Постанова КЦС ВС № 757/37253/20-ц

Постанова Іменем України 15 листопада 2021 року м. Київ справа № 757/37253/20-ц провадження № 61-8544св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Міністерство юстиції України, ОСОБА_2 ч, треті особи: ОСОБА_3 , державний реєстратор Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» ОСОБА_14, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Полежаєв Олег Іванович, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційні скарги Міністерства юстиції України та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій У серпні 2020 року ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом до Міністерства юстиції України, ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , державний реєстратор Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» ОСОБА_14. (далі - державний реєстратор КП «Житло-Сервіс» ОСОБА_14.), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Полежаєв О. І., про визнання протиправним та скасування наказу. Свої вимоги обґрунтовував тим, що колегією Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції розглянуто скаргу ОСОБА_2 , зареєстровану в Міністерстві юстиції України 24 грудня 2019 року щодо рішень від 28 листопада 2018 року, прийнятих державним реєстратором КП «Житло-Сервіс» ОСОБА_14., від 06 грудня, 09 грудня, 10 грудня 2019 року, прийнятих приватним нотаріусом Полежаєвим О. Є., щодо нерухомого майна, а саме: квартир АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 . За наслідками розгляду скарги комісією складений висновок, яким рекомендовано задовольнити скаргу частково, та прийнято рішення, оформлене наказом Міністерства юстиції України від 26 червня 2020 року № 2206/5, яким скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, скасовано рішення від 28 листопада 2018 року, прийняті державним реєстратором КП «Житло-Сервіс» ОСОБА_14. Вважає таке рішення відповідача протиправним, незаконним та таким, що порушує його права, оскільки нерухоме майно придбане ним у результаті проведення прилюдних торгів, яким передували такі обставини: між ним та ОСОБА_3 укладені договори іпотеки від 21 та 22 лютого 2019 року, з метою забезпечення виконання договору позики на суму 40 631 344,50 грн, строк повернення якої визначений до 06 березня 2019 року. Відповідно до вказаних іпотечних договорів, ОСОБА_3 передано йому в іпотеку нерухоме майно. Згідно з пунктами 1.4 договорів іпотеки, права власності на квартири АДРЕСА_3 належало ОСОБА_3 на підставі рішення Керченського міського суду АР Крим від 10 січня 2008 року. В обумовлений договором позики строк кошти не були повернуті, в зв`язку з чим рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 03 червня 2019 року у справі № 554/2979/19 стягнуто на його користь стягнуто заборгованість із ОСОБА_3 в сумі 40 631 344,50 грн. У зв`язку з цим, приватним виконавцем відкрито виконавче провадження, в межах якого на прилюдних торгах відбувалась реалізація квартир, які належали ОСОБА_3 . Оскільки квартири АДРЕСА_1 , АДРЕСА_4 не були реалізовані на торгах, він скористався правом залишити за собою вказане непродане майно, у зв`язку з чим приватним виконавцем винесені постанови про передачу цього майна стягувачу в рахунок погашення боргу, за фактом такої передачі складені акти про реалізацію предмета іпотеки. Для подальшого оформлення права власності на квартири, нотаріусом видані свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, що стали підставами для державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Мотивами для скасування рішення державного реєстратора була лише одна підстава, а саме, державним реєстратором належним чином не перевірено дійсність судового рішення, поданого для проведення державної реєстрації права власності для нерухомого майна, оскільки колегією встановлено, що заочне рішення Керченського міського суду АРК Крим від 10 січня 2008 року відсутнє в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Вважає такий висновок безпідставним і таким, що не міг бути належною підставою для скасування рішень державного реєстратора, а відповідний наказ відповідача ухвалений з порушенням порядку розгляду скарг у сфері державної реєстрації. Комісією при розгляді скарги не встановлено жодних порушень реєстраційного законодавства заявником, який звернувся до державного реєстратора та невідповідності або недійсності поданих ним документів державному реєстратору, що може тягнути за собою скасування оскаржуваних рішень, а Міністерство юстиції України, встановивши, що ОСОБА_3 надав державному реєстратору необхідний для проведення реєстрації права власності перелік документів, скасував рішення з формальних підстав, здійснивши тим самим непропорційне та невиправдане втручання в право власності, зокрема у право на мирне володіння майном. Крім того, у Міністерства юстиції України відсутня компетенція щодо розгляду скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також на неможливість розгляду скарги у зв`язку із пропуском строків на оскарження рішення державного реєстратора та неповідомлення всіх суб`єктів оскарження. Також вказував на наявність підстав для відмови у задоволенні скарги на підставі пункту 2 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки на момент розгляду скарги право власності на нерухоме майно вже було зареєстровано за ним. Посилаючись на викладене, ОСОБА_5 просив визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 26 червня 2020 року № 2206/5, яким скаргу ОСОБА_2 задоволено частково та скасовано рішення від 28 листопада 2018 року, прийняті державним реєстратором КП «Житло-Сервіс» ОСОБА_14. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 грудня 2020 року у складі судді Вовка С. В., у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що Колегія Міністерства юстиції України наділена повноваженнями вирішувати питання виключно щодо протиправних дій державного реєстратора і у неї відсутні повноваження щодо розгляду по суті наявного між сторонами спору чи стосовно обставин набуття особою права власності на майно. Законодавство зобов`язувало державного реєстратора в будь-якому випадку перевірити факт наявності заочного рішення Керченського міського суду АР Крим від 10 січня 2008 року у справі № 2-709/2007 у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Зазначене рішення відсутнє у Єдиному державному реєстрі судових рішень, а згідно із відповідями Керченського міського суду така справа не перебувала у провадженні суду. Постановою Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_5 задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 26 червня 2020 року № 2206/5 «Про задоволення скарги», яким скаргу ОСОБА_2 від 21 грудня 2019 року задоволено частково та скасовано рішення від 28 листопада 2018 року №№ 44890982, 44891555, 44892110, 44892694, 44893053, 44893584, 44893883, 44894238, 44894796, 44895183, 44895501, прийняті державним реєстратором КП «Житло Сервіс» ОСОБА_14. Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд безпідставно усунувся від з`ясування відповідності дій Міністерства юстиції України під час прийняття ним оскаржуваного наказу вимогам Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1128, на порушення яких посилався ОСОБА_1 у позові, а отже, фактично залишив спір невирішеним. Судом замість надання належної правової оцінки наказу відповідача, про визнання якого протиправним та скасування заявлено позивачем, надано оцінку рішенню державного реєстратора, що не є предметом позову в цій справі, а отже, суд неправильно встановив предмет судового спору, що призвело до неправильного встановлення обставин справи та встановлення обставин, які не входили до предмета судового розгляду. Відповідно до пункту 9 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Міністерство юстиції України та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції органу, а відповідно до пункту 5 Порядку розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженого постановою Міністерства юстиції України від 25 грудня 2015 року № 1128, Мін`юст чи відповідний територіальний орган розглядає скаргу у сфері державної реєстрації не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації на предмет встановлення підстав для відмови в її задоволенні, а саме: розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції Мін`юсту чи його територіального органу. Як встановлено судом, рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_6 , що скасовано наказом Міністерства юстиції України, проведено на підставі рішення суду, а отже, судом першої інстанції неправильно застосовано норму матеріального права, зокрема пункт 9 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Крім того, судом першої інстанції помилково здійснено оцінку листам Керченського міського суду АР Крим, на одному з яких містилась інформація щодо «Керченского городского суда Республики Крым» із відтворенням гербового зображення Російської Федерації. При цьому судом першої інстанції не враховано, що рішенням Вищої ради правосуддя від 25 січня 2018 року припинено роботу Керченського міського суду АР Крим, на лист якого він посилався. На момент розгляду скарги ОСОБА_2 відбулася державна реєстрація права власності за іншою особою, ніж зазначена у рішеннях державного реєстратора, що оскаржуються, а тому Міністерство юстиції України протиправно не відмовило у задоволенні такої скарги в частині скасування рішеннями державного реєстратора КП «Житло Сервіс» ОСОБА_14. Апеляційний суд врахував правову позицію Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 826/7866/17, в якій Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність необхідності встановлювати факт правомірності чи протиправності вчинених державним реєстратором реєстраційних дій, оскільки наказ Міністерства юстиції України незаконний з підстав порушення імперативних вимог Порядку і такі порушення не можуть виправдовуватись порушеннями державного реєстратора. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи У травні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 520/12022/17, від 25 березня 2019 року у справі № 607/4316/17-ц, постановах Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 135/1327/17, від 25 травня 2020 року у справі № 556/1321/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17, від 25 березня 2020 року у справі № 310/1739/17, від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц. У червні 2021 року Міністерством юстиції України подано до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 520/12022/17, від 25 березня 2019 року у справі № 607/4316/17-ц, постановах Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 135/1327/17, від 25 травня 2020 року у справі № 556/1321/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17, від 25 березня 2020 року у справі № 310/1739/17, від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц. У липні 2021 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому зазначив, що оскаржуваним наказом скасовано рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності за особою, від якої право власності на нерухоме майно набуто позивачем, а отже, питання щодо правомірності набуття права власності такою особою, прямо впливає на законність набуття права власності позивачем та на майнові права щодо цього нерухомого майна. У цій справі відсутня необхідність встановлювати протиправність чи правомірність реєстраційних дій, оскільки наказ відповідача незаконний з підстав порушення імперативних вимог порядку і такі порушення не можуть виправдовуватись порушеннями державного реєстратора. Колегія Міністерства юстиції України наділена повноваженнями вирішувати питання виключно щодо протиправності дій державного реєстратора і у неї відсутні повноваження щодо розгляду по суті наявного між сторонами спору чи стосовно обставин набуття особою права власності на майно. У серпні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав до суду копії документів щодо незаконного заволодіння ОСОБА_3 майном ОСОБА_2 та факт зловживання ОСОБА_14. своїми повноваженнями при прийнятті ним рішень 28 листопада 2018 року, що виключає задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Разом із тим, подані представником ОСОБА_2 - ОСОБА_4 копії повідомлень про підозру ОСОБА_9 та ОСОБА_14. у вчинені кримінального правопорушення, не підлягають розгляду судом касаційної інстанції, оскільки суд касаційної інстанції не здійснює оцінку нових доказів, не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2021 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Міністерства юстиції України, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 17 червня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.

Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Щодо подій, які передували зверненню ОСОБА_2 до Міністерства юстиції України зі скаргою Згідно з договорами купівлі-продажу та дарування квартир, ОСОБА_2 є власником квартир АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 ; за паспортними даними ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 , з 13 вересня 2014 року. Заочним рішення Керченського міського суду АР Крим від 10 січня 2008 року у справі № 2-709/2007 р. позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу і визнання права власності на нерухоме майно, задоволено частково, визнано договір купівлі-продажу від 05 травня 2007 року № 05/05/2007, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у частині купівлі-продажу квартир АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , дійсним з моменту його укладення, а саме з 05 травня 2007 року, та визнано за ОСОБА_3 право власності на квартири за вказаною адресою. За договором іпотеки від 21 лютого 2019 року, сторонами якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який забезпечує вимоги іпотекодержателя до іпотекодавця, що випливають з договору позики, укладеного 21 лютого 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а також усіх договорів про внесення змін до нього, які можуть бути укладені в майбутньому, іпотекодавець зобов`язаний повернути іпотекодержателю не пізніше 06 березня 2019 року включно кошти у розмірі 40 631 344,50 грн, що еквівалентно 1 500 000,00 дол. США, а також сплатити на користь іпотекодержателя неустойку, витрати іпотекодержателя за цим договором та договором позики, а також всі інші суми, передбачені договором позики. Іпотекодавець на забезпечення своєчасного та повного виконання своїх зобов`язань за договором позики передав в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_6 , загальною площею 57,90 кв. м, квартиру АДРЕСА_7 , загальною площею 58,60 кв. м, квартиру АДРЕСА_8 , загальною площею 59,60 кв. м, квартиру АДРЕСА_9 , загальною площею 59,10 кв. м, квартиру АДРЕСА_10 , загальною площею 60,70 кв. м; вказаний предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі рішення Керченського міського суду АР Крим від 10 січня 2008 року, справа № 2-709/2007. За договором іпотеки від 22 лютого 2019 року, сторонами якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який забезпечує вимоги іпотекодержателя до іпотекодавця, що випливають з договору позики, укладеного 21 лютого 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а також усіх договорів про внесення змін до нього, які можуть бути укладені в майбутньому, за умовами якого іпотекодавець зобов`язаний повернути іпотекодержателю не пізніше 06 березня 2019 року включно кошти у розмірі 40 631 344,50 грн, що еквівалентно 1 500 000 дол. США, а також сплатити на користь іпотекодержателя неустойку, витрати іпотекодержателя за цим договором та договором позики, а також всі інші суми, передбачені договором позики, іпотекодавець на забезпечення своєчасного та повного виконання своїх зобов`язань за договором позики передає в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_11 , загальною площею 60,10 кв. м, квартиру АДРЕСА_12 , загальною площею 65,50 кв. м, квартиру АДРЕСА_13 , загальною площею 62,10 кв. м, квартиру АДРЕСА_14 , загальною площею 58,50 кв. м, квартиру АДРЕСА_15 , загальною площею 59,10 кв. м, квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 62,70 кв. м; казаний предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі рішення Керченського міського суду АР Крим від 10 січня 2008 року, справа № 2-709/2007. За протоколами проведення електронних торгів від 18 листопада 2019 року, торги з реалізації квартир АДРЕСА_16 , АДРЕСА_17 , АДРЕСА_18 , АДРЕСА_19 , АДРЕСА_20 , АДРЕСА_21 , АДРЕСА_22 , АДРЕСА_23 , АДРЕСА_2 , не відбулися. Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Полежаєвим О. Є. на підставі акта про реалізацію предмета іпотеки, складеного приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Бердар М. М., посвідчено, що ОСОБА_1 належить на праві власності майно, що складається з квартир АДРЕСА_16 , АДРЕСА_17 , АДРЕСА_24 , АДРЕСА_18 , АДРЕСА_25 , АДРЕСА_19 , АДРЕСА_20 , АДРЕСА_21 , АДРЕСА_22 , АДРЕСА_23 , АДРЕСА_2 , оскільки торги не відбулися і стягувач ОСОБА_1 виявив бажання залишити за собою непродане майно, що раніше належало ОСОБА_3 на підставі рішення суду № 2-709/2007, виданого 10 січня 2008 року Керченським міським судом АР Крим, про що видані свідоцтва від 06, 09, 10 грудня 2019 року. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, квартири АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , належать ОСОБА_1 на підставі свідоцтв про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів. Обставини, встановлені судами 21 грудня 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Міністерства юстиції України зі скаргою, яка обґрунтовувалася тим, що він випадково дізнався, що без його дозволу та без його відома всі належні йому 11 квартир за адресою: АДРЕСА_26 , перереєстровані на ОСОБА_1 , про факт порушення законних прав йому стало відомо лише 19 грудня 2019 року з отриманої інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 10 лютого 2020 року ОСОБА_2 подано до Міністерства юстиції України доповнення до скарги. Листом Міністерства юстиції України від 30 січня 2020 року ОСОБА_2 повідомлено про продовження строку розгляду скарги до 45 календарних днів відповідно до абзацу 3 частини третьої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». На сайті Міністерства юстиції України повідомлено про розгляд вказаної скарги о 14 год 55 хв. Наказом Міністерства юстиції України від 26 червня 2020 року № 2206/5 відповідно до частини третьої статті 26, підпункту «а» пункту 2 частини шостої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» скаргу ОСОБА_2 від 21 грудня 2019 року задоволено частково. Скасовані рішення від 28 грудня 2018 року № 44890982, 44891555, 44892110, 44892694, 44893053, 44893584, 44893883, 44894238, 44894796, 44895183, 44895501, прийняті державним реєстратором КП «Житло-Сервіс» ОСОБА_14., у задоволенні інших вимог відмовлено. Згідно з висновком Колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції України від 14 травня 2020 року, колегія рекомендує скаргу ОСОБА_2 від 21 грудня 2019 року задовольнити частково, скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 грудня 2018 року № 44890982, 44891555, 44892110, 44892694, 44893053, 44893584, 44893883, 44894238, 44894796, 44895183, 44895501, прийняті державним реєстратором ОСОБА_14., в іншій частині вимог відмовити. Мотиви рішення в стислому викладенні: державним реєстратором ОСОБА_14. належним чином не перевірено дійсність судового рішення, поданого для проведення державної реєстрації права власності щодо об`єктів нерухомого майна. Під час дослідження інформації колегією встановлено, що заочне рішення Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 10 січня 2008 року у справі № 2-709/2007 відсутнє в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_5 вказував на відсутність компетенції Міністерства юстиції України щодо розгляду скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, коли таке право набуто на підставі судового рішення. Нормативно-правове обґрунтування Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Повноваження Міністерства юстиції України у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно визначаються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також постановою Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 25 грудня 2015 року № 1127. Відповідно до статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду. Міністерство юстиції України розглядає скарги: - на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі рішення суду, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір); - на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України. Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1128 затверджено Порядок розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - Порядок № 1128) відповідно до якого, для забезпечення розгляду скарг суб`єктом розгляду скарги утворюються постійно діючі комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - комісія), положення та склад яких затверджуються Мін`юстом або відповідним територіальним органом Згідно з пунктом 3 Порядку № 1128 розгляд скарг здійснюється за заявою особи, яка вважає, що її права порушено, яка подається виключно у письмовій формі та повинна містити обов`язкові відомості та документи, що долучаються до скарги, передбачені Законами, а також відомості про бажання скаржника та/або його представника взяти участь у розгляді відповідної скарги по суті та про один із способів, зазначених у пункті 10 цього Порядку, в який скаржник бажає отримати повідомлення про зазначений розгляд. Така скарга у день її надходження реєструється суб`єктом розгляду скарги відповідно до вимог законодавства з організації діловодства у державних органах. Згідно з пунктом 5 Порядку № 1128 перед розглядом скарги по суті комісія вивчає скаргу для встановлення: 1) чи віднесено розгляд скарги відповідно до Законів до повноважень суб`єкта розгляду скарги (належний суб`єкт розгляду скарги); 2) чи дотримано вимоги Законів щодо строків подання скарги, вимог щодо її оформлення; 3) чи наявні (відсутні) інші скарги у суб`єкта розгляду скарги. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Оцінюючи правильність застосування норм матеріального права та дотримання норм процесуального права судом апеляційної інстанції під час вирішення питання про дотримання Міністерством юстиції України Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» при здійсненні перевірки дій державного реєстратора КП «Житло-Сервіс» ОСОБА_14. щодо здійснення державної реєстрації права власності на 11 квартир за адресою: АДРЕСА_26 , за ОСОБА_3 на підставі заочного рішення Керченського міського суду АР Крим від 10 січня 2008 року у справі № 2-709/2007, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про перевищення Колегією Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції України своїх повноважень при вирішенні вказаного питання. Верховний Суд враховує, що відповідно частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір). З огляду на те, що державний реєстратор КП «Житло-Сервіс» ОСОБА_14. здійснював реєстраційні дії щодо вказаного майна за ОСОБА_3 на підставі заочного рішення Керченського міського суду АР Крим від 10 січня 2008 року у справі № 2-709/2007, Міністерство юстиції України вийшло за межі своєї компетенції, оскільки такі скарги розглядаються лише судовими органами. Повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє (або вчиняє їх неправомірно) це може стати предметом судової перевірки. Частиною восьмою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено вичерпний перелік підстав для відмови Міністерством юстиції України та його територіальними органами у задоволенні скарги, серед яких, зокрема: 1) скарга оформлена без дотримання вимог, визначених частиною п`ятою цієї статті; 2) на момент прийняття рішення за результатом розгляду скарги відбулася державна реєстрація цього права за іншою особою, ніж зазначена у рішенні, що оскаржується; 3) наявна інформація про судове рішення або ухвалу про відмову позивача від позову з того самого предмета спору, про визнання позову відповідачем або затвердження мирової угоди сторін; 4) наявна інформація про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав; 5) є рішення цього органу з того самого питання; 6) в органі розглядається скарга з цього питання від того самого скаржника; 7) скарга подана особою, яка не має на це повноважень; 8) закінчився встановлений законом строк подачі скарги; 9) розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції органу; 10) державним реєстратором, територіальним органом Міністерства юстиції України прийнято таке рішення відповідно до законодавства. У справі, що переглядається, Міністерство юстиції України за вимогами частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не мало повноважень здійснювати перевірку дій державного реєстратора КП «Житло-Сервіс» ОСОБА_14. Отже, враховуючи порушення Міністерством юстиції України своїх дискреційних повноважень, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про задоволення вимог позивача. У цій справі Суд також бере до уваги позицію Європейської комісії за демократію через право (Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 «Про верховенство права» (Venice Commission: the Rule of Law), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року; пункти 11, 12 та 45), яка виходить з того, що у першій половині ХХ ст. верховенство права стало надзвичайно спірною концепцією тому, що архітектори «держави загального добробуту» тлумачили заперечення дискреційних повноважень влади, як заперечення ним державного втручання. В умовах суспільства, що стає все складнішим, дискреція розглядається як необхідний чинник прийняття рішень. Від середини ХХ ст. досягнуто порозуміння між концепцією верховенства права та питанням дискреційних повноважень. Дискрецію як таку було сприйнято. Проте її слід обмежувати буквою та метою закону, яким повноваження надаються, а так само іншими елементами верховенства права, приміром, шляхом забезпечення кожному доступу до справедливих процедур у безсторонньому та незалежному суді та шляхом застосування закону послідовно і однаково до всіх і у спосіб, позбавлений свавільності та не позбавлений здорового глузду. Комісія зауважує, що застосовуючи формулу «accordance to the law» («відповідність закону»), ЄСПЛ загалом вимагає лише того, щоб владна дія держави спиралася на юридичну норму, існуючий зв`язок між демократією та верховенством права гарантував те, що певні дискреційні повноваження держави щодо обмеження прав людини були визначені законом (див.: Case of Iordachi and Others v. Moldova, заява № 25198/02). Також Венеціанська комісія виходить з того, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон (a law), яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь якої такої дискреції та на спосіб її здійснення із достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади. Отже, у справі, що переглядається, розгляд Міністерством юстиції України питання, що виходить за межі його компетенції є порушенням його дискреційних повноважень як суб`єкта владних повноважень, обмежених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо розгляду скарг на дії державного реєстратора щодо вчинення реєстраційних дій на підставі на підставі судового рішення, оскільки, як правильно встановлено судом апеляційної інстанції, розгляд заяви ОСОБА_2 по-суті за таких обставин є неправомірним. У своїх касаційних скаргах заявники вказують на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 520/12022/17, від 25 березня 2019 року у справі № 607/4316/17-ц, постановах Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 135/1327/17, від 25 травня 2020 року у справі № 556/1321/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17, від 25 березня 2020 року у справі № 310/1739/17, від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 520/12022/17 сформульовано висновок про те, що в контексті конкретних обставин, беручи до увагу видові та сутнісні властивості акта, який ухвалила Міськрада, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі публічно-правовий та належить до юрисдикції адміністративних судів, є правильними, оскільки правовідносини, які склались між учасниками цієї справи стосуються оскарження фізичною особою законності рішення щодо передачі земельної ділянки комунальної власності для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси, а надалі - для потреб обслуговуючого кооперативу «Автостоянка Люстдорф». Питання законності та обґрунтованості такого рішення, яке має ознаки правозастосовного ненормативного акта органу місцевого самоврядування, належить до компетенції адміністративних судів (спір щодо скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки для забезпечення платного паркування обслуговуючому кооперативу «Автостоянка Люстдорф», що, на переконання позивачки, обмежує її інтерес щодо безоплатного паркування транспортного засобу на майданчику для паркування біля будинку, в якому вона мешкає). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2019 року у справі № 607/4316/17-ц викладено висновок про те, що суди правильно встановили обставини справи та дійшли обґрунтованого висновку про порушення гарантій позивача, визначених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на правомірне очікування та законне сподівання на отримання освіти в Україні, оскільки ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського» підійшов формально до вирішення питання щодо відрахування студента з Університету, не забезпечив справедливий баланс між інтересами навчального закладу та необхідністю захисту прав студента, який є іноземцем, не має самостійного заробітку, та у якого виникли об`єктивні труднощі в отриманні міждержавного переказу. У постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 135/1327/17 викладено висновок про те, що відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Матеріали справи не містять даних про прийняття спадщини ОСОБА_10 після смерті своєї сестри ОСОБА_11 , а також даних про прийняття спадщини позивачем після смерті своєї матері ОСОБА_10 . Зазначене має вирішальне значення для вирішення питання про порушення права та інтересу ОСОБА_12 , адже лише порушене право чи інтерес підлягає судовому захисту. У постанові Верховного Суду від 25 травня 2020 року у справі № 556/1321/16-ц викладений висновок про те, що за своїм змістом право на пред`явлення позову означає право на процес незалежно від його результату, право на діяльність суду щодо розгляду та вирішення вимоги про захист порушеного або оскаржуваного права або законного інтересу, тобто право на одержання рішення незалежно від його змісту і характеру. Таким чином, право на пред`явлення позову є процесуальною категорією, оскільки наявність цього права в зацікавленої особи зовсім не залежить від наявності в неї того суб`єктивного права або охоронюваного законом інтересу, які підлягають захисту. Наявність у особи права на пред`явлення позову не завжди означає наявність у неї права на задоволення позову, оскільки суд може встановити, що вимоги не засновані на законі, і відмовити у їх задоволенні. У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17 сформульовано висновок про те, що умовою звернення до суду з позовом про визнання незаконним (протиправним) рішення органу місцевого самоврядування є заінтересованість позивача. Заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача. Заінтересованість повинна мати об`єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому. Тому для відкриття провадження у справі недостатньо лише твердження позивача, наведеного у позовній заяві, про порушення права, свободи або законного інтересу. За своїм смисловим навантаженням термін «законний інтерес» є тотожним «охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони. У разі встановлення обставин, що свідчать про очевидну відсутність законного інтересу (матеріально-правової заінтересованості), адміністративний суд не має юрисдикції для розгляду справи і відмовляє у відкритті адміністративного провадження. У постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 310/1739/17 сформульовано висновок про те, що у 1971 році Міжнародний суд Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН) у документі «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначив, що держави - члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів». ЄСПЛ розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах «Лоізіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45), «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23 лютого 2016 року). «Зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного, - вважають судді ЄСПЛ, - Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать». Суд вважав можливим застосувати загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів, виданих закладами, що знаходяться на території проведення антитерористичної операції, як доказів, оскільки не прийняття їх призведе до порушень та обмежень прав позивача на соціальний захист. У постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц сформульовано висновок про те, що розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними. Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності. Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Отже, доводи заявників, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися, оскільки у вказаних постановах Верховним Судом встановлено обставини, відмінні, від тих, які встановлено в оскаржуваному судовому рішенні суду апеляційної інстанції у справі, що переглядається. Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 стверджує, що прийнятий Міністерством юстиції України наказ не порушує прав ОСОБА_5 . Разом з тим, Верховний Суд не погоджується з такими доводами заявника, оскільки реєстраційні дії, скасовані Міністерством юстиції України, стосуються права власності на майно зареєстрованого за ОСОБА_3 , від якого такі права набув ОСОБА_5 , а отже, скасування реєстраційних дій державного реєстратора КП «Житло-Сервіс» ОСОБА_14. порушує права позивача. Доводи представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про те, що саме ОСОБА_2 є власником квартир за адресою: АДРЕСА_26 , оскільки державний реєстратор КП «Житло-Сервіс» ОСОБА_14. зареєстрував право власності на це майно за ОСОБА_3 на підставі підробленого заочного рішення Керченського міського суду АР Крим від 10 січня 2008 року у справі № 2-709/2007, не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки це не стосується предмету цього позову, а вказані заявником обставини повинні доводитися у іншому судовому провадженні. У справі, що переглядається, не може бути застосованим «намібійський виняток» у контекстілиста Керченського міського суду АРК від 19 серпня 2020 року № 51228/2020, в якому зазначено, що справи між такими сторонами ( ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ) в суді ніколи не було, а за № 2-709/2007 зареєстровано іншу цивільну справу за позовом ГІК до ОСОБА_13 про визнання права власності, з огляду на те, що Міністерство юстиції України немає права розглядати скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, коли таке право набуто на підставі судового рішення. «Намібійський виняток» не може виправдовувати порушення дискреційних повноважень Міністерства юстиції України. Вказаний заявником лист Керченського міського суду АРК від 19 серпня 2020 року № 51228/2020 може бути доказом лише у суді при оскарженні реєстраційних дій державного реєстратора КП «Житло-Сервіс» ОСОБА_14. Отже, доводи заявників, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості. Наведені в касаційних скаргах доводів не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначають у касаційних скаргах заявники. Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Міністерства юстиції України та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик