Постанова 4851 № 520/3661/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 листопада 2021 р. Справа № 520/3661/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Чалого І.С., Суддів: Ральченка І.М. , Бершова Г.Є. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.05.2021, м. Харків, повний текст складено 25.05.21 по справі № 520/3661/21 за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Харківській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить суд визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області щодо нарахування та виплати судді Печенізького районного суду Харківської області ОСОБА_1 , суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно (за винятком днів відпустки) із застуванням щомісячного обмеження її нарахування, передбаченого ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ; зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Харківській області нарахувати та виплатити судді Печенізького районного суду Харківської області ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року на підставі частин 2, 3, 5, 6 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду, 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2020 року, з утриманням з цих сум передбачених законодавством податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року, у загальній сумі 169593 грн. 91 коп. (сто шістдесят дев`ять тисяч п`ятсот дев`яносто три гривні дев`яносто одна копійка); звернути до негайного виконання рішення в межах суми стягнення суддівської винагороди за один місяць. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 25.05.2021 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківської області щодо нарахування та виплати судді Печенізького районного суду Харківської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно із застуванням щомісячного обмеження її нарахування, передбаченого ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ. Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Харківській області провести нарахування та виплату судді Печенізького районного суду Харківської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року на підставі частин 2, 3, 5, 6 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2020 року, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у сумі 169 593 (сто шістдесят дев`ять тисяч п`ятсот дев`яносто три) грн. 91 коп. Звернуто до негайного виконання рішення в межах суми стягнення суддівської винагороди за один місяць. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказав, що задовольняючи позов, суд першої інстанції не надав належної оцінки обґрунтуванням відповідача щодо правомірності своїх дій як державного органу та розпорядника бюджетних коштів нормами бюджетного законодавства, які він при здійснення своїх функцій має неухильно дотримуватися. Стверджує, що ТУ ДСА України в Харківській області як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня не мало правових підстав для невиконання вимоги ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" про застосування обмеження максимального розміру, у тому числі суддівської винагороди 10 мінімальними заробітними платами, так і надалі нараховувати і виплачувати суддівську винагороду всупереч вказаній нормі. Положення ч. 1, 3 ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 № 294-ІХ зі змінами (про застосування обмеження максимального розміру заробітної плати 10 мінімальними заробітними платами) втратили чинність на підставі Рішенням Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28.08.2020 як такі, що не відповідають Конституції України (неконституційними), з дня ухвалення такого рішення - 28.08.2020. У період з 18.04.2020 по 27.08.2020 норма про застосування обмеження суддівської винагороди 10 мінімальними заробітними платами була чинною та підлягала виконанню. Отже, Управління, здійснюючи нарахування та виплату суддівської винагороди суддям за рахунок бюджетних коштів, не могло здійснювати її нарахування, ігноруючи норми бюджетного законодавства. Позивач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Відповідно до приписів ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглядається в порядку письмового провадження. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що Указом Президента України "Про призначення суддів" від 11.05.2004 №514/2004 ОСОБА_1 призначений на посаду судді Печенізького районного суду Харківської області строком на п`ять років та на підставі наказу Управління ДСА в Харківській області від 02.06.2004 №02-5/15 зарахований до штату Печенізького районного суду Харківської області на посаду судді. Постановою Верховної ради України "Про обрання суддів" від 25.06.2009 ОСОБА_1 обрано на посаду судді Печенізького районного суду Харківської області безстроково. Учасниками справи не заперечується, що за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року позивачу була нарахована та виплачена суддівська винагорода відповідно до ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України" із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, що підтверджується розрахунковими листами за 2020 рік. Загальний розмір нарахованої, але не виплаченої суддівської винагороди за цей період склав 169593,91 грн. Не погодившись з діями відповідача щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням обмеження, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, діючи всупереч приписів статей 19 та 130 Конституції України, порушив приписи чинного законодавства України та виплатив суддівську винагороду у розмірі, значно меншому, ніж це визначено спеціальним Законом України "Про судоустрій і статус суддів", а саме з обмеженням сумою 47230 грн з урахуванням утримань з цих сум, передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті, замість належної до виплати суми, чим порушив права позивача. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", які у поєднанні (системному зв`язку) дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій. Частиною 1 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, що повністю узгоджується з приписами ч. 2 ст. 130 Конституції України. Зазначені конституційні запобіжники мають на меті унеможливлення свавільного встановлення або зміни законодавцем розміру винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти. Відповідно до частини 2 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Частиною 9 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. Отже, розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України. За таких обставин, з огляду на приписи ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" розмір суддівської винагороди, зокрема і граничний розмір останньої можуть визначатись виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів". Колегія суддів акцентує увагу, що зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у спірний період не вносилися, отже законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було. Натомість, 12 березня 2020 року набрала чинності Постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", якою з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину. 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX (надалі - Закон № 553-ІХ), яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29 такого змісту: "Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині 1 цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)". Колегія суддів з цього приводу зазначає, що Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" не є Законом про судоустрій, виключно яким відповідно до ч. 2 ст. 130 Конституції України може встановлюватись розмір винагороди судді, а тому у відповідача були відсутні правові підстави для застосування його положень при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди, яка, як одна із складових гарантій незалежності суддів, не може бути змінена чи врегульована іншим законом, ніж змінами до Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Нормотворчі колізії є непоодиноким явищем всередині системи права, тому якщо усе ж склалася ситуація із суперечливим правовим регулюванням, як-от як у цій справі, її вирішення, на думку колегії суддів, має ґрунтуватися на підході, відповідно до якого перевагу у застосуванні має спеціальна правова норма, якщо її видання передбачено актом вищої юридичної сили. Отже, для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 553-ІХ. На такий аспект законодавчого регулювання та правозастосування звернув увагу Верховний Суд у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 340/1916/20. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що набрання 18 квітня 2020 року чинності Законом № 553, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік "доповнено статтею 29 зазначеного вище змісту, не змінило правове регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди, а тому у відповідача були відсутні законні підстави для обмеження розміру суддівської винагороди. Натомість, відповідач всупереч приписам ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" застосував до спірних правовідносин положення статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", якими ці відносини, як зазначалось вище, не регулюються, внаслідок чого безпідставно обмежив розмір суддівської винагороди позивача та в період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року виплачував зазначену винагороду в обмеженому розмірі. З наведених вище підстав, колегія суддів відхиляє доводи заявника апеляційної скарги, адже набрання 18 квітня 2020 року чинності Законом № 553 не змінило правового регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди, оскільки Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" розмір винагороди судді за приписами ч. 2 ст. 130 Конституції України не регулюється, а тому розмір суддівської винагороди станом як на 18 квітня 2020 року, так і в подальшому у період існування спірних правовідносин повинен був визначатися виключно за положеннями статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Відповідач навіть після набрання чинності Законом № 553 та доповненням Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" статтею 29 повинен був діяти виключно в межах приписів ч. 2 ст. 130 Конституції України, тобто застосовувати для обчислення розміру винагороди судді виключно положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Натомість, останній жодних норм стосовно можливості обмеження розміру винагороди судді не містить. З огляду на викладене, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України "Про судоустрій та статус суддів", при цьому застосування вимог статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить статті 130 Конституції України. Доводи відповідача в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки обґрунтуванням відповідача щодо правомірності своїх дій як державного органу та розпорядника бюджетних коштів нормами бюджетного законодавства, які він при здійснення своїх функцій має неухильно дотримуватися, колегія суддів відхиляє, адже суд першої інстанції в рішенні належним чином мотивував відхилення таких аргументів відповідача. Так, за приписами статті 148 Закону № 1402-VIII фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремим рядком щодо Верховного Суду, Вищої ради правосуддя, апеляційної палати вищого спеціалізованого суду, а також у цілому щодо апеляційних, місцевих судів. Видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку. Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році. Відповідно до статті 149 Закону №1402-VІІІ суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України. Враховуючи правову позицію Верховного Суду, висловлену ним неодноразово у постановах від 23 червня 2021 року (справа №520/13014/2020), від 22 липня 2021 року (справа №260/3598/20), від 22 липня 2021 року (справа № 560/6831/20), від 5 серпня 2021 року (справа № 160/12182/20), для правильного вирішення справ цієї категорії суди повинні з`ясувати також правовий (звідси і процесуальний) статус Державної судової адміністрації України (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні обмежень при виплаті суддівської винагороди (позивачу), передбачених частинами першою, третьою статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), адже Територіальне управління Державної судової адміністрації як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня може здійснювати свої повноваження виключно в межах тих асигнувань, які Державна судова адміністрація затвердила у його кошторисі (на 2020 рік). Для повного та всебічного встановлення обставин цієї справи судом апеляційної інстанції ухвалою суду від 14.09.2021 витребувано додаткові докази в цій справі, а саме: витребувано у Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області інформацію про те чи було передбачено кошторисом та чи виділялися Державною судовою адміністрацією України кошти фонду оплату праці за 2020 рік на виплату суддівської винагороди для суддів Печенізького районного суду Харківської області Територіальному управлінню Державної судової адміністрації України у Харківській області з урахуванням обмежень чи без врахування обмежень, визначених ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" 13 квітня 2020 року №553-ІХ), та якщо в кошторисі були передбачені відповідні кошти, то чи виділялися кошти в обсязі, передбаченому кошторисом. На виконання ухвали суду відповідачем повідомлено, що відповідно до Додатку 7 до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" у редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ на Печенізький районний суд Харківської області були виділені кошти на виплату суддівської винагороди та заробітну плату працівникам апаратів судів по загальному фондові у розмірі 2 076 700 грн, та по спеціальному фондові у розмірі 20 800 грн, які були повністю використані. Протягом 2020 року виконувались запити для надання додаткових коштів для виплат суддівської винагороди та заробітної плати працівникам апаратів судів за КЕКВ 2111 по загальному фондові у розмірі 1 568 000 грн та по спеціальному фондові у розмірі 565 738,61 грн. Кошти, вивільнені відповідно до встановлених статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" обмежень, були в подальшому спрямовані на виплату заробітної плати та стимулюючих виплат працівникам апаратів судів для нарахування заробітної плати до рівня мінімальної заробітної плати, так як за браком коштів виплати в повній мірі не здійснювались. З наведеного вбачається, що виплата суддівської винагороди суддям Печенізького районного суду Харківської області із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ) не була обумовлена меншим обсягом бюджетних асигнувань головним розпорядником на оплату праці суддівського корпусу (протягом спірного періоду), оскільки виділялася в необхідному обсязі, в тому числі на запити для надання додаткових коштів, в той час як кошти, вивільнені відповідно до встановлених статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" обмежень, відповідачем були в подальшому спрямовані на виплату заробітної плати та стимулюючих виплат працівникам апаратів судів. Отже, в даному випадку відсутні підстави для залучення в якості другого відповідача Державної судової адміністрації України, адже судовим розглядом встановлено, що жодних належних та допустимих доказів того, що розмір бюджетних видатків на суддівську винагороду не дозволив відповідачу виплатити суддівську винагороду в повному обсязі, відповідач суду не надав. Варто також зазначити, що, обмежуючи розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", всупереч вимогам частини другої статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII, а також юридичній позиції Конституційного Суду щодо незалежності суддів, законодавець зумовив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач у цій справі, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України та Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", вимушені вчиняти дії, що порушують права та гарантії суддів. Однак, необхідність виконання відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, вимог чинного законодавства, не змінює правової природи таких дій, що за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії суддів. Аргументи апеляційної скарги про те, що положення Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону України "Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, а тому у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 норма про застосування обмеження суддівської винагороди 10 мінімальними заробітними платами була чинною та підлягала виконанню, колегія суддів уважає помилковими . З цього приводу суд зазначає, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що в свою чергу виключає можливість до правовідносин стосовно суддівської винагороди застосовувати інші Закони. Від так ухвалення Конституційним Судом України рішення, яким визнано неконституційним положення Закону України "Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, ще раз підтверджує правомірність висновків суду про протиправність дій відповідача в обмеженні виплати суддівської винагороди, але до спірних правовідносин в цій справі необхідно застосовувати спеціальне законодавство (статтю 135 Закону № 1402-VIII) та норми Конституції України як прямої дії. Колегія суддів уважає такими, що не заслуговують на увагу доводи заявника апеляційної скарги на правові позиції Конституційного Суду України, викладені в рішенні від 26.12.2011 № 20-рп/2011, про те, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. На противагу доводам в апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції акцентує увагу на те, що Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року№ 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, від 11 березня 2020 року № 4-р/2020). Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020). Отже, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів. На підставі викладеного вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 . Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Зважаючи на результати апеляційного перегляду оскарженого судового рішення та положення статті 139 КАС України, у справі відсутні підстави для розподілу судових витрат. Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.05.2021 по справі № 520/3661/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І.С. Чалий Судді І.М. Ральченко Г.Є. Бершов