Постанова КЦС ВС № 757/16458/22-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2026 року м. Київ справа № 757/16458/22-ц провадження № 61-7018св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Воробйової І. А., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Буракова Олександра Ігорівна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Богун Ірина Андріївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Скляр Оксана Станіславівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 березня 2024 року у складі судді Яреми Х. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М., Сєвєрової Є. С., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Буракова О. І., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Богун І. А., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Скляр О. С., про визнання договорів недійсними, скасування державної реєстрації, повернення права власності. Позов мотивований тим, що 12 травня 2017 року позивач позичила ОСОБА_2 кошти в сумі 12 442 921,00 грн, що еквівалентно 470 000,00 дол. США, зі строком повернення до 12 травня 2020 року, який надалі розпискою від 09 березня 2020 року був продовжений до 12 травня 2021 року, проте станом на 30 червня 2022 року борг не повернено. Позивач указувала, що на момент отримання позики ОСОБА_2 мала у власності з 06 грудня 2017 року до 18 жовтня 2019 року квартиру АДРЕСА_1 та нежитлові приміщення № 1-6 на АДРЕСА_2 . Маючи невиконані боргові зобов`язання перед ОСОБА_1 , 18 жовтня 2019 року ОСОБА_2 подарувала квартиру доньці ОСОБА_7 , а та, у свою чергу, 20 листопада 2019 року продала цю квартиру ОСОБА_4 . 05 грудня 2019 року ОСОБА_2 подарувала другій доньці ОСОБА_8 нежитлові приміщення. Позивач вважала, що зазначені правочини щодо відчуження нерухомого майна вчинялись ОСОБА_2 у період її обов`язку з повернення позики, майно було відчужене безоплатно родичам боржниці - її донькам, а тому ці правочини мають ознаки фіктивних (фраудаторних) правочинів, які вчинені лише з метою уникнення відповідальності за невиконання боргових зобов`язань та, відповідно, є недійсними. Метою безоплатного передання відповідачем майна в дійсності було виведення з її власності високоліквідного майна, за рахунок якого могла бути сплачена позика. Також позивач вказувала, що вона зверталась до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 боргу за договором позики, і рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2023 року (справа № 523/12335/22), яке не набрало законної сили, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнено борг за договором позики у розмірі 21 439 371,00 грн. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним договір дарування від 18 жовтня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 20 листопада 2019 року, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 ; визнати недійсним договір дарування нежилих приміщень від 05 грудня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 ; визнати незаконними та скасувати рішення у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно щодо: а) квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 1091390851101, рішення приватного нотаріуса Буракової О. І. від 18 жовтня 2019 року № 49232227, номер запису 33733725 від 18 жовтня 2019 року; рішення приватного нотаріуса Богун І. А. від 20 листопада 2019 року № 49774183, номер запису 34235557 від 20 листопада 2019 року; б) нежитлових приміщень № 1- 6 (групи приміщень № 90) (в літ. «А»), площею 43,1 кв. м. на АДРЕСА_2 , реєстраційний номер 366444880000, рішення приватного нотаріуса Скляр О. С. від 05 грудня 2019 року № 50041092, номер запису 34480123 від 05 грудня 2019 року; відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1 і на нежитлові приміщення № 1- 6 (групи приміщень № 90) (в літ. «А») на АДРЕСА_2 , реєстраційний номер 366444880000. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 березня 2024 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивоване тим, що нотаріально посвідчений договір позики від 12 травня 2017 року не був забезпечений будь-яким майном, а на час взяття позики боржник не мав у власності квартири. Позивач про це знала. Тому стверджувати, що кредитор міг розраховувати на повернення коштів боржником за рахунок цієї квартири, безпідставно. Крім того, зазначена квартира станом на час взяття позики перебувала в іпотеці за іншими борговими зобов`язаннями ОСОБА_2 , де іпотедержатель дав згоду на припинення цієї іпотеки, і одразу квартира була подарована матір`ю доньці. Власником нежитлових приміщень з 01 жовтня 2010 року була ОСОБА_9 , а не ОСОБА_2 . З метою повернення боргу банку іпотекодавець ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_2 нежитлові приміщення, на вчинення такого правочину банк давав згоду. Після того як ОСОБА_2 виплатила борг банку, вона передала нежитлові приміщення, якими забезпечувався її кредит, їх власнику, тобто ОСОБА_5 . Отже, позивач помилково трактує цей правочин як фіктивний з огляду лише на безоплатне передання нежитлових приміщень від матері до доньки. Позивач не довела обставин, які дозволили б застосувати спеціальну норму права, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, а посилання позивача на статтю 234 ЦК України (воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву, і вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених цими правочинами) спростовується тим, що і у випадку дарування ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 квартири доньці, так і у випадку дарування 05 грудня 2019 року ОСОБА_2 нежитлових приміщень другій доньці подароване майно реально передавалося обдарованим. Майно було відчужене ОСОБА_2 до виникнення у ОСОБА_1 будь-яких претензій до неї як до боржника щодо повернення коштів за договором позики від 12 травня 2017 року. Доказів того, що після відчуження спірного майна відповідач не має іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором, немає. Поведінка ОСОБА_2 відповідає критеріям розумності. Спірні угоди мали певну правову та фактичну мету, яка не є очевидно неправомірною та недобросовісною. Спірні угоди не укладалися «про людське око», а доводи позивача щодо фраудаторності оспорюваних правочинів спростовуються обставинами справи, наданими доказами та поясненнями свідків, які свідчать про відсутність протиправного умислу в діях сторін оспорюваних правочинів під час їх укладення. Постановою Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 березня 2024 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 30 травня 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 березня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року й ухвалити у справі нове судове рішення, яким позов задовольнити. Касаційна скарга мотивована тим, що права позивача у цій справі є порушеними шляхом укладення правочинів, які спрямовані на виведення з власності відповідача нерухомого майна за наявності фінансових зобов`язань перед позивачем. Заявник указує, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредитору). Заявник звертає увагу на те, що суди неправильно кваліфікували спірні правочини та не врахували ознак, які свідчать про їх фраудаторність. Аргументи інших учасників справи 27 серпня 2025 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_10 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить в задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 березня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року залишити без змін. Відзив мотивований тим, що суди детально проаналізували обґрунтованість і реальність мети, з якою квартира і нежитлові приміщення були відчужені ОСОБА_2 . Мета ОСОБА_2 щодо відчуження квартири та нежитлових приміщень жодним чином не була пов`язана з уникненням відповідальності перед ОСОБА_1 . Також вказує, що на момент вчинення спірних правочинів обов`язок з повернення коштів ще не настав. Відчуження ОСОБА_2 нерухомого майна не порушувало умов нотаріально посвідченого договору позики від 12 травня 2017 року. Правові висновки Верховного Суду, викладені у наведених заявником у касаційній скарзі постановах, не є подібними до правовідносин у цій справі. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду м. Одеси. 29 вересня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Фактичні обставини справи 12 травня 2017 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір позики, за умовами якого позичальник отримала від позикодавця 12 442 921,00 грн, що на момент посвідчення договору становило 470 000,00 дол. США, строком до 12 травня 2020 року. Згідно з розпискою від 09 березня 2020 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 домовились про продовження договору позики від 12 травня 2017 року на умовах, зазначених в цьому договорі, на строк 1 рік - до 12 травня 2021 року. Відповідно до розписки від 16 липня 2018 року ОСОБА_2 позичила у ОСОБА_1 270 000,00 дол. США. З них 50 000,00 дол. США належали ОСОБА_11 , що передбачено розпискою, наданою раніше ОСОБА_2 ОСОБА_11 . Всі розписки, дані раніше, вважаються недійсними. Ця розписка є єдиним документом, що підтверджує суму боргу на 16 липня 2018 року, яку ОСОБА_2 зобов`язалась повернути до 30 квітня 2019 року. Розписка була підписана ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . Далі на розписці зазначено, що борг 210 000,00 дол. США, з яких 50 000,00 дол. США - кошти ОСОБА_11 , ОСОБА_2 повністю сплатила ОСОБА_1 , претензій до боржника немає. 18 жовтня 2019 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_2 передала безоплатно ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 06 грудня 2017 року. Дар оцінено в розмірі 2 490 505,00 грн. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомо, що 06 грудня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_12 укладено договір іпотеки. З метою забезпечення виконання зобов`язань (повернення боргу 240 000,00 дол. США) в іпотеку було передано зазначену квартиру. 18 жовтня 2019 року іпотеку припинено за повідомленням іпотекодержателя ОСОБА_12 . З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомо, що 18 жовтня 2019 року припинено право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 18 жовтня 2019 року, і 18 жовтня 2019 року внесено запис про іпотеку цього об`єкта (№ 33735494) на підставі іпотечного договору від 18 жовтня 2019 року, де іпотекодержателем є ОСОБА_13 , іпотекодавець - ОСОБА_3 . Іпотека припинена 20 листопада 2019 року. 12 листопада 2019 року ОСОБА_4 уклала з ОСОБА_3 попередній договір № Ав_ЛФМ-1-0000243, згідно з яким сторони домовились про укладення до 25 листопада 2019 року договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Згідно з пунктами 1.2.2, 1.2.3, 1.3.1 цього договору ОСОБА_3 підтвердила, що квартира належить їй на підставі договору дарування від 18 жовтня 2019 року. Сторони домовились, що вартість квартири становить 520 000,00 дол. США. Суму 10 000,00 ОСОБА_4 сплачує ОСОБА_3 , решта суми сплачується в день підписання основного договору. 20 листопада 2019 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу продажу квартири АДРЕСА_1 за 4 048 729 грн, які повністю отримані продавцем від покупця до підписання договору. Квартира належала продавцю на праві особистої приватної власності як така, що набута в дар на підставі договору дарування від 18 жовтня 2019 року. 26 травня 2014 року між ПАТ «КБ «Преміум» і ОСОБА_14 укладено іпотечний договір, яким забезпечено вимоги банку за кредитним договором від 26 травня 2014 року № 43/КЛ/14, укладеним між банком і ОСОБА_2 на суму 750 000,00 дол. США, строком повернення до 25 травня 2016 року. Предметом іпотеки були нежилі приміщення № 1-6 (групи приміщень № 90) (в літ. «А»), загальною площею 43,1 кв. м на АДРЕСА_2 . Нежилі приміщення належали ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 01 жовтня 2010 року. На підставі цього договору зареєстровано заборону на відчуження об`єкта договору іпотеки. 06 листопада 2015 року між ОСОБА_9 і ОСОБА_2 укладено договір дарування нежилих приміщень № 1-6, які належали дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу від 01 липня 2010 року. Цей договір укладено за згодою іпотекодержателя ПАТ «КБ «Преміум», оформленою листом від 06 листопада 2015 року № 01309/2405. 06 листопада 2015 року між ПАТ «КБ «Преміум» і ОСОБА_2 укладено іпотечний договір № 43/КЛ/14 із застереженнями про задоволення вимог іпотекодержателя, за яким цей договір забезпечує вимоги банку за кредитним договором від 26 травня 2014 року № 43/КЛ/14, строк повернення - до 24 травня 2017 року. Предмет іпотеки - нежилі приміщення № 1-6 (групи приміщень № 90) (в літ. «А»), загальною площею 43,1 кв. м, на АДРЕСА_2 . Предмет іпотеки належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 06 листопада 2015 року. На підставі цього договору зареєстровано заборону на відчуження об`єкта договору іпотеки. Листом від 21 листопада 2019 року № 01308/265 ПАТ «КБ «Преміум» підтвердило відсутність станом на 21 листопада 2019 року заборгованості в ОСОБА_2 перед банком за договором від 26 травня 2014 року. 05 грудня 2019 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 укладено нотаріально посвідчений договір дарування нежилих приміщень № 1-6. Майно належить дарувальнику на підставі договору дарування від 06 листопада 2015 року. Листом від 07 травня 2021 року ОСОБА_1 повідомила ОСОБА_2 про те, що укладений між ними договір позики від 12 травня 2017 року, термін дії якого був продовжений до 12 травня 2021 року, ОСОБА_1 не має наміру продовжувати, у зв`язку з чим просила повернути позичені кошти в сумі 470 000,00 дол. США до 12 травня 2021 року. Листом від 19 травня 2021 року ОСОБА_2 відповіла ОСОБА_1 , що підтверджує існування договору позики від 12 травня 2017 року. Загальна сума повернених ОСОБА_2 коштів становить 549 642,00 дол. США, а тому претензія щодо повернення 470 000,00 дол. США є безпідставною. 06 жовтня 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Суворовського районного суду м. Одеси із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 12 травня 2017 року (справа № 523/12335/22). Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2023 року у справі № 523/12335/22 стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики у загальному розмірі 21 439 371,97 грн, в тому числі: заборгованість за зобов`язанням - 17 183 200,00 грн, інфляційні втрати за період з 13 травня 2021 року до 23 лютого 2022 року - 1 385 400,63 грн, 3 % річних за період з 13 травня 2021 року до 23 лютого 2022 року - 405 335,21 грн; пеня за період з 16 квітня 2021 року до 23 лютого 2022 року - 2 465 436,13 грн. Постановою Одеського апеляційного суду від 12 травня 2026 року у справі № 523/12335/22 апеляційну скаргу ОСОБА_2 та її представника - адвоката Сендика О. О. задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 жовтня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 12 травня 2017 року у загальному розмірі 21 334 287,00 грн, що еквівалентно 470 000,00 дол. США, з яких: 20 660 448,00 грн - заборгованість за основним боргом, 673 838,99 грн - 3 % річних. Мотиви, якими керується Верховний Суд У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає. Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилалася на те, що оспорювані правочини, укладені між відповідачами, містять ознаки фраудаторного правочину. Вважав, що ОСОБА_2 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного їй майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на її майно як боржника: знаючи про наявні у неї грошові зобов`язання перед ОСОБА_1 , вона відчужила належне їй нерухоме майно з метою уникнення звернення стягнення кредитором на її майно як боржника. Апеляційний суд, погоджуючись з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що позивач не довела обставин, які дозволили б застосувати спеціальну норму права, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, а посилання позивача на статтю 234 ЦК України (воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву, і вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених цими правочинами) спростовується тим, що і у випадку дарування ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 квартири доньці, і у випадку дарування 05 грудня 2019 року ОСОБА_2 нежитлових приміщень другій доньці подароване майно реально передавалося обдарованим. Суд вказав, що поведінка ОСОБА_2 відповідає критеріям розумності. Спірні угоди мали певну правову та фактичну мету, яка не є очевидно неправомірною та недобросовісною. Спірні правочини не укладалися «про людське око», а доводи позивача щодо фраудаторності оспорюваних правочинів спростовуються обставинами справи, наданими доказами та поясненнями свідків, що підтверджують відсутність протиправного умислу в діях сторін оспорюваних правочинів при їх укладенні. Проте колегія суддів не погоджується з таким висновком апеляційного суду з таких підстав. Згідно із статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України. У цьому Рішенні вказано: «Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, зокрема шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається якщо: недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19, провадження № 61-8593св21). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися договору, правочину, акта органу юридичної особи, державної реєстрації чи документа. У ЦК України закріплений підхід, за яким оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Разом із тим нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається судом недійсним, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним. У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) вказано, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)». Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору. У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах. Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів. У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України. У постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) Велика Палата Верховного Суду відступила від свого висновку, сформульованого в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, шляхом його такої конкретизації: позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорювані правочини є фраудаторними, а відповідач уклала їх з метою уникнення звернення стягнення на її майно в рахунок погашення заборгованості перед позивачем. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. У частині третій статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дія без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). Розглядаючи спори про визнання недійсними договорів як таких, що вчинені боржником на шкоду кредитору, слід надавати оцінку наявності ознак фраудаторності, про які стверджує позивач, як у кожному договорі, так і в договорах (якщо їх декілька) у сукупності як таких, що становлять певну послідовність пов`язаних дій, спрямованих на виведення майна з власності боржника (див. пункт 181 постанови Великої Палата Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24(провадження № 12-28гс25)). При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за наявності дійсного невиконаного зобов`язання, строк за яким настав, кредитор має право поставити під сумнів будь-який правочин, вчинений боржником, унаслідок якого останній відчужив власне майно, не виконавши свого зобов`язання перед кредитором (пункт 194). Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора. Наведені висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 та від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18. У постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що важливим для кваліфікації правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна (пункт 133). Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 08 вересня 2021 року у справі № 379/1542/19 (провадження № 61-11684св20), від 26 серпня 2024 року у справі № 726/1110/23 (провадження № 61-1476св24), від 23 жовтня 2024 року у справі № 601/2035/23 (провадження № 61-10441св24). У постанові Верховного Суду від 27 травня 2026 року у справі № 524/2507/24 (провадження № 61-9637св25) вказано, що відсутність судового спору про стягнення заборгованості за договором позики за станом на час укладення оспорюваного правочину, не має істотного правового значення для кваліфікації цього правочину як фраудаторного. Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вищевказаних положень закону зазначені обставини у справі не встановив, належним чином не перевірив доводів позивача щодо наявності у спірних правочинів ознак фраудаторності, а тому зробив передчасний висновок про залишення рішення суду першої інстанції без змін. Крім того, при новому апеляційному перегляді справи щодо вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 листопада 2019 року укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , апеляційному суд услід звернути увагу на таке. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 березня 2026 року у справі № 922/264/24 (провадження № 12-30гс25) вказано, що «критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». За усталеною практикою ЄСПЛ, ретроспективне скасування дійсного права власності становить позбавлення майна у розумінні цього положення Конвенції (див., зокрема, рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 41; від 13 грудня 2007 року у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 32457/05, пункти 27-40; від 12 листопада 2013 року «Пирантієне проти Литви» (Pyrantiene v. Lithuania), № 45092/07, пункт 42; від 31 травня 2016 року «Вукушіч проти Хорватії», № 69735/11, пункт 50). За практикою ЄСПЛ, визнання права власності недійсним як таке не суперечить положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, водночас воно повинно бути не лише передбачене законом і мати законну мету, а й відповідати вимозі пропорційності. Потрібно встановити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав людини; пошук цього балансу притаманний Конвенції загалом. Цей обов`язковий баланс неможливо встановити, якщо зацікавлена особа несе надмірний індивідуальний тягар (рішення від 12 червня 2018 року у справі «Бейнарович та інші проти Литви» (Beinarovic and Others v. Lithuania), № 70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 138)». За таких обставин суду слід перевірити добросовісність набуття ОСОБА_4 у власність квартири АДРЕСА_1 . Верховний Суд є судом права, а не судом факту, і не має можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України. Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частин третьої і четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. З урахуванням наведеного, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені апеляційним судом, збирати та надавати оцінку доказам, порушення норм процесуального права допущені апеляційним судом, який не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, то постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2025 рокуслід скасувати, а справу передати на новий розгляд до апеляційного суду. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: І. А. Воробйова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун