Постанова 4857 № 1.380.2019.006036

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 червня 2020 рокуЛьвівСправа № 1.380.2019.006036 пров. № А/857/3656/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді: Кухтея Р.В. суддів: Носа С.П., Обрізка І.М. з участю секретаря судового засідання: Ігнатищ Л.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року (ухвалене головуючим-суддею Братичак У.В., час ухвалення судового рішення 11 год 41 хв у м. Львові, час складання повного тексту судового рішення 20 лютого 2020 року) за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України (за участю третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, в с т а н о в и в : У листопаді 2019 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся в суд із зазначеним позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач) №361-19 від 17.10.2019 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати відповідача визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Позов мотивований наявністю обґрунтованого побоювання за життя, свободу та здоров`я, оскільки у своїй заяві чітко вказував про свою належність до партії Хізб ут Тахрір аль Ісламі та сповідування релігії іслам з суворим дотриманням усіх постулатів даної релігії. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 11.02.2020 адміністративний позов було задоволено повністю. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ДМС України подало апеляційну скаргу, в якій через неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, неправильне застосування норм матеріального та порушення процесуального права, просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає про відсутність підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, відтак відсутні підстави для набуття ним статусу біженця, відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 (далі - Закон №3671-VI). Також вказує, що позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - ГУ ДМС України у Львівській області) з порушенням строків, встановлених ст.5 цього Закону. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача Максимов А.О. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Разом з тим, від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на інший час у зв`язку із карантинними обмеженнями, що введені на території України. Розглянувши вказане клопотання, суд апеляційної інстанції вважає, що таке не підлягає задоволенню, оскільки поверхневі та загальні покликання на умови карантину зі сторони суб`єкта владних повноважень (апелянта) не можуть вважатися достатньою підставою для відкладення розгляду справи. Також необхідно вказати, що судом апеляційної інстанції у період дії карантинних заходів забезпечено процесуальну можливість для сторін та учасників справи доступу до суду, в тому числі і шляхом проведення судового засідання в порядку відеоконференції та надіслання до суду апеляційної інстанції необхідних процесуальних документів та письмових пояснень у даній справі для урахування їх під час розгляду апеляційної скарги. Про дату, час та місце розгляду справи позивач був повідомлений завчасно (25.05.2020), проте ним не було вжито будь-яких заходів для участі в розгляді справи, зокрема, не заявлено клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції. Також відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність в судовому засіданні учасників справи (їх представників), а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності позивача (його представників). Водночас, будь-яких нових доказів або обставин по справі останнім не наведено, клопотань про їх витребування/долучення тощо останнім не заявлено. В протилежному випадку відкладення розгляду справи без пошуку реальних можливостей здійснювати правосуддя в умовах карантину може бути розцінено як самоусунення від виконання обов`язку по здійсненню розгляду справи. Додатково суд апеляційної інстанції враховує, що відповідно до частини п`ятої статті 44 КАС України учасники справи зобов`язані: 1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; 2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; 3) з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; 4) подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; 5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; 6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; 7) виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом. Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки суду, а й учасників справи. Так, Європейський суд з прав людини (далі - Суд) від 07.07.1989р. у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Суду, є доцільнішим, ніж усні слухання; розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Від представника позивача надійшло заяви про розгляд справи без участі. Згідно ч.4 ст.229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Згідно ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін, виходячи з наступного. З матеріалів справи видно, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився у м. Буйнакськ Республіки Дагестан, Російська Федерація, є громадянином Російської Федерації, за національністю - аварець, за віросповіданням - мусульманин. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 29.01.2019, залишеного без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15.05.2019, позов ОСОБА_1 до ГУ ДМС у Львівській області, ДМС України задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України №285-18 від 17.08.2018 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення №285-18 від 17.08.2018. Відповідно до наказу ГУ ДМС у Львівській області №166 від 19.06.2019, було розпочато повторний розгляд заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Працівником профільного підрозділу ГУ ДМС у Львівській області 26.06.2019 було проведено співбесіду із заявником у рамках виконання рішення ДМС України №48-19 від 29.05.2019, прийнятого на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29.01.2019, під час якої заявник повідомив, що не може повернутися на територію країни громадянської належності, оскільки там його переслідують та хочуть арештувати за участь в партії «Хізб ут-Тахрір». Також під час співбесіди та в заяві-анкеті, заявник стверджує, що в країні походження є загроза переслідувань у вигляді кримінального переслідування його та членів його сім`ї через релігійні погляди у зв`язку з членством у політичній партії «Хізб ут-Тахрір». Крім того, за словами заявника в країні його походження, його переслідують за ознаками віросповідання, через сповідування ісламу. У результаті повторного аналізу матеріалів особової справи №2018KV0012 було встановлено, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов передбачених п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI. Рішенням ДМС України №361-19 від 17.10.2019 позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким останнього було поінформовано повідомленням ГУ ДМС України у Львівській області №59 від 24.10.2019. Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, відповідач належним чином не дослідив та не проаналізував інформацію, повідомлену позивачем у заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Російській Федерації, не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження у разі повернення, що не відповідає вимогам ст.3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. Крім того, відповідачем при повторному розгляді заяви позивача, не були враховані висновки суду, викладені у рішенні Львівського окружного адміністративного суду від 29.01.2019, залишеного без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15.05.2019 та безпідставно прийнято оспорюване рішення. За таких обставин, суд першої інстанції вважав, що ефективним способом захисту прав позивача у даній справі буде зобов`язання відповідача визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи з огляду на наступне. Згідно ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Спеціальним законом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон №3671. Згідно дефініції, наведеної в п.1 ст.1 Закону №3671, біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. За змістом п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року, а також роз`яснень, які містяться у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України №3 від 16.03.2012, поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є : 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме : а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Отже, під час вирішення питання щодо надання статусу біженця необхідно враховувати всі чотири підстави. При цьому, немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Згідно ч.1 ст.7 Закону №3671, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви особи про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, відповідно до статті 1 Закону №3671 має навести обґрунтування, що вона є жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Законом №3671 визначені також уповноважені органи, які приймають відповідні рішення щодо визначення статусу біженця та особи яка потребує додаткового захисту або тимчасового захисту, або ж відмови у наданні такого статусу. Згідно п.1 ч.1 ст.27 Закону №3671, до повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції належить, зокрема, прийняття рішень про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Відповідно до Положення про ДМС України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №360 від 20.08.2014 (далі - Положення №360), центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі, протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, є ДМС України, яка здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи. Згідно ч.1 ст.10 Закону №3671, рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно неповнолітніх дітей (членів сім`ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), що перебувають з ним на території України, внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців. Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (Женева, 1992 р.)), відповідно до якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи : 1) визначення фактів, які відносяться до справи; 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року). Відповідно до пунктів 45, 66, 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Вказане знаходить своє підтвердження і у національному законодавстві. Директива Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» №8043/04 від 27.04.2004 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання, а саме : реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. Практичними рекомендаціями «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції передбачено, що при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Згідно Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 16.12.1998, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Ситуація в країні походження при визнанні біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Пленум Вищого адміністративного суду України в абз.5 п.10 постанови №3 від 16.03.2012 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», судам роз`яснив, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Згідно ч.3 ст.78 КАС України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Основними підставами, якими позивач обґрунтовує позовну заяву, є те, що він, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також через свою релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини, та побоюючись необґрунтованого та незаконного ув`язнення, тортур, жорстокого поводження не може повернутися до країни походження - Російської Федерації. Обставини, які стали підставою для відмови позивачу у наданні захисту в Україні, містяться у висновку від 12.09.2019, справа №2018LV0012. Відповідач виходив з того, що партія «Хізб ут-Тахрір» заборонена більше ніж у 20-ти країнах світу, де переважну або велику частину населення становлять мусульмани, та зважаючи на певні ідеологічні основи «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та своєрідне трактування Корану її представниками, перестороги таких країн, тим більше у час загострення світової терористичної загрози, є зрозумілими, тому вважати упередженою заборону такої організації у Росії недоречно. Заявник на момент вступу в ряди партії знав про її заборону на території Росії, його не турбували наслідки, які за собою несе членство в будь яких заборонених Законом організаціях, проте розуміння правильності вибраного шляху стало підставою рухатися по ньому надалі, що являє собою свідоме порушення законодавства країни громадянської належності. Відповідно до п.56 ч.1 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя. Отже, враховуючи вищенаведене, відповідач вважає, що позивач не надав доказів, які підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, не доведено та не надано жодних переконливих доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині, а його доводи були обумовлені переважно загальновідомою інформацією. За таких обставин, вважають, що позивач у випадку повернення до Російської Федерації не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст.15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту. Стосовно діяльності політичної партії «Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі» (інша назва - «Партія ісламського визволення»), (далі - ХТІ) матеріалами справи підтверджується наступне. Зокрема, постановою Львівського окружного адміністративного суду від 05.01.2015 по справі №813/5453/14, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01.12.2015, встановлено наступні обставини щодо діяльності політичної партії «Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі» : «ХТІ є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методою діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням ХТІ вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені ХТІ засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, ХТІ цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени ХТІ не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув`язнення у країнах СНД, політичними в`язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів ХТІ в цих країнах. Така інформація надана суду свідком ОСОБА_3 , який є асистентом кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського Національного університету імені Івана Франка, та який має досвід роботи у сфері міграції та прав людини (працював у 1997-2000 роки на посаді заступника директора Фонду з натуралізації та прав людини «Сприяння», що є партнером УВКБ ООН у справах біженців, у 2002-2006 роки - на посаді начальника відділу та заступника начальника управління Держкомітету України у справах національностей та міграції, був представником Уряду України у робочих органах з прав людини та меншин Ради Європи та ОБСЕ, залучався Європейською комісією за демократію через право (Венеціанською комісією) до правової експертизи проектів законів України у сферах міграції та прав меншин. Згідно пояснень свідка ОСОБА_4 , який є головою Інформаційного офісу ХТІ в Україні, ХТІ - міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат . Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. ХТІ обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в тому числі Росії та Україні) ХТІ веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей Ісламу. В Україні ХТІ не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому ХТІ в Україні діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія. Свідком ОСОБА_4 надано докази діяльності ХТІ в Україні впродовж 2012-2014 років у вигляді заяв та прес-релізів (доступними на Інтернет - ресурсах), зміст яких розкриває мету створення та ідеологію організації. Згідно пояснень свідка ОСОБА_6 , який є працівником міжрегіональної громадської організації правозахисний центр «Меморіал» (далі - ПЦ «Меморіал») та керівником створеної в рамках цієї організації програми «Протидія фабрикуванню кримінальних справ про ісламський екстремізм в Росії», існують протилежні думки щодо діяльності ХТІ. Незважаючи на те, що ХТІ публічно декларує неприйняття терористичних методів, деякі автори характеризують цю організацію як «терористичну» чи «пов`язану з терористичною», інші ж категорично відкидають таку оцінку, стверджуючи, що діяльність ХТІ носить ненасильницький характер. В Росії і деяких інших пострадянських країнах спецслужби ведуть справжню пропагандистську війну, намагаючись переконати суспільство в існуванні терористичної загрози з боку членів ХТІ. Проте аналіз правозастосовної практики свідчить, що за останні десятиріччя в країнах-учасниках ОБСЄ не було винесено жодного вироку, в якому б членів ХТІ звинувачували би у прямій чи опосередкованій причетності до конкретних терористичних актів чи збройного насильства або до підготування таких. Цей висновок базується, зокрема, на вивченні ПЦ «Меморіал», починаючи з 1999 року текстів сотень судових рішень та інших матеріалів з Росії, Центральної Азії, Туреччини та Азербайджану - країн, де члени цієї організації кримінально переслідувалися. В Україні та країнах Європи кримінальні справи відносно членів ХТІ ніколи не порушувалися. ОСОБА_6 у 2005 році здійснено аналіз проблем, пов`язаних із репресіями, що супроводжуються грубими порушеннями прав людини, які почалися в Росії під прикриттям «боротьби з тероризмом» та торкнулися в першу чергу мусульман, в тому числі і членів ХТІ, який викладений в огляді «Росія : спецслужби проти ісламської партії «Хізб ут-Тахрір» (http//www.memo .ru/daytoday/05 hisb01. html ). Свідок ОСОБА_7 , який очолює громадську організацію «Правозахисний рух Криму» в судовому засіданні ствердив, що діяльність ХТІ на території Криму була легальною, підтвердженням чого є чисельні просвітницькі конференції, котрі проводила організація. Члени організації вели публічну діяльність, були учасниками теле- та радіо- програм. Проте Кримським та Севастопольським управліннями СБУ в інтересах РФ діяльність організації представлялася як екстремістська. Це пояснюється тим, що практично весь особовий склад їх перейшов на бік окупаційної влади. Відверто присікатися публічна діяльність ХТІ в Криму стала після пікету Генерального консульства РФ в м. Сімферополі. Завдяки російським правозахисним організаціям стало відомо про фабрикування кримінальних справ відносно членів цієї організації та інших мусульманських організацій, діяльність яких є ненасильницькою. Єдиною країною, де ХТІ заборонена як «терористична організація», є Росія. Розпорядженням Уряду Російської Федерації №1014-р від 14.07.2006 «Российскую газету» визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними. У федеральному випуску «Российской газеты» №4130 від 28.07.2006 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»). Водночас «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, « Аль - Каїді » та пов`язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http: //www.un/org/sc / suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist). «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm). Згідно інформації з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об`єктивними, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» до терористичної та/або екстремістської. Таким чином, вказане дає підстави характеризувати «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» як не пов`язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення. В Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території України. Встановлені судом обставини свідчать, що переслідування позивача в рамках чинного законодавства країни їх походження за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації суперечить самій суті «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та відношенню до цієї організації у розвинутих демократичних країнах і законодавству України. Вказані вище обставини підтверджені також показаннями свідка ОСОБА_4 , які враховуються судом при ухваленні рішення у даній справі. Разом з тим, під час повторної співбесіди та в анкеті ОСОБА_1 ствердив, що являється членом партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Він вступив в ряди партії, тому що вважав себе зобов`язаним вступити в цю партію для того щоб закликати, доносити знання про іслам до мусульман, як це робить партія. Згідно інформації по країні походження, чимало членів «Хіхб ут-Тахрір» викривають через відношення до тероризму. Останнім часом в містах Казань, Альметьєвську, Набережних Челнах було порушено чимало кримінальних справ, а під час обшуків в членів «Хізб ут-Тахрір» вилучено ряд друкованої продукції, також списки про осіб, які тільки втупили в партію і також вилучені електронні носії, які підтверджують агресивну антиконституційну пропагандистку роботу серед мусульман республіки. Суд звертає увагу, що в листопаді 2013 вступив в силу Федеральний Закон №302-Ф3 від 02.11.2013 «Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації», який передбачає, зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною відповідно до законодавства РФ (ст.205.5 КК РФ). Санкція за організацію діяльності забороненої судом терористичної організації (ч.1 ст.2 05.5) передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 15 до 20 років, за участь в діяльності (ч.2 ст.205.5) - позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. У травні 2014 року вступив в силу Федеральний Закон №130-Ф3 від 05.05.2014 «Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації», який передбачає, зокрема, посилення відповідальності за ч.1 ст.205.5 КК РФ, яка згідно нової редакції може включати довічне ув`язнення. Також посилена відповідальність за ст.282.2, ст.205.1 КК РФ, які застосовувалися раніше у справах стосовно «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Тим самим законом до осіб, які вчинили злочин, передбачений ст.205.5 КК РФ і деяким іншим, не застосовуються строки давності і не може бути назначено покарання нижче нижнього покарання, передбаченого вказаними статтями. Основною причиною звернення за захистом в Україні позивач вказує обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв`язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». В якості доказу на підтвердження того, що в РФ порушуються права мусульман та членів ХТІ позивач посилається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів ХТІ переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув`язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б`ють та застосовують тортури), а саме : - щорічний звіт Комісії США по свободі віросповідання в країнах світу, 2016 : Россия, 02.05.2016: http://www.refworld.org.ru/docid/5943d7264.html. - Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2016/17: Права людини в сучасному світі, 22.02.2017: http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html. - радіо «Свобода», в Дагестані закрили ще одну мечеть, 06.12.2015: http://www.refworld.org.ru/docid/5614 dе2f4. html. Також, представником позивача було надано суду публікації з правозахисного центру «МЕМОРІАЛ», судову практику та інші докази, що в своїй сукупності дають підстави суду дійти висновку, що у позивача існують об`єктивні побоювання за своє життя, свободу та здоров`я. Встановлені судом обставини свідчать про існування реальних загроз, з якими може зіштовхнутися позивач у разі його повернення в країну походження. Аналізуючи ситуацію з дотриманням прав людини в Російській Федерації, колегія суддів приходить висновку, що у випадку повернення позивача до країни громадянської належності його життю, здоров`ю, гідності та свободі, буде загрожувати реальна небезпека, через що в нього є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні причини. Позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивач зазнавав переслідувань через своє активне членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», оскільки загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації після залишення її позивачем не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочин, передбачений ч.1 ст.205.5 КК РФ, посилилась, а тому суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до Росії. Оцінюючи фактичні обставини справи, які були встановлені на підставі системного аналізу нормативно-правових документів, показів свідків та інформації з відкритих і незалежних джерел, в тому числі щодо загальної ситуації з правами людини в Російській Федерації, які узгоджуються з доводами позивача, суд першої інстанції дійшов мотивованого висновку, що позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності він зазнавав переслідувань через своє активне членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та має цілком обґрунтовані побоювання зазнавати їх і надалі, у разі повернення до Росії. Умов, які перешкоджають наданню позивачу правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачені ст.6 Закону № 3671-VI, судом не встановлено. Стосовно дискреційних повноважень ДМС України, колегія суддів зазначає таке. Щодо зобов`язання відповідача визнати позивача особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства колегія суддів зазначає, що адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим у ч.3 ст.2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, без порушень принципу розподілу влади. Одночасно, колегія суддів наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Отже, суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. Зважаючи на повноту встановлення судом обставин справи, встановлення наявності підстав для прийняття рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту і виконання необхідних умов для його прийняття, колегія суддів вважає, що захист прав позивача в такий спосіб не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, тому що суд першої інстанції не приймав рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, а, врахувавши наявність достатніх підстав для цього, зобов`язав відповідача визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналогічного підходу дотримується Верховний Суду у постановах від 18.07.2019 по справі №815/513/17, від 03.04.2019 по справі №813/3663/16, від 21.08.2019 по справі №813/1589/17, від 10.12.2019 по справі №825/1297/16 та від 20.01.2020 по справі №813/3813/16. Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. При цьому, інші аргументи апеляційної скарги відповідача є безпідставними та необґрунтованими, носять формальний характер і не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на вимогах закону та спростовуються матеріалами справи. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Згідно ч.ч.1, 2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Проте, відповідачем не було надано суду належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів, які б підтверджували правомірність оспорюваного рішення. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення. Керуючись ст.ст.229, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року по справі №1.380.2019.006036 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках, передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. П. Нос І. М. Обрізко Повне судове рішення складено 01.07.2020.