Постанова 4872 № 916/2762/20

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _____________________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2021 року м. ОдесаСправа № 916/2762/20 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Філінюка І.Г. суддів: Бєляновського В.В., Богатиря К.В. секретар судового засідання: Чеголя Є.О. за участю представників учасників справи: від ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвокат Антоневський Ю.Ф., ордер серії ВН № 1051333 від 15.11.21; особисто - ОСОБА_2 , паспорт серія НОМЕР_1 , дата видачі : 22.10.12; від ОСОБА_3 - адвокат Нестеренко С.В., ордер серії ОД № 598247 від 24.09.2021; від ОСОБА_4 - адвокат Нестеренко С.В., ордер серії ОД № 598248 від 24.09.2021; особисто - ОСОБА_4 , паспорт серія НОМЕР_2 від 12.09.96; особисто арбітражний керуючий - Дарієнко В.Д., посвідчення № 284 від 31.05.2013; Інші представники учасників провадження у справі про банкрутство в судове засідання не з`явилися. Про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлялися належним чином. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на ухвалу Господарського суду Одеської області від 16.09.2021 по справі №916/2762/20 за заявою ОСОБА_4 про неплатоспроможність суддя суду першої інстанції - Лепеха Г.А. місце винесення - м. Одеса, Господарський суд Одеської області, пр. Шевченка, 29 повний текст ухвали складено: 16.09.2021 ВСТАНОВИВ Ухвалою Господарського суду Одеської області від 20.10.2020 відкрито провадження у справі про неплатоспроможність боржника ОСОБА_4 , введено процедуру реструктуризації боргів, введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, керуючим реструктуризацією призначено арбітражного керуючого Дарієнко О.В. Після публікації оголошення про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність ОСОБА_4 від 21.10.2020 №65377 з заявами про визнання кредитором до боржника звернулись АТ «Альфа-Банк» з вимогами в сумі 368 573,18 грн., ОСОБА_2 з вимогами в сумі 281 714, 22 грн., ОСОБА_1 з вимогами в сумі 1 718 366,02 грн. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 15.12.2020 у попередньому засіданні судом визнано вимоги кредиторів до боржника. Постановою Господарського суду Одеської області від 16.02.2021 визнано банкрутом ОСОБА_4 , введено процедуру погашення боргів, керуючим реалізацією призначено арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. До господарського суду надійшла заява (вх. №3-259/21 від 12.05.2021) керуючого реалізацією арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. про: - визнання недійсним договору дарування домоволодіння від 12.07.2019 ( АДРЕСА_1 ), що складається з житлового будинку літ. «А», заг. площею 119,8 кв.м., житловою площею 71,5 кв.м, зі спорудами з літерами: І-мостіння, №3-4-огорожа, розташованого на земельній ділянці 0,0237 га, кадастровий номер 5110136900:38:003:0063, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ; - визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 12.07.2019 площею 0,0237 га, в тому числі по угіддям: капітальна - 0,0072 га, прибудинкова територія - 0,0141 га, прибудинкова територія - 0,0024 га, кадастровий номер 5110136900:38:003:0063, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ( АДРЕСА_1 ), укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ; визнання за ОСОБА_4 права власності на зазначене майно; - про зобов`язання ОСОБА_3 повернути ОСОБА_4 в особі керуючого реалізацією арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. вказані домоволодіння та земельну ділянку. Метою звернення керуючого реалізацією з заявою про визнання договорів дарування недійсними є повернення майна боржника та складання ліквідаційної маси. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 16.09.2021: - Заяву керуючого реалізацією арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. -задоволено. - Визнано недійсним договір дарування домоволодіння ( АДРЕСА_1 ) від 12.07.2019, що складається з житлового будинку літ. «А», заг. площею 119,8 кв.м., житловою площею 71,5 кв.м, зі спорудами з літерами: І-мостіння, №3-4-огорожа, розташованого на земельній ділянці 0,0237 га, кадастровий номер 5110136900:38:003:0063, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 - Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 12.07.2019 площею 0,0237 га, в тому числі по угіддям: капітальна - 0,0072 га, прибудинкова територія - 0,0141 га, прибудинкова територія - 0,0024 га, кадастровий номер 5110136900:38:003:0063, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ( АДРЕСА_1 ), укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 - Зобов`язано ОСОБА_3 повернути ОСОБА_4 в особі керуючого реалізацією арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. вказані домоволодіння та земельну ділянку. Ухвала суду обґрунтована наступним. ОСОБА_4 у підозрілий період до відкриття провадження у справі про неплатоспроможність, за наявності кредиторської заборгованості, в тому числі відкритого судового провадження по стягненню заборгованості з боржника, здійснив відчуження свого майна, шляхом укладення договору дарування від 12.07.2019. Саме вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_4 до господарського суду з заявою про відкриття провадження у справі про його неплатоспроможність 24.09.2020. Не погодившись із вказаною ухвалою суду, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права просить скасувати ухвалу Господарського суду Одеської області від 16.09.2021 у справі №916/2762/20; відмовити керуючому реалізацією майна - арбітражному керуючому Дарієнку Віктору Дмитровичу в задоволенні заяви про визнання недійсним договорів дарування нерухомого майна та витребування майна із чужого незаконного володіння (від 12.05.2021 вих. №02-2762/265) та стягнути з керуючого реалізацією майна - арбітражного керуючого Дарієнка Віктора Дмитровича на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору. Узагальнені доводи апеляційної скарги.

1. В обґрунтування апеляційної скарги скаржники посилаються на правову позицію Верховного Суду викладену у постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 та зазначають, що договори дарування від 12 липня 2019 року було укладено між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 до введення в дію КУзПБ (21 жовтня 2019 року), то вказані договори вважаються такими, що укладені поза межами «підозрілого періоду» (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного статтею 20 Закону про банкрутство, й відсутні підстави для застосування статті 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ.

2. Вимоги про визнання недійсними договорів дарування, вже були предметом судового розгляду Київським районним судом м. Одеси у справі № 520/17780/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів дарування недійсними. За результатами розгляду даної справи 21 вересня 2020 року Київським районним судом м. Одеси було ухвалено рішення у справі № 520/17780/19 про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів дарування недійсними. На даний час триває апеляційне провадження в Одеському апеляційному суді. Підставами для визнання оскаржуваних договорів недійсними в обох справах зазначено їх укладення з метою уникнення звернення стягнення на майно боржника - ОСОБА_4 . Відтак за думкою скаржників, заява про визнання недійсними договорів дарування нерухомого майна та витребування майна із чужого незаконного володіння (від 12.05.2021 вих. № 02-2762/265), подана арбітражним керуючим Дарієнком В.Д. підлягала залишенню без розгляду на підставі пункту 3 частини 1 статті 226 ГПК України.

3. Всупереч вимог частини 1 статті 74 ГПК України, арбітражним керуючим не було надано будь-яких належних та допустимих доказів, які б підтверджували обізнаність ОСОБА_4 про звернення ОСОБА_1 до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою про стягнення з ОСОБА_4 боргу за розписками. Висновок суду першої інстанції щодо укладання договорів з метою ухилення від повернення боргу ґрунтуються виключно на припущеннях.

4. ОСОБА_4 на законних підставах прийняв рішення щодо розпорядження належним йому майно та подарував його своєму синові ОСОБА_3 , а суд першої інстанції не врахував положення частини 1 статті 319 ЦК України при постановленні оскаржуваної ухвали.

5. Арбітражним керуючим не було надано суду належних доказів пред`явлення ОСОБА_1 ОСОБА_4 вимоги про повернення боргу до укладення договорів дарування 12 липня 2019 року.

6. Договори дарування було укладено до 11 вересня 2019 року, коли ОСОБА_4 стало відомо про звернення ОСОБА_1 до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою до нього про стягнення боргу.

7. ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 мали дійсний намір на укладення договорів дарування та їх виконання, а арбітражним керуючим не було доведено протилежне.

8. Скаржники звертають увагу суду, що згідно Договору дарування, посвідченого 12 липня 2019 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сандрачуком Т.А., зареєстрованого в реєстрі за № 709, загальна площа домоволодіння становить 119,8 кв.м. Отже, скаржники зазначають, якщо б ОСОБА_4 не подарував домоволодіння та земельну ділянку під ним своєму сину ОСОБА_3 й вказані об`єкти нерухомого майна залишались у його власності, то відповідно до приписів частини 6 статті 131 КУзПБ вказані домоволодіння та земельна ділянка не підлягали б включенню до складу ліквідаційної маси, оскільки площа будинку не більше 120 к.м. Крім того, розмір площі будинку менше 120 кв.м., а саме - 119,8 кв.м., підтверджується як Технічним паспортом від 09 червня 2006 року, так і Технічним паспортом від 12 серпня 2021 року, копії яких містяться у матеріалах справи і які було досліджено судом. В оскаржуваній ухвалі оцінка судом акту арбітражного керуючого щодо огляду домоволодіння від 18.08.2021 суперечить оцінці судом цього ж акту, наведеній в ухвалі, постановленій за результатами розгляду клопотання про призначення експертизи. Процесуальний рух справи в суді апеляційної інстанції. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи було визначено колегію суддів у складі: головуючого судді - Філінюка І.Г., суддів: Бєляновський В.В., Богатиря К.В. що підтверджується витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.09.2021. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.10.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на ухвалу Господарського суду Одеської області від 16.09.2021 у справі № 916/2762/20. Призначено справу № 916/2762/20 до розгляду на 16.11.2021 об 11:00 год. 26.10.2021 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив арбітражного керуючого Дарієнко В.Д. на апеляційну скаргу, відповідно до якого просить скаргу залишити без задоволення, у ухвалу суду без змін. У судовому засіданні Південно - західного апеляційного господарського суду 16.11.2021 оголошено перерву до 16.12.2021 о 14:00 год. Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті та явка представників сторін. У судове засідання, призначене на 16.12.2021, з`явились представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , особисто ОСОБА_2 , арбітражний керуючий - Дарієнко В.Д., представник ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , особисто ОСОБА_4 . Представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та арбітражний Дарієнко В.Д у судовому засіданні висловилися проти вимог апеляційної скарги, просили суд апеляційну скаргу відхилити, а оскаржувану ухвалу залишити без змін. Представник ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , особисто ОСОБА_4 у судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримали і просили суд апеляційної інстанції її задовольнити. Інші повноважні представники учасників справи у судове засідання не з`явились, про причини нез`явлення суд не повідомили, хоча були належним чином повідомлені про час, дату та місце розгляду справи. Відповідно до статті 240 ГПК України у судовому засіданні 16.12.2021 оголошено вступну та резолютивну частини постанови. Статтею 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно до ч.1 статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі. У відповідності до статті 272 Господарського процесуального кодексу якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави. За результатами розгляду апеляційної скарги суд приймає постанову відповідно до статті 282 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду апеляційної інстанції. Суд апеляційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи. Згідно статті 271 ГПК України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Відповідно до частини шостої статті 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закону про банкрутство). Перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та докази по справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, а також доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 269 ГПК України, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду встановила наступне. Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено наступне. Так, в ході проведення процедури погашення боргів боржника керуючим реалізацією встановлено, що станом до 12.07.2019 боржнику ОСОБА_4 належало на праві приватної власності: домоволодіння (Свідоцтво про право власності НОМЕР_3, наданого Управлінням житлово-комунального господарства Одеського міськвиконкому 15.01.2002, Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості 31.01.2002 реєстр №14870, стор. 27, книга 143) та земельна ділянка (Державний акт на право приватної власності на землю від 17.07.1999, запис в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю №2510) за адресою: АДРЕСА_1 . 12.07.2019 між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір дарування. Відповідно до п.п.1.1. договору ОСОБА_4 передав безоплатно у власність, а ОСОБА_3 прийняв домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 , та складається з одного житлового будинку літ. «А», заг. площею 119,8 кв.м., житловою площею 71,5 кв.м, зі спорудами зазначеними літерами: І-мостіння, №3-4-огорожа, розташованого на земельній ділянці розміром 0,0237 га, кадастровий номер 5110136900:38:003:0063. Також, 12.07.2019 між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір дарування земельної ділянки. Відповідно до п.п. 1.1. договору ОСОБА_4 передав безоплатно у власність, а ОСОБА_3 прийняв земельну ділянку площею 0,0237 га, в тому числі по угіддям: капітальна - 0,0072 га, прибудинкова територія - 0,0141 га, прибудинкова територія - 0,0024 га, кадастровий номер 5110136900:38:003:0063, надану для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та розташовану в АДРЕСА_1 . Відповідно до наданих доказів, 03.07.2019 кредитор ОСОБА_1 звернувся з позовними вимогами до боржника ОСОБА_4 про стягнення боргу в сумі 1 587 248,40 грн. та процентів від суми позики в розмірі 1 627 116,94 грн., про що надано ухвалу Київського районного суду м. Одеси про відкриття провадження від 19.07.2019 у справі № 520/15205/19. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 02.10.2020 у справі №520/15205/19 вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_4 задоволено частково, стягнуто на користь позивача 1 325 248,04 грн. Крім того, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21.09.2020 по справі № 520/17780/19 відмовлено у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про визнання зазначених договорів дарування від 12.07.2019 недійсними. Однак, станом на теперішній час, рішення від 21.09.2020 переглядається в апеляційному порядку, отже не набрало законної сили. Задовольняючи заяву керуючого реструктуризацією місцевий господарський суд зазначив, що ОСОБА_4 у підозрілий період до відкриття провадження у справі про неплатоспроможність, за наявності кредиторської заборгованості, в тому числі відкритого судового провадження по стягненню заборгованості з боржника, здійснив відчуження свого майна, шляхом укладення договору дарування від 12.07.2019 Місцевий господарський суд врахував встановлену приписами КУзПБ презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника дійшов висновку про наявність підстав для визнання зазначеного договору недійсним на підставі ч. 2 ст. 42 КУзПБ. Позиція суду апеляційної інстанції. Згідно з ст. 42 КУзПБ правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав: боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог. Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування. У разі визнання недійсними правочинів боржника з підстав, передбачених частиною першою або другою цієї статті, кредитор зобов`язаний повернути до складу ліквідаційної маси майно, яке він отримав від боржника, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину. За результатами розгляду заяви арбітражного керуючого або кредитора про визнання недійсним правочину боржника господарський суд постановляє ухвалу. Відповідно до правової позиції Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладеної у постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, приписи ст. 42 КУзПБ у частині підстав визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, підлягають застосуванню приписи ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Так, відповідно до вказаної правової позиції визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Тобто підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів боржника недійсними, що містяться в статті 42 КУзПБ, не є повністю тотожними (ідентичними) з підставами, що містилися в статті 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019. Тому приписи статті 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи статті 20 Закону про банкрутство. За змістом ч. 1 ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов`язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна; боржник прийняв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог. Провадження у справі № 916/2762/20 про неплатоспроможність боржника ОСОБА_4 відкрито 20.10.2020, а оспорюванні керуючим реструктуризацією в порядку статті 42 КУзПБ та статті 234 ЦК України договори дарування були укладені боржником 12.07.2019 (тобто більш ніж один рік до відкриття провадження у даній справі). Отже, висновки місцевого суду щодо можливості застосування положень статті 42 КУзПБ в частині встановленого законодавцем для звернення із заявою про визнання правочину недійсним трирічного строку та в частині укладення договорів є передчасними. Колегія суддів зауважує на необхідності застосування в цьому випадку річного строку, передбаченого положеннями статті 20 Закону про банкрутство щодо визначення підстав, за якими оспорюваний правочин може визнаватися недійсним, оскільки саме ця норма права існувала на час укладення та виконання оспорюванних правочинів (договорів). Водночас, за змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді. Стаття 42 КУзПБ є спеціальною щодо загальних, установлених ЦК України підстав для визнання правочинів боржника недійсними, оскільки наведена норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом. Безумовно, визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів. Водночас укладення договору боржника поза межами «підозрілого періоду» (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного статтею 20 Закону про банкрутство, та відсутність підстав для застосування статті 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів (Постанова Верховного Суду від 02.06.2021 у справі №904/7905/16). КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норм ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу. Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише «про людське око», знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину (висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17). Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Таким чином, суд, з`ясовуючи питання щодо фіктивності договору, як укладеного всупереч інтересам позивача, має з`ясувати дійсні наміри сторін, тобто чи була мета укладення договору іншою, аніж це випливає зі змісту договору. Суд звертає увагу, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Отже будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16 від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17)). Колегія суддів звертає увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від виконання зобов`язань перед кредиторами є очевидним використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню («вживанням права на зло»). За цих умов недійсність договору як приватно-правова категорія є інструментом, який покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Так, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, дійшов висновку, що укладення договору боржника поза межами "підозрілого періоду", визначеного статтею 20 Закону про банкрутство, та відсутність підстав для застосування статті 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості визнання недійсним правочину боржника, спрямованого на уникнення звернення стягнення на його майно, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом за умови доведеності відповідних обставин заявником. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсним правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника. Так, колегією суддів досліджено, що керуючий реалізацією боржника, звертаючись із заявою про визнання недійсним договорів Дарування, правовою підставою заявлених вимог визначив положення статей 203, 215, 234 ЦК України. Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України). Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК України Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Спеціальними нормами в окремих сферах передбачено, що правочини про відчуження, обтяження активів або прийняття зобов`язань особою, вчинені особою з метою уникнення виконання іншого майнового зобов`язання цієї особи або з метою унеможливити задоволення вимоги стягувача за рахунок майна, є за певних умов нікчемними (пункт 8.2). Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Так, колегією суддів встановлено, що договір дарування домоволодіння та договір дарування земельної ділянки укладені 12.07.2019 між ОСОБА_4 (боржником) та ОСОБА_3 (його сином) вчинений в період існуючих зобов`язань перед ОСОБА_2 в сумі 281 714, 22 грн., ОСОБА_1 в сумі 1 718 366,02 грн. Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_4 станом на дату укладення оскаржуваних договорів дарування 12 липня 2019 року не був обізнаний про звернення ОСОБА_1 до суду з позовною заявою про стягнення з нього боргу за розписками, відповідно до наступного: По перше: борг ОСОБА_4 перед ОСОБА_1 виник на підставі розписок. Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. 03.07.2019 кредитор ОСОБА_1 звернувся з позовними вимогами до боржника ОСОБА_4 про стягнення боргу в сумі 1 587 248,40 грн. та процентів від суми позики в розмірі 1 627 116,94 грн. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 19.7.2019 відкрито провадження у справі № 520/15205/19. До свого позову ОСОБА_1 було долучено копію вимоги про повернення боргу від 19 червня 2019 року, а також квитанцію та опис вкладення до листа на підтвердження відправлення вимоги ... » Вказана вимога про повернення боргу від 19.06.2019 року була повернута ОСОБА_1 з довідкою про повернення, в якій причиною повернення зазначається - «за закінченням терміну зберігання». Водночас, оскільки відсутні підтвердження наявності порушень оператором поштового зв`язку вимог Правил надання послуг поштового зв`язку, факт неотримання ОСОБА_4 поштової кореспонденції, яку ОСОБА_1 надіслав за належною адресою та яка повернулася у зв`язку з її неотриманням адресатом, залежав від волевиявлення самого адресата, тобто мав суб`єктивний характер та є наслідком неотримання адресатом пошти під час доставки за вказаною адресою і незвернення самого одержувача кореспонденції до відділення пошти для отримання поштового відправлення (аналогічний висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.08.2020 у справі №904/2584/19, від 21.01.2021 у справі №910/16249/19). По друге: особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною; Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь свого сина після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до суперечливої поведінки й зловживання правом (висновок Верховного Суду викладений у постанові від 28.04.2021 у справі №263/161/18). Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Оспорюванні договори дарування були укладені після звернення ОСОБА_6 до суду з позовом до Боржника про стягнення заборгованості та за п`ять днів до відкриття провадження Київським районним судом м. Одеси справи № 520/15205/19. Сукупність встановлених у цій справі обставин (укладення ОСОБА_4 ) при наявності грошових зобов`язань, зокрема перед ОСОБА_1 та за один рік та три місяця до входження у процедуру банкрутства спірних договорів дарування на користь заінтересованої особи (сина), наслідком чого стало зменшення обсягу майнових активів боржника, підтверджує обставини, що зміст оспорюваних Договорів не відповідає критеріям розумності та добросовісності, а сами Договори не були направлені на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, що суперечить вимогам частина п`ятої статті 203 ЦК України, яка містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину та є підставою для визнання цього Договору недійсними згідно з положеннями статей 215, 234 ЦК України. Щодо посилання скаржників, що вимоги про визнання недійсними договорів дарування, вже були предметом судового розгляду Київським районним судом м. Одеси у справі № 520/17780/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , у зв`язку з чим заява керуючого реструктуризацією підлягала залишенню без розгляду на підставі п.3 ч.1 ст. 226 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України суд залишає позов без розгляду, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Колегія суддів зауважує, що залишити позов без розгляду відповідно до вказаної норми можливо лише за сукупності усіх трьох ознак спору, а саме: 1) спір між тими ж сторонами; 2) спір з тим самим предметом; 3) спір з тих самих підстав. Отже, йдеться про те, що у провадженні суду має бути тотожна справа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.03.2019 у справі №906/920/16). Нетотожність хоча б одного із вказаних в п. 3 ч. 1 ст. 226 ГПК елементів не перешкоджає повторному зверненню особи до суду. Судовою колегією досліджено, що суб`єктний склад у справі, яка розглядається, та у справі №520/17780/19 є відмінним. Крім того, як вірно зазначено керуючим реструктуризацією у відзиві на апеляційну скаргу, що в межах справи № 520/17780/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними відсутнє рішення суду, яке набрало законної сили у відповідності до вимог чинного законодавства. Станом на даний час Одеським апеляційним судом здійснюється апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 21.09.2020 по справі № 520/17780/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними. 01.09.2021 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського апеляційного суду з клопотанням про закриття провадження у справі № 520/17780/19 на підставі пункту 1 частини 1 ст. 255 ЦПК України - справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Крім того, Одеським апеляційним судом засідання у справі № 520/17780/19 призначено на 12.05.2022. Відповідно до частина друга статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства, господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник. Відповідно до ч. 3 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства матеріали справи, в яких стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття справи про банкрутство, надсилається до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи. За вимогами ч. 1 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства стороною, в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України з урахуванням особливостей визначених цією статтею. Таким чином, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи. Стосовно доводів апеляційної скарги, що згідно Договору дарування, посвідченого 12 липня 2019 року, загальна площа домоволодіння становить 119,8 кв.м., відповідно до приписів частини 6 статті 131 КУзПБ вказані домоволодіння та земельна ділянка не підлягають включенню до складу ліквідаційної маси, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини 6 статті 131 КУзПБ до складу ліквідаційної маси не включається житло, яке є єдиним місцем проживання сім`ї боржника (квартира загальною площею не більше 60 квадратних метрів або житловою площею не більше 13,65 квадратного метра на кожного члена сім`ї боржника чи житловий будинок загальною площею не більше 120 квадратних метрів) та не є предметом забезпечення, а також інше майно боржника, на яке згідно із законодавством не може бути звернено стягнення. Згідно статті 116 КУзПБ до членів сім`ї боржника належать особи, які перебувають у шлюбі з боржником (у тому числі якщо шлюб розірвано протягом трьох років до дня подання декларації), а також їхні діти, у тому числі повнолітні, батьки, особи, які перебувають під опікою чи піклуванням боржника, інші особи, які спільно з ним проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (крім осіб, взаємні права та обов`язки яких з боржником не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі. При дослідженні обставин щодо наявності у сім`ї боржника єдиного місця проживання (квартири або житлового будинку), зважаючи на положення, зокрема, частин першої, другої статті 3, статей 60, 61, частини першої статті 75, частин першої, другої статті 173, частин першої, другої статті 176 Сімейного кодексу України та статті 150 Житлового кодексу УРСР, потрібно враховувати не тільки майно, зареєстроване на праві власності за боржником - фізичною особою, а й майно, право власності на яке мають інші члени сім`ї боржника та яке за своїми ознаками (у тому числі за правилами Сімейного кодексу України та Житлового кодексу УРСР) може належати до місця проживання сім`ї боржника (квартира або житловий будинок). При цьому джерелом відповідної інформації (а відповідно і доказовою базою) як для доведення боржником, іншими учасниками, так і для дослідження судом зазначених обставин можуть бути визначені КУзПБ (пункт 5 частини другої статті 12, частина третя статті 116, пункт 1 частини другої статті 123): - інформація про фінансовий стан боржника, отримана арбітражним керуючим (керуючим реструктуризацією), зокрема з відповідних Державних реєстрів, з опису майна боржника, з декларації про майновий стан боржника - фізичної особи, - звіт керуючого реструктуризацією про результати перевірки декларації про майновий стан боржника. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.08.2021 у справі № 918/127/20. Колегією суддів встановлено, що місцем реєстрації проживання сина Боржника ОСОБА_3 є відмінним від місця реєстрації Боржника та його дружини, а саме - АДРЕСА_2 . Враховуючи викладене та встановлені обставини щодо складу сім`ї Боржника, до якого входить його дружина ОСОБА_7 , та його син ОСОБА_3 , якщо керуючим реструктуризацією буде встановлено, що домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 є єдиним місцем проживання сім`ї боржника, та його площа не більше 120 квадратних метрів, у керуючого реструктуризацією будуть відсутні підстави для включення спірного майна до ліквідаційної маси. Висновки суду апеляційної інстанції. Відповідно до ч.2 ст.277 ГПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Згідно із ч.ч.1, 4 ст.277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскаржувана ухвала від 16.09.2021 підлягає зміні із задоволенням заяви керуючого реструктуризацією з мотивів, викладених у постанові апеляційного господарського у цій справі, із залишенням без змін резолютивної частини цієї ухвали. Відповідно до ч.4 ст.282 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. В даному випадку витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на скаржників, оскільки вимоги апеляційної скарги відхилені у повному обсязі. Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 276-277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - задовольнити частково. Ухвалу Господарського суду Одеської області від 16.09.2021 у справі № 916/2762/20 - змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Господарського суду Одеської області від 16.09.2021 у справі № 916/2762/20 залишити без змін. Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у строки, передбачені статтею 288 ГПК України. Повний текст постанови складено та підписано 20.12.2021. Головуючий суддя Філінюк І.Г. Суддя Бєляновський В.В. Суддя Богатир К.В.