Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/24512/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 лютого 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/24512/23 Перша інстанція: суддя Бездрабко О.І. Судова колегія П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючого: Градовського Ю.М. суддів: Турецької І.О., Шеметенко Л.П. при секретарі: Шатан В.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2023р. по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення,- В С Т А Н О В И Л А: У вересні 2023р. ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ДМС України, в якому просив: - визнати протиправним Рішення Державної міграційної служби України від 04.07.2023 р. № 107-23, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасувати його; - зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 . В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що у серпні 2022р. він звернувся із заявою до ГУ ДМС України в Одеській області про надання захисту в Україні. Проте, рішенням ДМС від 4.07.2023р. за №107-23 позивачеві відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає таке рішення необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню. На думку позивача, міграційною службою не враховано інформацію по країні походження. Зокрема, позивач вказує на те, що позивач є громадянином Іраку, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни. Позивач не може повернутися до країни своєї громадянською належності, оскільки побоюється переслідувань через належність до етнічної та релігійної меншини - араби-суніти. Позивач належить до групи ризику згідно Позиції УВКБ ООН. Позивач зазначив, що з 2017р. рідне місто позивача Мосул по теперішній час знаходиться під контролем шиїтських угрупувань. Окрім того, батько позивача був військовим генералом при владі ОСОБА_2 , а шиїти мстять генералам та іншим особам, які воювали в Іраку проти Ірану. Таким чином, позивач побоюється, що може існувати ризик завдання йому шкоди, як члену сім`ї військового високопосадовця. Посилаючись на вказане просив позов задовольнити. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2023р. у задоволенні адміністративного позову відмовлено. В апеляційній скарзі апелянт просить рішення суду скасувати та прийняти нову постанову, якою задовольнити адміністративний позов в повному обсязі, посилаючись на порушення норм права. Сторони були сповіщені про час і місце розгляду справи у встановленому законом порядку, у судове засідання з`явилися та надали відповідні пояснення по суті справи. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, пояснення на неї, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав. Відповідно до ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що міграційна служба приймаючи оскаржуване рішення діяла в межах та у спосіб визначений чинним законодавством України та відсутні законні підстави для скасування такого рішення, оскільки позивач не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумнів правдивість наданої ним інформації. Вирішуючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно та об`єктивно дослідив обставини по справі, надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює. Так, судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Іраку. 2.11.2010р. позивач вперше потрапив до України, авіарейсом Ербіль (Ірак) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна), легально, на підставі попереднього паспортного документу та учбової візи. У 2011 - 2013р. позивач повертався до Іраку під час канікул. Після відрахування з Одеського національного медичного університету в 2016р. виїхав до Йорданії, перебував у м.Амман, де оформив новий паспортний документ громадянина Іраку, який використав для потрапляння в Україну, легально, пункт пропуску міжнародний аеропорт "Одеса", дата в`їзду - 19.04.2017р. Із вказаного періоду часу територію України не залишав. У 2020р. вступив до підготовчого факультету Одеської державної академії технічного регулювання та якості (м.Одеса), документований посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_1 (термін дії: 20.11.2020р. - 1.09.2021р.), орган видачі « 5103». Протягом 2.09.2021р. - 11.08.2022р. позивач перебував на території України незаконно, через що під час звернення за захистом стосовно особи оформлено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МОД 008627 та винесена постанова про накладання адміністративного стягнення серії ПН МОД 008704. 11.08.2022р. позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою про набуття статусу біженця або додаткового захисту. Як вбачається із заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.08.2022р. та позовної заяви позивача, підставою для звернення із вказаною заявою зазначено необхідність отримання документів для легального перебування на території України та неможливість повернення до Іраку через небезпеку через встановлення контролю над його містом шиїтських угрупувань. Також позивач вказував про свої побоювання бути викраденим чи вбитим через те, що його батько був генералом армії під час правління ОСОБА_2 . Додатковими причинами звернення вказує незадовільну безпеку на Батьківщині та відсутність у країні близьких родичів. Згідно анкетування від 12.08.2022р., протоколів співбесід від 18.08.2022р., 25.08.2022р., позивач зазначає, що звернувся, щоб отримати документи та перебувати легально в Україні. Через фінансові проблеми не зміг повторно вступити до підготовчого факультету інших ВНЗ в Одесі та не може повернутися до Іраку через небезпеку. Зазначає, що з 2017р. (звільнено м.Мосул) по теперішній час їх місто під контролем шиїтських угрупувань: "Asiab Ahl Alhaq", "Badr", "Saraya Al Salam". Вказує, що в Іраку у нього немає нікого з близьких родичів, йому немає куди повертатися. Зазначає, що після того як у 2014р. його батьки покинули ОСОБА_3 , їх будинок забрали ІДІЛ до 2017р., все майно викрадене та після звільнення міста у 2017р. у будинку не залишилося нічого. Зазначає, що не може повернутися через контроль його міста шиїтськими угрупуваннями. Вказує, що його можуть забрати та погрожувати його батькам, адже його батько був генералом в армії до 2001р. (після того працював на різних роботах, продаж електротехніки до 2004р., а після відкрив будівельну компанію, яку через 5-6 років змушений був закрити), після того, як із влади пішов ОСОБА_4 у 2003р., шиїти мстять генералам в армії та іншим, які воювали в Іраку проти Ірану. Зазначає, що до 2013р. йогу батьку, брату погрожували представники Іділу, вони вимагали гроші. Зазначає, що боїться пропасти без вісти через шиїтські угрупування: "Asiab Ahl Alhaq", "Badr", "Saraya Al Salam", які контролюють м.Мосул. Крім того, згідно останніх, ані позивач, ані його близькі родичі ніколи не перебували членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій, шукач захисту не вважає себе особою, яка перебуває в опозиції по відношенню до влади або інших державних формувань, особу ніколи не звинувачували у співпраці з західними політичними або мілітаристськими силами, позивача не вважають дезертиром іракської армії, він не зазнавав спроб примусового рекрутування до недержавних угрупувань, позивач ніколи не працював у гуманітарних або волонтерських організаціях, не займався активістською діяльністю на території Іраку, не належить до ЛГБТ спільноти, не належав до антиурядових угрупувань, не займався протиправною діяльністю, не порушував законодавство Іраку. Документальні докази на підтвердження факту належності його батька до військових вищого командного складу за часів правління ОСОБА_2 відсутні. Також встановлено, що у рідному місті позивача наразі функціонують офіційні державні органи влади Іраку, у регіоні його колишнього постійного проживання відновлено роботу медичних закладів та комерційних структур, існують шляхи сполучення, якими позивач може повернутись до Іраку, в м.Мосул проживають рідний брат батька та рідна сестра матері, а саме місто забезпечене базовими комунікаціями на достатньому для проживання рівні. Наказом ГУ ДМС в Одеській області від 31.08.2022р. за №169 позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через очевидну необґрунтованість клопотання. Зазначене рішення позивач оскаржив в судовому порядку. Так, рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14.11.2022р. по справі за №420/12585/22 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 18.01.2023р. рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.11.2022р. по справі за №420/12585/22 скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДМС України в Одеській області за №169 від 31.08.2022р. про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язано ГУ ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.08.2022р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у порядку, визначеному ст.8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Постановою від 21.02.2023р. Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ГУ ДМС в Одеській області на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 18.01.2023р.. В подальшому, з урахуванням висновків апеляційного суду у справі за №420/12585/22, ГУ ДМС в Одеській області здійснено оформлення документів для вирішення питання щодо визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до наказу від 20.01.2023р. за №15, проведені додаткові опитування шукача захисту (від 16.03.2023р., від 2.05.2023р., від 16.05.2023р.). Як вбачається з останніх опитувань, позивач вказав, що його будинок в м.Мосулі пошкоджений внаслідок вибуху та проживання представників ДАЕШ (ІДІЛ). Саме місто перебуває під офіційним контролем армії Іраку, але там діють шиїтські угрупування: " ІНФОРМАЦІЯ_2 ", "Badr", "Saraya Al Salam". Позивач наразі не може повернутись до Іраку, оскільки його батько у період з 1980-1988р. воював проти Ірану, а всіх генералів, які воювали на той період проти Ірану вказані угрупування вбивають. На підтвердження вказаного, позивач повідомив про вбивства двох генералів на початку 2023р.. При цьому, позивач зазначив, що по відношенню до його батька не застосовувалось фізичне насилля з боку шиїтів за час проживання в Іраку, особистих погроз він не отримував. Також вказав, що в м.Мосул переважна більшість населення суніти, а тому релігійний контроль з боку шиїтів наразі відсутній. Крім того, під час співбесід встановлено факт загальної та задовільної контрольованої безпекової ситуації у м.Мосул, відсутність представників шиїтів у вказаному місті, відсутність вибухів та інших кризових ситуацій. Під час проживання на території Іраку позивач не конфліктував з представниками шиїтської національності, не отримував від них погроз за час проживання на території України та не підтримує з ними особистих контактів. Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області від 20.03.2023р. за №56 позивачу продовжено строк розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В матеріалах справи наявний лист УСБУ в Одеській області від 16.05.2023р. за №5339/1/5101-23, відповідно до якого, СБУ заперечує щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні (т.2 а.с.160). На підставі встановлених усіх обставин, 7.06.2023р. ДМС України складено висновок по справі №2022ОD0043 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до даного висновку: за результатами розгляду матеріалів особової справи ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 18.01.2023р. за судовою справою №420/12585/22 з урахуванням наказу ГУ ДМС від 20.01.2023р. №15 встановлено, що в позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не виявлено фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні громадянської належності (Ірак) через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Також встановлено факт, що заявник може добровільно повернутися до країни громадянської належності внаслідок відсутності побоювань. З урахуванням вищезазначеного, позивачу рекомендовано відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В подальшому, рішенням ДМС України від 4.07.2023р. за № 107-23 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» відмовлено громадянину ОСОБА_5 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач не погоджуючись із рішенням ДМС України від 4.07.2023р. за № 107-23 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» звернувся в суд із даним позовом. Перевіряючи правомірність та законність оскаржуваного рішення міграційної служби, з урахуванням підстав, за якими позивачка пов`язує його протиправність та скасування, колегія суддів виходить з наступного. Положеннями ч.2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи лише на підставі закону в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за №3671-VI від 8.07.2011р. (надалі - Закон №3671-VI). Так, приписами пп.1,13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно до абз.5 ст.6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Так, Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951р. та Протоколом щодо статусу біженців 1967р.), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951р. та ст.1 Закону №3671-VI поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951р., а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона ж пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Окрім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004р. за №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. Аналізуючи вищевказане, судова колегія зазначає, що особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду, що підставою для звернення до міграційної служби від 11.08.2022р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стали необхідність отримання документів для легального перебування позивача на території України та неможливість повернення до Іраку через небезпеку через встановлення контролю над його містом шиїтських угрупувань. Також, позивач вказував про свої побоювання бути викраденим чи вбитим через те, що його батько був генералом армії під час правління ОСОБА_2 . Додатковими причинами звернення вказує незадовільну безпеку на Батьківщині та відсутність у країні близьких родичів. У заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень. Судовою колегією встановлено, що виїзд позивача з Іраку не був пов`язаний із обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди. За матеріалами особової справи встановлено, що ні шукач захисту, ані його рідні, не зазнавали та не зазнають переслідування за ознаками громадянства, національності, етнічної належності або віросповідання. Відповідно до матеріалів особової справи, позивач не був членом жодних політичних, громадських чи інших організацій в країні громадянської належності. Що стосується аргументів позивача щодо можливого його переслідування з боку шиїтів, оскільки його батько був генералом армії під час правління ОСОБА_2 , то судова колегія вважає такі аргументи необґрунтованими та безпідставними, виходячи із наданих даних позивачем про те, що його батько припинив військову діяльність ще у 2001р., вийшов на пенсію до початку іракської кризи 2003р. та падіння диктаторського режиму ОСОБА_2 . Протягом 2001-2014р. батько позивача та інші близькі родичі позивача безперервно проживали у країні, займались трудовою діяльністю без існування погроз чи переслідування, пов`язаного з колишньою військовою службою батька позивача. Також встановлено, що на території Іраку залишились проживати двоюрідні родичі, в тому числі по лінії батька та матері, які не зазнавали переслідувань, погроз чи побоювань. Відповідно до правової позиції Верховного Суду у справі за №826/1053/17 від 04.12.2019р. (про стандарти доказування): ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами, і загальна правдоподібність яких є достатньою. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, що має викликати в особи, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наявні документи й матеріали повинні бути всебічно вивчені та оцінені як щодо вирішення питання про надання статусу біженця, так і питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, що має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Тому достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях із якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, у процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Іншими словами, наявні документи та матеріали повинні бути всебічно вивчені й оцінені і щодо вирішення питання про надання статусу біженця, і питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у справі за №815/4322/16 від 13.03.2020р.. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами особової справи під час апеляційного розгляду, що позивач у своїх поясненнях зазначав, що в період з 2008р. по 2010р. його батько та брат отримували погрози вбивства в телефонному режимі від збройних угрупувань, однак позивач не надав підтверджень таких погроз та пов`язаності останніх із військовою діяльністю батька під час правління ОСОБА_2 . Також до територіального органу позивачем як доказ побоювання стати жертвою переслідувань надано інформаційні матеріли про вбивства: «льотчика-офіцера у званні полковника в м.Анбар» від 22.02.2023р.; «бригадного генерала колишньої іракської армії невідомими бойовиками на північ від Діявола» від 3.03.2023р.; «двох колишніх офіцерів іракської армії, один із яких мав відношення до Іракського Туркменського фронту» від 4.03.2023р. Судова колегія вважає, що вказані матеріали не містять відомостей про причини вбивства військових, їхні посади та сфери діяльності, а також суб`єктів переслідування; висвітлені в них події відбулись у регіонах Іраку, які віддалені від м.Мосул. Крім того, зі слів позивача, останні не мають належності до нього та членів його родини, оскільки особисті контакти із вбитими військовими ані позивач, ані члени його родини не підтримували. Враховуючи вказане, судова колегія вважає, що дані випадки не можуть бути ідентифіковані як такі, які містять аналогічні або зі схожі обставини із ситуацією позивача. Що стосується посилань позивача на переслідування та утисків національних меншин, то судова колегія зазначає, що араби-суніти не є національною меншиною в Іраку, причому на Півночі Іраку, де розташоване рідне місто позивача - Мосул, араби-суніти складають більшість. При цьому, відповідно до звіту Агентства Європейського Союзу з питань притулку (EUAA) по Іраку за червень 2022р., належність до мусульман-сунітів при поверненні на Батьківщину не призводить до обґрунтованого страху переслідування. Зокрема, у звіті міститься інформація, що об`єктивне побоювання може виникнути, наприклад, у разі підтримання діяльності ІДІЛ, виявлення офіційної та активної релігійної чи політичної позиції проти шиїтів. Як вбачається із матеріалів справи та досліджуючи надані пояснення позивачем в ДМС та в СБУ, судовою колегією встановлено, що позивач має нейтральні погляди, відсутність релігійної дискримінації, у тому числі до шиїтів, суворо не дотримується канонів Ісламу, не належить до будь-яких політичних, релігійних й інших структур, установ чи організацій, а також не має зв язків із радикальними течіями, що виключає його із існуючих категорій ризику. Крім того, позивач сам зазначав, що у його рідному м.Мосул проводяться богослужіння сунітського та шиїтського спрямувань, що свідчить про багатоманітність релігійних конфесій. Отже, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що оскільки побоювання, які виникли у позивача, мають суто суб`єктивний характер і не підтверджені жодними документальними даними, а тому принцип сумніву на користь позивача застосуванню не підлягає. При цьому, судова колегія враховує положення ст.5 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якими встановлено відповідний порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Згідно з п.22 постанови Пленуму ВАС України від 25.06.2009р. за №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов`язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні», варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у своїх постановах від 6.08.2020р. у справі за №420/3327/19, від 16.02.2018р. у справі за №825/608/17, від 11.10.2018р. у справі за №815/1892/17. При цьому, судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що позивач вперше на територію України потрапив легально - 2.11.2010р. й надалі до 1.09.2021р. перебував на території України легально шляхом оформлення посвідки на тимчасове проживання, вперше за захистом позивач звернувся лише після того як втратив підстави для законного перебування на території України, тобто майже через 12 років. При прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою. Отже, тривалість проміжків часу між нелегальним перетином кордону України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Також, судова колегія враховує те, що позивач не звертався за захистом в країнах транзитного перебування (Туреччина, Йорданія), які є безпечними країнами для проживання. Крім того, позивач у 2017р. оформив новий паспортний документ громадянства Іраку, що свідчить, про користування захистом країни своєї громадянської належності. З огляду на наведене, судова колегія вважає, що позивачем не доведено факту, що його перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його біженцем. Водночас, позивачем також не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту. В матеріалах особової справи позивача відсутні факти або обставини, які надають підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності щодо позивача можуть застосувати смертну кару, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і, що він не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Судом встановлено, що позивач не притягався до адміністративної чи кримінальної відповідальності на території Іраку, у внутрішньому або міжнародному розшуку не перебуває. Також, як вбачається із матеріалів особової справи позивача, ним надано фотокартки із зображенням частково зруйнованої будівлі. Зі слів позивача, на фото зображено будинок, який раніше належав його родині, та який зруйновано під час проведення військової операції щодо звільнення м.Мосул від терористичного угрупування ІДІЛ. Додатково позивач повідомив, що під час того, як будинок знищено, в 2017 року, в результаті вибуху в ньому його рідні зазнали тілесних ушкоджень. Однак, вказані фотокартки не містять відомостей про дату та місце створення, та не дають змогу ідентифікувати зруйнований будинок, як такий, що належить позивачу чи його близьким родичам. Разом з тим, позивач визнає, що наразі м.Мосул перебуває під офіційним контролем армії Іраку, бойові дії там не ведуться, місто підконтрольне державній владі Іраку, працюють медичні заклади та комерційні структури, забезпечено базові комунікації на достатньому для проживання рівні. Отже, в регіоні попереднього постійного проживання особи відсутні відкриті збройні конфлікти, які можуть породжувати ситуації загальнопоширеного насильства. Що стосується наданих позивачем до апеляційного суду нових доказів, а саме фотокопії посвідчення офіцера, а саме бригадного генерала на ім`я ОСОБА_6 , який є батьком позивача, як на підстави побоювання позивача на можливі переслідування та шантажування з боку шиїтів його родини, то судова колегія вважає, що вказаний доказ не є належним та таким, що беззаперечно підтверджує загрозу його життю чи здоров`ю, а тому не приймається судом як на підставу для скасування оскаржуваного рішення міграційної служби. Під час судового засідання в апеляційному суді, позивач та представник позивача посилалися на вищезазначений доказ як на підставу надання позивачу відповідного статусу на території України та вважали, що даний доказ саме і підтверджує побоювання позивача стати жертвою будь-яких протиправних дій з боку шиїтів. Представник міграційної служби заперечив щодо вказаного доказу та вказав на те, що на момент проведення відповідної процедури між міграційним органом та позивачем про вказаний доказ нічого не було відомо та позивачем взагалі не надавались будь-які докази зазначеного характеру, а тому приймаючи оскаржуване рішення міграційна служба виходила із тих обставин які були встановлені ними на час розгляду повторного розгляду заяви ОСОБА_1 від 11.08.2022р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у порядку, визначеному ст.8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Апеляційний суд погоджується із запереченнями міграційної служби та при цьому звертає увагу на те, що як зазначав сам позивач у своїх поясненнях, що його батько був генералом армії до 2001р., тобто до початку іракської кризи 2003р. та потім працював на різних роботах, а з 2004р. відкрив власну будівельну компанію, яку через 5-6 років закрив. Вказане спростовує доводи позивача про те, що через свого батька генерала він має певні побоювання стати жертвою будь-яких протиправних дій з боку шиїтів, оскільки його батько не зазнавав та не зазнає переслідувань за відповідними ознаками. Також, судова колегія зазначає, що в першу чергу особа, яка бажає легалізувати своє перебування на території України в законодавчо встановлений спосіб, має бути зацікавлена у зібранні необхідних доказів на підтвердження необхідності такого перебування в Україні, у тому числі і шляхом використання всіх законодавчо визначених правових механізмів, та уникаючи при цьому зловживання своїми правами та нехтування обов`язками. При цьому, судова колегія бере до уваги лист УСБУ в Одеській області від 16.05.2023р. за №5339/1/5101-23, відповідно до якого, СБУ заперечує щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні (т.2 а.с.160), а також висновки міграційної служби та надані пояснення під час співбесід позивача у ДМС та в СБУ. Враховуючи вищезазначене, судова колегія вважає, що в даному випадку відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 4.07.2023р. за №107-23, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Окрім того, судова колегія зазначає, що позивач може скористатись іншими способами та можливостями для легалізації свого перебування на території України відповідно до чинного законодавства, а не тільки як біженець або як особа, яка потребує додаткового захисту. В доводах апеляційної скарги апелянт посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. На думку судової колегії, викладені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті. Отже, судова колегія вважає, що рішення суду ухвалена з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому не вбачає підстав для її скасування. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.311,315,316,322,325 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2023р. залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення виготовлений 4 березня 2024р. Головуючий: Ю.М. Градовський Судді: І.О. Турецька Л.П. Шеметенко