Постанова 4855 № 640/22025/18

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/22025/18 Суддя (судді) першої інстанції: Горобцова Я.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Федотова І.В., суддів: Єгорової Н.М. та Чаку Є.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду міста Києва, Державної судової адміністрації України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення недоотриманої суддівської винагороди, ВСТАНОВИВ: У грудні 2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва (далі - відповідач 1) та Державної судової адміністрації України (далі - відповідач 2, ДСА України) про визнання протиправною бездіяльності та стягнення недоотриманої суддівської винагороди. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем 1 допущено протиправну бездіяльність, а саме проведено нарахування та виплату суддівської винагороди у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року у розмірі, що визначений положеннями Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-IV, які рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року визнані неконституційними. Внаслідок таких дій недоотримано суму суддівської винагороди, яку просить стягнути з відповідача 2, в кошторисі якого передбачено видатки на виконання рішення суду. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2019 року позов задоволено частково. Стягнуто з Окружного адміністративного суду міста Києва суму недоотриманої суддівської винагороди у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року у розмірі 253510,60 грн. без урахування обов`язкових податків і зборів. У решті позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду, ДСА України звернулась з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог та прийнято в цій частині нову постанову про відмову в задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 26 листопада 2020 року постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2020 року скасовано, а справу №640/22025/18 направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відповідно до пункту 1 частини 1статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю. З огляду на викладене, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. У відповідності до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного. Як вірно встановлено судом першої інстанції, Указом Президента України від 14 березня 2007 року №201/2007 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва строком на п`ять років. Постановою Верховної Ради України від 06 жовтня 2011 року №3833-VI «Про обрання суддів» ОСОБА_1 обрано на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва безстроково. У період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року позивачу проведено нарахування та виплату суддівської винагороди в складі: посадового окладу в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, доплати за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу, доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук в розмірі 15% посадового окладу, доплати за таємність в розмірі 10% від посадового окладу та доплати за адміністративну посаду в розмірі 10% посадового окладу. У зазначений період відповідачем-1 посадовий оклад визначено у розмірі 10 мінімальних заробітних плат на підставі положень статті 129 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-IV, у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 19 грудня 2013 року №716-VІІ та Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року №76-VІІІ, а також положень статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-IV, який викладено у новій редакції Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192- VІІІ. 04 грудня 2018 року Конституційним Судом України прийнято рішення №11-р/2018 (справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин 3, 10 статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд»), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини 3 статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-IV, у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VІІІ. Це положення (частина 3 статті 133) підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат». Посилаючись на наведене рішення Конституційного Суду України, з метою відновлення порушеного права на отримання суддівської винагороди в розмірі, закріпленому Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-IV, позивач звернувся з відповідним позовом до суду. Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що дія частини третьої статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року №192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» втратила чинність 04 грудня 2018 року. Тому позивач недоотримав дохід у вигляді суддівської винагороди, який був встановлений первинною редакцією Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів", у зв`язку з чим порушено його конкретне право на майно, яке розглядається як автономне поняття в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та полягає в правомірному очікуванні, що набуте ним на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, в приватних власних інтересах, встановлених національним законодавством. Зміни в законодавстві нівелюють право позивача на майно, можливість правомірного очікування доходу. Апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги, вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до чинної до 31 грудня 2014 року частини першої статті 129 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів", суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. За приписами частин другої, третьої статті 129 цього ж Закону суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці. Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат (Законом України від "Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" N 716-VII від 19.12.2013 (набрав чинності з 1 січня 2014 року) абзац п`ятий частини третьої статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" виключено); з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат. Законом України від 28.12.2014 №76-VII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», що набрав законної сили з 01.01.2015, у абз.1 ч. 3 ст. 129 Закону №2453-VІ цифри « 15» замінено цифрами « 10». Пунктом 10 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року N 76-VIII встановлено, що у 2015 році максимальний місячний розмір заробітної плати (грошового забезпечення) працівників державних органів та інших бюджетних установ, суддівської винагороди обмежується 7 розмірами мінімальної заробітної плати, а при скороченні чисельності працівників - 10 розмірами мінімальної заробітної плати (виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата часу щорічної відпустки не враховується у зазначеному максимальному розмірі). 12.02.2015 Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-VIII, яким Закон України "Про судоустрій і статус суддів" викладено в новій редакції: Згідно з частиною першою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. У відповідності до пункту 22 Розділу XII «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. За правилами пункту 23 наведеного Розділу до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VІ (далі - Закон № 2453-VІ). З наведеного вбачається, що законодавцем шляхом внесення змін до Закону № 2453-VІ неодноразово змінювався розмір посадового окладу судді місцевого суду як базової складової винагороди судді. Як вірно встановлено судом першої інстанції позивач у період з 30.09.2016 по 31.12.2016 ще не пройшов кваліфікаційного оцінювання суддів відповідно до вимог Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року №1402-VIII. В частині третій статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції з 28 березня 2015 року посадовий оклад судді місцевого суду встановлено в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Таким чином, враховуючи вищевикладене у сукупності, у спірний період суддівська винагорода повинна була нараховуватись і виплачуватись позивачу відповідно до приписів Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів", частиною третьою статті 133 якого обумовлено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Разом з тим, рішенням від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), зокрема, положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII. За змістом резолютивної частини вказаного рішення, це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року -12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат». Відповідно до пункту 3 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 положення частин третьої, десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, які визнані неконституційними пунктами 1, 2 резолютивної частини цього рішення, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Відповідно до статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Відповідно до пункту першого частини першої статті 7 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року № 2136-VIII: до повноважень Суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Виключенням із цього правила може бути надання нормі права ретроактивної дії у випадках пом`якшення або скасування юридичної відповідальності фізичної особи (стаття 58 Конституції України; Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99). Таким чином, у даному випадку, рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 не може бути застосовано до спірних правовідносин, що вже відбулись, а підлягає застосуванню з 4 грудня 2018 року. Отже, у період 2014-2016 року посадовий оклад судді місцевого суду нараховувався та виплачувався позивачу відповідачем 1 відповідно до норм вказаних приписів чинного на той час законодавства. З огляду на вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання бездіяльності відповідача 1 - Окружного адміністративного суду міста Києва щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка визначає розмір посадового окладу судді починаючи з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат, а з 01 січня 2015 року 15 мінімальних заробітних плат, у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року. Разом з тим, задовольняючи вимоги позивача про стягнення з відповідача-1 суми недоотриманої суддівської винагороди у розмірі 253 510,60 грн. суд першої інстанції виходив з того, що позивач недоотримав дохід у вигляді суддівської винагороди, який був встановлений первинною редакцією Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів", у зв`язку з чим порушено його конкретне право на майно, яке розглядається як автономне поняття в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та полягає в правомірному очікуванні, що набуте ним на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, в приватних власних інтересах, встановлених національним законодавством. З приводу викладеного, колегія суддів враховує наступне. Питання гарантій незалежності суддів і судів уже були предметом розгляду Конституційного Суду України. Так, у Рішенні від 24 червня 1999 року N 6-рп/99 (v006p710-99) (справа про фінансування судів) Конституційний Суд України зазначив, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів, а важливим механізмом їх забезпечення є встановлений частиною першою статті 130 Конституції України (254к/96-ВР) обов`язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини). Зазначений підхід щодо забезпечення незалежності суддів закріплено у Конвенції про захист прав людини та основних свобод (4 листопада 1950 року), ратифікованій Верховною Радою України 17 липня 1997 року (475/97-ВР), та в низці інших міжнародних документів, а саме: "Основні принципи незалежності судових органів", ухвалені резолюціями 40/32 від 29 листопада 1985 року та 40/146 від 13 грудня 1985 року Генеральної Асамблеї ООН, "Процедури ефективного здійснення Основних принципів незалежності судових органів", затверджені 24 травня 1989 року Резолюцією 1989/60 Економічної і Соціальної Ради ООН, Європейська хартія "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року, Рекомендації N(94)12 Комітету Міністрів Ради Європи "Незалежність, дієвість та роль суддів" від 13 жовтня 1994 року та інших. Цей підхід також підтверджується практикою Європейського суду з прав людини. Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом мають бути реально забезпечені. Тому, на думку Конституційного Суду України, зниження рівня гарантій незалежності суддів у разі прийняття нових законів чи внесення змін до чинних законів є неприпустимим. Крім того, Конституційним Судом України наголошено, Конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової гілки влади в механізмі захисту прав і свобод громадян та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого статтею 55 Основного Закону України. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права громадян на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить статті 55 Конституції України. Крім того, рішенням від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України визнав неконституційним положення ч. 3 ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд»). Цією нормою, до визнання її неконституційною, встановлювався розмір посадового окладу судді місцевого суду - 10 мінімальних заробітних плат (для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання). Конституційний Суд України зауважив, що зміни до вказаного Закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат, є посяганням на гарантію незалежності судді у вигляді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу загалом. Таким чином, КСУ вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди. Також в зазначеному рішенні вказано, що Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини першої статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130). З наведеного вбачається, що працюючи на посаді судді після прийняття первинної редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка передбачала, що посадовий оклад судді місцевого суду починаючи з 01 січня 2014 року встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, а починаючи з січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, позивач мав законні правомірні очікування отримати суддівську винагороду у встановленому розмірі, як один із елементів гарантії незалежності суддів. В такому випадку, очікуваний розмір суддівської винагороди, що був гарантований державою у первинній редакції статті Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, є законним очікуванням в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Натомість, тривалість існування законодавчої норми щодо права судді на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному первинною редакцією статті Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI та подальше зменшення розміру такої винагороди свідчить про невідповідність такого втручання держави у права особи критеріям пропорційності, правової визначеності та недотримання державою справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і законними правами особи. Колегія суддів звертає увагу, що Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, від 11 березня 2020 року № 4-р/2020). Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020). Отже, обмеження суддівської винагороди не відповідає гарантії незалежності суддів. Конституційний Суд України вважає, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв`язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України. Водночас, колегія суддів зауважує, що закони України, якими зменшувався розмір посадового окладу судді місцевого суду були прийняті не в умовах воєнного або надзвичайного стану. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що позивач має право на отримання суддівської винагороди у розмірі, визначеному первинною редакцією Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, з огляду на те, що встановлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям на підставі подальших змін, що вносились в такий Закон фактично знижує рівень незалежності суддів, що в силу положень ч.3 ст.22, ч.1,2,7 ст.126 Конституції України є недопустимим, про що неодноразово наголошувалось і Конституційним Судом України. Так, як вірно встановлено судом першої інстанції, позивачу виплачено суддівську винагороду з урахуванням доплати за вислугу років (30%), доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук (15%), доплати за таємність (10%), доплати за адміністративну посаду (10%) за січень 2014 року у розмірі 9 570,00грн., за лютий 2014 року 20 097,00грн., березень 2014 року 18 087,30грн., квітень 2014 року 20 097,00грн., травень 2014 року 17 981,52грн., червень 2014 року 20 097,00грн., липень 2014 року 15 728,09грн., серпень 2014 року 15 072,75грн., вересень 2014 року 20 097,00грн., жовтень 2014 року 20 097,00грн., листопад 2014 року 18 087,30грн., грудень 2014 року 17 475,65грн., січень 2015 року 17 981,52грн., лютий 2015 року 17 226,00грн., березень 2015 року 18 847,00грн.; з урахуванням доплати за вислугу років (30%), доплати за науковий ступінь кандидата (15%), доплати за адміністративну посаду (10%) у квітні 2015 року виплачено у розмірі 12 586,00грн., у травні 2015 року 15 732,50грн., червні 2015 року 16 990,50грн., липні 2015 року 13 133,21грн., серпні 2015 року 10 383,45грн., вересні 2015 року 20 388,14грн., жовтні 2015 року 19 325,19грн., листопаді 2015 року 21 359,00грн., грудні 2015 року 19 501,69грн., січні 2016 року 11 241,57грн., лютому 2016 року 21 359,00грн., березні 2016 року 20 387,36грн., квітні 2016 року 21 359,00грн., травні 2016 року 15 377,64грн., червні 2016 року 18 926,32грн., липні 2016 року 15 323,86грн., серпні 2016 року 15 323,86грн., вересні 2016 року 22 475,00грн., жовтні 2016 року 22 475,00грн., листопаді 2016 року 19 410,23грн., грудні 2016 року 21 418,18грн. Разом з тим, з урахуванням первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453VІ розмір суддівської винагороди позивача з урахуванням доплати за вислугу років (30%), доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук (15%), доплати за таємність (10%), доплати за адміністративну посаду (10%) за січень 20014 року мав становити 11 484,00грн, за лютий 2014 року 24 116,40грн., березень 2014 року 21 704,76грн., квітень 2014 року 24 116,40грн., травень 2014 року 21 577,83грн., червень 2014 року 24 116,40грн., липень 2014 року 18 873,70грн., серпень 2014 року 18 087,30грн., вересень 2014 року 24 116,40грн., жовтень 2014 року 24 116,40грн, листопад 2014 року 19 731,61грн., грудень 2014 року 20 970,80грн., січень 2015 року 26 972,28грн., лютий 2015 року 25 839,00грн., березень 2015 року 28 405,50грн.; з урахуванням доплати за вислугу років (30%), доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук (15%), доплати за адміністративну посаду (10%) за квітень 2015 року мав становити 18 879,00грн., у травні 2015 року 23 598,75грн., червні 2015 року 25 486,65грн., липні 2015 року 19 699,84грн., серпні 2015 року 14 159,25грн., вересні 2015 року 30 582,21грн., жовтні 2015 року 28 987,21грн., листопаді 2015 року 32 038,50грн., грудні 2015 року 29 252,54грн., січні 2016 року 16 862,37грн., лютому 2016 року 32 038,50грн., березні 2016 року 30 582,21грн., квітні 2016 року 32 038,50грн., травні 2016 року 23 066,45грн., червні 2016 року 28 389,48грн., липні 2016 року 22 985,79грн., серпні 2016 року 22 985,79грн., вересні 2016 року 33 712,50грн., жовтні 2016 року 33 712,50грн., листопаді 2016 року 29 115,34грн., грудні 2016 року 32 127,27грн. Таким чином, різниця між суддівською винагородою, фактично виплаченою позивачу у період з 01.01.2014 по 31.12.2016 та суддівською винагородою, що мала бути виплачена відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453VІ в первинній редакції, складає 253510,60грн. Варто також наголосити, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до ч.1 ст.151 Закону №1402-VIII Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом. Згідно з ч.4 ст.148 Закону №1402-VIII функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Відповідно до п.п.16 п.4 Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого Рішенням Ради суддів України від 22.10.2010 року № 12, ДСА України відповідно до покладених на неї завдань здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції (крім Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів), Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, ДСА України та її територіальних управлінь. Таким чином, Державна судова адміністрація України є розпорядником вищого рівня, і безпосередньо не здійснює розрахунок та виплату суддівської винагороди суддям, у той час як розпорядником бюджетних коштів, якій здійснює нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди є саме суд, в якому працює суддя, тобто в даному випадку Окружний адміністративний суд міста Києва. Так, відповідно до абз.3 ч.3 ст.10 Бюджетного кодексу України головні розпорядники бюджетних коштів визначають мережу розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів з урахуванням вимог щодо формування єдиного реєстру розпорядників бюджетних коштів і одержувачів бюджетних коштів та даних такого реєстру. За вимогами абзацу 7 пункту 1.2 глави 1 Порядку казначейського обслуговування державного бюджету за витратами, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.12.2012 № 1407 (далі - Порядок №1407), мережа розпорядника коштів державного бюджету згрупована відповідно до законодавства головним розпорядником коштів державного бюджету (розпорядником коштів державного бюджету нижчого рівня, що має власну мережу) інформація щодо розпорядників нижчого рівня, які у своїй діяльності підпорядковані цьому розпоряднику та/або діяльність яких координується ним, а також отримують від нього бюджетні асигнування, та одержувачів коштів державного бюджету. За змістом Порядку №1407 розпорядники нижчого рівня поділяються на бюджетні установи, що мають власну мережу, та на бюджетні установи, що не мають мережі. Отже, на час розгляду справи місцеві суди включені до реєстру розпорядників бюджетних коштів як бюджетна установа, що не має власної мережі, а функції розпорядника бюджетних коштів щодо всіх місцевих судів та територіальних управлінь ДСА, здійснює безпосередньо ДСА України. З аналізу наведеного вбачається, що саме на Окружний адміністративний суд міста Києва покладено обов`язок щодо нарахування та виплати суддівської винагороди суддям цього суду. Водночас, задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції повинен був встановити спосіб та порядок виконання судового рішення. Гарантії держави щодо виконання судових рішень встановлює Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року №4901-VI з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №4901-VI), Частиною 1 статті 3 цього Закону закріплено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами) визначає Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року №845 (далі - Порядок №845). Підпунктом 2 п. 25 Порядку №845 передбачено, що у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою. При цьому положення пунктів 28-34 цього Порядку застосовуються лише щодо зазначеної бюджетної програми. Суд зазначає, що виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів, здійснюється у порядку черговості згідно з чинним законодавством України Державною судовою адміністрацією України за рахунок коштів бюджетної програми 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів" у межах передбачених асигнувань на відповідний бюджетний період. Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача є стягнення недоотриманої суддівської винагороди на користь ОСОБА_1 з Окружного адміністративного суду міста Києва за період з 01.01.2014 по 31.12.2016 в розмірі 253510,60 грн. з відрахуванням обов`язкових податків та зборів шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів", розпорядником якої є ДСА України, в порядку, передбаченому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" і постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845 "Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників". Отже, колегія суддів приходить до висновку про необхідність відповідно змінити резолютивну частину рішення окружного адміністративного суду. Керуючись статтями 242-244, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України задовольнити частково. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року змінити, виклавши абзац другий резолютивної частини рішення у наступній редакції: «Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) з Окружного адміністративного суду міста Києва недоотриману суддівську винагороду в розмірі 253510 (двісті п`ятдесят три тисячі п`ятсот десять) грн. 60 коп. за період з 01.01.2014 по 31.12.2016 з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при її виплаті шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», головним розпорядником якої є Державна судова адміністрація України (01601, м. Київ, вул. Липська, буд.18/5, код ЄДРПОУ 26255795)». В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст.329-331 КАС України. Головуючий суддя: І.В. Федотов Судді: Н.М. Єгорова Є.В. Чаку