Постанова Київський апеляційний суд № 760/23818/20

справа № 760/23818/20 головуючий у суді І інстанції Оксюта Т.Г. провадження № 22-ц/824/16163/2021 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 грудня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 07 червня 2021 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Видавництво «ЕКОНОМІКА» про захист честі, гідності та ділової репутації, зобов`язання спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди, - В С Т А Н О В И В: У жовтні2020 року позивачі звернулись до суду з вказаним позовом. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з мережі Інтернет дізнались, що відповідачем відносно них розповсюджена негативна, недостовірна інформація, яка є наклепом, оскільки фактично дана інформація є звинуваченням і порушує права ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .. Зазначають, що ОСОБА_1 з 2014 року по грудень 2019 року обіймав посаду директора ДК «Газ Україна», а також з 2017 по 2020 рік посаду директора проблемної заборгованості, газорозподільних систем та роздрібного газопостачання АТ НАК «Нафтогаз Україна». ОСОБА_2 , також, працювала в одній із супутніх структур «Нафтогазу» та була призначена на керівну посаду УОК «Червоної Рути». Відповідач ОСОБА_3 звинуватив ОСОБА_1 у зловживанні своїм службовим становищем, з метою одержання неправомірної вигоди без належного на те підтвердження. Також, відповідач зазначив про некомпетентність ОСОБА_1 .. Стосовно ОСОБА_2 відповідач розповсюдив інформацію про її некомпетентність на керівній посаді та звинуватив її в ухиленні від сплати податків. На підтвердження такої інформації ОСОБА_3 не надав жодних доказів, як і не конкретизував, у чому саме полягала «непрозорість» роботи ОСОБА_2 . Позивачі вважають інформацію розповсюджену відповідачем ОСОБА_3 наклепом, оскільки його звинувачення є безпідставними. Розповсюдження недостовірної інформації є порушенням особистих немайнових прав позивачів на повагу до честі, гідності та ділової репутації. Зазначили, що про негативний характер поширеної інформації, крім об`єктивних факторів, свідчить і висновок експерта №3022 від 14.09.2020 року, складений на замовлення позивачів. Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 07 червня 2021 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Видавництво «ЕКОНОМІКА» про захист честі, гідності та ділової репутації, зобов`язання спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди залишено без задоволення. Позивач, ОСОБА_2 апеляційну скаргу на рішення суду не подавала. Не погодившись із вказаним судовим рішенням позивач, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю. При цьому, посилаючись на обставини зазначені в позовній заяві, вказує, що суд неправильно визначив характер спростованої інформації, вважаючи її оціночним судженням, а не фактичним твердженням. Вважає, що звинувачення відповідача є безпідставними та не підтверджуються належними доказами. Апелянт, також, не погоджується з висновком суду про широку межу допустимої критики щодо позивачів, як публічних осіб. Твердження суду про те, що висновок експерта є недопустимим доказом, на думку апелянта, не відповідає дійсності. Вважає, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом не застосовано відповідні норми матеріального і процесуально права, не враховано висновки Верховного Суду. В ухвалі про відкриття апеляційного провадження сторонамбуло надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. 16 листопада 2021 року до суду надійшов відзив ОСОБА_3 , поданий представником - ОСОБА_5 , згідно якого просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зазначає, що судом вірно встановлено, що висловлювання відповідача є оціночним судженням, межі допустимої критики до позивачів є ширшими з огляду на їх публічність. Висловлювання відповідача у публікації не містить звинувачень позивачів у вчиненні злочинів. Вважає, що судом обґрунтовано не взято до уваги висновок експертизи наданий позивачами та вірно враховано висновок експертизи відповідача. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи викладене, зважаючи на обставин справи, дана категорія справ не підпадає під процесуальну заборону передбачену ч.4 ст. 274 ЦПК України, тому апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 та його позовних вимог заявлених у суді першої інстанції, оскільки іншим відповідачем рішення суду не оскаржувалося, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 263 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_3 та ТОВ «ВИДАВНИЦТВО «ЕКОНМІКА» на веб-сторінці за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2 у статті «ІНФОРМАЦІЯ_1» було поширено інформацію стосовно позивача ОСОБА_1 наступного змісту: «Еще один эпизод - возникновение многомиллиардного долга у Торгового дома "Газ Украины" при руководстве ОСОБА_1 . " Либо ОСОБА_1 искусственно создал эти долги, чтобы на них заработать, либо он был некомпетентен и позволил им накопиться. В любом случае ответственность за такого сотрудника несет ОСОБА_9 ", - уверен ОСОБА_3 .»; Позивач стверджує, що відповідачами всупереч нормам діючого законодавства України було розповсюджено недостовірну, негативну інформацію у формі фактичного звинувачення у злочині, що призвело до порушення його законних прав та інтересів . Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, виходив з того, що інформація, яка міститься на веб-сторінці та яку позивач просить спростувати, не містить жодних фактичних даних, які можна було б вважати недостовірними та такими, що порушують права позивача, а зазначені фрази містять оціночні судження. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 4 ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. При цьому, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ч. 2 ст. 34 Конституції України). Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ч.1 ст.34 Конституції України). Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію. Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України у п. 6 постанови №1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про захист гідності та честі фізичної особи, а також репутації фізичної та юридичної особи» (далі - постанова Пленуму ВСУ №1 від 27 лютого 2009р.), позов про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред`явити фізична або юридичня особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім`ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні немайнові права. За змістом ст. 201 ЦК України честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством. Нормами статей 297, 299 ЦК України визначено, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч. 1 ст. 277 ЦК України). Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом (ч.6 ст.277 ЦК України). Згідно п.18 постанови Пленуму ВСУ №1 від 27 лютого 2009 року позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права. Пунктом 15 постанова Пленуму ВСУ №1 від 27 лютого 2009 року роз`яснено, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Пунктом 19 зазначеної постанови Пленуму ВСУ №1 від 27 лютого 2009 року визначено, що вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду. Відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. Cлід відрізняти деякі висловлювання, які хоч і мають характер образи, однак в цілому контексті є оцінюючими судженнями з урахуванням вживаних слів та виразів з використанням мовно-стилістичних засобів. Судження - це те саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. Фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом. Згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві. Згідно практики Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» («Карпюк та інші проти України», № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року). Системний аналіз норм права з урахуванням практики Європейського суду з прав людини вказує на те, що фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність, як особистих немайнових прав. Недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію особи, може бути визнана лише інформація, що є фактичним твердженням, а не оціночним судженням. Згідно пункту 7 Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи вбачається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). Європейський суд з прав людини на підставі своєї практики застосування Конвенції встановив, що її 10 стаття обумовлює різний ступінь захисту для тих чи інших категорій вираження поглядів. У рішенні від 07 лютого 2012 року «Аксель Спрінгер проти Німеччини» Європейський суд з прав людини вказав, що приватна особа, невідома для громадськості, може вимагати особливого захисту свого права на приватне життя, в той час як публічних осіб така норма не стосується. Європейський суд з прав людини вважає порушенням ст. 10 Конвенції з прав людини задоволення національними судами позовів публічних діячів про спростування поширеної проти них інформації та заборони поширення такої інформації, оскільки ступінь публічності, якого набули дії особи, ступінь її участі у публічній дискусії обумовлюють ступінь її толерантності, який вона повинна виявляти стосовно критики. У зв`язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 30 вересня 2019 року в справі № 742/1159/18. Згідно статті 29 Закону України «Про інформацію» суспільство має право на отримання суспільно необхідної інформації і предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов`язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо. При цьому суспільство також має право на отримання інформації, яка відповідає дійсності та надає можливість суспільству здійснити її оцінку самостійно на основі усіх фактів та різноманіття думок щодо оцінки такої інформації та її значення для суспільства, тому так важливо, щоб інформація, яка поширюється будь-ким, а особливо засобами масової інформації або лідерами суспільної думки, посадовими особами, державними службовцями, відповідала дійсності, з одного боку, а з другого - була суспільно значуща та задовольняла попит суспільства на необхідність контролю за діяльністю державних органів та їх посадових осіб. За таких обставин, з огляду на необхідність громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб інформація, яка поширюється щодо державних посадовців, публічних осіб є суспільно важливою інформацією, а обмеження щодо поширення цієї інформації та межі критики та оцінки поведінки є більш ширшими, ніж межі критики та оцінки поведінки пересічного громадянина. Публічна особа, державний службовець повинен бути готовим до підвищеного рівня критики, у тому числі у грубій формі, прискіпливої уваги суспільства і підвищеної зацікавленості суспільства його діяльністю та/або особистим життям тощо, адже вони, обираючи кар`єру публічної особи, погодились на таку увагу. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц (провадження № 61-48302св18). Під час розгляду справи, судом першої інстанції встановлено, що поширювана інформація на веб-сторінці ІНФОРМАЦІЯ_2 від ІНФОРМАЦІЯ_3 року у статті «ІНФОРМАЦІЯ_4» стосується апелянта ОСОБА_1 .. При цьому, суд першої інстанції встановив, що апелянт є публічною особою, оскільки ОСОБА_1 з 2014 року по грудень 2019 року обіймав посаду директора ДК «Газ України», а також з 2017 року по 2020 рік посаду директора з проблемної заборгованості, газорозподільних систем та роздрібного газопостачання АТ НАК «Нафтогаз України», а відтак будь-яка інформація щодо нього становить суспільний інтерес. Суд першої інстанції вважав, що увисловлюваннях, що є предметом спору у справі, відсутні елементи стверджувального характеру, а висловлювання, що містяться на веб-сторінці ІНФОРМАЦІЯ_2 від ІНФОРМАЦІЯ_3 року у статті «ІНФОРМАЦІЯ_4» містять лише оціночні судження. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що висловлювання не містять будь-яких фактичних даних, а відтак не порушують прав апелянта та не можуть бути спростованими, беручи до уваги таке. Право на висловлення суб`єктивної позиції здійснене цілком у межах свободи вираження поглядів, гарантованих статтею 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому, жодна із підстав обмеження такої свободи, вичерпно визначених цією ж статтею, не наявна. Поряд з цим, судом першої інстанції встановлено, що згідно висновку лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи від 14.09.2020 року за №3022, складеного експертом Прохоренко О. Київської незалежної судово-експертної установи, що був зроблений на замовлення позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , висловлювання ОСОБА_3 , що було поширене ним у статті « ІНФОРМАЦІЯ_4 » у виданні «Delo.ua», що оприлюднене ІНФОРМАЦІЯ_5 за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме: «Либо ОСОБА_1 искусственно создал эти долги, чтобы на них заработать, либо он был некомпетентен и позволил им накопиться.», є фактичним твердженням, а не оціночним судженням. Висловлювання ОСОБА_3 , що було поширене ним у статті містить інформацію негативного характеру щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .. При цьому, суд першої інстанції встановив, що у наданому висновку лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи №3022 від 14.09.2020 року не зазначено реквізитів та строку дії свідоцтва експерта, яким здійснено експертне дослідження. Експерт, яким складений зазначений висновок, не входить до Реєстру атестованих судових експертів так само як і в порушення ч. 4 ст. 7 Закону України «Про судову експертизу» Київська незалежна судово-експертна установа не є державною спеціалізованою установою, якій Законом надано право на проведення криміналістичних експертиз, у тому числі лінгвістичних експертиз мовлення. Отже, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції, що встановлені обставини є порушенням приписів Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України №53/5 від 08.10.1998 року, а тому вказаний висновок судом не може бути прийнято в якості належного та допустимого доказу на підтвердження позовних вимог. Доводи апеляційної скарги вказаних висновків суду першої інстанції не спростовують. Натомість, відповідачем на підтвердження своїх заперечень проти позову надано висновок експерта №056/17 від 27.01.2021 року, складеного експертом Ажнюком Б.М. Державного підприємства «Українське бюро лінгвістичних експертиз НАН України», який відповідає вимогам ст. 106 ЦПК України, та спростовує доводи позивачів. Згідно вказаного висновку висловлювання, які поширені ОСОБА_3 у статті «ІНФОРМАЦІЯ_4» у виданні «Delo.ua», що оприлюднене ІНФОРМАЦІЯ_5 за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2 містять оціночні судження. У висловлюванні «" Либо ОСОБА_1 искусственно создал эти долги, чтобы на них заработать, либо он был некомпетентен и позволил им накопиться. В любом случае ответственность за такого сотрудника несет ОСОБА_9 " - уверен ОСОБА_3 », що є частиною публікації « ІНФОРМАЦІЯ_1», оприлюдненої в мережі Інтернет за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 , інформацію щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_9 виражено у формі оцінних суджень. У складі висловлення «" Либо ОСОБА_1 искусственно создал эти долги, чтобы на них заработать, либо он был некомпетентен и позволил им накопиться. В любом случае ответственность за такого сотрудника несет ОСОБА_9 " - уверен ОСОБА_3 » інформації негативного харктеру щодо ОСОБА_1 , вираженої в брутальній, принизливій або непристойній формі, немає. Враховуючи викладене, суд першої інстанції вірно вважав, що висловлювання відповідача ОСОБА_3 поширенні у статті є його особистою думкою та переконанням, не містять будь-яких фактичних даних, не несуть будь-якого негативного навантаження і, відповідно, враховуючи контекст і характер застосованих мовних засобів та стилістичних прийомів, не посягають на честь, гідність та ділову репутацію апелянта. За таких обставин, суд апеляційної інстанції критично оцінює доводи апелянта на помилкове трактування судом першої інстанції меж допустимої критики публічних осіб, оскільки висновки суду відповідають наданому відповідачем висновку експерта, які обґрунтовано прийнято до уваги судом першої інстанції. При цьому, колегія суддів вважає, що зазначене в апеляційній скарзі рішення Верховного Суду України від 29.11.2017 року не може бути застосовано у даному випадку, оскільки стосується інших обставин справи, що відрізняються та не є тотожними, встановленим у даній справі обставинам. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 необхідно відмовити за їх недоведеністю та безпідставністю. Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно з положеннями статті 277 ЦК України і статті 81 ЦПК України обов`язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права. За таких обставин, колегія суддів вважає, що апелянтом не доведено належними та допустимими доказами, що поширена інформація порушує його особисті немайнові права. Обґрунтовуючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх». Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги з наведених вище обставин, колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінкута тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні. Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм матеріального та процесуального права при його ухваленні, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому, судове рішення відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 07 червня 2021 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: О.Ф. Лапчевська Г.І. Мостова