Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/30583/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 червня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/30583/23 Перша інстанція: суддя Попов В.Ф., повний текст судового рішення складено 16.01.2024, м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді Кравченка К.В., судді Джабурія О.В., судді Вербицької Н.В., при секретарі Абович Ю.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 січня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: У листопаді 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі відповідач, ДМС), в якій просить: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 16.10.2023 року №185-23, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 . В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що не погоджується із прийняттям оскаржуваного рішення, та вважає його таким, що прийнято без урахування реальних побоювань у позивача, як громадянина Російської Федерації, зазнати переслідувань в країні свого походження у зв`язку з його політичними переконаннями та його діями на території України, а саме: правдиве висвітлення подій, які відбуваються в Україні внаслідок збройної агресії РФ проти України на власному каналі в мережі YouTube та Instagram, під час листування з громадянами/друзями/знайомими з РФ, молитв в церкві, надання гуманітарної допомоги, донорство. Позивач зазначає, що його проукраїнська позиція і ставлення до агресії РФ та територіальної цілісності України може бути розцінена владою РФ як державна зрада, дискредитація армії РФ, розповсюдження неправдивої інформації тощо, та може бути підставою для притягнення його до кримінальної та адміністративної відповідальності. Також позивач вказує на те, що він є пастором Церкви Християн Віри Євангельскої «Дім Горшечника» в Україні, м.Одеса, за віросповіданням є християнином-євангелістом-п`ятидесятником, що є течією протестантизму, і даного напрямку релігії він притримується з 1997 року та приєднався до нього за місцем проживання. Посилається на існування в РФ тиску з боку владних органів на представників цієї церкви. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16.01.2024 року відмовлено у задоволенні позову. Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Апелянт посилається на порушення судом першої інстанції його права бути почутим, оскільки суд першої інстанції відмовив позивачу в розгляді справи в загальному порядку за участю сторін та розглянув дану справу в порядку спрощеного провадження без виклику сторін. Також апелянт вказує на те, що суд не досліджував належним чином інформації про країну його походження, не зазначив причини неврахування інформації з загальновизнаних інформаційних ресурсів, зокрема, зі звітів міжнародних організацій, доданих до позову, та необґрунтовано відкинув обставини, що можуть бути підґрунтям переслідування позивача в РФ. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного. Надаючи оцінку доводам апелянта про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які стосуються розгляду судом першої інстанції даної справи в спрощеному провадженні без виклику сторін, колегія суддів враховує, що таке процесуальне порушення, як розгляд за правилами спрощеного позовного провадження справи, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, відповідно до приписів ст.317 КАС України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення. Як слідує з матеріалів справи, клопотання про розгляд справи за участю позивача та його представника було викладено позивачем в позовній заяві, якому суд першої інстанції дав оцінку в ухвалі від 13.11.2023 року про відкриття провадження у справі, зазначивши, що таке клопотання задоволенню не підлягає, оскільки відповідно до п.11 ч.6 ст.12 КАС України ця справа віднесена до категорії справ незначної складності, а твердження позивача щодо можливості надання ґрунтовних пояснень тільки у судових засіданнях є безпідставними, оскільки сторони наділені правом висловлювати свої позиції та надавати додаткові пояснення у заявах по суті справи (позов, відзив, відповідь на відзив, заперечення) та інші заяви або клопотання. Відповідно до ст.12 КАС України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. Частиною 4 цієї статті визначений перелік категорій справ, які розглядаються виключно за правилами загального позовного провадження. Дана справа не віднесена до переліку справ, які розглядаються виключно за правилами загального позовного провадження Частиною 5 ст.12 КАС України визначено, що умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом. Частина 6 ст.12 КАС України визначає категорії справ незначної складності для цілей цього Кодексу, а пунктом 11 цієї частині до категорії справ незначної складності віднесена така категорія, як перебування іноземців або осіб без громадянства на території України. Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що дану справу можливо віднести до категорії справ незначної складності, яка передбачена п.11 ч.6 ст.12 КАС України. Крім того, відповідно до ч.1 та 2 ст.257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. Виходячи з наведених процесуальних положень, колегія суддів вважає, що розгляд судом першої інстанції даної справи в порядку спрощеного провадження без виклику сторін не є процесуальним порушенням. Надаючи оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, позивач є уродженцем м.Рибінськ, Ярославської області (РФ), де проживав до виїзду в Україну. За національністю (етнічною належністю) росіянин, за віросповіданням християнин-євангеліст-п`ятидесятник, належить до Церкви християн Віри Євангельської «Дім Горшечника». Позивач прибув до України у 2018 році з метою місіонерської діяльності від релігійної організації Церкви християн віри євангельської «Дім Горшечника», у зв`язку з призначенням його асистентом пастора на служіння до філіалу церкви у м.Одеса. Посвідку на тимчасове проживання було оформлено за клопотанням Релігійної громади Церкви християн Віри Євангельської «Дім Горшечника» у м. Одеса. Відповідно до бази даних ЄІАС УМП ДМС позивач протягом 2018 - 10.02.2023 року проживав на території України легально на підставі посвідок на тимчасове проживання. 11.11.2022 року Релігійна громада Церкви християн Віри Євангельської «Дім Горшечника» у м. Одеса звернулася до Одеської обласної військової адміністрації з клопотанням про надання сприяння в обміні посвідки на тимчасове проживання ОСОБА_1 . Листом Одеської ОВА від 06.12.2022 року №11530/8/01-38/10439/2-22 було проінформовано про неможливість погодження обміну посвідки на тимчасове проживання з посиланням на пункт 1 постанови КМУ від 01.11.2022 року №1232 «Деякі питання надання Державною міграційною службою адміністративних послуг в умовах воєнного стану». 27.02.2023 року позивач звернувся до ГУДМС в Одеській області з письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 15.03.2023 року у рамках процедур розгляду заяви із заявником відповідач провів анкетування, а також були проведені співбесіди, про що складені протоколи від 16.03.2023 року, 06.06.2023 року, 20.06.2023 року. У анкеті та при проведенні співбесід ОСОБА_1 в якості підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначив такі підстави: - належність особи до Церкви християн Віри Євангельської «Дім Горшечника», релігійна діяльність та побоювання щодо переслідувань з боку органів державної влади за ознакою віросповідання; - загроза переслідувань через неприйняття державної політики РФ; - загроза мобілізації до лав ЗС РФ; - ймовірність притягнення до кримінальної відповідальності через волонтерську діяльність в Україні. Серед інших причин для звернення за міжнародним захистом позивач в ході співбесіди із співробітниками управління вказав на відсутність документів для легального перебування в Україні у зв`язку з закінченням терміну дії посвідки на тимчасове проживання в Україні, донорство для ЗСУ, заперечення війни, про що наголошував у молитвах та виступах в соціальних мережах, небажання повертатись до країни постійного проживання. Управління Служби безпеки України в Одеській області в листі від 11.05.2023 року №65/1/3/3319 зазначило, що заперечує щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, вказавши на те, що позивач не повідомив конкретні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідно до висновку ГУДМС в Одеській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.09.2023 року по справі №2023ОD0012, встановлено, що факти повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянської належності не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що, водночас, не позбавляє його права залишитись на території України у разі наявності інших правових підстав для перебування. Цим висновком рекомендовано відмовити позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні. Рішенням Державної міграційної служби України від 16.10.2023 року №185-23 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись із рішенням від 16.10.2023 року №185-23, позивач звернувся до суду з цим позовом. Обсяг нормативно-правового регулювання, що підлягає застосуванню при вирішенні даного спору, полягає в наступному. Правовідносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI). Згідно зі ст.2 Закону №3671-VI питання, пов`язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору. Згідно з визначенням п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI). Особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI). У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року також дано поняття «біженець» - особа, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань. Згідно з ч.5 ст.5 Закону №3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Положенням ч.1 ст.7 Закону №3671-VI установлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Відповідно до ч.7 ст.7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. За правилами ч.5 ст.10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначено Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за №1146/19884 (надалі - Правила №649)). Підпунктом «е» п.2.1 розділу ІІ Правил №649 закріплено, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви. Інформація про країну походження - це інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів (п.1.2 розділу І Правил №649). Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад. Пунктом 45 Керівництва обумовлено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункт 66 Керівництва). Відповідно до ч.1 ст.5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації: із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Так, право на життя і заборона катувань, зокрема, закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Згідно положень ст.3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань. Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем того факту, що його повернення до РФ створює реальні загрози його життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Узагальнені доводи та висновки суду першої інстанції, зводяться до наступного: - позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту з порушенням вимоги «якомога раніше», тобто лише через 4,5 роки після першого легального прибуття на територію України та лише через неможливість подальшої легалізації на території України по лінії провадження релігійної діяльності, що пов`язано із законодавчим обмеженням; - позивач не зазнавав переслідувань за ознаками громадянства (раси) та національності чи віросповідання як до прибуття в Україні (до 2018 року) такі і після прибуття; - позивач та члени його сім`ї безперешкодно отримали в РФ паспорти для виїзду за кордон, неодноразово використовували їх для поїздок за межі РФ та повертались туди знову; - не встановлено загрози переслідування позивача за ознакою віросповідання у випадку повернення до РФ, оскільки позивач не здійснював забороненої діяльності в РФ, не належить до категорій ризику або об`єктів відокремленого переслідування, а релігійна течія, канонів якої дотримується церква, до якої належить позивач, є дозволеною в РФ, а її адепти продовжують здійснювати релігійну (місіонерську) діяльність в РФ. Родичі позивача проживають в РФ та не зазнають побоювань, переслідування або дискримінації; - не встановлено чіткої, послідовної політичної позиції позивача щодо збройної агресії РФ, а висловлення позивачем в своїх проповідях та відео зверненнях негативного відношення до війни в цілому, з точки зору християнського віровчення, не є висловленням своєї позиції до подій та злочинів, що вчиняє Росія в Україні, і не доводить загроз переслідувань чи дискримінації за ознакою політичних переконань, оскільки такі переконання у позивача відсутні, а зміст досліджених особистих приватних переписок позивача з іншими особами не носять не публічний характер і не відображають позицію позивача щодо засудження збройної агресії РФ проти України, не висвітлюють його особистого ставлення до вчинених злочинів і позивач уникає висловлення своєї позиції та засудження війни в Україні, обмежуючись загальними висловленнями; - відсутні обставини щодо ймовірного застосування до позивача смертної кари та тортур, нелюдського або такого, що принижує поводження чи покарання у випадку повернення до РФ; - надання благодійної допомоги, в тому числі закупівля продуктів харчування та здача крові як донора, носить релігійно-гуманітарний характер, і це не пов`язано з політичною чи громадською діяльністю позивача, за яку він може бути підданий тортурам чи бути притягнутим до відповідальності у РФ; - документальні докази та усні твердження позивача не надають можливості встановити ознаки, що притаманні додатковій формі захисту відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Апелянт не погоджується з такими висновками та доводами суду першої інстанції, посилаючись, зокрема, на такі узагальнені доводи: - суд першої інстанції не врахував того, що оскільки після початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України позивач з сім`єю залишився на території України та продовжив свою місіонерську та волонтерську справу, і правдоподібно висвітлює події, які пов`язані з таким вторгненням, в тому числі через мережу YouTube, то для позивача почали існувати обставини, передбачені в п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб які потребують додаткового чи тимчасового захисту» для надання позивачу додаткового захисту, оскільки після такого вторгнення російська влада на законодавчому рівні ввела кримінальну відповідальність за «публічне поширення свідомо неправдивої інформації про використання збройних сил росії», за поширення «фейкових новин» про російські збройні сили, за заклики до припинення їхнього розгортання та підтримку санкцій проти російських цілей; - не досліджені в суді першої інстанції належним чином посилання на відео, розміщене на порталі YouTube, де позивач у церкві молиться за закінчення війни, про збереження життя воїнів України, та повернення полонених додому; - надання позивачем допомоги громадянам України, здійснення волонтерської діяльності на території України, донорство крові, ймовірно буде розцінене владою РФ як допомога ворогу; - суд першої інстанції послався лише на висновки міграційного органу, які ґрунтувались на інформації по країні походження позивача, що існувала до початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України, і в оскаржуваному рішенні не надав відповіді на питання чи підтверджує актуальна інформація по ситуації в країні походження позивача, яка склалась після початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України, існування підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту?; - апелянт вважає, що наведена у позовній заяві інформації по країні його походження вказує на існування чисельних фактів порушення представниками органів влади РФ прав людей, які займають проукраїнську позицію, критикують військове вторгнення РФ на територію України, що супроводжується їх переслідуванням, репресіями, арештами, притягненням до кримінальної відповідальності, катуванням, тощо, що, з урахуванням наведених позивачем обставин, доводить існування у позивача реальних побоювань зазнати переслідувань в країні свого походження. Надаючи оцінку доводам та висновкам суду першої інстанції в контексті наведених апелянтом заперечень, колегія суддів зазначає наступне. Наведені у висновку ГУДМС в Одеській області про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.09.2023 року, доводи про звернення позивача із заявою про набуття міжнародного захисту з порушенням вимоги «якомога раніше», тобто через 4,5 роки після першого легального прибуття на територію України та лише через неможливість подальшої легалізації на території України, з якими погодився і суд першої інстанції, не можуть самі по собі спростовувати існування тих обставин, які виникли після початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України 24.02.2022 року, і з яким позивач пов`язує підстави для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Такий підхід узгоджується з вже наведеними вище положеннями статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 року, відповідно до яких обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження, і такі побоювання можуть ґрунтуватися на діяльності, якою займався заявник після того, як він чи вона покинув країну походження, зокрема, якщо встановлено, що такі дії є проявом або продовженням його/ її переконань або орієнтації в країні походження. Отже, ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке обґрунтоване побоювання є визначальним для визначення біженця або особою, яка потребує додаткового захисту, і складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання, яке є оціночним судженням і свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю фактичних доказів того, що ці побоювання з урахуванням інформації по країні походження, є реальними. Як слідує з матеріалів особової справи позивача, в основу його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, покладені обставини його діяльності та інформація по країні його походження після початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України 24.02.2022 року. Дослідивши наявну інформацію по країні походження позивача, колегія суддів вважає доведеними ті доводи позовної заяви, які стосуються погіршення в РФ ситуації з дотриманням прав та свобод людини після початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України 24.02.2022 року, зокрема, порушення представниками органів влади РФ прав людей, які займають проукраїнську позицію, критикують військове вторгнення РФ на територію України, що супроводжується їх переслідуванням, репресіями, арештами, притягненням до кримінальної відповідальності, тощо. Надаючи оцінку повідомленим позивачем обставинам та фактам, з якими він пов`язує існування у нього побоювань зазнати переслідувань в країні свого походження, колегія суддів враховує також наступне. Церква християн Віри Євангельської «Дім Горшечника», до якої належить позивач, вже протягом 30 років продовжує на законних підставах функціонувати в РФ, здійснює місіонерську діяльність; інформація щодо адрес розташування та контактних даних філій цієї в РФ міститься у відкритому доступі; дана церкву не включено до внутрішньодержавних реєстрів «екстремістських» або «небажаних» організацій в РФ; представники цієї церкви не переслідуються владою РФ, і станом на 2023 рік представники цієї церкви мають можливість реєструвати нові філіали в РФ; філії цієї церкви на території РФ мають на праві власності спеціально облаштовані для проведення богослужінь приміщення. Під час проживання в РФ позивач не зазнавав особистих переслідувань за ознакою віросповідання, не був причетний до свавільних арештів, затримань або позасудових рішень, не займався правозахисною, політичною, активістською або громадською діяльністю, журналістською, чи політично-оглядовою діяльністю в РФ та Україні, не співпрацює з представниками телеканалів або ЗМІ. Дослідженням наданих позивачем посилань на відео в мережі «YouTube» колегією суддів не встановлено факту публічного висловлення позивачем чіткої політичної позиції щодо російського вторгнення в Україну. Наявна інформація по країні походження позивача не підтверджує реальних фактів переслідування осіб, які відмовлялися від залучення до лав збройних сил РФ для участі у війні в Україні. Надані позивачем пояснення та докази його волонтерської діяльності на території України свідчать про те, що така діяльність носить суто релігійно-гуманітарний характер, не є систематичною та офіційною і не направлена на підтримку ЗСУ чи інших збройних формувань України. Відсутні докази зацікавленості до позивача з боку правоохоронних та/або силових структур РФ у зв`язку із його діяльністю на території України; відсутня інформація щодо перебування позивача у внутрішньому або міждержавному розшуку або порушення по відношенню до нього кримінальної справи в РФ; відсутня інформація про надходження за адресою проживання позивача викликів до правоохоронних структур, про проведення обшуків, про виклик його близьких родичів в РФ з метою проведення допитів або з`ясування певних обставин; фактів переслідування чи дискримінації близьких та інших родичів позивача в РФ внаслідок його діяльності на території України після 24.02.2022 року не встановлено. Враховуючи всі з`ясовані обставини справи, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про відсутність належного обґрунтування наявності обґрунтованих побоювань існування загрози для життя та безпеки позивача у випадку повернення до РФ, а звернення позивача з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування. Колегія суддів приходить до висновку, що відносно позивача відсутні підстави, передбачені пп.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI для надання позивачу в Україні статусу біженця або особи, яка потребує тимчасового захисту, а тому спірне рішення Державної міграційної служби України від 16.10.2023 року №185-23 про відмову у наданні позивачу такого захисту є правомірним та не підлягає скасуванню. За таких обставин апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Судові витрати по справі відсутні. Керуючись ст.315, ст.316, ст.321, ст.322, ст.325, ст.328 КАС України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 січня 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, передбачених ст.328 КАС України. Повний текст складено та підписано 09 липня 2024 року. Суддя-доповідач К.В. Кравченко Судді О.В. Джабурія Н.В. Вербицька