Постанова 4855 № 813/2170/17

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 813/2170/17 Головуючий у 1-й інстанції: Головань О.В. Суддя-доповідач: Василенко Я.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 березня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Василенка Я.М., суддів Чаку Є.В., Шурка О.І., при секретарі Баглай О.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.10.2019 у справі за адміністративним позовом громадянина Таджикистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: Громадянин Таджикистану ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив: - визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 172-17 від 12.05.2017 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Таджикистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.10.2019 позов задоволено. Не погоджуючись з вказаним рішенням Державна міграційна служба України звернулась із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. В судове засідання сторони не з`явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, у зв`язку із чим, колегія суддів, на підставі ч. 13 ст. 10, ч. 4 ст. 229, ч. 2 ст. 313 КАС України розглядає справу за їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , громадянин Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_1 , таджик за національністю, мусульманин за віросповіданням, у 2001 році покинув країну походження і постійного проживання, перебував у Російській Федерації з 2001 року по 2016 року, 18.04.2016 перетнув кордон України пішки, через ліс, нелегально поза пунктом пропуску. 28.04.2016 заявник особисто звернувся до співробітників УДМС України у Львівській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і того ж дня заява була прийнята до розгляду. У вказаній заяві містяться посилання на побоювання стати жертвою переслідувань з політичних та релігійних мотивів в країні походження та Російській Федерації, оскільки він є членом міжнародної ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір», яка заборонена в Російській Федерації; у випадку повернення йому загрожує ймовірне позбавлення волі згідно з ч. 2 ст. 205 КК РФ у зв`язку з відкритим кримінальним провадженням. Під час вказаної процедури з заявником проведено співбесіди (протоколи від 12.05.2016, 29.07.2016). На підставі висновку від 27.05.2016 управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області прийнято наказ №122 від 27.05.2016 «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». Під час вказаної процедури робилися запити щодо підтвердження особи заявника, отримання інформації щодо заявника, інформації щодо ситуації у країні походження, тощо. На підставі висновку від 04.04.2017 Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області 12.05.2017 Державною міграційною службою України прийнято рішення за № 172-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 . Зокрема, у висновку вказано про те, що твердження заявника про наявність громадянства Таджикистану та членство у міжнародній ісламській політичній партії «Хізб ут-Тахрір» є правдоподібними. Водночас, немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань, що виключає можливість набуття ним статусу біженця у відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту». Також, у випадку повернення до країни походження заявник не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст. 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону, що виключає можливість надання йому статусу особи, яка потребує додаткового захисту. Громадянин Таджикистану ОСОБА_1 , вважаючи рішення Державної міграційної служби України № 172-17 від 12.05.2017 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправним, звернувся до суду першої інстанції з даним адміністративним позовом. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що питання, які мали бути дослідженими органом міграційної служби під час складання висновку та прийняття на його основі рішення стосовно позивача, розглянуті та досліджені відповідачем не в повній мірі, що свідчить про прийняття рішення без урахування усіх обставин, що мали значення для прийняття такого рішення. При цьому, суд першої інстанції зазначив, що позивачем було наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності та у країні постійного проживання, на території якої останній перебував легально, він зазнавав переслідувань через своє активне членство у міжнародній ісламській політичній партії «Хізб ут-Тахрір». Також, оскільки, загальна ситуація з правами людини в Таджикистані та Російській Федерації після залишення їх позивачем не покращилася, а кримінальна відповідальність за членство у міжнародній ісламській політичній партії «Хізб ут-Тахрір» посилилась, то побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до Росії та Таджикистану є обґрунтованими, у зв`язку із чим позовні вимоги в частині визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 172-17 від 12.05.2017 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягають задоволенню. Задовольняючи позовну вимогу про зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання громадянина Таджикистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту суд першої інстанції зазначив, що це не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача. Апелянт у своїй скарзі зазначає, що судом першої інстанції було неповно та неналежним чином досліджено докази та обставини справи, що призвело до неправомірно застосування норм права. Зокрема, апелянт зазначає, що ним було перевірено та взято до уваги всю інформацію, яку позивач про себе повідомив під час співбесіди, а також вивчено ситуацію у країні походження та в країні постійного перебування (Таджикистан). Також, апелянт зазначає, що щодо позивача не було встановлено ознак, передбачених п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», що могло би бути підставою для отримання позивачем відповідного статусу. Крім того, апелянт зазначає, що зобов`язання відповідача прийняти рішення про визнання громадянина Таджикистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наразі є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства. Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов`язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України. Частиною сьомою статті 7 вказаного Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. За змістом статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи. Частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Частиною одинадцятою статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Виходячи зі змісту статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Конвенція про статус біженців 1951 року та Протокол щодо статусу біженців 1967 року Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. При цьому, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Таким чином, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Як вірно було встановлено судом першої інстанції, позивач є членом релігійної організації Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі, був вимушений покинути Таджикистан та Російську Федерацію у зв`язку із забороною діяльності цієї організації в цих країнах, кримінальним переслідуванням на підставі звинувачень в тероризмі. Також, судом першої інстанції було встановлено факт порушення кримінальної справи № 221442 проти позивача та інших осіб 12.10.2015 управлінням Федеральної служби безпеки Москви і Московської області, пов`язаної з діяльністю забороненої в Росії організації Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі. Крім цього, в постанові про порушення вказаної кримінальної справи щодо позивача справу порушено за ст. 205.5 ст. 1 Кримінального кодексу Російської Федерації (організація діяльності організації, що визнана терористичною). Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками, зокрема, релігійних переконань є обґрунтованими, а у матеріалах справи наявні докази того, що ці побоювання є реальними. Також, в матеріалах справи містяться докази загрози безпеці та свободі позивача в країні походження через побоювання кримінального переслідування та засудження за діяльність в релігійній організації, яка за законодавством України не вважається терористичною, з огляду на встановлені обставини. Водночас, Державною міграційною службою України під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано факт відсутності заборони діяльності релігійної організації Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі в Україні та відсутності даних щодо віднесення такої організації до терористичної. Крім цього, вказану релігійну організацію не відносить до числа терористичних або ж екстремістських, зокрема, Комітет Ради Безпеки ООН та Державний департамент США. Таким чином, колегія суддів вважає, що вищенаведені конкретні факти про можливі утиски та переслідування позивача через релігійні погляди можуть розцінюватись як переслідування та загроза його безпеці та свободі по релігійним причинам. За таких обставин, Державною міграційною службою України необґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За такого правового врегулювання та обставин справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про необґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач залишив країну постійного перебування у зв`язку з кримінальним переслідуванням за членство в релігійній організації, діяльність якої в Україні не заборонена, терористичною не визнавалася, та побоюванням стати жертвою переслідувань за свої релігійні переконання. Щодо доводів апелянта в частині порушення судом першої інстанції норм матеріального права стосовно зобов`язання відповідача прийняти рішення про визнання громадянина Таджикистану ОСОБА_1 біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, колегія суддів зазначає, що адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, без порушень принципу розподілу влади. Колегія суддів наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Таким чином, суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму ВАСУ від 25.06.2009 № 1 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов`язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зважаючи на повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи, встановлення наявності підстав для прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та виконання необхідних умов для його прийняття колегія суддів вважає, що захист прав позивача в такий спосіб не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, оскільки суд першої інстанції не приймав рішення про визнання позивача біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, а, врахувавши наявність достатніх підстав для цього, зобов`язав відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18.07.2019 у справі № 815/513/17, від 10.12.2019 у справі № 825/1297/16 та від 20.01.2020 у справі № 813/3813/16. Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. При цьому, інші аргументи апеляційної скарги відповідача є безпідставними та необґрунтованими, носять формальний характер і не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на вимогах закону та спростовуються матеріалами справи. Крім того, апеляційна скарга не містить посилань на обставини, передбачені статтями 317-319 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст.ст. 229, 243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.10.2019 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий: Василенко Я.М. Судді: Чаку Є.В. Шурко О.І. Повний текст постанови виготовлений 18.03.2020.