Постанова 4824 № 761/20713/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 13 січня 2022 року м. Київ Унікальний номер справи № 761/20713/19 Апеляційне провадження № 22-ц/824/776/2022 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б., суддів - Ратнікової В.М., Борисової О.В., за участю секретаря судового засідання - Гаврюшенко К.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 вересня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Волошина В.О., по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про захист честі, гідності, ділової репутації, зобов`язання спростувати недостовірну інформацію та відшкодування моральної шкоди, - в с т а н о в и в : У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив: - визнати недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 інформацію, поширену ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в мережі Інтернет за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2 а саме: «ОСОБА_1, который прославился массовым подкупом пенсионеров еще в середине 2000-х, и благодаря раздаче гречки дважды становился мэром»; - зобов`язати ОСОБА_3 та ОСОБА_2 спростувати недостовірну та негативну інформацію, а саме: «ОСОБА_1, который прославился массовым подкупом пенсионеров еще в середине 2000-х, и благодаря раздаче гречки дважды становился мэром», яка була розповсюджена ІНФОРМАЦІЯ_1 - у той же спосіб, в який було поширено недостовірну та негативну інформацію, а саме: розмістити інформацію на веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_6 в мережі Інтернет протягом 10 календарних днів, після набрання законної сили рішенням суду по даній справі шляхом розміщення резолютивної частини судового рішення в даній справі із зазначенням, що розповсюджена вищевказана інформація є недостовірною, і такою, що порочить честь, гідність і ділову репутацію ОСОБА_1 ; - стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 0,01 грн., в рахунок відшкодування моральної шкоди за розповсюдження недостовірної інформації. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 та інформаційним ресурсом «УКРАЇНСЬКА ПРАВДА» (в особі власника веб-сайта - ОСОБА_2 ) в мережі Інтернет на веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_2 у статті «Создаем штаб сопротивления подкупу » було поширено негативну та недостовірну інформацію відносно позивача як колишнього мера столиці, яка принижує його честь і гідність, завдає йому моральних страждань. Поширення вказаної інформації відповідачами негативно вплинули на його репутацію, оскільки його фактично звинувачено у вчиненні кримінального діяння, а саме підкупі виборців, що не відповідає дійсності. Наголошував, що ОСОБА_3 та інтернет-видання «УКРАЇНСЬКА ПРАВДА» свідомо використали ім`я позивача для привернення інтересу та зацікавлення читачів до опублікованого матеріалу (а.с. 2-17). Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 21 вересня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про захист честі, гідності, ділової репутації, зобов`язання спростувати недостовірну інформацію та відшкодування моральної шкоди - залишено без задоволення (а.с. 170-175). Не погодившись з рішенням районного суду, 06 жовтня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Демченко Ю.В. подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі (а.с. 183-204). На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначав, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, ухваленим із неповним з`ясуванням обставин справи та порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду є такими, що не відповідають обставинам справи. Вказував, що висновок суду про те, що інформація, поширена відповідачем, є оціночним судженням, не відповідає дійсності, а також судом не зазначено жодного доказу чи аргументу на підтвердження такої позиції у мотивувальній частині рішення. Зазначав, що ОСОБА_1 не притягався до кримінальної відповідальності за підкуп виборців і ця обставина уже була встановлена у рішенні Шевченківського районного суду міста Києва по іншій справі № 761/15695/19, що набрало законної сили. Вважає, що поширена інформація має фактичний характер і відповідно дана інформація не є оціночним судженням (а.с. 183-194). У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Сіліна М.Д. підтримала апеляційну скаргу і просила її задовольнити. Інші особи,які берутьучасть усправі досуду неприбули, прочас тамісце розгляду справи були сповіщені телефонограмами та на зазначені ними адреси електронної пошти із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень, тобто належним чином, про що у справі є докази. Факт належного сповіщення позивача ОСОБА_1 , його представник - адвокат Сіліна М.Д. в суді підтвердила про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання. Повідомлення відповідача ОСОБА_2 повернулось із відміткою працівників пошти про відсутність адресата за зазначеною адресою, заяви про зміну адреси місця перебування відповідача до суду не надходили (а.с. 217-224). Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою. Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06). Зважаючи на вимоги ч.ч. 9, 11 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ІНФОРМАЦІЯ_1 в мережі Інтернет за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2 , в інформаційному ресурсі «УКРАЇНСЬКА ПРАВДА» було опубліковано статтю під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_3 » із зазначенням автора ОСОБА_3 , у якій містяться наступна інформація: «Отвечает в штабе за организацию «сеток», а проще говоря - масштабного покупа - народный депутат ОСОБА_4 . Бывший член печально известной команды ОСОБА_1 , который прославился массовым подкупом пенсионеров еще в середине 2000-х, и благодаря раздаче гречки дважды становился мэром. Позже ОСОБА_4 подтвердил свой «класс» на выборах в Чернигове , где прошел по мажоритарному округу в Раду» (а.с. 37-39). На підтвердження поширення зазначеної вище інформації позивачем було надано протокол огляду веб-сторінки № 20 від 14 травня 2019 року (а.с. 35-36). Згідно з довідкою Консорціуму «УЦПНА» Департаменту «Центр компетенції» з відомостями про власника веб-сайту або інформацією про його встановлення від 02 квітня 2019 року власником веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_5 станом на ІНФОРМАЦІЯ_1 є реєстрант доменного імені ІНФОРМАЦІЯ_4 - ОСОБА_2 , якщо інше не визначено умовами договору між останньою та володільцем облікового запису та/або отримувачем послуг хостингу, або якщо такий договір відсутній (а.с. 25-32). Позивач звертаючись з позовною заявою просив визнати недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію інформацію, поширену ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в мережі Інтернет за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2 а саме: «ОСОБА_1, который прославился массовым подкупом пенсионеров еще в середине 2000-х, и благодаря раздаче гречки дважды становился мэром» та зобов`язати відповідачів спростувати вказану недостовірну та негативну інформацію. На підтвердження свої доводів позивач надав до суду відповідь Прокуратури міста Києва від 19 березня 2019 року на адвокатський запит, де зазначено, що за результатами проведеної перевірки встановлено, що правоохоронними органами міста Києва відомості щодо вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ст. 160 КК України, до Єдиного реєстру досудових розслідувань не вносилися та кримінальні провадження за цим фактом не розслідувались (а.с. 41). За змістом ст. 277 ЦК України, ст. 32 Конституції України, ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації, у т.ч. особою, якою поширено таку інформацію. Поряд з цим, за змістом вказаних норм, кожному гарантується право на свободу висловлення поглядів, в тому числі право поширювати інформацію без втручання органів державної влади, за умови, що вони діють добросовісно і надають правильну і достовірну інформацію, не завдаючи при цьому шкоди репутації окремих осіб і не порушуючи їх прав. Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації. У випадку, коли інформація була поширена у засобі масової інформації з посиланням на особу, яка є джерелом цієї інформації, ця особа також є належним відповідачем. Пунктом 12 постанови визначено, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Таким чином, звернувшись з позовом до власника веб-сайта, на якому поширена оспорювана інформація -ОСОБА_2 та до автора статті - ОСОБА_3 , позивач обрав належне коло відповідачів. Згідно з роз`ясненнями, що містяться в пункті 15 вказаної постанови, при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи. Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку. За змістом ст. 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду. Відповідні роз`яснення містяться і в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності, честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», в якому зазначено, що вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права. В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» (1986 р.) суд розрізняє факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного ст. 10 Конвенції.(див. рішення у справі «Лінґенс проти Австрії» (Lingens v. Austria) від 8 липня 1986, серія A, № 103, п. 46) (див. рішення у справі «Перна проти Італії» [ВП], заява № 48898/99, п. 40, від 25 липня 2001 року). Стаття 10 Європейської Конвенції з прав людини захищає право журналістів розголошувати інформацію, яка становить громадський інтерес, за умови, що вони діють сумлінно та використовують перевірену фактичну базу. Журналістська свобода також включає можливість перебільшень або навіть провокацій. Пункт 2 статті 10 Конвенції майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або про питання, які становлять суспільний інтерес (див. рішення у справі «Сюрек проти Туреччини» (№ 1) [ВП], заява №26682/95, п. 61, ECHR 1999-IV). За роз`ясненнями, що містяться в п. 21 вищевказаної постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1, при поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі - Декларація), схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998 року) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя. Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв`язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. Позивач ОСОБА_1 відомий в Україні політичний діяч, є публічною особою, тому відкритий для суворої критики і пильного нагляду громадськості й межа допустимої критики щодо такої особи є значно ширшою. Оспорювана позивачем інформація не стосується приватного життя позивача, а містить оціночні судження стосовно його політичної діяльності, що підтверджується проявом інтересу до особи позивача та його діяльності з боку журналістів. З поширеної інформації ІНФОРМАЦІЯ_1 в мережі Інтернет за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3, а саме: «ОСОБА_1, который прославился массовым подкупом пенсионеров еще в середине 2000-х, и благодаря раздаче гречки дважды становился мэром» убачається, що висловлювання за своїм змістом є оціночними судженнями, які є вираженням суб`єктивної думки особи щодо зазначених в них обставин, тому не є недостовірною інформацією. Аналіз змісту оспорюваної інформації в публікації свідчить про відсутність твердження про конкретні факти і вказує на те, що по суті в ньому викладені оціночні судження особи. Оцінити правдивість чи правильність такого висновку неможливо, а оціночні судження спростуванню не підлягають. Посилання апелянта на те, що відповідач звинуватив позивача у скоєнні конкретних злочинів, не мають під собою жодних підстав, оскільки останній висловлював свою думку стосовно певного кола політичних діячів, використовуючи провокативну риторику та інші характерні для оціночних суджень мовно-стилістичні засоби такі як «прославился массовым подкупом пенсионеров», і до цього висловлювання не можуть застосовуватись критерії кримінальних звинувачень. Таким чином, апеляційний суд погодився з висновками районного суду, що висловлювання ОСОБА_3 відносно особи позивача у публікації є оціночними судженнями, оскільки відображають власні думки відповідача засновані на його баченні певних подій, зокрема наводить приклади і піддає критиці дії політиків щодо вчинення разової матеріальної допомоги громадянам України чомусь саме лише напередодні проведення виборів, особисте сприйняття діяльності певного кола осіб і не можуть бути витлумачені як повідомлення конкретних фактів вчинення правопорушень, авідповідність дійсності та правдивість цієї інформації не може бути піддана перевірці. Доводи апеляційної скарги, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 18 травня 2021 року у справі № 761/15695/19 було встановлено, що інформація про причетність ОСОБА_1 до підкупу виборців не відповідає дійсності, колегія суддів відхилила, оскільки у тій справі предметом спору було визнання недостовірною та спростування інформації з іншим змістом та формулюванням, що відрізняється оспорюваної інформації у цій справі. Посилання позивача на правову позицію Верховного Суду України у постанові від 29 листопада 2017 року у справі № 761/6866/16-ц суд апеляційної інстанції відхилив, оскільки в іншій справі, що розглядалась касаційним судом відповідачем стверджувалось стосовно особи щодо якої певні відомості були поширені, що останній є «безпосередній виконавець тих злочинів, тої провокації…», що свідчить про різні фактичні обставини справи. Отже, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Інші доводи скарги цих висновків не спростовують, тому колегія суддів їх відхилила. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення районного суду не підлягає скасуванню. На підставі ст. 141 ЦПК України понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок відповідачів. Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 вересня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Дата складання повного судового рішення - 14 січня 2022 року. Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець В.М. Ратнікова О.В. Борисова