Постанова 4854 № 420/794/21

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 червня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/794/21 Категорія: 113030000 Головуючий в 1 інстанції: Тарасишина О. М. Час і місце ухвалення: м. Одеса Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Лук`янчук О.В. суддів Бітова А. І. Ступакової І. Г. при секретарі Поварчук В. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 березня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 31.08.2020,- В С Т А Н О В И Л А : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України в якому просить: визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 31.08.2020 року №378-20, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні, з огляду на існування ризику переслідування позивача в країні громадянської належності за ознаками належності до певної соціальної групи особи, які перейшли з ісламу до іншої релігії. Проте, відповідачем було прийнято рішення №378-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає вказане рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18 березня 2021 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 31.08.2020 року № 378-20 та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено повністю. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає про порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, а тому просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилався на доводи, ідентичні доводам викладеним у позовній заяві та наголошував на тому, що судом першої інстанції не прийнято до уваги інформацію стосовно ситуації по країні походження позивача. Доводи апеляційної скарги зводяться до наведення нормативно-правового регулювання спірних правовідносин, цитування висновків суду першої інстанції та твердження позивача про неправомірність таких висновків та їх невідповідність обставинам справи. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного. Судом першої інстанції встановлено, ОСОБА_1 є громадянином Хашимітського Королівства Йорданія, місце народження: м. Айн Баша. Проживає в Україні із цивільною дружиною ОСОБА_2 , має спільних дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . У серпні 2008 року позивач вибув із країни громадянської належності легально, на підставі паспортного документу громадянина Йорданії серії НОМЕР_1 та візи до України. 24.08.2008 року позивач прибув до України, через міжнародний аеропорт Бориспіль. Причиною виїзду з країни постійного проживання позивач зазначає неможливість вступити до жодного вищого навчального закладу на території Йорданії та бажання отримати вищу освіту в Україні. В інших країнах за наданням притулку або за наданням статусу біженця не звертався. 31.01.2013 року позивач вперше звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з клопотанням про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак за результатами розгляду даної заяви та матеріалів особової справи, ГУ ДМС України в Одеській області було прийнято наказ від 01.03.2013 року №18 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 08.02.2018 року позивач повторно звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З позивачем була проведена співбесіда, хід якої відображено в протоколі від 19.02.2018 року, а також дві додаткові співбесіди від 15.03.2018 року та від 16.04.2018 року. За результатами співбесід, керуючись висновком головного спеціаліста відділу шукачів захисту ДМС України В.О. Бугакової від 14.07.2018 року, Державної міграційною службою України було прийняте рішення №299-18 від 17.08.2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Дане рішення позивач оскаржив у судовому порядку. Однак, рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 25.04.2019 по справі №420/397/19 було відмовлено у задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивачем було подано апеляційну скаргу. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року, рішення по справі №420/397/19 було залишено без змін. Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Касаційного адміністративного суду від 09.09.2019 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 . 07.10.2019 року позивач втретє звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зважаючи на викладені у протоколі співбесіди від 17.09.2019 року, додаткової співбесіди від 24.10.2019 року, додаткової (другої) співбесіди від 17.12.2019 року та протоколі співбесіди із громадянином України ОСОБА_6 від 28.05.2020 року обставини, головним спеціалістом відділу шукачів захисту ДМС України М.Супрун складено висновок від 28.07.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 31.08.2020 року №378-20 20 ДМС України прийнято рішення, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зазначено, що умови передбачені пунктом 1 чи 13 частини 1 статті 1 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" стосовно заявника відсутні. Не погоджуючись із зазначеним рішенням позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із даним позовом за захистом своїх прав. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку про правомірність оскаржуваного рішення та відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, які б давали підстави визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки доводи позивача є надуманими, так як не наведені факти та обставини, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. У цій справі позивач просить визнати протиправним і скасувати рішення ДМС України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Пунктом 4 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Пунктом 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а)расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» надає тлумачення терміну «побоювання». Так, «побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) отримуються як від біженця, так незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів МЗС тощо. Завданням апеляційного суду при вирішенні спору, є встановлення обґрунтованості доводів суду першої інстанції, а також правовий аналіз кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу. Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27 квітня 2004 року №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» (16 грудня 1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює певне твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні. А згідно із ч.7 ст.7 даного Закону, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Відповідно до вимог ч.1 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом 2-х місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до 3-х місяців. Далі, згідно із ч.11 цієї ж ст.9, після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частина 1 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом 1-го місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до 3-х місяців. Згідно із приписами ч.5 ст.10 вказаного Закону, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Водночас, колегія суддів зазначає, що заявник, у свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Як убачається із встановлених обставин справи, заявник як підставу надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту вказує, що він не може повернутися до країни своєї громадянської належності, оскільки через зміну релігії з ісламу на християнство в країні походження його можуть переслідувати члени родини. Проте позивачем ні під час співбесіди, ні під час розгляду справи судом не зазначено на чому саме ґрунтуються його побоювання щодо переслідування осіб, які змінили віросповідання в Йорданії. Так, дослідивши протокол співбесіди від 17.10.2019 року, колегія суддів встановила, що позивач побоюється переслідувань саме з боку родини та сам вказує на те, що в Йорданії смертна кара за зміну релігії не передбачена., тобто інші загрози його життю та здоров`ю, окрім побоювання загрози від родини - відсутні. Також, позивач зазначає, що отримує погрози від членів родини у телефонному режимі, проте жодних доказів стосовно отримання відповідних погроз, як до міграційного органу, до суду першої інстанції так і до суду апеляційної інстанції надано не було. Позивач не послався на досвід будь-яких осіб, зокрема рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, які зазнали переслідування через релігійні погляди. У матеріалах справи відсутні, а до суду та органів міграційної служби не надані докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Позивач під час звернення за захистом не повідомив про побоювання зазнати серйозної шкоди у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження у разі повернення до країни громадянської належності. Колегія суддів зазначає, що міграційним органом також проаналізовано правдоподібність повідомлених заявником побоювань щодо можливих переслідувань в країні громадянської належності через зміну релігії з Ісламу на Християнство, та правомірно не прийнято їх за правдопобідні, з огляду на відсутність у матеріалах особової справи жодних документальних доказів ймовірного переслідування чи конкретних фактів або доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі, у разі повернення на Батьківщину. При перевірці об`єктивної та суб`єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними. Разом з цим, пояснення, надані громадянином України протоіреєм Української Православної церкви Одеської єпархії ОСОБА_6 від 28.05.2020 року, підтверджують неправдоподібність способу зміни релігії позивача, оскільки в ході співбесіди було встановлено, що позивач приходив до собору лише для врегулювання питань пов`язаних із охрещенням та, зі слів протоірея, після отримання необхідних документів не відвідував зазначеної релігійної установи. При цьому довідка від Пастора Церкви «Перша церква Назарянина» ОСОБА_7 про те що позивач є членом церкви та у зв`язку зі зміною віри йому загрожує небезпека у країні походження, яка була надана позивачем лише суду апеляційної інстанції, в котре підтверджує факт неправдоподібного способу зміни релігії, оскільки в анкеті позивачем вказано про відвідування саме Преображенського собору. Отже, встановлені обставини справи, вказують на необґрунтованість клопотання позивача в контексті набуття міжнародного захисту в Україні, зокрема, відповідно до зазначеної позивачем інформації в Анкеті від 07.10.2019 та протоколі співбесіди від 17.10.2019, додаткових протоколах співбесід від 24.10.2019, 17.12.2019: - позивач не зазнавав переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме, за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на час проживання на території країни попереднього постійного проживання; - позивач ніколи не був членом жодних політичних, релігійних, громадських або військових організацій на території країни попереднього постійного проживання; - позивач не здійснював політичну діяльність на території країни походження; - позивач не займався активістською, громадською діяльністю, або протиправною діяльністю на території країни попереднього постійного проживання; - позивач ніколи не був учасником міжрелігійних та/або міжетнічних конфліктів на території країни попереднього постійного проживання; - позивач не зазнавав особливого дискримінаційного ставлення до себе під час проживання на території Йорданії, з чим погоджується суд апеляційної інстанції Таким чином, ДМС України обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, апелянтом необґрунтовано вказано, що судом першої інстанції не досліджено інформацію по країні походження, оскільки такі не відповідають дійсності. Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях. Так, суд першої інстанції вказав, що у відповідності до інформації за країною походження, спостерігаються позитивні тенденції щодо релігійної гармонії та плюралізму на території Йорданії. На території Йорданії успішно реалізується концепція мирного співіснування мусульманської та християнської релігійних громад, проводяться регулярні заходи, спрямовані на досягнення релігійного компромісу та толерантного відношення між представниками різних релігійних конфесій. Зокрема, із зазначеної інформації додатково встановлено, що християни мають постійно закріплене представництво в органах державної влади Йорданії, отримують сприяння у здійсненні власної обрядовості від влади та населення. Отже, колегія суддів зазначає, що інформацією по країні походження заявника можливо підтвердити, що державна влада Йорданії не протидіє поширенню християнами канонів віросповідання. Наведена ж позивачем інформація щодо ситуації у країні громадянської належності не свідчить про утиски в країні походження позивача у випадку зміни релігії, крім того відповідачем перевірялися зазначені обставини. Таким чином, інформація, яку надає іноземець щодо наявної небезпеки його життю ґрунтується лише на суб`єктивних твердженнях та не має жодних документальних підтверджень. За таких обставин, матеріалами справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника підтверджується відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Суд зазначає, що позивачем не наведено інших об`єктивних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, судом першої інстанції обґрунтовано прийнято до уваги ту обставину, що позивач вже не вперше звертається й відповідною заявою про надання йому статусу біженця. Так, позивач, надаючи відповідні заяви бажає легалізувати лише свій правовий статус перебування на території України. При цьому, судом першої інстанції вірно акцентовано увагу на можливості легалізації перебування позивачем в Україні іншим шляхом, зокрема враховуючи сімейні стосунки позивача з громадянами України та тривале проживання в Україні. Таким чином, факти повідомлені позивачем, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1, 13 ч. 1 Закону № 3671. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи ОСОБА_1 неможливо обґрунтувати причину його виїзду з Йорданії з позиції визнання біженцем на території України. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку, що окружним адміністративним судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини чи порушено норми процесуального права, а зводяться до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції з урахуванням особової справи позивача було надано належну правову оцінку. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 березня 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено та підписано 01 липня 2021 року . Головуючий суддя: О.В. Лук`янчук Суддя: А. І. Бітов Суддя: І. Г. Ступакова