Постанова 4824 № 363/423/17

справа № 363/423/17 головуючий у суді І інстанції Чіркова Г.Є. провадження № 22-ц/824/15007/2021 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 грудня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Лапчевської О.Ф., Нежури В.А., з участю секретаря Мариненко Я.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданої адвокатом - Шаповаловим Андрієм Миколайовичем та за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 17 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_5 , про поділ боргових зобов`язань,- В С Т А Н О В И В: У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з 01 вересня 2010 року до 28 вересня 2015 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . За час шлюбу ними набуто у спільну сумісну власність земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , на якій в подальшому був побудований житловий будинок, який не прийнятий в експлуатацію та відповідно державна реєстрація права власності на нього не здійснена. Посилаючись на те, що відповідач у добровільному порядку відмовляється поділити зазначене спільне майно, просила провести його поділ, згідно з яким визнати: - за нею право власності на 1/2 частину земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; - визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; - визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; - визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . У травні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив: - поділити між ним та ОСОБА_1 заборгованість перед ОСОБА_4 , що станом на 29 травня 2018 року становить 783 225,00 грн., по 1/2 частині за кожним; - поділити між ним та ОСОБА_1 заборгованість перед ОСОБА_3 , що станом на 29 травня 2018 року становить 313 290,00 грн., по 1/2 частині за кожним; - поділити між ним та ОСОБА_1 заборгованість перед ОСОБА_5 , що станом на 29 травня 2018 року становить 130 537,50 грн., по 1/2 частині за кожним; - поділити між ним та ОСОБА_1 заборгованість перед товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг», що станом на 29 травня 2018 року становить 20 072,15 грн, по 1/2 частині за кожним; - поділити між ним та ОСОБА_1 заборгованість перед акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк», що станом на 29 травня 2018 року становить 81 750,01 грн, по 1/2 частині за кожним. Свої вимоги мотивував тим, що грошові кошти на придбання спірної земельної ділянки він отримав у борг від своєї бабусі ОСОБА_4 у розмірі 30 000 доларів США згідно розписки від 02 жовтня 2010 року, в якій встановлено строк їх повернення до 17 березня 2017 року, проте до теперішнього часу бог не повернутий. Окрім того, грошові коштив розмірі 12 000 доларів США на будівництво житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , ним було отримано в борг у ОСОБА_3 в відповідно до розписки від 15 червня 2012 року, в якій було встановлено строк повернення грошових коштів до 30 вересня 2017 року. Вказані кошти не повернуто. З метою проведення будівельних робіт у спірному житловому будинку він згідно розписки від 01 квітня 2014 року взяв у ОСОБА_5 в борг грошові кошти у розмірі 5 000 доларів США, строк повернення яких встановлено до 19 січня 2019 року. Ці кошти також залишились непвернутими. Оскільки вказані правочини були укладені з ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 під час його перебування у шлюбі з ОСОБА_1 та в інтересах сім`ї, вважав, що боргові зобов`язання підлягають поділу між ними в рівних частинах. Також зазначив, що в період шлюбу 15 травня 2013 року між ним та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» був укладений кредитний договір. За рішенням Заводського районного суду міста Дніпродзержинська від 10 грудня 2014 року з нього на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 20 072,15 грн., а 11 серпня 2017 року державною виконавчою службою відкрито виконавче провадження про стягнення з нього цих грошових коштів. Крім того, 12 липня 2012 року він уклав з ПАТ КБ «ПриватБанк» кредитний договір та станом на 25 травня 2018 року має заборгованість у розмірі 81 750,01 грн. Оскільки кредитні кошти він отримував з метою задоволення потреб сім`ї, тому вважає, що боргові зобов`язання за кредитними договорами, також, підлягають поділу між подружжям. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 17 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Поділено спільне сумісне майно подружжя, а саме: земельну ділянку площею 0,0750 га, яка розташована по АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 3221888801:37:052:0702, та визнано за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині вказаної земельної ділянки за кожним. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про поділ житлового будинку та в частині стягнення з ОСОБА_2 на її користь судових витрат, представник ОСОБА_1 - адвокат Шаповалов А.М. подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду в цій частині скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 про поділ житлового будинку та стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача судові витрати, в тому числі на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн. 00 коп., посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про неможливість поділу спірного житлового будинку, оскільки сторонами визнано ті обставини, що ними за час шлюбу був збудований житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а тому вказані обставини відповідно до ч.1 ст.82 ЦПК України не підлягають доказуванню. Вказує, що той факт, що спірний житловий будинок придатний для проживання підтверджується тим, що в зустрічній позовній заяві відповідача адреса проживання третіх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_6 зазначено: АДРЕСА_1 . Зазначає, що в ході судового розгляду встановлено, що спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, будівництво його закінчено й фактично будинок експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не прийнятий в експлуатацію і право власності на нього не оформлене з вини відповідача, а позивач у свою чергу позбавлена можливості здійснити вказані дії та реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу майна. Згідно чинного законодавства України незавершений будівництвом будинок підлягає поділу, якщо, ураховуючи ступінь його готовності, можна визначити його окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво особами, між якими ділиться будинок. Правовий аналіз сімейного та цивільного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. Позивач у своїй позовній заяві просила стягнути з відповідача на свою користь понесені нею судові витрати, до яких входять і витрати на професійну правничу допомогу. В матеріалах справи містяться додаткові пояснення до позовної заяви від 22 липня 2017 року, до яких долучені документи, які підтверджують розмір понесених ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу та обсяг наданої правової допомоги, а саме, розрахунок правової допомоги, квитанція до прибуткового касового ордеру, договір від 24 грудня 2016 року з додатком №1 та акт виконаних робіт. Однак вказані документи судом першої інстанції проігноровані. ОСОБА_2 , також, не погодився з судовим рішенням та подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні цієї позовної вимоги ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що рішенням Оболонського районного суду міста Києві від 28 вересня 2015 року, яким шлюб між сторонами розірвано, встановлено, що сторони не проживають однією сім`єю та не ведуть спільного господарства з лютого 2015 року. Він зареєстрував право власності на спірну земельну ділянку вже після припинення спільного проживання із позивачем, однак вказана обставина не була встановлена судом першої інстанції. Судом не було визначено обсяг спільного майна сторін станом на лютий 2015 року, коли між сторонами були припинені шлюбні відносини, та не встановлено джерело придбання майна і час його придбання. Зазначає, що ним надано суду належні та допустимі докази того, що спірна земельна ділянка не могла вважатись об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки судом не встановлено походження грошових коштів у сторін. На підтвердження придбання спірної земельної ділянки відповідачем було подано докази отримання грошових коштів у ОСОБА_4 відповідно до боргової розписки від 02 жовтня 2010 року у розмірі 30 000,00 доларів США. Однак судом не взято до уваги докази отримання грошових коштів відповідачем за розпискою, а також те, що позивач не надала доказів існування у неї грошових коштів для придбання спірної земельної ділянки, у зв`язку з чим вважає, що суд дійшов помилкового висновку про те, що спірна земельна ділянка є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Постановою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шаповалова Андрія Миколайовича та апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 17 грудня 2019 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Шаповаловим Андрієм Миколайовичем, задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року в частині позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ житлового будинку скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Вишгородського районного суду Київської області від 17 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишено без змін. Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційної інстанції переглядає справу лише в межах позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ житлового будинку. 01 листопада 2021 року до Київського апеляційного суду надійшли пояснення ОСОБА_2 , подані представником - адвокатом Штундером Я.Г., згідно яких просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 , врахувати зазначені ним обставини справи та практику Верховного Суду. 29 листопада 2021 року до Київського апеляційного суду надійшли пояснення ОСОБА_2 , подані представником - адвокатом Штундером Я.Г., щодо неможливості визнання права власності на Ѕ частини недобудованого житлового будинку, оскільки існують права інших забудовників на частину спірного будинку, частка позивача в майні є незначною і не може бути виділена в натурі, річ є неподільною, вартість майна недобудованого будинку з готовністю на 60% у розмірі 320 700,00 грн.. На думку відповідача, присудження компенсації вартості ј частини у спірному майні відповідатиме вимогам закону. 29 листопада 2021 року на електронну адресу суду надійшла уточнена апеляційна скарга ОСОБА_1 , подана адвокатом - Шаповаловим Андрієм Миколайовичем, яка протокольною ухвалою апеляційного суду була залишена без розгляду. Згідно з ч.1 ст. 364 ЦПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження. Як вбачається з матеріалів справи уточнена апеляційна скарга ОСОБА_1 , подана адвокатом - Шаповаловим Андрієм Миколайовичем, поза межами процесуальних строків на оскарження рішення суду, тому відповідно до вимог ст. 126 ЦПК України підлягає залишенню без розгляду. 17 грудня 2021 року на електронну адресу суду та 20 грудня 2021 року засобами поштового зв`язку до суду надійшли пояснення ОСОБА_2 , подані представником - адвокатом Штундером Я.Г. щодо порядку поділу майна з врахуванням судової практики Верховного Суду. В судовому засіданні представник позивача, адвокат Шаповалов А.М. просив задовольнити його апеляційну скаргу. Представник відповідача, адвокат Штундер Я.Г. в судовому засіданні просив апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Інші учасники справи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, до суду не з`явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Вислухавши пояснення учасників справи, що з`явилися, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та предмету нового апеляційного розгляду, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу ОСОБА_1 , поданої адвокатом - Шаповаловим Андрієм Миколайовичемзадовольнитичастково, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 263 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Так, судом встановлено, щоз 01 вересня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі рішення Оболонського районного суду міста Києва від 28 вересня 2015 року. За час шлюбу ОСОБА_2 відповідно до договору купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року, укладеного з ОСОБА_7 та посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Голуб Л. А. і зареєстрованого в реєстрі за № 2724, придбав 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,1500 га, з кадастровим номером 3221888801:37:052:0265, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Іншу 1/2 частину вказаної земельної ділянки придбав ОСОБА_8 . Згідно з пунктом 2.1 зазначеного договору купівлі-продажу продаж земельної ділянки вчинено за 108 200,00 грн., відповідно до пункту 3.4 - укладено за згодою дружини покупця ОСОБА_1 14 червня 2012 року ОСОБА_2 отримав державний акт серії ЯМ № 757038 на право власності на земельну ділянку площею 0,0750 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Після розподілу земельної ділянки з кадастровим номером 3221888801:37:052:0265 між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 , 03 серпня 2015 року ОСОБА_2 зареєстрував за собою право власності на земельну ділянку площею 0,0750 га з кадастровим номером 3221888801:37:052:0702, про що внесено відомості до Державного земельного кадастру. Згідно зі звітом про оцінку майна за 2017 рік, складеним приватним підприємством «СВ Девелопмент» (далі - ПП «СВ Девелопмент»), за адресою: АДРЕСА_1 розташований будинок загальною площею 200 кв. м, оздоблення непридатне, оціночна вартість 2 782 074 грн., що становить 102 887 дол. США. Будівництво житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 здійснено без відповідних документів, що є самочинним будівництвом. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено, що спірний житловий будинок може бути об`єктом поділу спільної сумісної власності подружжя. Оцінюючи вказані висновки суду першої інстанції колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина 1 стаття 5 ЦПК України). Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісно власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Частиною четвертою статті 65 СК України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. У постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію про те, що зазначені норми свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині поділу житлового будинку, ОСОБА_1 зазначала, що під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 на спірній земельній ділянці побудовано житловий будинок, який в експлуатацію не прийнятий й державна реєстрація права власності на нього не проведена. Пославшись на те, що будівництво житлового будинку здійснено без відповідних дозвільних документів на право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, та, виходячи з того, що вказаний об`єкт нерухомості є самочинним будівництвом у розумінні частини першої статті 376 ЦК України, а відтак не є об`єктом права власності та не може бути предметом поділу (виділу) відповідно до положень статей 364, 367 ЦК України, суд першої інстанції відмовивОСОБА_1 у позові в цій частині. Оцінюючи вказаний висновок суду першої інстанції, враховуючи висновки Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2021 року, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, а державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку. Визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, у судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц (провадження № 14-483цс19). Отже, новостворене нерухоме майно, будівництво якого здійснено в передбаченому законом порядку, набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів як речей матеріального світу, як у зібраному виді (конструкції, окремі елементи об`єкта незавершеного будівництва, чи сам об`єкт у цілому в залежності від ступеня готовності), так і у вигляді окремих видів будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. Аналіз статей 60, 63, 69 СК України та статей 328, 331, 368, 372 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. Верховний Суд зазначив, що за позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду України: від 20 червня 2012 року у справі № 6-56цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16. У постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15 зроблено висновок, що до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання. Судом встановлено, що згідно зі звітом про оцінку майна за 2017 рік, складеним ПП «СВ Девелопмент», за адресою: АДРЕСА_1 , розташований будинок загальною площею 200 кв. м, стан елементу - хороший, внутрішнє оздоблення - непридатне, оціночна вартість - 2 782 074 грн., що становить 102 887 дол. США. Відповідно до звіту про незалежну оцінку житлового будинку, незавершеного будівництвом, який розташований на АДРЕСА_1 , складеного станом на 07 грудня 2017 рік, ступінь його готовності 60 %, ринкова вартість 320 000 грн. На виконання вимог ухвали Вишгородського районного суду Київської області від 22 лютого 2017 року, 28 березня 2017 року Комунальне підприємство «Вишгородське бюро технічної інвентаризації» повідомило, що за адресою: АДРЕСА_1 , технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна у Вишгородському БТІ не виготовлявся, інвентаризаційна справа не заводилась. У листі від 01 лютого 2017 року Хотянівська сільська рада повідомила, що житловий будинок за цією адресою не приватизувався. Відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК) . При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. Відсутність будь-яких заперечень з боку відповідача щодо заявлених позовних вимог, не є підставою для звільнення від доказування у відповідності до вимог ст. 82 ЦПК України саме позивача. За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами заявлені позовні вимоги щодо поділу житлового будинку. При цьому, під час перегляду справи судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріали справи не містять відомостей про ступінь готовності об`єкта незавершеного будівництва на час розірвання шлюбу між сторонами, що не дає можливістьподілити спірне незавершене будівництво житлового будинку в натурі, чи стягнути відповідну грошову компенсацію за частку у праві власності на це майно, оскільки наданий суду звіт про оцінку житлового будинку, незавершеного будівництва станом на 07.12.2017 року - фіксує готовність будинку на 60 % вже після розірвання шлюбу, а тому не може бути прийняти до уваги, як належний та допустимий доказ наведених вище обставин. У постанові від 04.08.2021 року по справі № 730/1196/19 Верховний Суд зазначив, що належним доказом знаходження майна у недобудованому стані є відповідна судова будівельно-технічна експертиза. Натомість сторони по справі клопотань про призначення експертизи перед судом не заявляли. При апеляційному розгляді колегією суддів враховано вказівки суду касаційної інстанції. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про відмову у позові ОСОБА_1 виходячи з того, що вказаний об`єкт нерухомості є самочинним будівництвом у розумінні частини першої статті 376 ЦК України, а відтак не є об`єктом права власності та не може бути предметом поділу (виділу) відповідно до положень статей 364, 367 ЦК України є помилковим, а рішення суду в цій частині необґрунтованим та безпідставним, а тому таким що підлягає скасуванню, з ухваленням нового судового рішення в цій частині про відмову у задоволенні позовних вимог про поділ житлового будинку з інших підстав, а саме, у зв`язку з недоведеністю належними та допустимими доказами позовних вимог. Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Шаповаловим Андрієм Миколайовичем - задовольнити частково. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 17 грудня 2019 року в частині позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ житлового будинку - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в частині поділу житлового будинку - відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: О.Ф. Лапчевська В.А. Нежура