Постанова 4851 № 520/10510/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 грудня 2021 р.Справа № 520/10510/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Русанової В.Б., Суддів: Жигилія С.П. , Перцової Т.С. , за участю секретаря судового засідання Севастьянової А.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.09.2021 (головуючий суддя І інстанції: Мар`єнко Л.М., повний текст складено 24.09.21 року) по справі № 520/10510/21 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа: Головне Управління Державної міграційної служби України у Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом, в якому просив: - скасувати рішення Державної міграційної служби України від 27.04.2021 №120-21; - зобов`язати Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки - ОСОБА_1 . На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що є громадянином Сирійської Арабської Республіки. За наслідками розгляду його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішенням ДМС України 27.04.2021 йому відмовлено. Вважає таке рішення необґрунтованим, протиправним і таким, що підлягає скасуванню, оскільки перевірка інформації, яку він надавав під час звернення із заявою до міграційного органу, проводилася поверхово та необ`єктивно, ситуація у країні його громадянської належності належним чином не вивчалась. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22.09.2021 позов задоволено. Державна міграційна служба України (далі відповідач 1), не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просила його скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме пп. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". В обґрунтування вимог посилається на неврахування судом першої інстанції всіх обставин справи, а саме перевірки відповідачем всіх доводів позивача щодо його побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження. Вважає, що повідомлені позивачем побоювання повернення до країни його походження не дають підстав визначити його біженцем, через відсутність відповідних ознак біженця, викладених у Законі України "Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Також, вказує, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через вкрай небезпечну ситуацію в своїй країні, внаслідок загальнопоширеного насильства та порушення прав людини в ситуації внутрішнього збройного конфлікту. Позивач не тікав з країни громадянської належності, рятуючи своє життя, а покинув її з метою навчання, а до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області звернувся лише з метою легалізації свого становища. Вказує, що міграційною службою з`ясовано інформацію по країні походження позивача, з якої вбачається, що більша частина території Сирійської Арабської Республіки перебуває під контролем уряду, озброєна опозиція позбавлена можливості вести активні бойові дії, а країна перебуває на шляху політичного врегулювання конфлікту, що свідчить про не доведення позивачем побоювань постраждати через наявність в країні внутрішнього збройного конфлікту. Також зазначає, що судом не взято до уваги порушення позивачем порядку звернення за захистом в України в частині строків такого звернення. Крім того, вважає, що питання визнання особи біженцем належить до дискреційних повноважень ДМС України, а тому суд першої інстанції помилково зобов`язав відповідача 1 визнати ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі відповідач 2) не надало відзив на апеляційну скаргу. Відповідно до ч. 4 ст. 229, ч. 1 ст. 308 КАС України справа розглядається в межах доводів та вимог апеляційної скарги, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено апеляційним судом, що заявник є громадянином Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 , прибув до України у 2010 р. з метою навчання. 24.09.2015 заявник звернувся до Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за наслідками розгляду якого рішенням ДМС України від 17.02.2016 йому відмовлено з підстав відсутності умов, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону на підставі рішення ДМС України від 17 лютого 2016 року № 33-16. За наслідками судового оскарження вказаного рішення, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2016 року у справі № 820/1308/16, яка набрала законної сили, скасовано рішення Державної міграційної служби України від 17 лютого 2016 року № 33-16 та зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На виконання постанови Харківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2016 року у справі № 820/1308/16 відповідачем видано рішення від 30 травня 2016 року № 49-16, яким зобов`язано Головне управління ДМС У Харківській області повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення Державної міграційної служби України. За наслідками розгляду звернення позивача, з урахуванням постанови Харківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2016 року, позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, рішенням Державної міграційної служби України від 16 грудня 2016 року № 644-16. Вказане рішення також оскаржено позивачем в судовому порядку, та за наслідками його розгляду постановою Харківського окружного адміністративного суду від 07.07.2017, яка набрала законної сили 26.09.2017, скасовано рішення Державної міграційної служби України від 16.12.2016 № 644-16. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На виконання постанови Харківського окружного адміністративного суду від 07.07.2017, відповідачем прийнято рішення про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 . Рішенням Державної міграційної служби України від 17.08.2018 № 286-18 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13.11.2018 у справі №2040/7974/18, яке набрало законної сили 23.04.2019 скасовано рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 № 286-18. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 06.05.2019 ДМС України прийнято рішення, яким зобов`язано Головне управління ДМС у Харківській області повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 (т. 1 а.с. 103). Головним управлінням ДМС у Харківській області продовжена процедура розгляду звернення заявника, проведено співбесіду із ним, за результатами якої 22.03.2021 складено висновок про відмову у визнанні заявника біженцем (особою, яка потребує додаткового захисту) (т. 1 а.с. 178-191). 27.04.2021 ДМС України прийнято рішення № 120-21 про відмову у визнанні заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т. 1 а.с. 192). Позивач, не погоджуючись з вказаним рішенням, звернувся до суду за захистом своїх прав. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив, з того, що відповідачем формально перевірено усі обставини, викладені позивачем, матеріали особової справи та наявна інформація по країні походження, а отже відмова у наданні такого статусу є неправомірною. При цьому, з метою відновлення прав та інтересів позивача, та враховуючи тривалі судові процеси, суд першої інстанції зобов`язав ДМС України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 . Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI ). Відповідно до пунктів 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Враховуючи умови, передбачені ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, слід зазначити, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Положеннями абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону № 3671-VI визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника. Отже, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у ДМС України наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Водночас, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Відповідно до частини третьої статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказуванню. Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно з Конституцією України. Право на життя і заборона катувань також закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Згідно зі статтею 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань. Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Судом встановлено, що позивач є громадянином Сирійської Арабської Республіки. Під час співбесіди позивач зазначав, що у країні його громадянської належності триває військовий конфлікт, що супроводжується загальнопоширеним насиллям та серйозними порушеннями прав людини. Також позивач зауважив, що у Сирії його можуть переслідувати проурядові сили через небажання брати участь у війні, а також притягнути до відповідальності з огляду на ухилення від військової служби. Отже, причинами звернення позивача із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, стали неможливість добровільного повернення до країни громадської належності через військовий конфлікт у Сирії та побоювання зазнати примусового призову до лав збройних сил або покарання за дезертирство. Щодо зазначених побоювань заявника, відповідач зазначив, що вони є необґрунтованими, оскільки ухилення від військової служби або дезертирство не є підставою для надання статусу біженця, якщо причина ухилення ґрунтується лише на страху або небажанні війни. Разом з тим, судом першої інстанції вірно зазначено, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Так, відповідач, проаналізувавши інформацію по країні походження заявника, зазначив у висновку що ситуація в Сирії склалася зовсім інша ніж декілька років тому. Уряд країни повернув контроль над більшою частиною території країни, озброєна опозиція позбавлена можливості вести активні бойові дії, зберігаючи свій контроль у провінції Ідліб. «Ісламська держава» (колишня «ІДІЛ» або «ІДІШ») та її військова інфраструктура розгромлена, сама ж країна перебуває на шляху політичного врегулювання конфлікту за участі міжнародного співтовариства. Разом з тим, у країні походження позивача на сьогодні вочевидь існує загальнопоширене насилля та порушення прав людини. Так, у доповіді Генерального секретаря від 19 лютого 2019 року про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191(2014), 2258 (2015), 2332 (2016), 2393 (2017) та 2401 (2018) вказано, що наземне бомбардування на північному заході країни посилилася, і майже щодня надходили повідомлення про артилерійські обстріли уздовж ліній фронту на півночі, в південно-східних районах Ідліб і на заході Алеппо. Також відзначено збільшення використання саморобних вибухових пристроїв в різних районах на північному заході і північному сході країни. Число жертв серед цивільного населення і масштаби руйнування об`єктів цивільної інфраструктури залишалися переконливим свідченням того, що основоположні принципи розмежування, пропорційності і обережності, зокрема заборони на вчинення невибіркових нападів, очевидно, не дотримувалися. Після майже восьми років з часу виникнення гуманітарної кризи в Сирійській Арабській Республіці приблизно 11,7 мільйона сирійців в межах країни як і раніше потребують гуманітарної допомоги, і близько 5,7 мільйона сирійських біженців зареєстровані в сусідніх країнах. Міжнародне співтовариство повинно невпинно підтримувати зусилля по задоволенню базових потреб цих людей і забезпечення їх захисту та, в кінцевому підсумку, по знаходженню мирних рішень для цього конфлікту. Третя Брюссельська конференція в підтримку майбутнього Сирії і регіону, яка відбудеться 12-14 березня, дасть можливість підвести підсумки того, в яких областях досягнуто прогресу, і об`єднати свої зусилля для досягнення ключових пріоритетів на 2019 рік. У центрі цих зусиль повинні стояти сирійський народ, громади і громадянське суспільство. У доповіді Незалежної міжнародної комісії з розслідування подій в Сирійській Арабській Республіці від 31 січня 2019 року вказано, що продовжують надходити повідомлення про напади на цивільних осіб та цивільні об`єкти в провінціях Ідліб, Алеппо, Дайр-ез-Зор і Ес-Сувейда, в результаті яких гинуть і отримують поранення десятки сирійських жінок, чоловіків і дітей. Повітряні нальоти і наземні операції завдають істотної шкоди ключовим об`єктам цивільної інфраструктури, включаючи лікарні і школи. Проурядовими силами, озброєними групами і терористами ІГІЛ було здійснено низку резонансних нападів. У доповіді Генерального секретаря від 16 квітня 2019 року про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191 (2014), 2258 (2015), 2332 (2016), 2393 (2017) та 2401 (2018) зазначено, що бойові дії та інші форми насильства продовжували серйозно позначатися на цивільному населенні в різних частинах Сирійської Арабської Республіки. Мирні жителі продовжують гинути і отримувати поранення в результаті ескалації обстрілів наземними засобами і повітряних ударів в районах в межах "демілітаризованої зони", в тому числі в Ідлібі і в частинах мухафаз Хама і ОСОБА_2 . Як і раніше турбує те, якому поводженню піддаються і в яких умовах перебувають особи по всій країні, затримані урядом Сирійської Арабської Республіки, а також терористичними групами, внесеними Організацією Об`єднаних Націй в санаційні переліки, і недержавними групами озброєної опозиції. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Л.М. та інші проти Росії» від 15 жовтня 2015 року зазначено, що примусове повернення заявників в Сирію призведе до порушення статей 2 та (або) 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конфлікт у Сирії характеризується високою інтенсивністю загального насилля. У цьому контексті, серйозні порушення прав людини є поширеним явищем і існує реальний ризик застосування поводження забороненого статтями 2 та 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У Резолюції Ради з прав людини від 22 березня 2019 року «Положення в галузі прав людини в Сирійській Арабській Республіці» зазначено, що Рада з прав людини висловлює глибоку стурбованість з приводу кількості випадків смерті людей, затриманих сирійськими властями, яке підтверджується направленням ними тисяч повідомлень про смерть, що є додатковим свідченням систематичних порушень міжнародного права прав людини і міжнародного гуманітарного права, і наполегливо закликає їх передати сім`ям свідоцтва про смерть та останки їх родичів, доля яких була з`ясована, в тому числі, які стали жертвами казней без суду та слідства, невідкладно прийняти всі належні заходи для захисту життя всіх осіб, які зараз тримаються під вартою або місцезнаходження яких невідоме, а також прояснити долю тих, хто безвісно відсутній або все ще тримається у місцях позбавлення волі. Отже, судом першої інстанції вірно зазначено, що у разі повернення позивача до Сирії існує реальна загроза його життю, безпеці та свободі через загальнопоширене насильство в Сирії в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Ситуація в країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування внаслідок небажання позивача бути призваним (мобілізованим) на службу в армію є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Суд також ураховує інформацію по Сирії Європейського інституту миру (Повернення біженців до Сирії: небезпека, ризики у сфері безпеки та інформаційна обмеженість. Липень 2019 року), відповідно до якої примусовий призив у війну продовжується по всій країні, навіть протягом б-місячного періоду відкликання, домовленого під час переговорів щодо примирень або повернень. Інформування правоохоронних органів щодо таких осіб продовжується і збільшується як формально, так і неофіційно, в тому числі за допомогою форм повернення та примирення. 19 березня 2020 року УВКБ ООН із супровідним листом 126/20/ОВ на ім`я Голови ДМС України офіційно надіслано Тимчасові рекомендації УВКБ ООН щодо потреб шукачів притулку з Сирії у наданні міжнародного захисту: продовження застосування позиції УВКБ ООН 2017 року, лютий 2020. У вказаному документі міститься оновлений огляд ситуації у сфері безпеки, прав людини та гуманітарної ситуації в Сирії. Зважаючи на описану ситуацію в Сирії; УВКБ ООН вважає, що рекомендації, надані в останній Позиції з надання Міжнародного захисту, датована листопадом 2017 року (Версія 7), продовжують бути актуальними, у тому числі рекомендації щодо надання права на тримання міжнародного захисту біженцям, наявності внутрішнього переміщення та УВКБ ООН продовжує закликати країни щодо збереження мораторію на примусове повернення до всіх частин країни. УВКБ ООН продовжує характеризувати переміщення цивільних осіб із Сирії як рух біженців, при цьому переважна більшість сирійських шукачів притулку продовжує мати потребу у міжнародному захисті, виконуючи вимоги щодо визначення біженців, що містяться - статті lA (2) Конвенції про статус біженців 1951 року. Відповідно, УВКБ ООН рекомендує особам, які беруть участь у розгляді заяв про міжнародний захист, поданих шукачами притулку із Сирії; та особам, відповідальним за встановлення державної політики стосовно цього населення, продовжувати покладатися на рекомендації; викладені в Позиції УВКБ ООН у листопаді 2017 року (Версія V). УВКБ ООН продовжує закликати країни не повертати насильно сирійських громадян та колишніх резидентів Сирії, в тому числі палестинців, що раніше мешкали у Сирії, на будь-які її частини, незалежно він підконтрольності цієї території уряду або іншій державній чи недержавній установі. УВКБ ООН також продовжує вважати, що було б не доцільним повернення громадян або колишніх жителів Сирії до сусідніх країн та країн, що не є сусідніми в регіоні, якщо не буде встановлено конкретних домовленостей, які гарантують, що ця особа буде повторно прийнята в країну і може знову скористатися міжнародним захистом. Понад те, відповідачем були проігноровані зазначені рекомендації УВКБ ООН за 2020 рік (як і положення позиції УВКБ ООН 2017 року). Ситуація в Сирійській Арабській Республіці за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для позивача, якщо він туди повернеться, оскільки сторони конфлікту використовують методи й тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення, конфлікт є всеохоплюючим, кількість вбитих та поранених осіб є дуже значною. Згідно інформації з інтернет -ресурсу за "даними сирійських державних ЗМІ, станом на 07.12.2021 Ізраїль завдав у вівторок вранці авіаударів по сирійському порту Латакія, Джерело: AFP, RFI з посиланням на сирійські державні ЗМІ. Деталі: Державне агентство Сирії стверджує, що Ізраїль "здійснив повітряну агресію за допомогою кількох ракет". Також на засіданні Радбеза ООН спецпредставник Педерсен повідомив " про зростання напруги в Ідлібі, Латакії, Алеппо и Хаме. Там, в останні місяці внаслідок авіанальотів та артобстрілів загинули десятки мирних мешканців, в тому числі жінки та діти. В цих провінціях було зареєстровано саме більше з березня 2020 р число вимушених переселенців. Педерсен нагадав про тривалу в Сирії терористичну діяльність, в том числі про теракти, що здійснюються групами, які визначені терористичними Радою Безбеки ООН. Конфлікт в Сирії , ще далеко від закінчення." У справі «Sufi and Elmi v.The United Kingdom» (заяви 8319/07 і 11449/07) Європейський суд з прав людини зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (пункти 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які були переміщені в результаті боротьби. На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що існують загальновідомі офіційні документи та повідомлення ЗМІ, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій триває військовий конфлікт. При цьому, відповідач не надав належної оцінки тому, що на час звернення позивача за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ситуація в країні походження позивача залишається загостреною, а відтак не з`ясував характер об`єктивного побоювання позивача, зокрема, наскільки конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров`ю та свободі у разі повернення на Батьківщину. Колегія суддів зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Отже, незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не спростовує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення. Вказані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладені в постановах від від 24 грудня 2020 року у справі № 2040/6507/18, від 27 травня 2021 року у справах № 380/5727/20 та № 420/4426/19, від 30 серпня 2021 року у справі № 520/11435/2020. Доводи апелянта про те, що позивач прибув в Україну не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з інших причин (з метою навчання) не можуть впливати на результат розгляду його заяви. Колегія суддів зауважує, що бажання шукача захисту оформити своє легальне перебування на території України не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, за якої особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підсумовуючи викладене колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивач підпадає під ознаки особи, яка потребує додаткового захисту, визначені пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України № 3671-VI, а отже прийняте ДМС України рішення від 27.04.2021 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняте всупереч положенням законодавства, які регламентують порядок і підстави прийняття таких рішень. Щодо доводів апелянта про втручання суду першої інстанції у дискреційні повноваження відповідачів та безпідставне зобов`язання ДМС України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Під дискреційними повноваженнями розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення. Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Одночасно, колегія суддів наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Відповідно до частини третьої статті 245 КАС України у разі скасування індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Отже, суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. Європейський суд з прав людини у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, пункт 59) зазначив, «що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується; спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце". Ураховуючи, що наведені відповідачем підстави для відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, були досліджені під час судового розгляду і визнані судом неправомірними, а інших підстав для такого рішення за матеріалами справи не вбачається і відповідач на їх наявність не вказує, тому колегія суддів уважає, що у відповідача наявний обов`язок із винесення стосовно позивача рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У цьому контексті судом першої інстанції вірно зауважено, що оскаржуваним рішенням ДМС України позивачу вчетверте було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на це суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що з метою відновлення прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, необхідно застосувати такий спосіб захисту прав позивача як зобов`язання ДМС України прийняти стосовно позивача рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зважаючи на повноту встановлення судом обставин справи, встановлення наявності підстав для прийняття рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і виконання необхідних умов для його прийняття, колегія суддів вважає, що захист прав позивача в такий спосіб не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, тому що суд не приймає рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а, врахувавши наявність достатніх підстав для цього, зобов`язує відповідача прийняти таке рішення стосовно позивача. Аналогічний підхід застосований Верховним Судом у постановах від 24 грудня 2020 року у справі №2040/6507/18, від 30 серпня 2021 року у справі № 520/11435/2020. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги спростовані наведеними вище обставинами та нормативно - правовим обґрунтуванням, у зв`язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається. Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.09.2021 по справі № 520/10510/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя В.Б. Русанова Судді С.П. Жигилій Т.С. Перцова Повний текст постанови складено 17.12.2021 року