Постанова 4857 № 807/180/17

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2021 рокуЛьвівСправа № 807/180/17 пров. № А/857/1965/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі : головуючого судді Большакової О.О., суддів Затолочного В.С., Качмара В.Я. з участю секретаря судового засідання Пильо І.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служба України у Закарпатській області про визнання рішення протиправним та зобов`язання вчинити дії за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служба України у Закарпатській області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2020 року (суддя першої інстанції Іванчулинець Д.В., м. Ужгород, повний текст складено 22.12.2020), В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про визнання визнати неправомірним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 22.02.2017 року, зобов`язання прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року в справі № 807/180/17 - без змін. Постановою Верховного Суду від 18 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2018 року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до Закарпатського окружного адміністративного суду. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2020 року позовні вимоги було задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 22 лютого 2017 року. Зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Із таким судовим рішенням не погодився відповідач та подав апеляційну скаргу. Вважає, рішення постановленим з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи та невідповідністю висновків суду обставинам справи. Просить скасувати рішення та прийняти нове про відмову в позові. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, зазначає, що законом покладено обов`язок доказування на заявника. Однак, ОСОБА_1 не надав належних і допустимих доказів ведення ним політичної, суспільної або релігійної діяльності як на території Сирії, так і на території інших країн. Доказів належності позивача до певних політичних партій, суспільних рухів, соціальних прошарків, тощо. Позивач не послався на досвід будь-яких осіб, зокрема рідних, друзів, які зазначали переслідування в країні громадянської належності, що суд першої інстанції не взяв до уваги. Апелянт звернув увагу на відсутність фактів, які б підтверджували можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту. Наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до Директиви Ради ЕС 2004/83 ЕС від 29 квітня 2004 року. У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження реальних побоювань позивача за власне життя у разі повернення до Сирії, відсутні докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Такі докази не було надано і до міграційного органу при розгляді заяви про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач відзиву на апеляційну скаргу не подав. Учасники справи в судове засідання не з`явились, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, що підтверджено матеріалами справи. Судова повістка про виклик в судове засідання була надіслана відповідачу на офіційну електронну адресу і отримана 31 березня 2021 року о 14 годині 10 хвилин (том 2 а.с. 141-142). Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з таких мотивів. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 26 вересня 2014 року громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 звернувся із заявою за № 163 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України у м. Києві, мотивуючи заяву тим, що не хоче повертатися до країни походження Сирії, оскільки наразі там триває війна. Також, наголосив на тому, що він не служив в армії та його можуть примусово призвати на службу. Крім того, відповідно до законодавства Сирії ті, хто відбував покарання за злочин в іншій країні, повинні частину відбутого строку відсидіти також у Сирії, оскільки вважається, що вони зіпсували репутацію країни, тобто його можуть ще і відправити до в`язниці через те, що він відсидів певний строк в Україні за злочин, якого не скоював. 16 січня 2015 року ГУ ДМС у м. Києві направлено до Державної міграційної служби України висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 . Рішенням Державної міграційної служби України від 25 березня 2015 року № 232-15, відповідно до статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами розгляду особової справи № 2014 KYIV 0163 ОСОБА_1 , громадянина Сирії, Державною міграційною службою України прийнято рішення, яким підтримано висновок ГУ ДМС у м. Києві та відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 4 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 серпня 2015 року у справі № 826/7276/15, яка набрала законної сили, в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 25 березня 2015 року № 232-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні та зобов`язання повторно розглянути його заяву про визнання особою біженцем або такою, що потребує додаткового захисту відмовлено. 22 лютого 2017 року ОСОБА_1 повторно звернувся до ГУ ДМС у Закарпатській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мотивуючи побоювання за своє життя у зв`язку з поверненням до Сирії наявністю війни, можливістю примусового призову на військову службу та можливістю бути ув`язненим за псування репутації своєї країни походження, оскільки позивач відбував покарання в України за вчинене ним кримінальне діяння. Наказом ГУ ДМС в Закарпатській області від 22 лютого 2017 року у відповідності до статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту громадянину Сирії ОСОБА_1 як особі, якій раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про незаконність такої відмови з наступних мотивів. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Згідно пунктів 1, 13 частини першої статті 1 вказаного Закону біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» довідка про звернення за захистом в Україні це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов`язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України. Частиною сьомою статті 7 вказаного Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. За змістом статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи. Частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Частиною одинадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Виходячи зі змісту статті 10 Закону, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У силу частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Таким чином, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Направляючи дану адміністративну справу на новий розгляд Верховний Суд в постанові від 18 березня 2020 року вказав, що в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування. Також звернув увагу на існування загальновідомих офіційних документів, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та невибіркової загрози позивачу зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і 3 Конвенції в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, є загальновідомим фактом. Інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Суд першої інстанції при розгляді даної справи врахував вказані джерела і дав їм правильну оцінку. Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно з Конституцією України. Право на життя і заборона катувань також закріплені в наступних ратифікованих Україною міжнародних договорах:

1. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 р., зокрема стаття 3: «Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань».

2. Конвенція, стаття 2: «Право кожного на життя охороняється законом»; стаття 3: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». Норми Конвенції тлумачаться в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ; Суд). Практика використання рішень ЄСПЛ врегульована Законом України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», статтею 17 якого визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження. Як видно з матеріалів справи, позивач під час співбесіди із співробітниками міграційної служби зазначив, що повернутись до Сирії він не може через війну в країні. 22 жовтня 2013 року Управління Верхового Комісара ООН опублікувало оновлену редакцію документа Рекомендації УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку зі змісту якого вбачається, що після опублікування попередньої редакції вказаних Рекомендацій збройний конфлікт в Сирії продовжує загострюватися, в результаті чого вибухнула масштабна гуманітарна криза. УВКБ ООН, як і раніше наголошує, що більшість громадян Сирії, які звертаються за міжнародним захистом, відповідають критеріям поняття біженець за Конвенцією про статус біженців 1951 року, інші мають право на додатковий захист. Також, у документі дається перелік вразливих груп осіб, серед яких, зокрема, особи, що ухиляються від військової служби, палестинські біженці, групи національних меншин. Також, за змістом пунктів 2, 4 Рекомендацій УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку від 27 жовтня 2014 року (ІІІ редакція) на даний момент майже всі райони країни (Сирії) охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково накладаються один на одного; ця ситуація посилюється внаслідок того, що за всі протиборчі сторони воюють іноземні найманці. Бої між сирійськими урядовими силами і масою антиурядових збройних груп не затихають. За наявними даними, до квітня 2014 року кількість осіб, які загинули в результаті конфлікту, перевищила 191 тисячу осіб. У пункті 31 вказаних Рекомендацій УВКБ зазначає, що у світлі розвитку подій і зміни обставин в Сирії, можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці на місці (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями. Відповідно до пункту 34 вказаних Рекомендацій УВКБ ООН, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з Сирією держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами Сирії, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності. У листопаді 2017 року УВКБ ООН опублікувало документ «Рекомендації щодо міжнародного захисту осіб, які змушені тікати з Сирійської Арабської Республіки (Редакція V)». З тих пір динаміка конфлікту у Сирії змінилася. У деяких районах спостерігаються відносна стабілізація ситуації у сфері безпеки, в той час як в інших районах спостерігається відновлення ескалації конфлікту. Насильство триває на північному заході та північному сході Сирії, із постійними порушеннями міжнародного гуманітарного права (МГП) усіма сторонами конфлікту. Ситуація в інших регіонах, у тому числі в районах, де знову було відновлено контроль сирійським урядом, залишається нестабільною, а порушення прав людини та зловживання продовжуються, як і раніше. Враховуючи нинішню ситуацію в Сирії, УВКБ ООН вважає, що рекомендації щодо потреб шукачів притулку з Сирії з питань міжнародного захисту, надані у листопаді 2017 року (Редакція V), продовжують бути актуальними. Це стосується серед іншого наступного: підстав для падання міжнародного захисту, наявність альтернативи внутрішнього переміщення (ІFА / IRA) та незмінний заклик УВКБ ООН щодо мораторію на примусове повернення. Відповідно, УВКБ ООН радить особам, які беруть участь у розгляді заяв про надання міжнародного захисту, поданих шукачами притулку із Сирії, та особам, відповідальним за розробку державної політики стосовно цих заявників, продовжувати враховувати Рекомендації щодо міжнародного захисту осіб, які змушені тікати з Сирійської Арабської Республіки (Редакція V), надані у листопаді 2017 року. Серед сирійських громадян або осіб, котрі постійно мешкали у Сирії, які шукають міжнародного захисту, також можуть бути особи, які пов`язані з діяннями, що підпадають під дію положень про виключення, передбачених статтею 1F Конвенції 1951 року. УВКБ ООН вважає, що хоча деякі позитивні зміни у відносній безпеці були досягнуті в окремих частинах Сирії, вони не мають принципового, стабільного та довгострокового характеру, щоб припиняти надання статусу біженця па підставі статті 1 С (5) Конвенції 1951 року. Аналогічно, УВКБ ООН не вважає зміни об`єктивних обставин в Сирії таким, щоб вони могли бути підставою для припинення надання додаткового захисту або інших форм міжнародного захисту. УВКБ ООН продовжує закликати держави примусово не висилати громадян Сирії та колишніх постійних мешканців Сирії, включаючи палестинців, які раніше проживали в Сирії, у будь-яку частину Сирії. Незалежно від того, чи знаходиться ця територія під контролем уряду чи під контролем іншої держави чи недержавного утворення. УВКБ ООН також не вважає прийнятним повернення громадян або колишніх постійних мешканців Сирії до сусідніх країн та інших країн регіону, за винятком, якщо не буде встановлено заходів, які гарантують, що особа буде повторно прийнята в таку країну та зможе повторно скористатись міжнародним захистом. Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції правильно визнав передчасними висновки відповідача щодо відмови позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки на теперішній момент в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування. З огляду на викладене вище, суд першої інстанції вжив заходів до всебічного і повного дослідження обставин справи і прийняв законне і обґрунтоване рішення . Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що суд першої інстанції вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, при цьому судом були повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки аргументам учасників справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують. Враховуючи, що апеляційний суд залишає в силі рішення суду першої інстанції, то в силу вимог частини шостої статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають. Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служба України у Закарпатській області залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя О. О. Большакова судді В. С. Затолочний В. Я. Качмар Повне судове рішення складено 26.04.2021 у зв`язку з тимчасовою відсутністю головуючого судді Большакової О.О. та судді Затолочного В.С.