, що суд неправильно встановив обставин справи - відповідач змушено не проживав в квартирі з поважних причин, а не тому, що не був зацікавлений в цьому житлі - не знайшли свого підтвердження ані в суді першої інстанції, ані під час апеляційного перегляду справи. Крім того, такі твердження відповідача були предметом розгляду суду першої інстанції, суд надав їм мотивовану оцінку, викладену в рішенні. Доводи апеляційної скарги аналогічні поясненням позивача в суді першої інстанції. Обставини, на які він посилається у скарзі, були предметом перевірки суду, їм надана відповідна мотивована правова оцінка. Твердження позивача в апеляційній скарзі зводяться до незгоди із висновками суду щодо оцінки доказів, однак обставин, встановлених судом, не спростовують. Таким чином, колегія суддів вважає, що судове рішення ухвалене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не відносяться до тих підстав, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення відносно скасування чи зміни оскарженого рішення, і на висновки суду не впливають, тому в їх задоволенні належить відмовити на підставі статті 375 ЦПК України. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до суду касаційної інстанції з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 16 березня 2020 року. Судді : Є.Є. Мальцева І.П. Мироненко В.М. Барков