Постанова 4854 № 420/2664/21

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД _________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 грудня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/2664/21 Головуючий І інстанції Юхтенко Л.Р. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Осіпова Ю.В., суддів - Косцової І.П., Скрипченка В.О., за участю секретаря - Голобородько Д.В., позивача (апелянта) - ОСОБА_1 , його представника-адвоката Смірнова В.С., представника відповідача - Філіппенка О.О. та перекладача - Алайубі Ферас Джамаль, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2021 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 03.09.2021р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними рішення та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: 23.02.2021р. громадянин Судану ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ГУ ДМС в Одеській області, в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 08.02.2021р. №25 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірне рішення ГУ ДМС в Одеській області про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправним та підлягає скасуванню, адже воно приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи. Зокрема, позивач зазначає, що на даний момент не може повернутися до країни свого походження через існуючу загрозу його переслідування через політичні погляди та переконання. Так, батька позивача заарештували за підозру в організації перевороту та належність до комуністичної партії, внаслідок чого він загинув при невідомих для родини заявника обставинах. Сам позивач, хоч і не належить до жодної політичної партії, проте приймав активну участь у мітингах та демонстраціях проти діючої влади. Також, позивач наголосив, що на даний час не може та не бажає повертатись до країни походження через його можливий арешт та свавілля з боку влади Судану щодо заявника через його участь у демонстраціях. Причиною ж відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість клопотання позивача через необґрунтованість історії переслідування позивача в країні громадської належності, а також через відсутність у цьому клопотанні умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасово захисту», з чим позивач, у свою чергу, категорично не погоджується. Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги категорично не визнав та мотивовано просив відмовити у їх задоволенні. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду 03 вересня 2021 року (ухваленим у відкритому судовому засіданні) у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовлено в повному обсязі. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач 12.10.2021р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03.09.2021р. та прийняти нове, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі. 27.10.2021р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду. Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2021р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні. 02.12.2021р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому представник відповідача заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим. В судовому засіданні позивач (апелянт) та його представник підтримали апеляційну скаргу та наполягали на її задоволенні. Представник відповідачів в судовому засіданні суду 2-ї інстанції апеляційну скаргу позивача не визнав та мотивовано наполягав на залишенні її без задоволення, а рішення суду 1-ї інстанції - без змін. Згідно з ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, виступи сторін, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність належних підстав для її задоволення. Судом першої інстанції встановлені наступні обставини. Позивач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) є громадянином Судану, за національністю - суданець (етнічна група кахлі), за віросповіданням - мусульманин-суніт. Документ, що підтверджує особу - паспорт Республіки Судан серії НОМЕР_1 , виданий 06.08.2019р., дійсний до 05.08.2024р. 04.01.2020р. позивач із Судану (м.Аль-Хартум) вибув авіарейсом ОСОБА_2 , та потрапив на територію України 05.01.2021р. легально, на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1 від 06.08.2019р. та оформленої візи типу Д №Y05138754 від 08.12.2019р. строком дії до 06.03.2020р. Виїзд із країни громадянської належності відбувся з метою навчання у вищому навчальному закладі на території України. Однак, в подальшому, враховуючи відсутність коштів на навчання, закінчити університет він так і не зміг. 21.01.2021р., т.б. через рік після прибуття до України, позивачем було подано до ГУ ДМС в Одеській області заяву про надання статусу «біженця» або особи, що потребує додаткового захисту. В обґрунтування своєї заяви позивач зазначив те, що у 2018р. його батька за підозру в організації перевороту та належність до комуністичної партії заарештували, внаслідок чого останній загинув при невідомих обставинах. Позивача також арештовували нібито за активну участь у мітингах і демонстраціях проти діючої влади у 2018-2019р.р. Як зазначає позивач, повертатися до країни постійного проживання він не бажає через свою участь у демонстраціях на території Судану. Міграційною службою проведено співбесіду з позивачем, в ході якої з`ясовано, що він ніколи не перебував в політичних партіях, військових, громадських, релігійних організаціях, в збройних силах Судану не служив. 08.02.2021р. Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено Висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку зазначено, що за результатом розгляду заяви позивача та інформації по країні походження відповідач дійшов висновку, що заява є очевидно необґрунтованою за відсутністю умов, передбачених у п.п.1,13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 08.02.2021р. наказом Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області №25 відмовлено громадянину Судану ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 08.02.2021р. шукачу захисту була видано повідомлення №5/1-327 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, яке отримано ним 11.02.2021р. Не погоджуючись із правомірністю винесеного відповідачем рішення, позивач звернувся до суду з даним позовом. Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд 1-ї інстанції виходив із того, що оскаржуваний наказ від 08.02.2021р. №25 прийнятий відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений законодавством України, а доводи позивача, якими він обґрунтовує своє звернення за захистом в Україні, є необґрунтованими. Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне. Так, спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України і Законом України «Про біженців та осіб, які потребуються додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI, який закріплює порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення відповідного правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні. Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України. Згідно зі ст.26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі ж обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, а також право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч.1 ст.33 Конституції України). Відповідно до ч.1 ст.14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948р., кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Предметом спору, у даному випадку, є правовідносини пов`язані з попереднім розглядом заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Для правильного вирішення оскаржуваних правовідносин необхідно з`ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах. За змістом п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, «біженцем» вважається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може або ж не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Як передбачено п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, «додатковий захист» - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть чи не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті. При цьому, у силу вимог п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, «особа, яка потребує додаткового захисту» - це особа, яка не є біженцем у відповідності до «Конвенції про статус біженців 1951р.» та «Протоколу щодо статусу біженців 1967р.» та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.ч.1,2 ст.5 Закону №3671-VI). Статтею 6 Закону №3671-VI закріплено, що біженцем або ж особою, яка потребує додаткового захисту, не може бути визнана особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону - відсутні. Згідно з ч.7 ст.7 Закону №3671-VI, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Частиною 6 ст.8 Закону № 3671-VI, рішення (наказ) про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Тобто, відповідач зобов`язаний при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести певну особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту чи визнання її біженцем або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання або є очевидно необґрунтованою. Як уже було встановлено колегією суддів, у висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.02.2021р. зазначено, що заява громадянина Судану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованою та не містить умов, передбачених п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI. Так, необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно із Конвенцією про статус біженців 1951р. та Протоколом 1967р. поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, зокрема: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. За змістом п.п.45,66 «Положення Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців» (1992р.), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Відповідно до ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004р. за №8043/04, в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення стосовно відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з Позицією Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998р.), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією стосовно відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Разом із тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення відповідного статусу. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Як вбачається із матеріалів справи, під час розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що відомості, надані заявником в ході проведеної співбесіди не дають можливості прийняти позитивне рішення за його заявою, адже носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, є суперечливими та непослідовними. Зокрема, обставин, які б вказували, що причини виїзду шукача захисту за межі країни його громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, встановлено не було. Так, під час проведення процедурних заходів щодо уточнення та деталізації проблематики (причин) його переслідування, позивач надав твердження, які суттєво відрізняються від інформації, вказаної у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виявлені розбіжності, які істотно знижують рівень довіри до клопотання. Аналізуючи підстави, за яких позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у взаємозв`язку із матеріалами його особової справи (№2021OD0017), колегією суддів було встановлено відсутність доказів (конкретних фактів або усних тверджень), які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Окрім того, позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього насилля у разі повернення на Батьківщину. Позивач не зміг надати і чітких пояснень стосовно повторного арешту його батька, а також з приводу ймовірних обставин його арештів, змісту та характеру висунутих відносно нього обвинувачень. Між тим, як свідчать матеріали справи, позивачем так і не було надано аргументованих пояснень (із урахуванням викладених критеріїв про причини), за яких він не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів і аргументованих пояснень про факти його переслідування на Батьківщині та доводів щодо відмови країни громадянської належності захищати його права від дискримінації та переслідувань, що, у своїй сукупності, свідчить про відсутність належного обґрунтування ним побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою із конвенційних ознак та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Так, як вбачається з матеріалів справи, під час співбесіди ОСОБА_1 зазначив про те, що документи в поліції відносно нього не оформлювались, так як арешти були тимчасовими і незаконними та через декілька днів його відпускали. У свою чергу, з пояснень позивача, наданих під час співбесіди, вбачається, що на питання, коли ж саме він зазнав переслідувань, останній відповів, що не пам`ятає коли саме це було. Також позивач не надав і жодних доказів, які підтвердили наявність у нього політичних поглядів та переконань, які б суперечили ідеології та діяльності влади країни громадянської належності і, як наслідок, унеможливили його повернення до Судану. Натомість, відповідно до матеріалів особової справи, позивач не був членом жодних політичних, громадських або інших організацій в країні громадянської належності. Найближчі родичі шукача захисту на даний час проживають у м.Гамбії (Судан) та інформація щодо їхнього переслідування в матеріалах справи відсутня. Так, обґрунтовуючи причини виїзду, ОСОБА_1 посилається на факт його «можливого» переслідування на території Батьківщини. Однак, проведеним органом міграційної служби дослідженням вказаних фактів та інформації по країни походження встановлено, що обвинувачення та арешти стосовно його батька та самого заявника мали місце на початку 2018р., а виїзд заявника відбувся лише 04.01.2020р. При цьому, позивач не надав докази та відповідну інформацію, що за вказаний період (2 роки), які він був на Батьківщині, йому певною мірою щось загрожувало, а тому суд першої дійшов вірного висновку про те, що позивачем не доведено наявність ризиків переслідування у разі повернення позивача на Батьківщину. На переконання суду апеляційної інстанції, наведені вище побоювання позивача за своє життя здебільшого викликані «внутрішніми переконаннями» ніж конкретними прикладами із його повсякденного життя, що не є достатнім доказом на підтвердження факту його переслідувань у випадку повернення на Батьківщину. У свою чергу, інформаційні матеріали, на які посилається позивач, носять «загальний» характер і жодним не підтверджують існування можливості того, що саме позивачу буде спричинено шкоду та (або) неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Матеріалами справи підтверджено, що міграційною службою перевірена інформація по країні походження та з`ясовано, що Республіка Судан просувається в рейтингу країн, які забезпечують правопорядок на своїх територіях, наявні позитивні тенденції стосовно стабілізації соціально-політичної ситуації на території громадянської належності позивача. Не може бути залишеним поза увагою і той факт, що метою звернення позивача за захистом до міграційного органу є його бажання легально перебувати на території України з метою отримання подальшої освіти та роботи, про що зазначено у протоколі співбесіди від 05.05.2021р. Разом із тим, слід зазначити, що сімейні або ж інші причини особистого характеру, прагнення змін та покращення рівня життєвих умов, коли особа (тобто шукач захисту) переїжджає виключно із «економічних міркувань», свідчать, що така особа насправді є «економічним мігрантом», а не «біженцем», або ж «особою, яка потребує додаткового захисту». Судова колегія враховує аналіз матеріалів по країні походження позивача та вважає, що дана інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає належних підстав вважати, що позивач прибув на територію України саме з метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні громадянської належності. Інших об`єктивних доводів на спростування висновків суду першої інстанції скаржником не наведено. Враховуючи викладене, судова колегія зазначає, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами ГУ ДМС в Одеській області, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності у нього обґрунтованих побоювань та реальної небезпеки для нього стати в країні походження жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду 1-ї інстанції стосовно відсутності підстав для задоволення поданого громадянином Судану ОСОБА_1 адміністративного позову. Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову. Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб`єктивній думці останнього. З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»). Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін. Керуючись ст.ст.308,310,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено: 23.12.2021р. Головуючий у справі суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов Судді: І.П. Косцова В.О. Скрипченко