Ухвала КГС ВС № 920/1440/21

УХВАЛА 16 січня 2024 року м. Київ cправа № 920/1440/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Булгакової І.В. (головуючої), Бенедисюка І.М. і Малашенкової Т.М., за участю секретаря судового засідання Пасічнюк С.В., представників учасників справи: позивача - Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції - не з`яв., відповідача-1 - акціонерного товариства "Сумське машинобудівне науково-виробниче об`єднання" - не з`яв., відповідача-2 - акціонерного товариства "Сумське машинобудівне науково-виробниче об`єднання-Інжиніринг" - не з`яв., третьої особи - акціонерного товариства "Банк Кредит Дніпро" - Сухая М.В. - адвокат (довіреність від 22.12.2022 №227), розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - Управління, Позивач) на рішення господарського суду Сумської області від 23.05.2023 (суддя Джепа Ю.А.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.08.2023 (головуючий - суддя Остапенко О.М., судді: Поляков Б.М. і Сотніков С.В.) у справі № 920/1440/21 за позовом Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції до: акціонерного товариства "Сумське машинобудівне науково-виробниче об`єднання" (далі - Відповідач-1); акціонерного товариства "Сумське машинобудівне науково-виробниче об`єднання-Інжиніринг" (далі - Відповідач-2) про визнання недійсним договору про передачу права на отримання знаку для товарів і послуг та повернення знаків на товари та послуги, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача-1 - акціонерне товариство "Банк Кредит Дніпро". ІСТОРІЯ СПРАВИ Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.12.2023, у зв`язку із відпусткою судді Колос І.Б., визначено колегію суддів у складі Булгакова І.В. (головуюча), Бенедисюк І.М. і Малашенкова Т.М. Короткий зміст позовних вимог У грудні 2021 року Управління звернулося до господарського суду Сумської області з позовом до Відповідач-1 та Відповідач-2 про: визнання недійсним договору від 01.07.2020 №107/2000001 про передачу права на отримання знаку для товарів і послуг за заявками (далі - Договір); повернення у власність Відповідача-1 від Відповідача-2 знаків для товарів і послуг, які зареєстровані у ДП "Український інститут інтелектуальної власності" на підставі повідомлення про державну реєстрацію: заявки на торгівельну марку від 22.07.2019 №m201922934, заявки на торгівельну марку від 22.07.2019 №m201922936. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зазначений правочин має ознаки фраудаторного, оскільки укладений між афілійованими юридичними особами та спрямований на ухилення боржника (Відповідача-1) від задоволення вимог кредиторів (стягувачів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1). Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції Рішенням господарського суду Сумської області від 23.05.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.08.2023, у позові відмовлено. Рішення та постанова мотивовані тим, що оскаржуваний правочин не відповідає всій сукупності ознак фраудаторного правочину та Позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, який не призведе до їх поновлення. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі Управління просить скасувати рішення господарського суду Сумської області від 23.05.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.08.2023 в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним Договору і ухвалити в цій частині нове рішення, яким визнати недійсним Договір. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Обґрунтовуючи підставу для відкриття касаційного провадження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував статті 3, 13, 203, 215, 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частину четверту статті 9 Закону України "Про виконавче провадження" без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10.08.2022 № 752/12240/19, від 08.03.2023 № 127/13995/21, від 24.05.2022 № 275/194/20, від 02.02.2022 № 138/1883/20, від 14.12.2021 № 332/2089/19. Доводи інших учасників справи Відповідач-2 у відзиві на касаційну скаргу заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх помилковість та про законність і обґрунтованість рішення судів попередніх інстанцій, і просить оскаржувані рішення і постанову залишити без змін, а скаргу - без задоволення. Від інших учасників справи відзиви на касаційну скаргу не надходили. Клопотання учасників справи Від Управління надійшло клопотання про розгляд справи без участі його представника. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ Судами попередніх інстанцій у розгляді справи з`ясовано й зазначено, зокрема, таке. Станом на 01.07.2020 на виконанні у Позивача з 30.08.2018 перебувало зведене виконавче провадження № НОМЕР_1 про стягнення заборгованості з Відповідача-1 на користь групи стягувачів, до складу якого входило 3649 виконавчих проваджень на суму 169 472 156,93 грн. Під час примусового виконання державними виконавцями здійснювалися заходи примусового характеру з метою виявлення та звернення стягнення на кошти та майно боржника. Згідно з інформацією банківських установ кошти на рахунках Відповідача-1 відсутні. Позивач зазначає, що після відчуження Відповідачем-1 оспорюваного майна у останнього відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед стягувачами. Крім того, Відповідач-1 в порушення пункту 3 частини п`ятої статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" не повідомив державному виконавцю з моменту відкриття виконавчого провадження про те, що у нього на балансі наявне майно, а саме не надав декларацію про майно, що є обов`язковою відповідно до вимог чинного законодавства. Згідно з витягами про реєстрацію у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна від 15.04.2019 № 59165255 та від 15.04.2016 № 20445363 у Державному реєстрі обтяжень рухомого мана зареєстровано арешт всього рухомого майна Відповідача-1 та заборонена на його відчуження. За період 2018-2021 років з Відповідача-1 за рахунок реалізації його майна стягнуто на користь стягувачів по заробітній платі 45,3 млн грн. Рішенням Сумського апеляційного суду від 24.02.2021 у справі № 592/13871/20 обмежено в праві виїзду за межі України керівника Відповідача-1 - Забіцького В.В. З листів ДП "Український інститут інтелектуальної власності" (Укрпатент) від 22.09.2020 № Вих-13128/2020 та № Вих-13127/2020 Позивач дізнався, що згідно з Договором Відповідачем-1 за плату передано Відповідачу-2 право власності на знаки для товарів і послуг на підставі повідомлення ДП "Український інститут інтелектуальної власності" про державну реєстрацію: заявки на торгівельну марку від 22.07.2019 № m201922934, заявки на торгівельну марку від 22.07.2019 №m201922936. Відповідно до пункту 2.2 Договору за передачу прав на знаки та права на отримання свідоцтва за заявками сплачується одноразова винагорода у розмірі 125 000 грн. Згідно з пунктом 2.3 Договору винагорода, передбачена пунктом 2.2 Договору сплачується на розрахунковий рахунок у термін до 31.12.2020. Пунктом 6.8 Договору визначено, що додатком № 1 до цього договору є акт від 07.07.2020 приймання-передачі заявок на знаки для товарів та послуг до Договору, за яким Відповідачем-1 передано, а Відповідачем-2 прийнято документацію на зображення знаків для товарів і послуг за заявками: від 22.07.2019 № m201922934 з переліком класів МКТП 6, 9, 11, 17, 37, 40, 42; від 22.07.2019 № m201922936 з переліком класів МКТП 6, 7, 9, 11, 17, 37, 40,

42. Позивач зазначає, що згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на дату укладання Договору та на день сплати винагороди (31.12.2020) у Відповідача-1 та Відповідача-2 був один кінцевий бенефіціарний власник (контролер) - ОСОБА_1 , який для уникнення виконання зобов`язань перед 3 649 стягувачами виводить майно на інші свої підприємства, пов`язану та афілійовану з ним юридичну особу. Відповідно до витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 20.12.2021 за кодом 294989280050 станом на 01.07.2020 та від 20.12.2021 за кодом 182889438331 станом на 31.12.2020 наявна інформація щодо Відповідача-1, ідентифікаційний код юридичної особи 05747991, місцезнаходження юридичної особи: 40004, м. Суми, вул. Горького, буд.

58. Кінцевий бенефіціарний власник (контролер) - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , російська федерація, АДРЕСА_1 , відсоток частки статутного капіталу - 75,36, тип бенефіціарного володіння опосередковане; російське ООО "Профитпром", ИНН: 7715693564, КПП: 770701001, ОКПО: 85678651, ОГРН: 1087746410575, 127006, м. Москва, вул. Дмитровка М., буд. 20, поверх 4, швейцарська "Torberg Beteiligungen AG" та кіпрські "Growth Investments Limited" та "Stremvol Holdings Limited". Керівник юридичної особи - Забіцький Володимир Вікторович. Згідно з витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 20.12.2021 за кодом 271390303246 станом на 01.07.2020 та від 20.12.2021 за кодом 35398008006 станом на 31.12.2020 наявна інформація щодо Відповідача-2: ідентифікаційний код юридичної особи 00205618, місцезнаходження юридичної особи, 40009, м. Суми, вул. Іллінська, б.

13. Кінцевий бенефіціарний власник (контролер) - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , російська федерація, АДРЕСА_1 , відсоток частки статутного капіталу - 67,92, тип бенефіціарного володіння опосередкований, російське ООО "Профитпром", ИНН: 7715693564, КПП: 770701001, ОКПО: 85678651, ОГРН: 1087746410575, 127006, м. Москва, вул. Дмитровка М., буд. 20, поверх 4, швейцарська "Torberg Beteiligungen AG" та кіпрські "Growth Investments Limited" та "Stremvol Holdings Limited". Керівник юридичної особи ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , який є батьком кінцевого бенефіціарного власника (контролера) ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач стверджує, що Договір укладений між афілійованими та пов`язаними особами, оскільки у них один і той же кінцевий бенефіціарний власник (контролер) - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , російська федерація, АДРЕСА_1 , а керівником набувача за Договором є батько контролера відчужувача. На час вчинення Договору, відносно Відповідача-1 здійснювалися виконавчі дій по зведеному виконавчому провадженню № НОМЕР_1, об`єднаному у зведене виконавче провадження 30.08.2018, до складу якого входило 3 649 виконавчих проваджень на суму 169 472 156,93 грн. Договір укладений з тривалою відстрочкою платежу, що може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно стягувачів, оскільки такий договір порушує майнові інтереси стягувачів і є направленим саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. У справах про оспорювання договору за позовом особи, яка не є його стороною, спершу потрібно встановити, яким чином договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси. Суди попередніх інстанцій відмовляючи у задоволенні позову та зазначаючи, що зміст Договору не суперечить нормам ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави чи суспільства, його моральним засадам, виходили з такого. Відповідач-1 та Відповідач-2 мали необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення сторін правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі. Договір було укладено у формі, встановленій законом (простій письмовій формі). Договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Сторонами не заперечується той факт, що Відповідач-1 знаходиться у скрутному фінансовому стані. Даним товариством було ухвалено рішення про продаж активів, які можливо відчужити без істотної шкоди для виробництва. Одним з таких активів було право на отримання знаків для товарів і послуг, яке було відчужено за Договором, з огляду на те, що Відповідач-2 зайняв ринкову нішу випуску товарів, які раніше випускалися Відповідачем-1. Інші підприємства не спеціалізуються на випуску тотожної продукції, Позивачем не доведено, що жодне інше підприємство було б зацікавлене у купівлі права на товарні знаки, які на ринку відповідних послуг асоціюються саме з сумськими машинобудівниками. Відповідачем-2 здійснено зарахування зустрічних однорідних вимог за Договором. Відсутність заборгованості Відповідача-2 перед Відповідачем-1 за Договором підтверджується актом звірки розрахунків за період з 01.01.2021 по 31.12.2021. Заборгованість за Договором вже не існувала до подання позову у цій справі. 15.04.2019 до Державного реєстру обтяжень рухомого майна було внесено запис про арешт усього рухомого майна Відповідача-1. У правочині, на підставі якого або у зв`язку з яким виникає обтяження, повинен визначатись опис предмета обтяження. Опис предмета обтяження повинен дозволяти ідентифікувати рухоме майно як предмет обтяження. У витязі про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна від 15.04.2019 № 59165255, доданому до позовної заяви, у графі "об`єкт обтяження" вказано: невизначене майно, все рухоме майно. Вказане формулювання опису предмета обтяження не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження. Тому, на думку суду, Позивачем не надано доказів того, що станом на дату укладання Договору, тобто 01.07.2020, у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна містилися обтяження щодо такого активу як право на отримання знаку для товарів і послуг за заявками на спірні торгівельні марки. Тому Відповідач-1 не мав об`єктивних перепон для укладання з Відповідачем-2 оспорюваного договору. Що ж до доводів Позивача про те, що Договір було вчинено на шкоду кредиторам, а тому він є фраудаторним правочином, суди попередніх інстанцій зазначили таке. Оспорюваний договір є відплатним. Товарні знаки було відчужено за ринковою ціною. У Відповідача-1 наявне інше майно, за рахунок якого можуть бути задоволені інтереси стягувачів. Відповідно до практики Верховного Суду, обов`язковою умовою визнання правочину фраудаторним є відсутність у сторони правочину, що здійснює відчуження, іншого майна, за рахунок якого може бути задоволено вимоги кредиторів. Разом з тим Позивачем не надано належних доказів того, що у Відповідача-1 відсутнє інше майно, за рахунок якого можуть бути задоволені вимоги кредиторів в межах зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_1. У матеріалах справи наявні докази наявності у Відповідача-1 переліку майна, яке реалізовувалося Позивачем на відкритих торгах ДП "Сетам", як до, так і після укладення Договору між відповідачами. Також у Відповідача-1 було у наявності інше майно, на яке могло бути накладене стягнення. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Договір не відповідає всій сукупності ознак фраудаторного правочину. Крім того, Відповідач-1 прийнявши рішення про реєстрацію в установленому порядку торгових марок, звернувся до ДП "Український інститут інтелектуальної власності" з відповідними заявками. Разом з тим, ще до моменту закінчення реєстраційних процедур, шляхом укладання Договору, Відповідач-1 відчужив Відповідачу-2 право на отримання знаків для товарів і послуг (торгових марок), і вже Відповідач-2 став першим власником знаків для товарів і послуг. Враховуючи положення пунктів 3.3.8 та 3.3.9 Правил складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затвердженими наказом Держпатенту України від 28.07.1995 № 116 до моменту отримання свідоцтва на знаки на товарів і послуг предметом відчуження виступає саме право заявника на одержання свідоцтва за заявкою, а не право на торговельну марку. Відповідно до свідоцтва на торговельну марку від 18.08.2021 №303794 власником торговельної марки є Відповідач-2, також з 05.01.2022 Відповідач-2 є власником другої торговельної марки. Право на отримання знаків для товарів і послуг, передача якого було предметом Договору, в повному обсязі було реалізовано саме Відповідачем-2 в процесі отримання відповідних знаків. Предметом Договору була передача саме права на отримання нових знаків на товари та послуги, що ще не були зареєстровані станом на дату укладання Договору, а не передача прав власності на вже існуючі торговельні марки. Враховуючи предмет позову, навіть у разі визнання Договору недійсним, повернути торговельні марки у власність Відповідача-1 неможливо, оскільки останнє лише почало процедуру відповідного їх оформлення. Першим зареєстрованим власником торговельних марок став саме Відповідач-2. Відтак Позивачем обрано спосіб захисту своїх прав, який не призведе до їх поновлення, а отже - є неналежним. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Згідно з частиною першою статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційне провадження за касаційною скаргою Управління у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 1 та частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника. Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Враховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Причиною подання касаційної скарги стала незгода Управління з відмовою у задоволенні позову в частині визнання недійсним Договору, оскільки (на думку Управління) зазначений правочин має ознаки фраудаторного, укладений між афілійованими юридичними особами та спрямований на ухилення боржника (Відповідача-1) від задоволення вимог кредиторів (стягувачів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1). В іншій частині судові рішення не оскаржуються жодним учасником справи. Справа № 752/12240/19 (постанова від 10.08.2022) розглядалася за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування. Суд касаційної інстанції скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та приймаючи нове рішення, яким визнано недійсним оспорюваний договір дарування, зазначив таке. Відповідач ОСОБА_4 , яка діяла за письмовою згодою свого чоловіка ОСОБА_6 , відчужила спірне майно після відкриття виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 суми боргу в розмірі 1 141 458,17 грн; спірне майно відчужено на підставі безвідплатного договору на користь близького родича (матері ОСОБА_4 - ОСОБА_5 ); після відчуження спірного майна у відповідача ОСОБА_6 відсутнє інше майно, за рахунок якого він може в повному обсязі відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Сукупність обставин справи доводить той факт, що сторони діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження майна відбулося після відкриття виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 суми боргу, а тому висновки судів попередніх інстанцій про те, що в діях відповідачів відсутня мета уникнення звернення стягнення кредитором на майно відповідача є помилковими. Зазначені обставини у сукупності свідчать про те, що оспорюваний договір дарування укладено з порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, та не був спрямований на настання реальних правових наслідків, ним обумовлених, а направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно з метою збереження цього майна та унеможливлення звернення стягнення на зазначене майно в порядку примусового виконання судового рішення про стягнення боргу з ОСОБА_6 . У справі № 127/13995/21 (постанова від 08.03.2023) ОСОБА_7 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про визнання правочину недійсним та про скасування рішення про державну реєстрацію. Позовну заяву мотивовано тим, що 11.01.2018 позивачем та ОСОБА_8 укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу у борг 30 000 дол. США, терміном на 1 рік, а відповідач зобов`язався повернути вказану суму у визначений у договорі строк. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 26.02.2021 задоволено його позов до ОСОБА_8 про стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 42 526, 53 дол. США. Зазначеним судовим рішенням установлено, що боргове зобов`язання ОСОБА_8 перед позивачем стало простроченим з 12.01.2019. Разом з тим, 27.11.2019, тобто після настання строку виконання грошового зобов`язання за договором позики, відповідач ОСОБА_8 подарував за договором дарування належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_2 своєму сину ОСОБА_9 . Суд касаційної інстанції залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими позов задоволено, зазначив, що обов`язок з доказування наявності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення боргу, покладається саме на боржника, тобто на відповідача ОСОБА_8 . Однак відповідач не подав до суду першої інстанції жодних доказів наявності у нього доходів, а також іншого рухомого та нерухомого майна, на які можна звернути стягнення для примусового виконання рішення суду, яке залишається невиконаним, що не заперечувалося відповідачем. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач ОСОБА_8 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. Справа № 275/194/20 (постанова від 24.05.2022) розглядалася за позовом публічного акціонерного товариства "Місто Банк" до ОСОБА_10 , ОСОБА_11 про визнання недійсним договору дарування та скасування державної реєстрації права власності. Позовну заяву мотивовано тим, що у період з 2006 по 2008 роки між банком та ОСОБА_10 було укладено сім договорів, згідно з якими позивачем було надано позичальнику кредитні кошти на умовах повернення, платності та строковості. У зв`язку з невиконанням боржником своїх зобов`язань за кредитними договорами, банк був змушений звернутися за захистом своїх прав до суду. Рішеннями Брусилівського районного суду Житомирської області у 2011 році з ОСОБА_10 на користь банку було стягнуто заборгованість за вказаними кредитними договорами на загальну суму 502 355, 71 грн. На виконання вказаних судових рішень про стягнення заборгованості Брусилівським районним судом Житомирської області було видано виконавчі листи, які були пред`явлені до виконання до ВДВС Брусилівського РУЮ. Як зазначає позивач, у добровільному порядку заборгованість погашена не була. 16.03.2011 між ОСОБА_10 та ОСОБА_11 був укладений договір дарування житлового будинку на АДРЕСА_3 . Суди задовольняючи позов врахували, що ОСОБА_10 подарував спірний будинок на користь своєї дочки, тобто спірне майно залишилось у сім`ї боржника, однак не у власності останнього, що також свідчить про недобросовісну поведінку ОСОБА_10 та намагання уникнути відповідальності за рахунок спірного майна. Матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_10 іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Оспорюваний договір дарування житлового будинку на АДРЕСА_3 , укладений 06.03.2011 між ОСОБА_10 та ОСОБА_12 за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а вчинений з метою уникнення відповідальності відповідача за рахунок цього майна, що є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Справа № 138/1883/20 (постанова від 02.02.2022) розглядалася за позовом ОСОБА_13 до ОСОБА_14 , ОСОБА_15 про визнання недійсними договорів дарування земельних ділянок. Позов мотивовано тим, що 18.11.2013 між ним та ОСОБА_15 був укладений та нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до умов якого він позичив грошові кошти у розмірі 3 000 000 дол. США на строк до 17.11.2015. Верховний Суд приймаючи рішення про задоволення позову виходили з такого. Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь доньки дружини від першого шлюбу (падчерки) після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. У справі № 332/2089/19 (постанова від 14.12.2021) розглядався спір товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна" до ОСОБА_16 , ОСОБА_17 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та зобов`язання вчинити певні дії. Позовна заява мотивована тим, що 19.05.2008 між закритим акціонерним товариством "ОТП Банк" та ОСОБА_17 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав у кредит грошові кошти у розмірі 87 681,38 дол. США строком до 18 травня 2023 року та договір іпотеки, за яким передано в іпотеку банку належний йому на праві приватної власності житловий будинок АДРЕСА_4 . 18.01.2018 між ОСОБА_17 та ОСОБА_16 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_4 . Суди задовольняючи позов зазначили, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Верховним Судом враховано, що на момент здійснення відчуження іпотекодавцем ОСОБА_17 спірного житлового будинку кредитне зобов`язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а, отже, виникло право вимоги до нього як боржника та іпотекодавця, про що свідчить позов банку до ОСОБА_17 , ОСОБА_18 про стягнення заборгованості, який був поданий та задоволений до відчуження останнім спірного майна. Також матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_17 іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Таким чином, у справах №№ 752/12240/19, 127/13995/21, 275/194/20, 138/1883/20, 332/2089/19 позивачами у справах були кредитори боржника, права яких були порушені шляхом укладення оспорюваних договорів. У даній справі № 920/1440/21 позивачем є Управління, яке не є кредитором Відповідача-1, а є особою, у якої на виконанні з 30.08.2018 перебувало зведене виконавче провадження про стягнення заборгованості з Відповідача-1. За результатами розгляду матеріалів касаційної скарги та аналізу висновків судів попередніх інстанцій Суд встановив, що посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, які містяться у постановах від 10.08.2022 № 752/12240/19, від 08.03.2023 № 127/13995/21, від 24.05.2022 № 275/194/20, від 02.02.2022 № 138/1883/20, від 14.12.2021 № 332/2089/19 - не можуть бути взяті до уваги, оскільки правовідносини у справі, що розглядається, і в зазначених скаржником справах хоча і є частково схожими за матеріально-правовим регулюванням та предметом спору, але істотно відмінні (у справі, що розглядається, з одного боку, і в згаданих справах з іншого) за підставами позову і фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах за змістовним, суб`єктним, об`єктним критеріями. У контексті наведеного відсутні підстави для висновку про те, що правовідносини у справі, що розглядається, та у справах №№ 752/12240/19, 127/13995/21, 275/194/20, 138/1883/20, 332/2089/19 на які посилається Управління в обґрунтування підстав касаційного оскарження прийнятої у справі постанови, є подібними. Отже, наведена Управлінням підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження. Доводи касаційної скарги фактично спонукають суд касаційної інстанції на переоцінку вже встановлених судами попередніх судових інстанцій обставин, а суд касаційної інстанції в силу положення частини другої статті 300 ГПК України не наділений такими повноваженнями. Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані. Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України"). У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано. У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія. Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom"). За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Управління на рішення господарського суду Сумської області від 23.05.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.08.2023 у справі № 920/1440/21, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ: Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на рішення господарського суду Сумської області від 23.05.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.08.2023 у справі № 920/1440/21. Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає. Суддя І. Булгакова Суддя І. Бенедисюк Суддя Т. Малашенкова